Гроші як основа фінансових ресурсів. Стійкість грошового обігу. Інфляція

Вище було розглянуто грошовий обіг на рівні суттєвих відносин завдяки розкриттю головних закономірностей конкретно-історич­ного розвитку. Тепер переходимо до аналізу сьогоденної практики грошового обігу на основі єдності змісту і форми, що відбиває діалек­тику руху від суті до явища, а потім до дійсності.

Система грошових відносин — органічний структурний елемент, невід'ємна частина загальної системи товарно-грошових відносин. Водночас грошова система як певна цілісність, як підсистема має також, притаманні лише їй властивості, характеризується специфічною су­купністю структурних елементів, що взаємодіють. Ідеться про вияв­лення реальних причинно-наслідкових зв'язків, які визначали б, з одного боку, специфіку розвитку загальної системи товарно-грошових відносин, а з іншого — об'єктивну основу і власні закономірності саморозвитку грошей як відносно самостійної економічної структури.

Враховуючи це, слід зауважити, що товарний обіг при золотому стандарті міг поглинути лише чітко визначену кількість золотих грошей, у повній відповідності до вже розглянутого закону. Паперо­вих же грошей ринок може поглинути будь-яку кількість. Теоре­тично випуск паперових грошей обмежується лише наявною кіль­кістю паперу та технічними засобами їх виготовлення. Проте недо­цільно випускати паперові гроші, коли вони не мають купівельної сили і не покривають навіть затрат на їх випуск.

Забезпечення стійкості грошового обігу, його впорядкування та стабілізація мають найважливіше значення для нормалізації товар­но-ринкових відносин у будь-якій країні. Адже грошам, що перебу­вають в обігу, належить особлива роль: саме через їх посередництво здійснюється суспільне оцінювання затрат і результатів праці різних товаровиробників, відбувається розподіл суспільного продукту між споживачами, опосередковується обмін товарів та здійснюються зв'яз­ки між виробниками і споживачами. Коли немає стійкості валюти, збалансованості між кількістю грошей і товарною масою, що перебу­вають в обігу, ринок лихоманить, рух товарів, матеріальних та трудо­вих ресурсів набуває непередбаченого, а часом і небезпечного харак­теру. Історії відомі випадки, коли подібні явища досягали справді катастрофічних масштабів.

Ось чому визначення такого складного і суперечливого явища, як інфляція, не може обмежуватись лише характеристикою пере­повнення каналів грошового обігу знеціненими паперовими гроши­ма внаслідок їх випуску в розмірах, що перевищують потреби гро­шового обігу і товарообігу. Адже відразу виникають питання, на які це визначення, по суті, не дає відповіді: по-перше, які причини зумов­люють надмірний випуск паперових грошей в обіг, і, по-друге, як визначити той рівень, до якого грошова емісія (випуск) цілком без­печна й не викликає тривоги, і після якого розпочинається вже не наповнення, а переповнення сфери товарно-грошового обігу та настає

інфляція?

У такому визначенні поза увагою залишаються глибинні причи­ни цього складного явища, на перший план висуваються лише ви­димі форми інфляції, через що її наслідки приймаються за причини. Очевидно, в основі явища інфляції лежить порушення більш фунда­ментальних економічних пропорцій.

Першопричину інфляції слід шукати в народногосподарських явищах і передусім у специфіці самого процесу розширеного відтво­рення. Це дисбаланс динаміки розширеного відтворення, спричинений перевищенням загальної суми грошових доходів, які одержало насе­лення за результатами виробничої, суспільнокорисної діяльності, різних видів соціальних виплат, над створеною у виробництві загаль­ною сумою вартості товарної маси споживчого призначення та послуг населенню за цей же період. Таке перевищення може бути більшим або меншим у різні періоди виробничої діяльності, і відповідно більшим чи меншим виявиться й інфляційний тиск на економіку.

Після Другої світової війни капіталістичний світ пережив дві великі інфляційні хвилі: першу, пов'язану з переходом від воєнної до регульованої економіки ринкового типу (1945—1952 pp.), та дру­гу — в 70-х та на початку 80-х років, після так званих нафтових шоків, результатами яких стали активна структурна перебудова всього суспільного відтворення і перехід від ресурсоенергомісткої до ре-сурсоенергозберігаючої, наукомісткої економіки (1974—1981 pp.).

З певним запізненням, що мало свої причини, інфляційна хвиля, подібна до другої, спостерігалася в перші роки незалежності Украї­ни. Вона була закономірним наслідком економічної політики ко­лишнього СРСР, що проводилася протягом останніх десятиріч і спря­мовувалася на різке зростання інвестицій, розширення капітало­вкладень та трудової активності в І підрозділі суспільного виробниц­тва, який багато років розвивався значно більшими темпами, ніж II підрозділ. Це стало джерелом зростання заробітної плати, при­бутку та інших форм доходів І підрозділу, які мали бути отоварені в II підрозділі. За такого розвитку процесу суспільного відтворення неминуче настає момент, коли загальна сума товарних вартостей у II підрозділі стає недостатньою для товарного покриття всіх доходів, загальна вартість яких у грошовій формі загалом значно перевищує вартість товарів споживчого призначення. Порушена збалансованість неминуче призводить до відриву загального платоспроможного по­питу від вартості товарної маси, створеної в II підрозділі суспільного виробництва, що у свою чергу спричинює зростання цін на предмети споживання. Це і є інфляція.

Згідно з офіційними даними рівень цін на споживчі товари в Україні зріс за 1992—1995 pp. у 31 тис. разів. Величина середньої заробітної плати в державному секторі економіки збільшилася за ці роки приблизно у 6 тис. разів. Тож зростання цін за 4 роки переви­щило зростання середньої заробітної плати (а також номінального грошового доходу) у 5 разів, або, інакше кажучи, реальні грошові доходи середньостатистичного громадянина України за цей період скоротилися у 5 разів.

У 1995 p. середньомісячний темп інфляції в Україні становив 9 % (у 1992 p. — 29,1 %, у 1993 p. — 47,1 і у 1994 p. — 14,7 %), a середній темп зростання заробітної плати на 1—2 % перевищував темп інфляції. Зниження темпів інфляції у 1995 p. порівняно з 1992— 1994 pp. дало підстави для висновку про те, що в економіці України закладено основи фінансової стабілізації та що вперше за попередні чотири роки вдалося припинити гіперінфляцію. І це справді так.

Проте, об'єктивно оцінюючи ситуацію, слід зазначити, що україн­ська економіка ввійшла в 1996 p. ще з порівняно високим рівнем інфляції (9 %). Зростав державний борг (внутрішній і зовнішній), тривав спад виробництва. Тобто інфляція поєднувалася з економіч­ним спадом.

За умов державного контролю над цінами та штучного стриму­вання їх неминучого зростання інфляція стає придавленою (приглу­шеною), коли ступінь можливого при вільному ціноутворенні зрос­тання цін і вирівнювання таким чином попиту та пропозиції наби­рає характеру швидко зростаючого незадоволеного попиту. На відміну від придавленої видима інфляція характеризується індексом цін.

За зовнішніми ознаками розрізняють інфляцію локальну (має місце в окремих країнах); світову (охоплює групу країн або цілі регіони);

галопуючу (зростання цін набуває стрімкого, стрибкоподібного характеру); повзучу, або інерційну (ціни зростають поступово, але невпинно).

Причини інфляційних процесів у економіці різні. Їх поділяють на внутрішні і зовнішні. Внутрішні зумовлені внутрішніми еконо­мічно-фінансовими факторами, зовнішні — зовнішньоекономічними причинами.

Отже, ми дійшли висновку, що першопричина інфляції не може бути охарактеризована лише переповненням каналів грошового обігу знеціненими паперовими грошима, а в її основі лежить порушення більш важливих фундаментальних економічних пропорцій. Тому і боротьба з нею не може бути зведена лише до "перекриття каналів" грошового обігу, як радять окремі економісти. Це серйозна і багато­річна структурна політика, спрямована на подолання народногоспо­дарських диспропорцій. Долаючи інфляційні процеси, західноєвро­пейські країни не обмежувалися лише регулюванням сфери обігу та механізму розподілу і перерозподілу доходів, а розробили й цент­ралізовано втілили в життя значні програми інвестицій у сферу ви­робництва. Поряд із цим вживалися різноманітні заходи щодо стри­мування зростання споживчих і підприємницьких доходів. Саме ви­сокі темпи зростання суспільного виробництва і продуктивності праці у поєднанні з розвинутою системою соціального страхування дали можливість цим країнам забезпечити значні темпи підвищення жит­тєвого рівня населення і зберегти помірні темпи підвищення загаль­ного рівня цін.

Процеси інфляції за соціалізму мали певну схожість з аналогіч­ними процесами в капіталістичних країнах, адже ті й інші проходи­ли за умов існування товарно-грошових відносин. Однак об'єктивно слід визнати, що жорстко регульована командно-адміністративна економіка мала значно багатший арсенал стримування інфляційних процесів. Особливо наочно це виявилося під час грандіозних істо­ричних потрясінь. Так, якщо в роки Першої світової війни лише за три роки в Росії кількість паперових грошей у результаті емісії для покриття дефіциту і фінансування воєнних витрат зросла в 14 разів, то за три роки Вітчизняної війни — лише в 2,4 раза. Якщо в 1915 і 1916 pp. витрати державного бюджету покривалися прибутками лише на чверть, а в 1917 p. дефіцит бюджету перевищив 80 %, то в 1942 p. дефіцит становив менш як 10 %, у 1943 p. — менш як 7 %, а в 1944 p. дефіциту вже не було.

До важливих для стабілізації економічного розвитку протиін-фляційних заходів належать такі:

• впорядкування господарської діяльності підприємств незалеж­но від форм власності;

• забезпечення контролю за виплатами грошових засобів та ліквідація всіх незаконних форм перетворення безготівкових гро­шей у готівкові;

• проведення зваженої політики цін і податків;

• різке скорочення дефіциту державного бюджету і проведення обґрунтованої кредитної політики;

• скорочення загальної державної заборгованості з відстроче­ного попиту;

• раціоналізація інвестиційного сектору;

• удосконалення процесу конверсії воєнного виробництва;

• скорочення чисельності управлінського персоналу до таких меж, які диктуються станом економіки та суспільного життя країни;

• значне скорочення масштабів і сфер діяльності тіньової еко­номіки;

• раціоналізація зовнішньоторговельних та зовнішньоекономіч­них відносин.

Дефляція передбачає комплекс економічних заходів щодо вилу­чення з обігу частини надлишкової грошової маси, випущеної в обіг у період інфляції.

Важливим засобом упорядкування та стабілізації грошового обігу є грошові реформи. У широкому розумінні — це перехід від однієї грошової одиниці до іншої, а у вузькому — лише часткові зміни в грошовій системі.

Розрізняють такі види грошових реформ:

• перехід від одного типу грошової системи до іншого або від однієї грошової одиниці до іншої;

• заміна знеціненої монети повноцінною або нерозмінних гро­шових знаків розмінними;

• зміни в системі емісії грошей;

• стабілізація валюти або часткові заходи щодо впорядкування грошового обігу;

• створення нової грошової системи у зв'язку з державною пере­будовою.

Віддаючи належне багатій і цікавій практиці проведення грошо­вих реформ у багатьох країнах світу, не завадить згадати й ту ре­форму, яка проводилася в неймовірно важких господарських умовах переходу до нової економічної політики в колишньому СРСР (1922— 1924 pp.). Досить зазначити, що влітку 1921 p. склалася ситуація, коли затрати на випуск грошей та утримання казначейського апа­рату практично дорівнювали тим реальним прибуткам, які мала держава від емісії. Грошове господарство молодої радянської рес­публіки було повністю дезорганізоване.

В умовах післявоєнної розрухи, коли емісія була чи не головною статтею державних надходжень, здійснити ефективну стабілізацію грошового обігу, забезпечити його стійкість було надзвичайно важ­ким завданням. Підготовка до проведення грошової реформи роз­почалася ще в 1920 p. Спочатку цю роботу очолював нарком фінансів М. Крестинський, а з 1924 p. продовжив М. Сокольников. Вони ус­пішно використали один із найпоширеніших методів стабілізації та упорядкування грошового обігу — деномінацію, що означає укруп­нення грошової одиниці шляхом обміну її на нову з одночасним перерахунком у співвідношенні обміну знаків усіх цін, тарифів, за­робітної плати, тобто зміни масштабу цін.

Під час першої деномінації грошові знаки зразка 1922 p. були замінені на знаки попередніх зразків у співвідношенні 1 : 10 000, під час другої — 1 рубль зразка 1923 p. прирівнювався до 100 рублів зразка 1922 p., внаслідок чого грошова маса скоротилась у мільйон разів. Грошовий обіг поступово став рахуватися в "золотих рублях". Такий рубль спочатку був умовною грошовою одиницею. Реальною твердою валютою він став тоді, коли в обіг були випущені банкноти Державного банку — червінці (банківські білети вартістю у 10 рублів із золотим вмістом 7,74234 г чистого золота, що дорівнювало кількості золота, яка була в дореволюційній золотій монеті вартістю 10 рублів). Червінці забезпечувалися на 25 % золотом, іншими доро­гоцінностями, а також стійкою іноземною валютою за золотим кур­сом, на 75 % — товарно-матеріальними цінностями, що перебували в господарському обороті й легко реалізовувалися.

Водночас з випуском в обіг Держбанком кредитних грошей — червінців, не припинялася емісія Наркомфіном радзнаків, у резуль­таті чого в країні певний час відбувався паралельний обіг двох неза­лежних одна від одної валют. Адже радзнаки буди паперовими гро­шима і хоча й виконували функцію засобу платежу, проте не мали твердого фіксованого державою матеріального забезпечення. На рад-знаках лише зазначалося, що вони забезпечуються всім надбанням республіки.

Тому головним завданням подальшого зміцнення й упорядку­вання грошового обігу були ліквідація паралельного обігу двох різних за своїм економічним змістом валют і остаточне введення в госпо­дарський обіг банківських білетів як єдиної твердої і стійкої валюти.

Звичайно, сама по собі неодноразово проведена деномінація не змогла б розв'язати весь цупкий вузол тогочасних народногоспо­дарських проблем. В основі його успішного розв'язання був підйом економіки завдяки успішному здійсненню нової економічної полі­тики. Саме в цей час починається швидке відродження сільського господарства: збір зернових культур уже в 1922 p. становив близько 50 % довоєнного рівня, а в 1923 p. — понад 70 %. Високими темпа­ми відроджувалася і промисловість: якщо в 1920 p. обсяг її про­дукції дорівнював лише 14 % від рівня 1913 p., то в 1923 p. — 39 %. Завдяки зростанню промислового і сільськогосподарського вироб­ництва збільшувався і товарообіг, зростала зовнішня торгівля. Так, активне сальдо платіжного балансу в 1923 p. становило майже 160 млн рублів золотом.

Усі ці позитивні зміни в економіці були вдало підкріплені захо­дами щодо суттєвого зменшення витрат бюджету. Серед них:

• десятикратне скорочення армії;

• істотне скорочення державного апарату, причому не за раху­нок надзвичайних акцій, а шляхом неухильного впровадження еко­номічних методів господарювання, коли стали зайвими численні відомства та главки, які активно плодилися в роки "воєнного комунізму" (серед 1 млн безробітних, які з'явилися внаслідок введення непу, 750 тис., або 3/4, були конторськими службовцями);

• перехід від бюджетного фінансування до кредитування на­родного господарства;

• державні позики, які були не лише новим джерелом доходів бюджету, а й важливим засобом переходу від різних натуральних форм економічних зв'язків з державою до єдиної грошової форми.

Завдяки проведенню всього комплексу зазначених заходів дефіцит державного бюджету в 1924 p. було майже повністю ліквідовано. У жовтні 1924 p. випуск в обіг радзнаків було заборонено законом:

вони обмінювалися за твердим курсом на червінці у співвідношенні 1 червінець на 10 рублів. Таким чином, емісія радзнаків практично перестала бути джерелом зменшення дефіциту бюджету, а загальна маса випущених Наркомфіном грошей скоротилася в 50 млрд разів.

Грошова реформа 1922—1924 pp. дає змогу зробити такий висно­вок: з одного боку, перехід до економічних методів господарювання має супроводжуватися зміцненням системи грошового обігу, з іншо­го — впровадження стійкої валюти і стабілізація грошового обігу можливі виключно за умов проведення політики, спрямованої на впровадження саме економічних методів управління економікою.

Науковий інтерес до проблем грошового обігу завжди законо­мірно зростав у періоди докорінних змін в упорядкуванні грошового обігу, з появою та масовим поширенням нових видів грошей та форм платіжно-розрахункових відносин. Так, поняття грошей було підда­но суттєвому перегляду в середині XIX ст., коли в результаті бурхли­вого розвитку кредитних відносин значно розширилася сфера банк­нотно-чекового обігу. Іншим приводом для виникнення дискусій про природу грошового обігу та складових елементів цього економіч­ного явища став вихід з обігу повноцінних металічних грошей у результаті відміни золотого стандарту в 30-х роках XX ст.

Сучасна полеміка навколо грошового обігу також має об'єктивну основу. Після Другої світової війни значно ускладнилася структура грошових систем, посилився зв'язок механізму кредитування з про­цесами емісії та обігу платіжних засобів. Кредит все більше витісняє готівку, розширились масштаби безготівкових розрахунків, особливо їх новітніх форм із застосуванням ЕОМ. Разом з тим відбулося зближення "суто грошового" обігу зі сферою нагромадження та обі­гу грошового капіталу. Завдяки наявності в розвинених країнах досконалої кредитно-заощаджувальної системи гроші можуть швидко перетворюватися із форми платіжного засобу в капітал та навпаки. Виникли численні різновиди банківських рахунків, де гроші прино­сять процент, тобто служать формою позикового капіталу і водночас можуть використовуватися для платежів та розрахунків за товари.

У теорії політичної економії соціалізму, яка сповідувалася в ко­лишньому СРСР протягом десятиліть, панувала школа антитоварників, які розглядали товарно-грошові відносини як пережитки, за­лишки, родимі плями капіталізму. В тих умовах науково обґрунто­вана теорія грошового обігу за соціалізму не могла бути створена за "відсутності" самого об'єкта дослідження. Проте й у ті часи деякі вчені-економісти займалися аналізом грошового обігу та інфляції.

Найпопулярнішою сучасною теорією грошового обігу є теорія відо­мого американського економіста, лауреата Нобелівської премії 1976 p. Мілтона Фрідмена. Його погляди можна розцінювати як відкритий виклик іншій, донедавна також досить популярній, теорії англій­ського економіста Джона Кейнса.

Дж.М. Кейнс одним із перших серед сучасних буржуазних тео­ретиків відкрито визнав, що капіталізм серйозно хворий, що основ­ними недугами його економічного життя є безробіття, нестача попи­ту та ін., які мають не випадковий, а закономірний характер і поро­джені особливостями капіталістичного господарського механізму, який, на його думку, потребує систематичних коригувань з боку дер­жави. Головна ж небезпека полягає в хронічній нестачі попиту на товари. Тому необхідно вводити в обіг додаткові платіжні засоби з метою стимулювання витрат населення і компаній, заохочувати бан­ківський кредит шляхом зниження процентних ставок, безпосеред­ньо створювати додатковий попит з боку державного сектору за до­помогою бюджетних асигнувань. Не будемо похапцем та не завжди обачно відкидати з порогу такий підхід, як це "успішно" робилося раніше. Адже післявоєнна практика зміни господарських механізмів розвинених капіталістичних країн "за Кейнсом" незаперечне довела слушність основних його доказів. Але заради об'єктивності зазна­чимо, слідом за доказами зарубіжних критиків Кейнса, що його ре­цепти, за всієї привабливості, мають яскраво виражений інфляцій­ний характер, що засвідчила практика 60—70-х років у розвинених капіталістичних країнах. Зростаюча інфляція, прискорений процес знецінення грошей, який у цей час охопив ці країни, поставили на порядок денний питання про невідкладний пошук засобів стабілі­зації грошового обігу та цін шляхом обмеження припливу платіжних засобів в обіг, що, звичайно, суперечило прийнятій до цього у більшості країн кейнсіанській практиці штучного накачування попиту.

Проти кейнсіанської теорії виступили широко розрекламовані в післявоєнній літературі Заходу представники доктрини монетариз-му. Початок монетаризму датується 1956 p., коли вийшла праця, де викладалося кредо нового напряму, — збірник статей за редакцією американського економіста Мілтона Фрідмена під назвою "Дослі­дження в галузі кількісної теорії грошей". Сам термін "монетаризм" виник у 1968 p., коли інший американський дослідник у галузі гро­шей та грошового обігу К. Бруннер вперше використав його для виділення підходу, за яким кількість грошей в обігу має першорядне значення для визначення стану капіталістичної економіки. По­пуляризації цього терміна сприяли праці М. Фрідмена.

Однак протягом майже 25 років монетаризм не був популяр­ним. Лише в 70-х роках почалися досить стрімкий злет та нечувана досі його популярність, що пояснюється реальною економічною си­туацією того періоду.

Насамперед монетаристи підвели теоретичну підвалину під прак­тичну необхідність відмови від державного втручання в економіку, яке так активно проповідувалося Д. Кейнсом та його послідовниками. На думку М. Фрідмена, його послідовників — К. Бруннера, Ф. Кейгена, Р. Седлена, Д. Фенда та ін. — кейнсіанська стратегія призводить лише до посилення господарських диспропорцій, тоді як ринковий механізм капіталістичного відтворення володіє набагато більшим "запасом міцності" й зовсім не потребує стимулюючих акцій з боку держави. Основою теорії промислового циклу монетаристів є твердження, що коливання господарської активності відбивають різкі стрибки грошової маси, а коливання самої грошової маси є результатом політики "управ­ління попитом". Тому, щоб звести до мінімуму подібні коливання та ліквідувати цикли взагалі, треба ліквідувати державне втручання.

Монетаризм привертає увагу багатьох економістів логічною зла­годженістю, моністичним характером своєї будови, завдяки якому побудована за його основними вимогами економічна структура (мо­дель) виявляється досить простою, а пропоновані рішення основних проблем економіки — універсальними. Виникнувши як теорія попи­ту на гроші, монетаризм з часом став претендувати на роль нової економічної філософії і водночас виступати як особливий тип кредитно-грошової політики, що націлена передусім на контроль за зростан­ням грошової маси (на противагу контролю за процентними ставками).

Згідно з монетаризмом рівень номінального доходу в економіці визначається масою грошей, що перебуває в обігу; в рамках короткого періоду зміна маси грошей може впливати на рівень не лише цін, а й виробництва, у тривалій же перспективі це приводить лише до зміни загального рівня цін, суттєво не впливаючи на процеси, які відбуваються в так званому реальному секторі, тобто у виробництві. Саме тому М. Фрід-мен займається головним чином дослідженням залежності між цінами, обсягом виробництва і грошовою масою в довгостроковому плані. Він здійснив історико-статистичний аналіз грошового обігу США за столітній період. Внаслідок цих досліджень М. Фрідмен дійшов таких висновків:

• для стабілізації цін важливе значення має неінфляційне зро­стання грошової маси;

• якщо зміни цін передбачувані й не дуже значні, економічне зростання може відбуватись як за зростання, так і за падіння цін;

• взаємозв'язок зміни грошової маси і тих змінних, на які ця маса має вплив, залишався сталим, незважаючи на різні причини зро­стання маси грошей;

• основний шлях впливу грошової маси на економіку — від зміни маси грошей до зміни доходу, а не навпаки.

Для того, щоб розв'язувати поточні питання економічної політи­ки, потрібно знати, за Фрідменом, особливості взаємозв'язку темпу зростання цін та рівня безробіття на короткочасний період (крива Філліпса). Ця крива відбиває закономірність — зниження рівня без­робіття супроводжується зростанням цін і заробітної плати, в основі якої розкривається твердження, що нація може знизити рівень без­робіття лише за рахунок прискорення темпів інфляції.

Крива Філліпса може бути використана саме стосовно короткого відрізку часу, бо в довготривалому періоді навіть низький рівень безро­біття призводить до зростання інфляції, оскільки залежить від пози­ції профспілок та фірм як монополістів. Крім того, ця крива діє лише за умов так званої інерційної інфляції, темп якої постійний. Якщо ж відбуваються непередбачені економічні потрясіння (наприклад, зрос­тання цін на енергоносії), то і темп інфляції зростає також раптово. Причому, починаючи з моменту несподіваного потрясіння, інфляція виявляє тенденцію стабільного темпу зростання аж до моменту черго­вого потрясіння і т. ін. Прикладом можуть служити дві нафтові кри­зи як два свого роду економічних стреси (1973 і 1979 p.), які підвищи­ли інерційний рівень інфляції спочатку до 7, а потім до 9 %.

Однак автори підручника "Економіко" П. Самуельсон і В. Норд-хаус зазначають, що теорія простої і стабільної кривої Філліпса вже застаріла. На зміну їй прийшла так звана теорія природного рівня безробіття. Саме безробіття, що є на "природному" рівні, коли фактори, які понижують або підвищують ціни, перебувають у рівновазі, на думку авторів, стримує інфляцію. Для США, наприклад, "природний" рівень безробіття становив на початку 60-х років 4 %, у 80-х ро­ках — 6—7 % і зріс внаслідок дії таких факторів:

• до складу робочої сили все активніше залучаються підлітки, жінки і представники національних меншостей, відсоток безробіття серед яких значно вищий, ніж серед дорослих білих робітників чо­ловічої статі;

• економічної політики США, завдяки якій протягом 26 тижнів безробітний одержує 50 % колишньої заробітної плати у формі дер­жавного страхування і звільнюється від державного оподаткування, що в сумі досягає 60—70 % попереднього рівня заробітної плати. За таких умов робітники, як правило, досить розбірливі та неквапливі в пошуках нової роботи, уникають низькооплачуваних посад;

• кризи автомобільної, сталеплавильної промисловості, нафтової кризи та буму в електронній промисловості, що призвели до розвит­ку структурного безробіття 70—80-х років.

Серед заходів, які могли б сприяти зниженню природного рівня безробіття, автори підручника називають:

• поліпшення інформованості населення про можливості зайнятості;

• вдосконалення професійної підготовки за дефіцитними спе­ціальностями;

• зниження рівня державної захищеності безробітних;

• проведення суспільних робіт.

Однак зрештою П. Самуельсон і В. Нордхаус висловлюють дум­ку, що по суті "природний" рівень безробіття не є таким, він не опти­мальний, адже ще нікому не вдалося довести, що для економіки в цілому вигідніше мати незайнятого робітника замість того продук­ту, який міг би виробити цей робітник, так само, як поки що не знай­шлося економіста, який винайшов би засіб безболісного для економіки зниження "природного" рівня безробіття на 1—2 %.

Хоч інфляцію ці вчені розглядають традиційно, з боку зростання затрат і загального рівня цін на хліб, газ, автомашини, землю, на ос­новні товари взагалі й зростання заробітної плати, їхньому підходу до характеристики інфляції та шляхів виходу з неї притаманний цілий ряд новацій. Так, крім охарактеризованих вище помірної та галопуючої інфляції вони виділяють гіперінфляцію, коли кількість грошей в обігу та ціни зростають астрономічними темпами, а розхо­дження цін і заробітної плати стає катастрофічним, руйнуючи добро­бут навіть найбільш забезпечених верств населення.

Інфляція впливає на економіку у двох напрямках: вона відби­вається на загальному обсязі виробництва (макроекономічний ефект) та на розміщенні ресурсів і економічній ефективності (мікроеконо-мічний ефект). При першому інфляція посилюється в періоди висо­кої зайнятості та збільшення обсягу виробництва, і навпаки, зни­ження інфляції поєднується зі спадом виробництва та зростанням безробіття. Мікроекономічні наслідки інфляції породжені знецінен­ням наявних грошей, а також тим, що так звані довгострокові ціни на затрати та товари (трудові контракти, продукція державних підприємств) значною мірою відриваються від загального рівня цін.

Автори розрізняють збалансовану і незбалансовану інфляцію. При збалансованій інфляції, до якої економіка адаптувалася, у разі щорічного зростання цін, скажімо, на 10 %, відповідно зростають ціни на їжу, одяг, а також підвищується ставка позикового процента. Ситуа­ція подібна до тієї, коли ціни стабільні, а тому така інфляція нічого не змінює в економіці. При незбалансованій інфляції зазнають змін пе­редусім грошовий обіг та система оподаткування. Те саме відбуваєть­ся з іншими активами, які мають фіксовану грошову (номінальну) ставку процента. Таким чином, збалансована інфляція, до якої еконо­міка адаптувалася, безвитратна, незбалансована ж, до якої економіка не адаптувалася, породжує перерозподіл прибутків і багатств.

Пропонуючи шляхи виходу економіки з інфляційних процесів, автори зазначають, що найважливішим чинником є розробка та впро­вадження державної політики доходів, яка допомогла б звести до мінімуму негативний результат компромісу між стабільністю цін і повною зайнятістю. Світовий досвід переконує, що всі варіанти такої політики невдалі по-своєму: ні політика "стій—вперед", що проводи­лась у Великій Британії в 60—70-х роках, ні політика вивільнення ринкових сил економіки інших країн не сприяли вирішенню головно­го завдання — поєднати повну зайнятість з розумним ступенем ста­більності цін. Як і раніше, контроль за інфляцією поєднаний з необхід­ністю бути готовим до вирішення немилосердної економічної диле­ми: зростання інфляції чи зростання безробіття. Рівень безробіття має тенденцію до зростання. Для контролю за інфляцією з року в рік виникає потреба у все більшій кількості звільнень. Вимушене хронічне безробіття перетворюється у все більш жахливу рису сучасного капіта­лізму. Пояснення знаходимо в тому, що на відміну від періоду вільної конкуренції нині держава захищає населення від зубожіння й еконо­мічних злигоднів. Принцип: "Хто не працює, той не їсть" застарів. Існують допомога у зв'язку з безробіттям, суспільні роботи і т. ін. У наші дні фактом стала нетерпимість до пониження заробітної плати з боку робітників та цін з боку капіталістів. А в результаті стримуван­ня інфляції відбувається за рахунок все більшого зростання без­робіття.

Література

1. Бланк И. А. Стратегия и тактика управления финансами. — К., 1996.

2. Бланк И. А. Основы финансового менеджмента. — К.: Ника–Центр, Эльга, 1999.

3. Бланк И. А. Управление прибылью. — К.: Ника–Центр, Эльга, 1999.

4. Брігхем Е. Ф. Основи фінансового менеджменту. — К., 1997.

5. Беркар Коласс. Управление финансовой деятельностью предприятия. — М.: Финансы, 1997.

6. Василик О. Д. Державні фінанси України: Навч. посібник. — К.: Вища шк., 1997.

7. Джеймс Ван Хорн. Основы управления финансами. — М.: Финансы и статистика, 1996.

8. Ефимова О. В. Финансовый анализ. — М., 1996.

9. Ковалева А. М. Финансы в управлении предприятием. — М.: Финансы и статистика, 1995.