Шляхи становлення національної валютно-фінансової системи України. Формування системи валютного регулювання і валютного контролю

Формування системи валютного регулювання і валютного контролю

Після проголошення незалежності Україна не успадкувала прак­тично нічого позитивного в економічному плані від колишнього Радянського Союзу. Так, внаслідок нав'язування нашій державі в складі колишнього Союзу невигідних, з точки зору перспектив світо­вого науково-технічного розвитку, спеціалізації та кооперування, структура загального експорту та імпорту України була ще більше деформована, ніж у цілому в СРСР. Практично весь кадровий потен­ціал, який більш-менш знався на зовнішньоекономічній діяльності, було зосереджено за межами України в Москві.

Зовнішні борги колишнього Радянського Союзу були досить знач­ними, навіть з урахуванням його могутнього економічного потенціалу. Зовнішній борг Союзу почав катастрофічне зростати особливо в остан­ні роки його існування. Окрім об'єктивних причин такого явища — внутрішніх (функціонування командно-адміністративної системи) і зовнішніх (різке падіння цін на енергоносії на світовому ринку), були ще й суб'єктивні фактори — блискуче вміння колишнього ке­рівництва Союзу робити все для швидкого зростання цих боргів.

З другої половини 80-х років (початок так званої перебудови) Радянський Союз став у дедалі більших розмірах брати кредити на міжнародних фінансових ринках.

Усе це разом призвело до того, що на момент розпаду зовнішній борг колишнього СРСР становив близько 80 млрд дол. США, з них 60 млрд — західним країнам, 20 млрд — країнам Азії та Східної Європи. Цей борг і став спільним боргом держав колишнього СРСР, у тому числі й України.

Згідно з домовленістю, спільним боргом держав колишнього Союзу вважається борг станом на 1 січня 1991 p. Його розмір сягав 40,1 млрд дол. США. За період з 1 січня по 1 грудня 1991 p. СРСР в особі його Президента та уряду набрав ще 18,6 млрд дол. боргу, з яких в Україну не потрапив жоден цент із частки, витраченої на закупівлю продовольства та товарів народного споживання. З інду­стріальної суми, яка становила половину боргу, до України дійшло не більше 10 млн дол.

Що стосується активів колишнього СРСР, то йому заборгували на той час країни, що розвиваються, та країни колишньої світової соціалістичної системи; половина боргів — безнадійні, й тільки 40 % загальної суми у твердій валюті, решта — у національних ва­лютах боржників.

Заборгованість країн третього світу становила 67,5 млрд дол. США, у тому числі: Індії — 14,3 млрд дол.; Сирії — 10,8; Іраку 6,1; Афга­ністану — 4,9; Ефіопії — 4,5; Алжиру — 4,0; Анголи — 3,2; Півден­ного Ємену — 3,0; Єгипту — 2,7; Лівії — 2,7; Північного Ємену — 1,5; Нікарагуа — 1,3; Камбоджі — 1,4 млрд дол. тощо. Загальна заборгованість колишніх соціалістичних країн Радянському Союзу становила 43,8 млрд рублів, у тому числі Куби — 15,5 млрд руб.;

Монголії — 9,5; В'єтнаму — 9,1; Польщі — 5,0; Північної Кореї — 2,2 млрд руб. Чималим було майно колишнього СРСР за кордоном. За оцінкою експертів, воно становило 45 млрд дол., крім сотень міліардів партійних грошей та золота на 9,1 млн унцій.

Ситуація для України, як і для інших колишніх республік Со­юзу, ускладнювалася ще й тим, що на межі повного розорення опи­нилися державні й приватні підприємства, які мали рахунки в Зов-нішекономбанку СРСР, статутний та резервний фонди якого, а та­кож будівлі та споруди, інше майно згідно з постановою Президії Верховної Ради Російської Федерації від 13 січня 1992 p., було пере­дано у власність Центрального банку Російської Федерації. Це озна­чало, що Зовнішекономбанк фактично був визнаний банкрутом, а валютні та інші внески України привласнювались Росією. До прий­няття згаданої постанови під гарантію Зовнішекономбанку були відкриті кредитні лінії, за якими в Україну надходили сировина, комплектуючі, обладнання. Всі ці кредитні лінії було ліквідовано. Загалом вкладники України втратили на валютних рахунках Зовніш­економбанку СРСР приблизно 500 млн інвалютних карбованців ва­лютної виручки.

Крім валютних коштів, про які йшлося, Росія фактично при­власнила й весь алмазний та художній фонди колишнього Союзу, причому останніми роками перед його розвалом ніякої інформації про валютні активи Зовнішекономбанку колишнього СРСР, вартість діамантів та інших коштовностей алмазного фонду ніде офіційно не публікувалося, не кажучи вже про безцінні коштовності спільного колись художнього фонду та значну кількість національних історич­них реліквій України, які зберігалися в Москві ще від сумнозвісних часів повної руйнації української державності за цариці Катерини II.

Саме за таких обставин Україна змушена була взяти на себе обслу­говування та погашення 16,37 % загального боргу колишнього СРСР.

Молода незалежна держава мала значні боргові зобов'язання перед закордоном, проте необхідно було подбати про нагромадження влас­них золотовалютних резервів. Тому вже в грудні 1991 p. Верховна Рада України прийняла Постанову "Про створення запасу дорогоцін­них металів і дорогоцінних каменів в Україні". Цей надзвичайно серйозний і важливий крок був здійснений з метою захисту майнових прав та економічних інтересів України, забезпечення стійких зовніш­ньоекономічних відносин і залучення іноземних інвестицій в Украї­ну, ефективного використання та збереження дорогоцінних металів.

З грудня 1991 p. до Державної скарбниці України повністю реа­лізуються всі видобуті й вироблені на території України дорогоцінні метали, а також приймаються конфісковані чи здані як скарб доро­гоцінні метали, камені, алмази та інші коштовності. Всі підприєм­ства й організації, що займаються переробкою продукції, яка містить дорогоцінні метали, у тому числі вторинні ресурси і відходи дорого­цінних каменів та алмазів, здійснюють свою діяльність після укла­дення договору з Національним банком України. Національному банку було запропоновано негайно приступити до формування в Україні запасу дорогоцінних металів і дорогоцінних каменів. Реалі­зація дорогоцінних металів, алмазів для потреб народного господар­ства з цього часу мала здійснюватися Національним банком України за пропозиціями Кабінету Міністрів України за ринковими цінами.

У жовтні 1992 p. Указом Президента України було створено Українську державну компанію "Діаманти України", на яку покла­дено вирішення питань, пов'язаних із забезпеченням споживачів алмазами, використанням та реалізацією діамантів, проведення всіх, включаючи зовнішньоекономічні, операцій з дорогоцінними та на-півдорогоцінними каменями, бурштином та дорогоцінними метала­ми (за винятком металів у монетарній формі).

Паралельно Державний Комітет України по геології і використан­ню надр розпочав активну роботу з підготовки перспективної про­грами геологорозвідувальних робіт та наукових досліджень, що сто­суються благородних металів та алмазів.

У недалекому майбутньому Україна може стати однією із золо-товидобувних країн світу, що особливо актуально і важливо для ус­пішного вирішення завдання нагромадження власних золотих запасів і резервів. Нині розвідано близько десятка родовищ золота, придатних для економічно вигідної їх розробки — у центральній частині, Придніпров'ї, Приазов'ї, Донбасі та на Закарпатті.

Одне з трьох родовищ золота на Закарпатті (Мужиївське) вже підготовлено до промислової експлуатації. Тут поклади благородного металу розташовані порівняно неглибоко, і його видобуток, за розра­хунками спеціалістів, обійдеться відносно дешево. Дане родовище — це 16,7 млн т золотомісткої руди, рентабельність видобутку якої, за попередніми розрахунками, має становити 17—30 % і бути однією з найвищих у гірничовидобувній галузі. Одне лише Мужиївське ро­довище спроможне протягом десятків років щороку видавати для потреб України по одній тонні золота (приблизно стільки, скільки витрачається його щорічно на медичні та технологічні потреби).

Поклади золота в центральній частині, Придніпров'ї та Донбасі, на відміну від закарпатських, розташовані досить глибоко, тому їх видобуток потребуватиме певних додаткових витрат. Найбільш знач­ними і доступними спеціалісти вважають криворізькі запаси, які мають певну схожість з родовищами Південної Африки і Австралії. Усе це дає підстави стверджувати, що в недалекій перспективі Украї­на в змозі стати значним регіоном з видобутку золота.

У сучасних умовах демонетизації золота, його запаси, як показує досвід зарубіжних країн, якими б значними вони не були, не вплива­ють безпосередньо на стійкість грошово-валютного обігу, хоча в змозі забезпечувати його стабільність на певний період. Тому для успіш­ного функціонування грошово-валютної системи держави необхідне нагромадження запасів вільно конвертованої резервної валюти для безперебійних розрахунків із закордоном. Перед молодою державою постало серйозне питання, яким чином на світовому ринку зароби­ти валюту? У перші роки незалежності України розв'язання цього питання окремі політичні сили пов'язували з масованою допомогою української діаспори та світової демократичної спільноти. Однак за перших практичних кроків на шляху до його розв'язання виникла ціла низка складних проблем, пов'язаних з виходом України на світо­вий ринок. На перший план виступила проблема підвищення ефек­тивності зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів ринкових відно­син. Ще до проголошення незалежності, 16 квітня 1991 p Верховна Рада України прийняла Закон "Про зовнішньоекономічну діяльність", згодом у травні 1993 p. Кабінет Міністрів видав декрет "Про лібера­лізацію зовнішньоекономічної діяльності", 12 грудня 1991 p. було прийнято "Митний кодекс України", а 13 березня 1992 p. набрав чинності Закон України "Про загальні засади створення і функціо­нування спеціальних (вільних) економічних зон".

Усі ці заходи сприяли виходу України на зовнішні ринки, дали можливість молодій державі з урахуванням суспільних інтересів значною мірою упорядкувати відносини зовнішньоекономічного ха­рактеру, створити відповідний правовий режим, дотримання якого сприяє розвитку міжнародного співробітництва, підвищує його ефек­тивність.

Нині Україна здійснює зовнішньоторговельні операції зі 185 краї­нами світу. У 1997 p. Україна мала позитивне сальдо торговельного балансу (товари та послуги) на суму 424 млн дол. США, а за 9 місяців 1998 p. — 546,5 млн дол.

За обсягом зовнішньоторговельного обороту Україна посідає друге місце після Росії серед країн СНД. Вартість експортованої продукції становить сьогодні майже четверту частину її внутрішнього валово­го продукту. Спостерігається поступова переорієнтація України на торгівлю з "далеким" зарубіжжям, передусім із розвиненими рин­ками Західної Європи, Далекого Сходу, Сполучених Штатів.

Найважливішим зовнішньоторговельним партнером для України виступають сьогодні Сполучені Штати Америки, з якими протягом останніх трьох років обсяги зовнішньої торгівлі зросли вчетверо. Якщо взяти список із 67 країн, то за обсягом торговельного обороту зі США Україна поступається лише Німеччині.

Однак сьогодні важливою проблемою для України є переважно сировинна спрямованість її зовнішньої торгівлі. Так, у загальному обсязі імпорту товарів у 1998 p. 40 % вартості припадало на міне­ральне паливо, нафту та продукти її переробки.

Для збільшення валютних надходжень потрібно насамперед по­долати архаїчну сировинну спрямованість експорту, адже рівень цін на світових ринках на готові вироби майже в 1,5 раза вищий, ніж на сировину, а на машини й обладнання — у 2 рази. На жаль, торгуючи сировиною і напівсировиною, Україна збагачує інші народи. Напри­клад словаки, маючи п'ять мільйонів населення, добилися впрова­дження твердої валюти і створили величезні валютні резерви, широ­ко використовуючи Україну як постачальника металургійної сиро­вини. Україна постачає сталеві високоякісні вироби і продає їх за ціною, що в десятки разів перевищує витрати на закупівлю і пере­робку сировини.

Аналізуючи пріоритети розвитку експортного сектору, слід на­самперед звернути увагу на галузі, де вже сьогодні техніка і техноло­гія досягають світового рівня. Це високотехнологічні, наукомісткі галузі машинобудування, зокрема виробництво верстатів, літаків, приладів, побутової техніки, порошкова металургія, електрозварю­вальне виробництво. За оцінками американських експертів, напри­клад, український машинобудівний комплекс за експортними мож­ливостями посідає 11-те місце у світі.

Друга група пріоритетних галузей експорту — агропромисловий комплекс, зорієнтований на країни СНД та на країни, що розвиваються.

Патентно-ліцензійна торгівля, ноу-хау, інжиніринг, різноманітні послуги, особливо туризм, можуть скласти третій пріоритетний напря­мок формування експортного сектору. Так, за рахунок розвитку туриз­му деякі країни одержують значну частину валютних надходжень. Останнім часом туризм в Україні розвивається однобічно — пере­важно виїзний. У 1994 p., наприклад, виручка від реалізації туристич­них путівок становила 7 трлн 560 млрд карбованців, а валютні надхо­дження — 230 млн дол. США, тоді як у той же рік Польща одержала від туризму 5 млрд дол. США — третину всіх експортних надходжень.

Видобувна і металургійна галузі — четвертий пріоритетний блок, п'ятим можуть стати транзитні перевезення вантажів.

Не менш важливим фактором активізації зовнішньоекономічної діяльності України є залучення іноземних інвестицій. Закон "Про іноземні інвестиції" був ухвалений Верховною Радою у березні 1992 p. Згодом у червні 1993 p. Кабінет Міністрів прийняв Декрет "Про режим іноземного інвестування" та затвердив Державну програму заохочення іноземних інвестицій в Україні. Реалізація цих важливих державних документів, безумовно, сприяла припливу в Україну інва­лютних коштів.

Однак нестабільність економічної ситуації, недосконалість чин­ного законодавства негативно впливають на інвестиційний клімат в Україні та стримують іноземних інвесторів від значних вкладень коштів у нашу економіку. У зв'язку з цим спостерігається тенден­ція зниження обсягів іноземних інвестицій.

Деякі інвестори, які зареєстрували великі обсяги інвестицій, при­зупинили їх внесення. Наприклад, фірмою "Макулан" зареєстровано 260 млн дол. США, а фактично внесено 26 млн, СП "Тютюнова ком­панія" — відповідно 25 млн і 5 млн дол. США.

Переорієнтація України в зовнішньоторговельній діяльності на країни Заходу характерна і для зовнішньоінвестиційних потоків в Україну. Так, якщо в 1992 p. 88 % загальної суми зовнішнього бор­гу припадало на країни колишнього СРСР і лише 12 % — на інших кредиторів, то до кінця 1995 p. це співвідношення становило при­близно 50 і 50 % відповідно. Це видно також і з темпів зростання зовнішньої заборгованості України. Якщо заборгованість країнам колишнього Союзу за період з 1992 по 1995 p. зросла в 1,4 раза, то іншим кредиторам — у 10 разів (за даними Міжнародного центру перспективних досліджень).

Найбільші інвестиції, вкладено в економіку України партнерами із США (22 % до загального обсягу), Німеччини (19 %), Великої Британії (7 %), Кіпру (6 %), Швейцарії (4 %).

Треба зазначити, що не дуже сприяв активізації інвестиційних вкладень зарубіжних фірм в економіку України прийнятий Верхов­ною Радою Закон "Про внесення змін до Декрету Кабінету Міністрів України "Про режим іноземного інвестування", де сказано, що при­дбання іноземними інвесторами майнових прав на природні ресурси регулюється законодавством України, яке не дозволяє іноземним інвесторам мати майнові права на ці ресурси, у тому числі на голов­ний — землю. Так, цим же законом було внесено зміни до відповід­них статей декрету, які стосуються землі та земельних ділянок. Декретом Кабінету Міністрів були дозволені інвестиції у вигляді рухомого і нерухомого майна, у тому числі й землі, а також у формі придбання земельних ділянок. Саме слова "землі" та "земельних ділянок" цим законом були виключені з тексту декрету. Загалом, протягом останніх років неодноразово вносилися істотні зміни в чинні документи, які регулюють іноземне інвестування. Така не­стабільність найбільше стримує іноземного інвестора.

Важливим кроком в активізації інвестиційної діяльності в Украї­ні має стати прийняття Верховною Радою України законодавчої бази створення й діяльності фінансово-промислових груп. Конкретний механізм таких міждержавних господарських структур має закріп­люватися у міжурядових угодах з метою створення режиму найбіль­шого сприяння у виробництві товарів, наданні послуг, встановленні оптимальної структури управління та уникнення подвійного опо­даткування прибутку. Прикладом може служити підписана з Ро­сією міжурядова Угода про принципи створення 50 українсько-росій­ських промислових груп, таких як "Укрнафта", "ТаНаКо" — Транс­національна алюмінієва компанія, "Міжнародні авіамотори", "Кор­порація Антонов-Туполєв" та ін.

Активний інвестиційний процес забезпечується успішним функ­ціонуванням спеціальних (вільних) економічних зон. Відповідним Указом Президента України було засновано дві такі зони: у Бродах (Львівщина) та Сиваші (Автономна Республіка Крим). Верховна Рада України прийняла Закон "Про деякі питання валютного регулюван­ня та оподаткування суб'єктів експериментальної економічної зони "Сиваш", яким встановлено, що:

• сировина, матеріали, устаткування та обладнання (крім підак­цизних товарів), які ввозяться в Україну для потреб власного вироб­ництва суб'єктами експериментальної економічної зони, не підляга­ють обкладенню ввізним митом та податком на додану вартість;

• сума податку на прибуток зменшується на 50 % у разі вико­ристання суми, на яку зменшується податок на прибуток, на реаліза­цію інвестиційних проектів у межах цієї зони;

• надходження в іноземній валюті на користь суб'єктів експе­риментальної економічної зони "Сиваш" не підлягають обов'язко­вому продажу на міжбанківському валютному ринку у разі вико­ристання вивільнених валютних коштів на потреби розвитку цієї зони.

Однак з накопиченням досвіду зовнішньоекономічної діяльності почали накопичуватися і проблеми. З надзвичайною гостротою, на­приклад, постала проблема повернення в Україну валютних доходів від зовнішньоекономічної діяльності. Перебування цих валютних цінностей за кордоном вважається незаконним передусім тому, що відповідно до нашого законодавства, іноземна валюта може вивози­тися, зберігатися та використовуватися за межами України тільки з дозволу Національного банку України. Це стосується валютних коштів, які вивезені за межі України у вигляді товарів, робіт, послуг згідно із зовнішньоторговельними контрактами й еквівалент вартості яких (тобто саме валюта) не надійшов в Україну. Таким чином, ці інвалютні кошти фактично працюють на економіку інших держав.

Загальна сума таких коштів, за різними оцінками, сягає від 6 до 16 млрд дол. СТТТА, і вона навряд чи перебільшена, адже тільки за 9 місяців 1994 p. за кордоном, передусім у країнах колишнього Союзу, осіло 1,4 млрд дол., а в Україну повернулось лише 0,4 млрд. Навіть у разі їх повного повернення в Україну, що малоймовірно, не вся ця сума може бути автоматично зарахована до офіційного валютного резерву держави. Але вони можуть бути спрямовані на інвестування пріори­тетних галузей національної економіки з метою швидкого її виходу на міжнародний конкурентний простір, формування стабілізаційного фонду національної грошової одиниці та вирішення інших першочер­гових завдань. Головна ж проблема полягає в тому, що вилучені таким чином кошти не були оподатковані в Україні, внаслідок чого держава безпосередньо втрачає велику кількість бюджетних надходжень, так необхідних для вирішення значного масиву соціальних питань.

Відплив з України значних валютних коштів реально відбувається у все зростаючих масштабах і не є секретом для офіційної статисти­ки. Однак, штучно занижуючи обсяги експорту й імпорту, тодішній Мінстат України мимоволі приховував реальні обсяги такого відпли­ву. Так, зіставляючи дані офіційної статистики з опублікованими в бюлетені Європейського центру макроекономічного аналізу, який видається на Заході, відомий український економіст, директор Інсти­туту економіки Національної академії наук України, академік НАНУ I.I. Лукінов виявив досить дивну розбіжність між тими цифрами, які гласно обертаються у нашій країні, та тими, які потрапляють у зазначений центр і взагалі за межі держави. Особливий інтерес ви­кликають розбіжності в даних про зовнішньоторговельний оборот України, адже йдеться про валюту, якої в нас катастрофічне не ви­стачає, щоб вчасно розраховуватися за газ, нафту та інші товари, що надходять з-за кордону (табл. 15.1).

Як видно з таблиці, у всіх країнах, за винятком Великої Бри­танії, українські дані з експорту значно занижені порівняно з дани­ми країн-партнерів.

Таблиця 15.1. Українські дані власного експорту і дані статистики країн-партнерів, млн дол. США

Великий відплив іноземної валюти за кордон спонукав у свій час Президента України видати Указ "Про невідкладні заходи щодо повернення в Україну валютних цінностей, що незаконно знаходяться за її межами", який був підписаний 22 червня 1994 p. Суб'єкти підприємницької діяльності незалежно від форм власності згідно з Указом мали терміново:

• продекларувати у Національному банку України наявність (або відсутність) з визначенням сум усіх належних їм валютних ціннос­тей, які знаходяться за межами України, у тому числі одержаних у результаті здійснення підприємницької діяльності за межами України;

• подати Головній державній податковій інспекції України де­кларацію щодо сум на їхніх рахунках в іноземних банках та інших фінансових установах, а також щодо сум надходжень валютних цінно­стей у вигляді доходів (дивідендів), одержаних у результаті здійснення підприємницької діяльності за межами України.

Після підписання Указу Президента була розроблена і затвер­джена Програма комплексного вирішення питань щодо повернення в Україну валютних цінностей, що незаконно знаходяться за її ме­жами. Згідно з Програмою суб'єкти підприємницької діяльності по­винні здійснювати декларування валютних цінностей у регіональ­них відділеннях Національного банку України та в державних по­даткових інспекціях за місцезнаходженням суб'єктів підприємниць­кої діяльності. Підставою для прийняття до митного оформлення експортно-імпортних вантажів, проведення банківських операцій з валютними цінностями уповноваженими банками України, а також здійснення інших видів зовнішньоекономічної діяльності є довідка встановленої форми про проведене декларування.

Національний банк України та Головна державна податкова інспекція України мали забезпечити суворе збереження таємниці щодо одержаної інформації, та все ж стало відомо, що реалізація цього Указу не дала тих наслідків, які від нього очікували. І це закономірно, адже за чинним на той час законодавством половина вирученої внаслідок зовнішньоекономічної діяльності валюти підля­гала обов'язковому продажу державі за фіксованим курсом карбованця до іноземних валют, який суттєво відрізнявся від ринкового і був для переважної більшості суб'єктів зовнішньоекономічної діяль­ності збитковим. Це стало майже непереборною перешкодою на шляху повернення в Україну валюти, що знаходилася за кордоном. Іншим важливим негативним фактором стала виключно кримі­нальна відповідальність суб'єктів за невиконання Указу. Ніяких інших, більш суттєвих економічних важелів для сприяння виконан­ню Указу задіяно не було. Але ж відомо, що застосування до суб'єктів лише заборонних суто адміністративних методів, якими б жорстки­ми вони не були, не дає належної віддачі.

Як бачимо, у перші роки незалежності України були створені лише формальні умови для самостійного здійснення незалежною державою практично всього комплексу зовнішньоекономічних, ва­лютно-фінансових і кредитних відносин. Однак для їх повноцінного і безперешкодного розвитку на той час не було законодавчої бази. І тут треба віддати належне ініціативі Кабінету Міністрів України на чолі з тодішнім прем'єр-міністром, згодом Президентом України Л.Д. Кучмою, який, не чекаючи постійних обіцянок з боку тодішнього складу Верховної Ради, прийняв цілий ряд важливих декретів, у тому числі й валютних, основні положення яких успішно працюють і нині.

Найважливішим серед них є декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", прийня­тий 19 лютого 1993 p. Пріоритетними завданнями декрету були:

стабілізація курсу українського карбованця щодо іноземних валют, концентрація валютного попиту та пропозиції, поступова ліквідація паралельного обігу іноземних і національної валют, залучення валют­них коштів в Україну та скорочення імпортованої інфляції. Декретом установлювався принцип внутрішньої конвертованості українського карбованця, визначався перелік операцій з валютними цінностями, які потребували окремого дозволу Національного банку України.

Оскільки система внутрішньої конвертації мала базуватися на розвинутому міжбанківському ринку, а також діяти в умовах інфляції, іншим декретом "Про тимчасовий порядок використання надхо­джень в іноземній валюті" було запроваджено обов'язковий продаж через уповноважені банки на Міжбанківському валютному ринку України 50 % надходжень в іноземній валюті на користь резидентів. При цьому такий порядок не поширювався на: валютну виручку, яка спрямовувалася на погашення використаних валютних кредитів, отриманих за дозволом НБУ або гарантованих урядом; залишки коштів на поточних балансових рахунках резидентів на момент прийняття Декрету; іноземну валюту, що ввозиться для внесення у ста­тутні фонди спільних підприємств, а також виручку в іноземній ва­люті за експорт продукції власного виробництва, яка надходить на користь підприємств з іноземними інвестиціями.

Декрет Кабінету Міністрів України "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті" від 23 вересня 1994 p. № 187/ 94—10ВР передбачає визначення граничних термінів відстрочення платежу за експортні поставки, а також авансування імпорту.

Ці декрети поклали початок формуванню певної системи валют­ного регулювання і валютного контролю, що мало сприяти подолан­ню інфляційних процесів і оздоровленню економіки в цілому.

Пізніше, залежно від економічної ситуації, що складалася в Украї­ні, виконавча влада постійно вдосконалювала існуючу систему ва­лютного регулювання та контролю. Так, Указом Президента "Про додаткові заходи щодо вдосконалення валютного регулювання" від 2 листопада 1993 p. тимчасово вводився порядок поповнення офіцій­них валютних резервів за рахунок викупу 10 % валютних надхо­джень, що підлягали обов'язковому продажу. Кошти цих резервів спрямовувалися на стабілізацію валютного курсу національної гро­шової одиниці. Кабінет Міністрів спільно з Національним банком на виконання Указу Президента прийняли спільну постанову про порядок визначення офіційного валютного курсу українського кар­бованця до іноземних валют. Згідно з цією постановою Національний банк за погодженням з Кабінетом Міністрів на підставі даних Мініс­терства економіки та Міністерства статистики про цінові співвідно­шення продукції, товарів та послуг визначав офіційний курс україн­ського карбованця з урахуванням стану платіжного балансу.

З метою вдосконалення системи валютного регулювання Верхов­на Рада України також прийняла ряд законів про внесення змін до декрету. Так, Законом від 28 січня 1994 p. "Про внесення змін до ст. 16 декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" було встановлено, що незаконні скуповування, продаж, обмін чи використання валютних цінностей як засобу платежу або як застави, тобто вчинення цих дій без відпо­відного дозволу (ліцензії), тягнуть за собою адміністративну або кри­мінальну відповідальність згідно з чинним законодавством України.

Як бачимо, тягар суто адміністративних заходів продовжував залишатися ще значним. Так, залишався у силі обов'язковий про­даж частини надходжень в іноземній валюті на користь резидентів за офіційним валютним курсом, а торгівля іноземною валютою, що не підлягає обов'язковому продажу, здійснювалася за курсом з відхи­ленням від офіційного не більш як у 2 рази. Був установлений і розмір маржі між курсом купівлі та курсом продажу: за безготів­ковими операціями — не більше 2,5 % від офіційного валютного курсу, за готівковими — не більше 2,5 % від подвійного валютного курсу.

Іншими постановами, листами та телеграмами Національного банку України був затверджений класифікатор іноземних валют, які перебувають в обігу та є законними платіжними засобами на тери­торії відповідної іноземної держави й можуть бути використані при здійсненні торговельних і неторговельних платежів суб'єктами підприємницької діяльності та банками України. Всі види валют, відповідно до міжнародної практики поділені на три групи:

• перша група: вільно конвертовані валюти, що без обмежень обмінюються на інші види валют, курси яких котирує Національний банк України;

• друга група: валюти з обмеженою конвертованістю, що об­мінюються на інші валюти з певним обмеженням, курси яких ви­значає Національний банк України;

• третя група: неконвертовані валюти, що не обмінюються на інші валюти, курси яких Національний банк України не котирує і не визначає.

НБУ визначив порядок, згідно з яким використання іноземної валюти як засобу платежу на території України дозволялося лише для проведення платежів на підприємствах торгівлі, які мають інди­відуальну ліцензію Національного банку України на здійснення торгівлі товарами з оплатою в іноземній валюті. За валюту могли реалізовуватися тільки товари іноземного виробництва, що ввезені в Україну з додержанням митних правил, оплата яких здійснена тор­говельною організацією в іноземній валюті в безготівковому поряд­ку безпосередньо резиденту чи посереднику за укладеним контрак­том з нерезидентом. Комісійна торгівля за валюту заборонялася. Стягнення комісійних за послуги в іноземній валюті між резидента­ми також заборонялось.

Враховуючи реалії сьогодення, коли переважна більшість валют країн — колишніх республік СРСР є неконвертованими, а економічні взаємозв'язки з ними, що історично склалися, необхідно поглиблювати та вдосконалювати, Національний банк України спеціальним листом надав дозвіл уповноваженим банкам проводити операції з готівковою неконвертованою валютою. При цьому обов'язковою вимогою вста­новлювалась наявність домовленості чи угоди з іноземним банком про вивезення готівкової валюти для зарахування її на кореспон­дентський рахунок уповноваженого банку України. Ця угода перед­бачає обмін зразків банкнот іноземної валюти з описом їхніх ознак.

З 5 листопада 1994 p. було встановлено новий порядок визначення курсу та використання карбованця. Так, офіційний курс карбованця до долара США, німецької марки, російського рубля та білоруського рубля визначався Національним банком України на підставі результатів торгів на Українській міжбанківській валютній біржі. Курс карбованця до інших іноземних валют визначався через крос-курси Франкфуртської валютної біржі. Московської міжбанківської валют­ної біржі та через крос-курси, які публікує газета "Financial Times".

У постанові правління Національного банку України "Про за­ходи щодо лібералізації валютного ринку України" від 16 травня 1995 p. йшлося про недоцільність подальшого продовження обов'яз­кового викупу до офіційного валютного резерву Національного бан­ку України 10 % валютних надходжень від суб'єктів господарської діяльності, які були раніше визначені Указом Президента України "Про додаткові заходи щодо вдосконалення валютного регулюван­ня". Цією ж постановою дозволялося здійснювати обов'язковий продаж валютних надходжень (40 %) та вільних валютних коштів резидентів України як через Українську міжбанківську валютну біржу, так і безпосередньо через уповноважені банки на міжбанків-ському валютному ринку України.

Як бачимо, Україна поступово розпочала перехід до загально­прийнятих у світовій практиці цивілізованих форм та методів ва­лютного регулювання і валютного контролю.

25 травня 1995 p. Національний банк України припинив пере­реєстрацію раніше наданих індивідуальних ліцензій на використан­ня готівкової іноземної валюти як засобу платежу на території Украї­ни, а 1 серпня 1995 p. взагалі припинив дію перереєстрованих ліцензій на використання іноземної валюти як засобу платежу на території України. З цього моменту не допускається реалізація на території України резидентами та нерезидентами товарів, робіт та послуг за готівкову іноземну валюту. При цьому мається на увазі, що всі роз­рахунки в іноземній валюті між підприємствами торгівлі та сфери послуг, які мали право на торгівлю та надання послуг за іноземну валюту, й іншими резидентами України за товари, роботи та послуги, що реалізуються останнім, можуть здійснюватися на території Украї­ни у карбованцях та в іноземній валюті у формах, що мають місце у міжнародній практиці (включаючи оплату кредитними та дебетни-ми картками), за винятком розрахунків готівковою іноземною ва­лютою. Підприємства втрачали право приймати готівкову іноземну валюту, заборонялося також приймати готівкову іноземну валюту до статутних фондів підприємств (крім банків).

Уповноважені банки приймали виручку підприємств у готівковій іноземній валюті на блокований рахунок без права зарахування на поточні валютні рахунки підприємств. Прийнята на блоковані рахун­ки підприємств іноземна готівкова валюта продавалася уповноваженим банком на міжбанківському валютному ринку України, а її карбованцевий еквівалент зараховувався на рахунок підприємства.

Згодом Верховна Рада України прийняла Закон "Про внесення змін до ст. 7 декрету Кабінету Міністрів України "Про систему ва­лютного регулювання і валютного контролю", згідно з яким вста­новлювалось, що роботодавці-нерезиденти здійснюють оплату праці резидентів виключно у валюті України в готівковій або безготів­ковій формі.

Отже, уважно проаналізувавши послідовні дії Президента, уряду, Верховної Ради та Національного банку України, спрямовані на вдос­коналення системи валютного регулювання і валютного контролю, можна з упевненістю зробити цілком обґрунтований висновок про те, що справа неухильно просувалася в бік запровадження повноцін­ної грошової одиниці України, яка відповідала б усім загально­прийнятим у світовій практиці вимогам, що ставляться до націо­нальної валюти.

Література

1. Бланк И. А. Стратегия и тактика управления финансами. — К., 1996.

2. Бланк И. А. Основы финансового менеджмента. — К.: Ника–Центр, Эльга, 1999.

3. Бланк И. А. Управление прибылью. — К.: Ника–Центр, Эльга, 1999.

4. Брігхем Е. Ф. Основи фінансового менеджменту. — К., 1997.

5. Беркар Коласс. Управление финансовой деятельностью предприятия. — М.: Финансы, 1997.

6. Василик О. Д. Державні фінанси України: Навч. посібник. — К.: Вища шк., 1997.

7. Джеймс Ван Хорн. Основы управления финансами. — М.: Финансы и статистика, 1996.

8. Ефимова О. В. Финансовый анализ. — М., 1996.

9. Ковалева А. М. Финансы в управлении предприятием. — М.: Финансы и статистика, 1995.