Сторінка
3
“прозорість” угод з цінними паперами;
дотримання правил, що забезпечують рівність всіх суб’єктів організованого ринку;
нагляд та контроль за всіма суб’єктами організованого ринку;
припинення дій з маніпулювання цінами на організованих ринках [4].
Державне регулювання Фондового ринку повинно базуватися на принципах, найголовнішим з яких, є принцип першочергової реалізації загальнонаціональних інтересів і забезпечення гарантій та безпеки інвестиційної діяльності в економіці України. Цей принцип випливає із загальної універсальної регулюючої функції держави щодо захисту прав та інтересів громадян та учасників Фондового ринку і базується на необхідності забезпечення відтворювальних процесів в економіці країни.
З іншого боку, слідом за економічною лібералізацією в Україні досить частими виявилися факти зловживань, ошукування, шахрайства, порушень законодавства з боку недобросовісних професійних учасників ринку по відношенню до інвесторів-громадян, що вимагає застосування державою більш жорстких методів регулювання. З поєднання цих підходів випливає принцип оптимальності державного регулювання, який означає, що держава здійснює регулювання діяльності учасників Фондового ринку лише тоді, коли це абсолютно необхідно, в інших випадках вона делегує частину своїх регулюючих повноважень професійним учасникам ринку, які об’єднуються у саморегулюючі організації.
Для досягнення мети регулювання державою створюється відповідна структура державного регулювання Фондового ринку та запроваджуються його певні форми.
Безумовно, найголовнішим елементом цієї структури є законодавче регулювання ринку цінних паперів, що забезпечує загальнообов’язковий регулятивний вплив на діяльність та поведінку всіх учасників ринку. Цей елемент утворює необхідний нормативно-правовий базис, на якому учасники ринкових взаємовідносин, у тому числі держава та її уповноважені органи, реалізують свої права, інтереси, обов’язки та повноваження.
3. Дивідендна політика корпорацій
За кордоном дивідендні виплати характерні тільки корпоративним формам організації бізнесу. Акціонерне товариство або корпорація, як його прийнято називати на Заході, — це єдина форма організації бізнесу, створена для функціонування в умовах розподілу управління та володіння. Вся корпоративна система управління, контролю та внутрішнього і зовнішнього аудиту скерована на забезпечення ефективного функціонування в умовах мінімального втручання власників у процес менеджменту корпорації. Так склалося історично, що саме корпоративна форма організації бізнесу привела до утворення об'єктивно незалежно існуючої від свого власника форми — юридичної особи. Пояснимо це трохи детальніше.
Як зазначає Джеймс Ван-Хорн, корпорація — це знеособлене підприємство, створене на підставі закону; воно може володіти майном та брати на себе зобов'язання. У відомому рішенні, прийнятому Дартмурською колегією 1819 року в США, суддя Маршал заявляв: «Корпорація — це штучне створіння, невидиме, нематеріальне, яке існує лише законодавче. Будучи простим породженням закону, вона володіє тільки тією власністю, яку дарує їй статут про створення».
Зазначимо, що всі інші форми організації бізнесу в США не створюють юридичне відокремленої особи. Учасники таких форм оперують власним майном та банківськими рахунками в процесі ведення спільного бізнесу і замість дивідендних виплат за результатами діяльності здійснюють внутрішній перерахунок взаємних вимог та зобов'язань. Такий розподіл аж ніяк не можна назвати дивідендами, оскільки він не показує розподілу грошового потоку підприємства на реінвестування та споживання.
Зовсім інша ситуація складається в акціонерних товариствах, котрі існують об'єктивно незалежно від власників акціонерів. У ході проведення власного бізнесу ними генерується грошовий потік, здійснюються видатки та отримуються доходи. Стандартами фінансового обліку регламентують прибуток фірми як перевищення доходів корпорації над її витратами, в той час перевищення витрат над доходами прийнято називати збитками.
Прибуток займає важливе місце у фінансовому житті компанії, оскільки він показує максимально можливе збільшення (приріст) потенційних майбутніх економічних вигод компанії. Очевидно, що, збільшуючи багатство власника, прибуток стає об'єктом розпорядження останнього. Як наслідок, власник самостійно вирішує, яка частина цього прибутку повинна скеровуватись на його власне споживання, а яка реінвестується у виробництво. Тобто прибуток, як правило, розділяється на два різних за величиною потоки, один із яких скеровується в бізнес, а другий — у кишеню власника.
Реалізація цього процесу в умовах існування акціонерних корпорацій із великою кількістю акціонерів призвела до виникнення механізму дивідендних виплат, який фактично, представляє собою розщеплення прибутку на велику кількість відносно малих грошових потоків власникам (акціонерам) та нерозподіленого прибутку, який залишається в розпорядженні компанії.
Залежно від власних стратегічних цілей, акціонерна корпорація може застосовувати наступні види дивідендної політики.
1. Політика «нульового» дивіденду
Політика «нульового» дивіденду полягає в невиплаті дивідендів взагалі. Це означає, що компанія свідомо попереджає акціонерів про «нульову» дивідендну політику, а акціонери підтверджують свою згоду (чи незгоду) з даною політикою, голосуючи за це фактами купівлі (чи продажу) акцій компанії. Керівництво такої корпорації фактично будує свою дивідендну концепцію на припущеннях Міллера-Модільяні. Як зазначалося вище, прикладом такої дивідендної політики може служити корпорація «Microsoft», яка взагалі не виплачує дивідендів. Така політика виправдана у випадку корпорації «Microsoft», оскільки ринкова ціна акцій даної компанії понад 10 разів перевищує балансову ціну, тобто ту кількість власного капіталу, яка еквівалентна одній акції. За такого співвідношення, менеджмент компанії фактично вирішує чи скерувати, наприклад, грошовий потік чистого прибутку на дивіденди, чи поповнити ним власний капітал компанії за рахунок нерозподіленого прибутку. Кожний скерований таким чином долар чистого прибутку означає: у першому випадку збагачення акціонерів рівно на $1.00, а у другому випадку — утворення з одного долара бази потенційного зростання курсу акцій на $10.00 і більше. Зрозуміло, який варіант у цьому випадку обирає менеджмент. Зазначимо, що це можливо лише в тому випадку, коли акціонери пов'язують свої очікування з значним зростанням акцій компанії, довіряють її менеджменту, або якщо їхнього сукупного корпоративного впливу недостатньо для того, щоб змінити цю політику.
Завантажити реферат