Сторінка
5
а) інтенсивності та якості почуттєвого сприйняття;
б) логічного осмислення сприйнятого;
в) практичного застосування осмисленого.
Закономірність єдності зовнішньої (педагогічної) та внутрішньої (пізнавальної) діяльності. Психологами встановлено, що розвиток особи завжди детермінований середовищем, діяльністю та спілкуванням. Однак цей процес “переходу" зовнішнього у внутрішнє відбувається не автоматично, а, насамперед, шляхом переломлення зовнішнього впливу в набутому особистому досвіді. У кожного студента є власний, індивідуальний фонд набутого досвіду, власні індивідуальні особливості емоцій, волі, пізнавальних процесів, мотивів, потреб тощо. Через ці внутрішні чинники і відбувається трансформація зовнішнього впливу. Зрозуміло, що ця трансформація індивідуальна. Зберігаючи цю індивідуальність, треба розвивати в ній все позитивне. Ефективність педагогічного процесу залежить від:
а) якості педагогічної діяльності;
б) якості власне учбово-виховної діяльності вихованців.
Закономірність обумовленості педагогічного процесу. Течія та результати учбово-виховного процесу залежать від:
а) потреб суспільства та особистості;
б) можливостей (матеріально-технічних, економічних та інших) суспільства;
в) умов перебігу процесу (морально-психологічні, санітарно-гігієнічні, естетичні та інші).
Закономірність єдності мети, змісту та методів виховання та навчання. Ця необхідність визначається об’єктивним закономірним зв’язком: “процес - результат - нова мета” або “мета - процес - результат - нова мета”.
Слід зауважити, що педагогу враховувати у своїй практичній діяльності педагогічні закони та закономірності нелегко. Це зумовлено винятковою складністю взаємодії компонентів педагогічного процесу.
Моделі освіти
Модель освіти як державно-відомчої організації. В цьому випадку система освіти розглядається структурами державної влади як самостійне направлення в ряді інших галузей народного господарства. Будується вона на відомчому принципі з жорстким централізованим визначенням цілей, змісту освіти, номенклатури учбових закладів та учбових дисциплін в рамках того чи іншого типу освітньої системи. При цьому учбові заклади однозначно підпорядковуються та контролюються адміністративними або спеціальними органами.
Модель розвиваючої освіти (В.В. Давидов, В.В. Рубцов та ін.). Ця модель передбачає організацію освіти як особливої інфраструктури через широку кооперацію діяльності освітніх систем різного рангу, типу та рівня. Така будова дозволяє забезпечувати та задовольняти потреби різних прошарків населення країни в освітніх послугах; швидко вирішувати освітні завдання та забезпечувати розширення спектру освітніх послуг. Освіта також отримує реальну можливість бути витребуваною іншими сферами - прямо, без додаткових узгоджень з державною владою.
Традиційна модель освіти (Ж. Мажо, Л. Кро, Ж. Капель, Д. Равич, Ч. Фінн та ін.) - це модель систематичної академічної освіти як засобу передачі молодому поколінню універсальних елементів культури, роль якого зводиться в основному до відтворення культури минулого. Основну роль освіти традиціоналісти бачать в тому, щоб зберігати та передавати молодому поколінню елементи культурного насліддя людської цивілізації. Перш за все під цим мається на увазі різномаїття знань, умінь та навичок, ідеалів та цінностей, що допомагають як індивідуальному розвитку людини, так і збереженню соціального порядку. У відповідності з концепцією традиціоналізму освітня система повинна первинно вирішувати завдання формування базових знань, умінь та навичок (в межах культурно-освітньої традиції, що склалась), що дозволяють індивіду перейти до самостійного засвоєння знань, цінностей та вмінь більш високого рангу порівняно з освоєними.
Раціоналістична модель освіти (П. Блум, Р. Ган’є, Б. Скіннер та ін.) передбачає таку його організацію, котра перед усім забезпечує засвоєння знань, умінь, навичок та практичне пристосування молодого покоління до існуючого суспільства. В межах даної моделі забезпечується передача-засвоєння лише таких культурних цінностей, які дозволяють молодій людині безболісно вписуватись в існуючі суспільні структури. При цьому будь-яку освітню програму можна перевести в “поведінковий" аспект знань, умінь та навичок, якими слід оволодіти навчаючомуся. В ідеології сучасної реалістичної моделі освіти центральне місце займає біхевіористська (від англ. behavior - поведінка) концепція соціальної інженерії. Раціоналісти виходять з порівняно пасивної ролі навчаючихся, які, отримуючи певні знання, вміння та навички отримують, таким чином адаптивний “поведінковий репертуар”, потрібний для адекватного життєвлаштування у відповідності з соціальними нормами, вимогами та очікуваннями суспільства. В раціоналістичній моделі не має місця таким явищам, як творчість, самостійність, відповідальність, індивідуальність, природність та ін. Поведінкові цілі вносять в освітній процес дух вузького утелітаризму та нав’язують викладачу негнучкий та механічний образ дій. Ідеалом в цьому випадку стає точне слідування написаному шаблону, та діяльність викладача перетворюється в натаскування навчаючихся (наприклад, на виконання тестів).
Феноменологічна модель освіти (А. Маслоу, А. Комбс, К. Роджерс та ін.) передбачає персональний характер навчання з врахуванням індивідуально - психологічних особливостей навчаючихся, бережливе та поважаюче відношення до їх інтересів та потреб. Його представники відсторонюють погляд на школу як на “освітній конвеєр". Освіту вони розглядають як гуманістичне в тому смислі, щоб воно найбільш повно та адекватно відповідало істиній природі людини, допомогло йому знайти те, що в ньому вже закладено природою, а не “відливати“ певну форму, вигадану кимось зарання, апріорі. Педагоги даної орієнтації утворюють умови для самопізнання та підтримки унікального розвитку кожного учня у відповідності з унаслідованою ним природою, надають якомога більше свободи вибору для реалізації дитиною своїх природних потенціалів самореалізацій. Прибічники цього направлення відстоюють право індивіда на автономію розвитку та освіти.
Неінституціональна модель освіти (П. Гудман, І. Ілліч, Ж. Гудлед, Ф. Клейн, Дж. Холт, Л. Бернар та ін.) орієнтована на організацію освіти поза соціальних інститутів, в тому числі шкіл та вузів. Це освіта на “природі", за допомогою Інтернета, в умовах “відкритих шкіл”, дистантне навчання та ін.
Принципи педагогічного процесу. Їх значення та вплив на забезпечення якості ефективності педагогічного процесу в вищій школі
Поняття “принцип” трактується як положення, яке з однієї сторони - відображає якусь пізнану закономірність, з іншого боку - використовується як керівництво до дії.
Принципи педагогічного процесу (навчально-виховного процесу) - це основні положення, що відображають основні вимоги до змісту, методів, організації навчально-виховного процесу.
Принцип свідомості й активності. Цей принцип є провідним, тому що визначає головне спрямування пізнавальної діяльності студентів і керування нею. Свідомому засвоєнню знань сприяють: роз’яснення мети і завдань навчального предмету, значення його для вирішення життєвих проблем, для перспектив самого студента; використання у процесі навчання мислительних операцій; позитивні мотиви навчання; критичний підхід у процесі викладання матеріалу та його засвоєння; належний контроль і самоконтроль; свідомість у навчанні забезпечується високим рівнем активності учнів. Активізації пізнавальної діяльності сприяють: позитивне ставлення до навчання, інтерес до навчального матеріалу; позитивні емоції викликані навчальною діяльністю; тісний зв’язок навчання з життям; єдність інтелектуальної та мовленнєвої діяльності студентів; взаєморозуміння між педагогом і студентами; використання на практиці засвоєного матеріалу умінь і навичок; систематичне повторення засвоєних знань; використання сучасних технічних засобів навчання.
Інші реферати на тему «Педагогіка, виховання»:
Організація контролю навчальних досягнень учнів початкових класів на уроках природознавства
Вивчення творчості кобзарів та лірників на уроках української літератури
Формування у молодших школярів ціннісних орієнтирів за творами В.О. Сухомлинського
Особистісно орієнтована підготовка соціального педагога та працівника – нова парадигма дослідження соціальної педагогіки
Особливості організації фізичної підготовки учнів молодшого шкільного віку