Сторінка
1
Головними елементами угорської національної ідеї, якою вона формувалася протягом ХІХ століття, були: непримиренність до панґерманської, панславістської та дако-румунської ідеологій, збереження єдиної та неподільної Угорщини, недопущення федералізації країни чи надання автономії іншим народам, забезпечення угорської гегемонії в історичній Угорщині, пошуки компромісу з Габсбурґами проти національно-визвольних рухів слов’янських та румунського народів.
Угорська національно-визвольна революція 1848–1849 рр. загострила міжетнічні суперечності у Габсбурзькій монархії. Проти угорської визвольної боротьби виступили слов’янські (у тому числі й український) та румунський народи. Це стало головною причиною формування наступальності в угорській державницькій ідеї: щоб не потрапити під панування інших народів у своєму королівстві, угорці вдалися до забезпечення своєї зверхності штучними методами.
§1. Угорська державність так у першій третині ХХ століття та український чинник
З другої половини ХІХ ст. Угорщина здійснювала політику цілеспрямованої мадьяризації і денаціоналізації підлеглих націй і народностей. Протягом 1860–1914 рр. відбулася мадьяризація 100 тис. русинів у районах Потисся та Земплин. Усі міста Карпатського реґіону на поч. ХХ ст. втратили своє національне обличчя, стали центрами угорської культури, осередками мадьяризації східних реґіонів угорського королівства. З початку ХХ ст. відбулася повна латинізація служби божої в руських церквах, до 14% скоротилася кількість шкіл із русинською мовою навчання, хоча русинів у краю мешкало 70%. З 1907 р. відповідно до закону А. Аппоньі мали бути закриті всі без винятку руські школи, заборонялося книгодрукування руською мовою, замість кирилиці в школі, вводилася латинська абетка. Однак насильницька асиміляція, прагнення «спростити» етно-національну ситуацію викликали величезний опір слов’янських і румунського народів, стали каталізатором антигабсбурзького і антиугорського рухів.
Революція 1918–1919 рр. в Австро-Угорщині породила нові національно-державні орієнтири: угорці, українці, інші слов’янські та румунський народи повели боротьбу за формування своїх незалежних держав. Саме в 1919– 1920 рр. відносини між Угорщиною та Україною розвивалися особливо динамічно.
Вперше українське питання на державному рівні і як окрема проблема Східної Європи постало в Угорщині на початку 1918 р. у зв’язку з проголошенням УНР незалежності та підписанням 9 лютого 1918 р. Берестейського мирного договору з Центральними державами, у тому числі й з Австро-Угорщиною. За цим договором Україну було визнано лише в межах дев’яти губерній, що відокремлювалися від Російської держави. Спроби України 1918 р. змусити Австро-Угорщину і Німеччину приєднати до УНР Галичину, Буковину, Холмщину, Бессарабію, Закарпаття, де переважало українське населення, викликали рішучий опір Габсбурзької монархії, що відкидала навіть право на самовизначення українців цих земель.
На відміну від Угорщини Австрія зайняла поміркованішу позицію в українському питанні. Оскільки ж східна політика Габсбурґів перебувала в руках Угорщини, то її позиція щодо України була для Відня вирішальною. Політика Будапешта базувалась на тому, що виникнення й існування української держави стане небезпечним прецедентом для багатонаціональної монархії. Розроблена у квітні 1918 р. урядом Угорщини концепція про недоторканість східних кордонів Австро-Угорщини лягла в основу позиції Відня в українському питанні. У ній Росія, Румунія та Україна розглядалися як особливо небезпечні держави. Україна вважалась потенційно найнебезпечнішим суперником, бо у прагненні до об’єднання своїх земель в єдину державу загрожувала східним кордонам Австро-Угорщини. На противагу цій трійці і особливо Україні Угорщина найактивнішим чином сприяла відродженню Польщі, зокрема якомога більшому розширенню її кордонів на схід, у глибину українських земель, що допомогло б зменшити претензії України на Галичину, Буковину і особливо Закарпаття.
У період народно-демократичної та соціалістичної республік в Угорщині (1918–1919 рр.) угорсько-українські взаємини набули повноцінного розвитку. Угорщина позитивно поставилася до утворення самостійної української держави, хоч у питанні про Закарпаття обидві держави не знайшли спільної мови. Угорська сторона (М.Каройі, Ш.Гарбаі, Б.Кун) наполягала у 1919 р. на офіційному визнанні Закарпаття у складі Угорської республіки на правах проголошеної 21 грудня 1918 р. автономії, тоді як українська сторона проводила свою лінію: якщо русини висловляться за прилучення краю до України, то вона перечити не буде. Як відомо, за рішенням Антанти 8 травня 1919 р. Закарпатська Україна, незважаючи на те, що в ній проживало 68% русинів, 19% угорців і лише 3-4% чехів та словаків, потрапила до складу Чехословаччини, що й зафіксував Тріанонський мирний договір від 4 червня 1920 р.
Незважаючи на нерозв’язаність проблеми Закарпаття, Угорщина у 1918–1919 рр. поставилася до УНР та ЗУНР як до своїх найважливіших союзників, українське питання вперше стало одним із найважливіших для зовнішньої політики Угорщини. Соціалістичний уряд Ш.Гарбаі підтримував об’єднання соціалістів і комуністів, щоб спільно діяти в інтересах українського народу. Угорський соціалістичний уряд став навесні 1919 р. ініціатором переговорів між Директорією, радянською Україною та ЗУНР з метою об’єднання України й Галичини в єдину соціалістичну державу, створення українського коаліційного уряду з представників українських лівих сил на чолі з соціал-демократами. Справедливі зусилля Угорщини в українському питанні не принесли успіху, бо радянська Росія зі свого боку не визнала незалежної української соціалістичної держави, збройно нав’язала їй комуністичну владу більшовицького зразка.
Тріанонський договір виявився найбільш несправедливим мирним договором Версальської системи, і не дивно, що в Угорщині не було жодної політичної сили, яка б визнала протилежне.
Угорщина повела активний пошук міжнародної підтримки для перегляду Тріанонської угоди, звертаючи увагу лише на впливові держави й сили, а українське питання, що не обіцяло віддачі, іґнорувалося. Хорті швидко знехтував національно-визвольною боротьбою України у 1919–1921 рр., і вже 1923–1924 рр. намітилося таємне зближення Угорщини з Росією задля спільного натиску проти Румунії. Це призвело до автоматичного припинення визнання де-факто місії УНР у Будапешті, яка тут діяла з 1918 до 1924 р. 1. З цього часу українське питання зійшло з порядку денного угорської політики аж до мюнхенських подій осені 1938 р. У цей період воно розглядалося лише в загальноросійському чи загальнопольському руслі. В тих же випадках, коли українська визвольна боротьба змушувала Угорщину визначитися щодо України (кінець 30-х рр.), вона займала антиукраїнські позиції, бо зміцнення українських сил суперечило прагненню Угорщини самій домагатися домінування в реґіоні.