Сторінка
1
П Л А Н
1. Поняття європейської класичної філософії.
2. Особливості філософії Нового часу.
3. Раціоналізм і емпіризм напрями пізнання нового часу
а) матеріалізм і емпіризм Фр. Бекона;
б) дуалізм і раціоналізм Р.Декарта;
в) вчення про субстанцію Бенедикта, Спінози;
г) об’єктивний ідеалізм Лейбніца.
4. Філософія Просвітництва.
а) особливості філософії Просвітництва;
б) погляди філософів-матеріалістів Гольбах, Гольвецій, Дідро, Ламетрі, Вольтер, Русо.
З Х VІІ ст. – розпочинається новий розвиток філософії мислення. Період з Х VІІ до середини ХІХ ст. називають періодом класичної філософії: від Бекона і Дакарта до Гегеля і Фейєрбаха.
Періодом Нового часу (Х V І ст.) розпочинається класична філософія, її основними представниками є Ф. Бекон, Р. Декарт, Т. Гобс, Б. Спіноза, Дж. Лок, Г. Лейбніц, Дж. Берклі, Д. Юм, Б. Паскаль. Наприкінці ХVІІ – ХVІІІ ст. в Європі поширюється просвітницький ідейний рух. Філософія епохи Просвітництва представлена іменами Вольтера, Ж.-Ж. Русо, Монтеск’є, Д. Дідро, П. Гольбаха, Ж. Ламетрі, К. Гельвецтея, І. Гердера, Г. Лесінга.
Вершиною розвитку європейської класики стає німецька класична філософія ( ІІ пол. ХVІІІ – І пол. ХІХ ст.) – І. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шейлінг, Г. Гегель, Л. Фейєрбах. Європейська класична філософія виникає у період утвердження буржуазного суспільства та його цінностей. То був час буржуазних революцій в Європі (Англії, Нідерландах, Франції). З позиції розуму були піддані критиці основи релігії, суспільства, розуміння природи. Це період розвитку науки, тому наука і проблема пізнання (гносеологія, логіка, методологія) складають ядро всієї філософської проблематики.
Головною ідеєю класичної філософії ХVІІ – ХІХ ст. – стає ідея раціонального панування людини над природою і суспільством.
Основною рисою європейської класичної філософії стає раціоналізм як загальноосвітня позиція.
Філософія Нового часу – це початок західноєвропейської класики. Має свої особливості:
1) ХVІІ ст. в історії це період промислового перевороту, пов’язаного з виникненням машинного виробництва;
2) центр виробничої, культурної, соціально-політичної діяльності переміщується у міста;
3) на основі механіки і фізики виникає досвідного математичне природознавство, це час наукової революції, яка полягала не тільки у створенні основ сучасного природознавства, але й у перетворенні науки у соціальний інститут (виникають Лондонське королівське товариство вчених і Паризька Академія наук);
4) наука приходить на зміну вірі і релігії, домінує у культурі. Якщо у центрі проблематики схоластичної філософії проблема співвідношення віри і розуму то в Новий час – розуму і природи (можливості раціонального панування над нею);
5) осмислює новий образ природи і людини. Якщо у ренесанс відношення до природи художнє, то у ХVІІ ст. природа позбавляється божественного сенсу і перетворюється на об’єкт корисних намірів. Поставити її сили на службу людським потребам. Гаслом Нового часу стає “Знання – сила”
6) механістичний підхід до розуміння світу і людини;
7) поряд з пантеїзмом (бог є усе) поширюється концепція деїзму;
8) людина у механістичній картині світу розглядається як частка природного механізму, і тому вона залежна і підкорена порядку природи. Людина починає розглядатися як певні механізми, автомати;
9) механіцизм вів до дегуманізації самої філософії. Якщо епоха середньовіччя і Відродження підносили людину (хоча по-різному) розглядаючи її як “подобу божу”, як “вінець творіння”, то нового часу філософія заводить до механізму, машин, автомата.
Таким чином можна окреслити основні риси філософії Нового часу.
1. Гносеологізм – світоглядна настанова, яка виходить з того, що теоретичне пізнання є вищим, сенсом життя людини (основна риса ф/с Нового часу) (на перше місце виходить наука про пізнання світу. На перший план матеріалістична спрямованість філософії, це обумовлюється орієнтацією на науку).
2. Деїзм – Бог дає перший поштовх, а потім усувається від справ. Всесвіт розвивається відповідно до природних законів.
3. Механіцизм – розуміння природних процесів і людини, різноманітні форми розвитку зведені до механічного руху. “Людина – машина” – крайнє вираження механіцизму Нового часу. Перетворення світу на основі зведення його до простих механізмів.
4. Матеріалізм – який спирається на великі відкриття природних наук розповсюджених на явища природи.
5. В теорії пізнання виявляються взаємообумовлені напрями: емпіризм і раціоналізм.
Емпіризм (грец. еmpeiria – досвід) - філософський напрям, який визнає чуттєвий досвід основним і єдиним джерелом і змістом знання.
Емпіризм ХVІІ – ХVІІІ ст. – матеріалістичний емпіризм, такий, який стверджує, що чуттєвий досвід об’єктивно відображує навколишній світ. (Пізніше з’являється об’єктивно ідеалістичний емпіризм, такий, що визнає єдиною реальністю суб’єктивний досвід / 5 ерклі, Юм).
Раціоналізм (лат. rationalis – розум) – філософський напрямок, який визнає розум основою пізнання. Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму (інтуїтивізм) так і емпіризму. Основоположником раціоналізму є дуаліст Декарт. Продовжили – голандський філософ Б. Спіноза, німецький філософ Лейбніц.
Емпірична традиція представлена в англійській філософії, започатковує її Френсіс Бекон, продовжують і розвивають Т. Гобс, Дж. Лок, Дж. Берклі, Д. Юм.
Ф. Бекон (1561-1626). Праці “Новий Органон”, “Нова Атлантида”.
Народився у багатій аристократичній сім’ї. Батько – перший міністр королеви Єлизавети. Зробив блискучу кар’єру на державній службі: був генеральним адвокатом, прокурором, лордом-хранителем Великої печатки, лордом-канцлером і правителем держави за відсутність короля. Швидка кар’єра, двірцеві інтриги призвели до того, що його звинуватили у хабарництві. Лорда-канцлера віддали під суд. Отримав пенсію, місце в парламенті, але повернутися до політичного життя не зміг, тому вирішив посвятити себе заняттям наукою та філософією.
Його цікавило: метод пізнання. За Беконом знання це сила, а той хто володіє знаннями, буде могутній (порівняємо з античністю, де знання приносять задоволення цікавості людини).
За Беконом для досягнення істотного знання людина повинна використовувати правильний метод і позбавитися від так званих “привидів” (ідолів). Бекон розробляє свій метод, який ототожнює з бджолою, яка перелітає з квітки на квітку, збирає сік, а потім переробляє його на мед. Свій метод пізнання називає – індукція.
Індукція – це роздуми від часткового до загального. Це коли від спостереження одиничних явищ відбувається перехід до формування загальних ідей, законів. Ф. Бекон розрізняв “плодоносне” та “світоглядне” знання.
Плодоносне – це таке знання, яке приносить користь.
Світоглядне – це те, що збільшує можливість пізнання, пояснюють закони природи Ф. Бекон обстоював дослідний шлях пізнання у науці.