Обґрунтування інноваційно-ресурсного підходу до трактування категорії капіталу

Науково-економічна і навчальна література висвітлює різні підходи до тлумачення поняття капіталу. А. Мартенс розуміє капітал як накопи­чення грошей або інші ресурси, що можуть бути використані для от­римання додаткових грошей або ресурсів. Одночасно розглядаючи по­няття інвестицій як процес створення капіталу, останній він розглядає як засоби виробництва, так і людський капітал. Оскільки гроші – не засоби виробництва, то можна ставити питання: капітал розуміти як гроші чи не гроші? Зазначимо, що йдеться про використання капіталу для отримання додаткових сум й у “Капіталі” К. Маркса.

Соціально-економічний підхід до трактування цього поняття застосований марксис­тами. Але його правильніше, на наш погляд, можна назвати політико-економічним, що пояснюється наступним. Згідно з даним підходом, капітал – це авансована вартість, що здійснює кругообіг; у процесі свого руху він приносить більшу вартість, тобто сам зростає (на наш погляд, не можна погодитися з твердженням, що капітал приносить більшу вар­тість у процесі руху). Вважається, що соціально-економічними умовами існування капіта­лу є високорозвинене товарне виробництво і товарообмін; зосередження засобів виробництва у частини господарю­ючих суб’єктів, що прагнуть через виробництво до особистого збагачення; відсутність у більшої частини населення засобів виробництва, тому воно вимушене найматися у власників засобів виробництва.

За марксистською економічною теорією та й за сучасною еконо­мічною теорією, капітал розглядається як засіб отримання і привласнення додаткової вартості, як такий, що виникає на тій стадії розвитку товарного виробництва, коли робоча сила стає товаром. Якщо робітник не має засобів виробництва, тоді він нібито змушений продавати свою робочу силу капіталісту (капіталістичному підприємцю). Капіталіст у виробни­чому про­цесі поєднує засоби виробництва і робочу силу, здійснює їх так зване виробниче спожи­вання. У результаті цього створюється новий продукт з вартістю більшою, ніж затрати на його виробництво. Різниця між авансованою сумою для виготовлення продукту і новою його вартістю складає добавочну (додаткову). Джерелом такої додаткової варто­сті є привласнення капіталістом лишку вартості, створеного неоплаченою працею найма­них працівників понад вартість їх робочої сили. Стосовно вартості “робочої сили”, зауважимо, що ця вартість і зарплата, на наш погляд, – поняття різнорідні, хоча вважа­ються ідентичними. Рівень заро­бітної плати регулюється, виходячи з соціальної політики, державою, а вартість робочої сили визначаєтьсяїї якістю, попитом, пропозицією та інши­ми чинниками.

З метою обґрунтування таких положень щодо капіталу вводиться логічна формула кругообігу капіталу. Для аналізу дії даної формули капітал поділено на такі його функціональні форми: грошовий, вироб­ничий (або продуктивний – за інших трактувань), товарний.

Капітал проходить три стадії: 1) перетворення грошового у про­дуктивний (придбання товарів – засобів виробництва і робочої сили); 2) перетворення продуктивного капіталу у товарний; 3) перетворення то­варного капіталу у грошовий.

Зауважимо, що робоча сила – не товар, третя стадія може відпасти повністю і т. д.

Отже, згадана схема руху капіталу з трьома стадіями має недоліки. Не випадково вона різними авторами трактується по-своєму.

Лущик І. О., наприклад, замість поняття капіталу та його руху, ана­логічно аналізує кругообіг виробничих фондів підприємства. Ці фонди набирають три форми – грошову, продуктивну, товарну, проходять три стадії кругообігу. На першій стадії відбувається “перетворення грошових фондів на продуктивні, тобто на засоби виробництва і виробни­чий персонал”. Зразу ж зазначимо, що гроші, як би їх не називали, зокрема й фондами, не перетворюються у виробничий капітал, у виробничий капітал, оскільки вони як кате­горія сфери обігу безпосередньо у сфері виробництва участі не беруть.

На другій стадії кругообігу виробничих фондів, що відбувається у сфері виробництва, йде перетворення продуктивних фондів (тобто засобів виробництва і виробників) на готову продукцію, товар створюється нова вартість, надлишок вартості над засобами виробництва (а вартість виробничого персоналу де?). Автором поняття “робоча сила” вже не включено у схему кругообігу, а замінено на виробничий персонал або виробники. По-перше, ні виробничий персонал, ні виробники не перет­ворюються ні в готову продук­цію, ні в товар. По-друге, товар – категорія не виробництва, а ринку, точніше сфери обі­гу. Продукція виробництва стає товаром на ринку. Надлишок (або і збиток) – це результат реалізації товару, тому у виробництві не створюється. На третій стадії кругообігу фондів йде перетворення виробничих фондів на гроші. Зауважимо, що з цих грошей виплачується зарплата за виготовлену продукцію на вироб­ничій стадії. А ця зарплата Лущиком І. О. включена до першої стадії.

Стосовно елементів найбільш поширеної формули зазначимо наступне. У формулу кругообігу включена робоча сила, але не враховані подібні витрати: на зовнішні послуги (наприклад, транспортні, посеред­ницькі). І робоча сила, і зовнішні послуги – залучені підприємством (капіталістом) фактори, аналогічно до інших витрат, зокрема консуль­таційних, аудиторських. Послуги – не засоби виробництва. Хоча ці вит­рати, зокрема по зарплаті, на рівних, за відповідною методикою, включаються до собівартості виготов­люваної продукції (і за часів К. Маркса і тепер). Включення робочої сили в формулу, на наш погляд, здійснено з спекулятивною метою – політичною: доказати наявність екс­плуатації цієї сили. Це пояснюється наступним.

Додаткова вартість включає витрати по зарплаті. За теорією К. Маркса, у формулі кругообігу капіталу, робоча сила – товар, який купу­ється на ринку (це у формі зарплати?). Отже, витрати на робочу силу включені у грошовий капітал. Але у формулу кругообігу капіталу вона (робоча сила) включена у виробничу стадію, хоча витрати на неї є дови­робничими.

Реально ж, зарплата входить у собівартість продукції, виплачується після її реалізації. Зарплата не може виплачуватися, якщо не було реалізації, інакше ніде брати кошти. Сума зарплати повинна залежати від результатів реалізації продукції споживачу, від результатів господарюван­ня підприємства. Тому вона залежить від оцінки товару на ринку, отже, й суми реалізованої так званої додаткової вартості, що включається до його ціни. Додаткова вартість отримується після реалізації її носія (товару, послуги).

Зарплата – вид доходів працівників, а виробництво – їх джерело.

Отже, положення про це джерело доходів стосується доходів працівників підприємств, установ, організацій у різних формах, зокрема зарплати, дивідендів, натуральної оплати. Натуральну оплату, дивіденди ніяк не можна віднести до складу довиробничих витрат, тобто їх не можна розглянути як елементи грошового капіталу. Тому у формулі кругообігу капіталу, якщо його і розглядати взагалі, грошовий капітал можна розуміти лише як части­ну витрат, як частину оборотного. Якщо розглядати грошовий капітал як придбання елементів виробничого, і виробничий – виробництво товару і додаткової вартості, то необхідно зробити висновок, що на обох стадіях – це один і той же капітал, або це ті ж куплені засоби, що включені у процес виробництва. Але товарний капітал нібито вже повинен відрізнятися. А, по суті, він – також одна й та ж вартість, з авансованим (гро­шовим, виробничим), виходячи з затрат (одні й ті ж затрати), тобто за формою вартість – однакова, наскрізна.

Нова (зокрема й додаткова) вартість у грошовій формі отримується лише після ви­гідного збуту виготовленої продукції (вигідного перепро­дажу “авансованих витрат”). Якщо продукція продана за цінами, нижчими затратної вартості, то реалізованої доданої вартості не буде, в результаті цього капітал повинен зменшуватися.

Інша справа, доходи, а точніше виручка, отримані від реалізованої продукції, якщо розглядати їх відносно грошового чи виробничого капіталу. Саме в доходах, а точніше – виручці, містяться отримана додаткова вартість,але не товарна вартість, як її слід би називати, за економічною (і марксистською) теорією. Вона є джерело отримання додат­кового капіталу для підтримки і розширення виробництва.

Тому говорити про отримання чи створення додаткової вартості на виробничій стадії не коректно. Реально у виробництві йде процес перетворення одних фізичних тіл (енергії, полів тощо) у інші. Тому необхідно говорити про перетворену у виробництві вартість, тобто надання створюваній вартості відносно початкових якісних змін – ново­творень (у натуральному вигляді – перетворення руди в прокат; електрон­них, електричних деталей та механічних конструкцій – у радіоапаратуру; тканин – в одяг). Таке перетво­рення дає можливість після збуту продукції на ринку отримати додаткову вартість. Але її можна і не отримати або взагалі не реалізувати виготовлену продукцію і втратити навіть почат­кові вартості, а також затрати живої праці. Для умов ринкової економіки втрати – не виняток.

Стосовно формули кругообігу капіталу (чи й кругообігу виробничих фондів), назвемо ще один недолік. Вона відбиває рух всього капіталу. Але ж у процесі виробництва структурні елементи капіталу по-різному беруть участь у виготовлені продукції.

Якщо частина оборотного капіталу, що включена в запаси сировини і матеріалів, повністю витрачається у процесі виготовлення продукції, то вкладення в основний капітал беруть участь у виробничих процесах протягом певних років. Інша справа – потік грошових коштів. Реально цикл руху грошових коштів показано на рис. 1.

Рис. 1. Стадії руху грошових коштів

Операційний цикл включає період, протягом якого фінансові ресурси знаходяться у виробничих запасах і дебіторській заборгованості. Фінансовий цикл включає період, протягом якого гроші відвернуті з обігу. Фінансовий цикл менший за операційний на середній час обігу кредиторської заборгованості, оскільки підприємство сплачує поста­чаль­никам з часовим лагом.

Відмінними від витрат на засоби виробництва є витрати на оплату праці.

Деякі економісти стверджують, що нібито підприємець (роботода­вець) як наймач купує працю. На наш погляд, наймач не купує ні працю, ні робочу силу (це атрибути люди­ни), а надає найманцю умови для праці (приміщення, засоби виробництва, час роботи, організовує обслуговуван­ня його праці), сам працює, разом з ним створює про­дукцію, тобто використовує результати своєї праці та праці робочої сили, отримані разом (роботодавцем – наймачем і найманцем), наприклад, продає на ринку продукцію за ціною, взаємно погодженою з покупцем, бо при прийомі найманця на роботу уклада­ється угода, якою обумовлюються умови най­му, зокрема з оплати праці (фактично узагаль­нено – результатів і оцінки роботи працівника). Таке положення властиве всякій формації (капі­талістичний, де власник – капіталіст, чи колективний, соціалістичній – власник-держава). Коли ж умови угоди (а не “ціна” товару робоча сила) перестають задовольняти одну або дві сторони, тоді вона розривається. За такою ж угодою, до речі, власник під­приємства займає посаду на підприємстві, своєму чи чужому.

“Зміст (а не ціна) угоди” як погодженого з наймачем “очікуваного результату праці” кожного найманця визначається його професійною здатністю і потребою як людини у поповненні життєвих засобів, що необхідні для відновлення своєї працездатності, як показника робочої сили (а не “робочої сили”, як це вважається), витрат на сім’ю, на домашнє господарство, накопичень у життєві засоби, вкладень у підприємницьку діяль­ність, для здійснення обов’язкових платежів, навчання, проведення благодійних актів тощо.

Оскільки в умовах найму підприємство чи підприємець-робото­давець (приватний чи колективний) надає працівникові у тимчасове ко­ристування свої засоби, то й частину результатів праці найманця забирає “собі” й використовує за своїм планом. Це стосується приватного власника, товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерного товари­ства, корпорації, держави тощо.

В умовах найманої праці, по суті, має місце взаємодомовлений та взаємовигідний взаємообумовлений обмін: з боку роботодавця надання найманому працівнику в кори­стування засобів виробництва; з боку працівника – використання цих засобів для участі у створенні продукту виробництва; розподіл створеного продукту між роботодавцем-підпри­ємством чи підприємцем і працівниками-носіями праці та отримання своїх часток відповідно до фактора участі (пропорційно вкладу у виробництво) у виробництві. Влас­ник отримує свою частку від підприємства.

Такий обмін був, є і буде, поки існуватиме людське суспільство.

На наш погляд, факторно-пропорційний обмін (як пропонується його називати) – одна з найбільш загальних форм буття людського сус­пільства. Вона охоплює й менш загальну категорію – ринок, оскільки ринковий обмін – частина всього обміну, що здій­снює людство. І взагалі, зміст категорії “ринкова економіка” не відповідає сутності еконо­мічних відносин, що склалися у так званому ринковому суспільстві.

Капітал для підприємств сфери виробництва продукції для населення складається з трьох частин: 1) знаряддя праці, запаси сировини, матеріалів тощо, тобто все те, що нази­вають засобами виробництва; 2) готова продукція; 3) гроші та грошові документи.

На підприємстві, як згадувалося, капітал здійснює кругообіг, проходить три стадії і набуває відповідно три форми – грошову, виробничу і товарну. За економічною теорією у формулу кругообігу ка­піталу для кожного підприємства входить робоча сила. Але автором згаданого джерела вона на першій стадії називається як виробничий персонал, на другій – виробники.

Перша стадія кругообігу “Г–Т” правильна за умови, коли весь куп­лений товар іде у виробництво. У виробництві ж використовуються си­ровина, матеріали, що купуються на ринку й не купуються, тобто власного виробництва, давальницька, отримана на умовах бартеру, іншим чином.

Товар – категорія ринку, сировина і матеріали – категорії виробництва. Крім того, у виробничий процес включаються не тільки придбані підприємством сировина і матеріали, а й також ресурси власного виробництва. Тому тут стадія формули капіталу “Г–Т” не може засто­совуватися як загальна. Інша справа, доходи підприємства чи підприємця, а точніше виручка, отримані від реалізованої продукції, якщо розглядати їх відносно “грошового” чи “виробничого” капіталу. Саме у виручці й містяться фінансові вигоди, а точніше – джерело отримання коштів. Тому говорити про отримання чи створення до­даткової вартості на виробничій стадії спекулятивно. Правда, при оцінці показників вартості продукції виробництва до витрат із закуплених сировини та матеріалів дода­ються витрати на зарплату, на експлуатацію техніки та інші. Але це не додаткова, а додана вартість. Повинно йтися не про додаткову вартість, а структуру витрат і доходів від реалізації продукції.

У виготовленій продукції (перетворених сировині і матеріалах) міститься інноваційний елемент, як пропонується його називати, що внесений творчою працею (конструкторів, економістів тощо). Він й може дати можливість покупцю оцінити товар за вищою вартістю, ніж затрати на його виготовлення, тому при реалізації підприємством отримає коштів більше затрачених. Ще раз зазначимо, що такий елемент – продукт творчої праці окремої категорії працівників, а не механічної праці робітника. Цей елемент і має свою ціну на ринку (є елементом у складі ціни товару). Такий елемент пропонується називати капі­талотворчим.

Для підприємця чи підприємства, що виготовляє вироби для населення, нова споживча вартість, а не вартість, як це трактується,еквівалента вартість включає витрати на придбання сировини і матеріалів, витрати на оплату праці найманих працівників, інші витрати підприємств, а також обов’язкові платежі, зокрема державі. Такого фактора чи показника, як робоча сила в системі економічних витрат на виготовлення продукції бути не може, оскільки вона – соціальна категорія. Якщо ж вживати такий фактор, як робоча сила, то нею (робочою силою) є підприємець (капіталіст). Так, що себе також об­діляє, експлуатує?

На наш погляд, реально робоча сила була товаром лише за умов рабовласницького ладу, тобто коли мала місце торгівля рабами. Сучасні економічні та правові умови не дозволять торгівлю людьми. Тому робоча сила не є товаром.

В автоматичному виробництві робоча сила взагалі відсутня, а засоби і продукт виро­бництва є, є й його власник.

Якщо у минулому державне підприємство перетворене у закрите акціонерне товариство за умови ринкових відносин, то працівник цього підприємства-акціонер став експлуатованою робочою силою. Зазначимо, на роботу з найму приймає не власник підприємства, а його адміністрація. Власник може займати на підприємстві посаду на умовах найму у складі адміністрації, також і директора.

Тлумачення капіталу відповідно до соціально-економічного підходу і про експлуата­цію, і про привласнення, як способу експлуатації робочої сили, капіталістом надлишку додаткової вартості помилкове як за часів К. Маркса, так і нині. Тим паче, що воно вра­хо­вує лише виробничі затрати одного капіталіста. Виробництво можуть фінансувати тільки представники робочої сили, але виходить, що вони самі себе експлу­атують. У затратах виробництва є відчутні витрати праці (творчої, органі­заторської) власне капіта­ліста (власника, роботодавця, наймача), до того ж навіть дуже резуль­тативні, ефективні.

Отже, ми вважаємо, що в умовах капіталістичної, ринкової еко­номіки не має місця привласнення чужого “продукту”, у тлумаченні класиків марксизму. Якщо говорити про привласнення, то необхідно визначати, що аналогічно привласнює наймана робоча сила – частину виготовленого продукту у формі зарплати, натуроплати тощо. Привлас­нення того, що він виготовив при застосуванні чужих йому засобів виробництва (підпри­ємця, держави, громади). Отже, у привласненні немає антагонізму.

А якщо вже й розглядати стадії руху капіталу, то потрібно визначати як кінцеві не політичні (політичні результати слід визначати іншими категоріями і методами), а фі­нансово-економічні результати (капітал – категорія не політична, а фінансова).

У кожному підприємстві фінанси (точніше частина виручених коштів) не тільки здійснюють кругообіг, як умовно його можна назвати, але й розгалужуються, тобто од­на їх частина бере участь у забезпеченні виробничого процесу, інша – йде на зао­щадження, соціальні потреби тощо. Аналогічно повного кругообігу капіталу також немає, а є перет­ворення складових капіталу в різні форми. Частина капіталу викорис­товується в потребах виробничого процесу, тобто бере участь у наро­щуванні основних фондів, іншим чином у підтримці подальших вироб­ничих актів. Частина отриманих коштів йде на накопичення, на обов’язкові платежі, на добровільні внески тощо.

Самозростання капіталу немає. Збільшення капіталу підприємства (підприємця) організоване і залежить від багатьох факторів (зокрема макро-, мікрорівня), здатності підприємця (підприємства) вести гос­подарську діяльність щодо збільшення капіталу. Але основним фактором росту є інноваційний елемент, як пропонується його називати.

До речі, від робітників, отже від процесу виготовлення продукції, отримання росту капіталу навіть дуже мало або й не залежить. При отриманні доходів важливо не стільки виготовлення продукції, скільки управління усім процесом перетворення капіталу, вклю­чаючи збут готової продукції.

Отже, якщо розглядати рух капіталу у сфері виробництва, то тільки його відповідну частину. При аналізі руху капіталу необхідно застосовувати однорідні поняття виробни­чої сфери (обігові кошти, засоби виробництва, зарплата тощо). При цьому потрібно вра­хо­вувати наступне.

Виробничий процес направлений на перетворення якостей початкових споживчих вартостей. Тому в результаті виготовлення продук­ції створюються засоби (продукція) з но­вою споживчою вартістю, що є для підприємства або підприємця джерелом отримання доходів. Але це тільки джерело. Їх треба отримати реально у грошовій або іншій формі у процесі перетворення капіталу, реалізувавши продукцію. У цьому процесі найманий робітник участі не бере. Тому робітників як виготовлювачів продукції слід відносити до пасивних суб’єктів.

До речі, К. Маркс капітал розумів, не як річ, а як відповідне суспільне, що належить окремій історичній формації суспільства, вироб­ниче відношення, яке представлено у речі і придає їй специфічний суспільний характер. Отже, капітал трактується як специ­фічні відносини. Разом з тим, він капітал ділить на засоби виробництва – оснований і оборотний; крім того, на постійний і змінний. Відносини також не діляться.

Тому капітал – не відносини. Розгляд капіталу через категорію “відносини” здійснено з метою доказу антагоністичних стосунків між робочою силою і власником засобів виробництва. До того ж через відносини навіть не можна показати ні збільшення, ні зменшення капіталу.

Для доказу ролі факторів у зростанні капіталу у економічній (марксистській) теорії капітал поділено на дві частини:

– постійний (с), уречевлений у засобах виробництва (вважається, що вартість його у процесі виробництва залишається незмінною;

– змінний (v), вартість його у процесі виробництва змінюється, (зростає – якщо витрати по зарплаті не міняються – також змінний).

Структура вартості товару, виробленого в умовах застосування найманої праці, пред­ставляється формулою:

W = c + v + m,

де c – вартість постійного капіталу, перенесеного на продукт;

v – вартість змінного капіталу (вона не переноситься на продукт, включається до вар­тості товару);

m – додаткова вартість (вважається, що створена живою працею).

До цих положень внесемо наступні зауваження. У постійному капіталі може бути стіль­ки змінності, скільки постійності у змінному. За умови стабільності зарплати, зміню­ється те, що називається постійним капіталом, оскільки його вартість постійно “перено­ситься” на виготов­лювану продукцію. Тому такий поділ капіталу не об’єктивний, а часто має негативні наслідки. Так, вважається, що додаткова вартість створюється робочою силою. Тому зростання капіталу розраховується як норма додаткової вартості через відношення додаткової вартості до змінного капіталу. Але зростання капіталу мало залежить від праці найманого робітника. Та наймані працівники можуть і не ду­ма­ти або й не знати не тільки про зростання капіталу, а взагалі про капітал, засоби вироб­ництва. Вони нерідко цим процесом не управляють, цими категоріями не оперують. Даний поділ капіталу здійснено з метою доказу антагоніс­тичних стосунків між робочою силою і власником засобів виробництва, тобто з політичною метою.

Незважаючи на ряд визначених недоліків, необхідно назвати позитивне при соціально-економічному підході до капіталу. Це, перш за все, – комплексність підходу, високий рівень теоретичних обґрунтувань. Але політична направленість викривлювала резуль­тати досліджень.

Без політичної спрямованості, не через відносини, визначає поняття капіталу І.І. Тимошенко. Цим поняттям він поєднує сукупність матеріаль­них і фінансових благ дер­жави або власника; багатство, яке продуктивно використовується для створення нового багатства. Капітал, на його думку, функціонує у таких формах: грошовій, продуктивній, товарній, фінан­совій, банківській, кредитнійтощо. Капітал він ділить на постійний (грошові кошти, що використовуються на придбання сировини, матеріалів, обладнання тощо) і змінний (на покупку робочої сили); основний (частина постійного капіталу, що переносить свою вартість на продукцію) і оборотний (частина постійного, що у виробни­чому процесі змінює свою натурально-речову форму). Якщо змінюються структура чи вартість засобів виробництва, а фонд оплати праці – постійний, то що ж тоді змінюється?

На наш погляд, капітал необхідно розуміти як засіб для створення нових чи перетво­рення споживчих вартостей з наданням їм відмінних властивостей. Слово “створення вартостей” не вживають до процесу виробництва продукції, оскільки створення має міс­це тоді, коли вона породжується на “голому місці. Реально у виробництві йде перетво­рення сировини і матеріалів у продукт (з цих же ресурсів). Тому замість поняття “нова вартість“ потрібно ширше застосовувати поняття “перетворена споживча вартість” або “створена споживача вартість”.

У виробництві не створюється додаткова вартість, а у продукцію вкладається інно­ваційний елемент. Тому продукція отримує нову споживчу вартість. Це надає продукції відповідної цінності, попиту, отже, виникає можливість її вигідного збуту. Вигідний збут продукції, звичайно, ще не означає прибутковості підприємства, тобто зростання його капіталу. Для зростання капіталу необхідно ряд умов, зокрема й для відповідного покриття всіх витрат, сплати процентів за кредит, відсутність збиткових видів діяльності, помірне податкове навантаження тощо.

Якщо вже й розглядати кругообіг капіталу, то необхідно брати до уваги лише частину грошової його частки за схемою (рис. 2).

Рис. 2. Схема трансформації одних видів активів у інші у процесі виготовлення і збуту продукції

де ГМ – грошова маса підприємства;

ГЗ – грошові засоби;

КСМ – куплені сировина і матеріали;

НВ – незавершене виробництво;

ГПН – готова продукція або напівфабрикати;

ППН – продаж продукції (напівфабрикатів);

ЗуР – засоби у розрахунках.

Сировина кругообігом не охоплена, як і засоби виробництва.

Перша стадія кругообігу фондів полягає у перетворенні грошових фондів на про­дуктивні, тобто на засоби виробництва і виробничий персонал. На наш погляд, потрібно розглядати не першу стадію, а невиробничу, причому не як початкову, разову, а постійну або періодичну. Її особливістю є залучення підприємством капіталу, зокрема й засобів виробництва з зовнішнього середовища. На цій стадії йде не перетворення грошових фондів у виробничі, а обмін частини капіталу одного виду на капітал іншого, зокрема на основний і оборотний, що був за межами власності підприємства. Це, наприклад, обмін грошових коштів на засоби виробництва, включаючи виробничі ресурси (сиро­вина, матеріали), затрати на зарплату, покриття боргів.

Однозначної схеми руху капіталу у невиробничій стадії визначити не можна, оскільки виникають різні ситуації зі змістом, структурою та обсягами грошово-товарного обміну. Ще раз зазначимо, що на першій стадії йде процес не перетворення грошового капіталу у виробничий, а обмін капіталу підприємства одного виду на необхідний капітал іншого (наприклад, виробничі ресурси). Наступною є передвиробнича стадія, як пропонується її називати. Вона включає підготовку до виготовлення продукції. Ця стадія охоплює процеси, що проходять у рамках підприємства.

Виробничу стадію (виробництво) потрібно розглядати через перетворення оборотного капіталу одного виду з застосуванням основного капіталу і праці людей (власника, найманих, залучених іншим чином) в оборотний капітал іншого виду, з включенням у нього інноваційного елемента. Дякуючи останньому, другий вид повинен користуватися попитом на предмет обміну. Схематично процес перетворення показано на рис. 3.

Рис. 3. Схема поєднання елементів капіталу у виробництві

Таким чином, проведені обґрунтування дають підстави замість формули кругообігу капіталу розглядати процес його інноваційного пере­творення. Цей процес поділяється на стадії: невиробнича, передвиробнича, виробнича, обмінна, накопичувана. На накопичуваній фактично створю­ється капітал. Процес збуту виготовлюваної продукції економічна теорія розглядає як стадію перетворення капіталу з речової форми у грошову. Нами ж він розглядається лише як обмін виготовленої продукції на грошовікошти або на натуральний виробничий ресурс.

Нами капітал перш за все трактується як найбільш загальне поняття – фінансово-еконо­мічна категорія, що структурно поєднує в собі грошові кошти, цінні папери, засоби виробництва, витрати на оплату праці найманих працівників, заощадження, інші ресурси. Фінансова складова капіталу виражається тим, що він являє собою вартості, зокрема засобів виробництва, економічна – використовується для виробничого чи іншого роду перетворення споживчих вартостей, надання їм нових властивостей користуватися попитом. Таким чином, ці визначення охоплюють грошову і матеріальну форми капіталу.

Отже, при розгляді поняття капіталу і питань, що з ним зв’язані, потрібно виключити полі­тичний підхід, антагонізм. Особливостями про­понованого підходу є: 1) інноваційний фактор перетворення і зростання капіталу; 2) факторно-пропорційне розподілення між суб’єктами вироб­ництва доходів підприємства (підприємця), отриманих з перетворенням капіталу; 3) відсутність антагонізму між власником засобів виробництва, фінансових ресурсів, що включені у процес виробництва й найманими працівниками.

При розгляді поняття капіталу і широкого кола понять, що з ним пов’язані, необхідно застосовувати пропонований нами підхід іннова­ційно-ресурсний підхід.