Сторінка
5
Звичайно, на певному етапі розвитку вітчизняної системи освіти вважалося, що викладачем навчального закладу, що готує спеціалістів з вищою освітою, може бути будь-який аспірант – тобто людина, що займається наукою професійно. Але, як виявилося, професійні наукові здібності не завжди поєднанні із професійними педагогічними. Бути успішним науковцем не означає бути успішним викладачем. Це спостереження дало значний поштовх до розробки програм з підготовки викладачів, що базувалися на їх професійних знаннях та сучасних педагогічних методиках та технологіях. Здатність тримати аудиторію та працювати з нею – це талант, яким має володіти кожен викладач. Це талант, який можна розвити. Наукові знання мають бути підкріплені мотивацією підготувати студентів до майбутньої роботи, терпимістю до чужих помилок, вмінням поважати думку іншої людини та завжди знаходити компроміс. Викладач – це надвчитель. Він окреслює шлях до успіху і підтримує на кожному кроці.
21 століття – століття ідей. Майстерність генерувати ідеї та втілювати їх у життя є найкращим проявом компетентності спеціаліста. Компетентність – це риса, яку людина виховую в собі протягом всього життя. Це складний, але цікавий процес. Першу цеглину компетентності в людині закладає викладач його Alma mater. Підготувати високопрофесійного та ерудованого викладача ставить собі за мету магістерський курс «Педагогіка вищої школи».
Шлях європейської та світової інтеграції, обраний Україною, зумовлює необхідність інтенсивних змін в політичному, економічному й соціальному житті нашої держави. Саме тому останніми роками відбуваються реформаційні процеси в освітній галузі, спрямовані на досягнення рівня найкращих світових стандартів. Значним поступом стала поява стратегічного документа, – Національної доктрини розвитку освіти, — який заклав підвалини нової парадигми освіти – орієнтації на новий тип гуманістично-інноваційної освіти, її конкурентності в європейському та світовому просторах, виховання покоління молоді, що буде захищеним і мобільним на ринку праці, здатним робити особистісний духовно-світоглядний вибір, матиме необхідні знання, навички й компетентності для навчання протягом життя. Якість освіти набуває особливої ваги в сучасному світі. Суспільства, зокрема й українське, повною мірою усвідомлюють важливість здобуття якісної освіти для випереджального розвитку країни.
Відповідно до характеру перетворень, особливої уваги потребує підготовка висококваліфікованих педагогічних працівників, зокрема для системи вищої освіти. Сьогодення приносить нові виклики та вимагає нового рівня освіченості. Нові економічні умови потребують все більше й більше висококваліфікованих спеціалістів у галузі вищої освіти, отже постає питання створення постійно діючої системи їхньої підготовки.
У програмному документі "Національна доктрина розвитку освіти" визначено: "Освіта — основа розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука майбутнього України. Вона є визначальним чинником політичної, соціально-економічної, культурної та наукової життєдіяльності суспільства. Освіта відтворює і нарощує інтелектуальний, духовний та економічний потенціал суспільства". Для подальшого розвою і формування здорового, соціально зрілого суспільства необхідно змістити акценти зі знаннєвої парадигми розвитку людини на виховну. Тож виникає гостра необхідність інтенсифікувати підготовку викладачів, змінити її якісний рівень. Саме педагогіка виявляє найбільш стійкі й істотні зв'язки, залежності між навчанням, вихованням, розвитком і всебічною підготовкою людей та соціальних груп. Ці зв'язки й відношення постають як найважливіші і до суспільного життя, і для діяльності необхідні умови, які забезпечують ефективність і раціональність навчально-виховної діяльності. Вивчаючи педагогічні аспекти процесу освіти (самоосвіти), навчання, виховання, самовиховання, розвитку, саморозвитку й професійної підготовки людей до певного виду діяльності, педагогіка вищої школи обґрунтовує принципи, методи та організаційні форми навчально-виховної роботи, рекомендації, правила, прийоми керівництва тощо.
Педагогіка вищої школи — це галузь педагогічної науки, яка вивчає педагогічні закономірності й засоби організації та здійснення освітнього процесу (самоосвіти), навчання, виховання (самовиховання), розвитку (саморозвитку) і професійної підготовки студентів (слухачів) до певного виду діяльності й суспільного життя. Предмет педагогіки вищої школи охоплює вищий навчальний заклад як педагогічну систему, функціонування та ефективність педагогічного процесу у вищому навчальному закладі, педагогічну діяльність науково-педагогічних працівників, "їхню професійно-педагогічну підготовку, педагогічні закономірності формування й розвитку особистості студента, процес вищої освіти і самоосвіти, навчання у вищому навчальному закладі, виховання і самовиховання студентів, моральну і психологічну підготовку, форми, методи і педагогічні технології у вищому навчальному закладі, педагогічні аспекти неперервної самостійної роботи студентів під час навчання у ВНЗ та після його закінчення, особистість науково-педагогічного працівника, педагогічні особливості взаємодії студентів і науково-педагогічних працівників у педагогічному процесі ВНЗ у ході реалізації завдань Болонської конвенції та колектив (соціальну групу) науково-педагогічних працівників кафедр, факультетів, ВНЗ.
Підготовка фахівців з педагогіки вищої школи кардинально відрізняється від системи підготовки інших освітянських кадрів. Основні відмінності визначаються такими обставинами. По-перше, освітня підготовка в умовах реформування відповідно до норм Болонського процесу потребує розробки моделі сучасного фахівця з творчим гуманістичним світоглядом. По-друге, підготовка педагогічних працівників для системи вищої освіти потребує концепції формування гуманітарно-технічної еліти країни, що закладає фундамент до якісних перетворень в освітній системі України. По-третє, підготовка викладачів потребує розробки та впровадження інноваційних педагогічних технологій на основі світового досвіду, нових методологічних та методичних підходів.
Болонський процес та його вплив на реформування освітньої системи України
Болонський процес, або Болонська реформа, започаткована у 1999 році, триває вже майже десятиліття. Сорок шість держав на двох континентах, від Португалії до Азербайджану, від Норвегії до Туреччини. 19 травня 2005 року у норвезькому місті Берген на Конференції міністрів країн Європи Україна приєдналася до Болонського процесу, зобов'язавшись внести відповідні зміни у національну систему освіти та приєднатися до роботи над визначенням пріоритетів у процесі створення єдиного європейського простору вищої освіти до 2010 року.
Мета реформи, визначена у Болонській декларації, полягає у створенні єдиного „Європейського простору вищої освіти” (European Higher Education Area) і „Європейського простору досліджень” (Eurоpeаn Research Area). Створення цього єдиного простору освіти мислиться перш за все у ліберальний спосіб: а саме, як усунення перешкод для руху. За аналогією чотирьох свобод, фундаментальних для спільного ринку Європейського Союзу, а саме: свободи руху капіталу, робочої сили, товарів і послуг, Болонська реформа наполягає на необхідності „п’ятої свободи”, а саме „свободи руху знання”. Ця настанова передбачає усунення перешкод для мобільності студентів, викладачів і дослідників поміж країнами-учасницями. Зняття віртуальних, хоча і відчутних, кордонів між історично різними освітніми системами вимагає введення чіткої і зрозумілої для всіх учасників процесу системи дипломів, прозорість присудження наукових ступенів, еквівалентність кваліфікацій тощо.