Сутність та специфіка діяльності інвестиційних банків у сучасних умовах і потенціал їх створення в Україні

Відповідно до Закону України “Про банки і банківську діяльність” від 7 грудня 2000 р. в Україні можуть функціонувати банки як універсальні або як спеціалізовані. За спеці­алізацією банки поділяють на ощадні, інвестиційні, іпотечні та розрахункові (клірингові). Появу в українському законодавстві інвестиційних банків можна вважати якісним моментом у банківській практиці, оскільки раніше цю нішу займали інші структури.

Інвестиційний банк – це фінансово-кредитний інститут, який спеціа­лізується на опера­ціях із цінними паперами (їх випуск та розміщення) з метою залучення додаткових грошо­вих коштів, а також на довгостроковому кредитуванні своїх клієнтів, серед яких може бути і держава.

Інвестиційні банки мають тривалу історію. У 1902 р. “Банківський довідник Ренд-Макнеллі” вперше відніс до інвестиційних банків нью-йоркський Сіті-Банк. Спочатку функції цих банків виконували акціонерні банки та інвестиційні компанії, які приймали депозити, проводили операції з акредитивами, купували та розповсюджували цінні папери. Багато банків на той час активно користувалися грошима вкладників, розміщу­ючи їх на ринку у спекулятивні цінні папери та гарантуючи спекулятивні випуски. Коли у 1929 р. відбувся великий біржовий крах, більша частина банків збанкрутувала саме внаслідок зазначених причин, а вкладники банків втратили свої заощадження. З метою посилення контрою за ринком цінних паперів у 1933 р. у США були прийняті закони при банки і цінні папери (Закон Гласса-Стігала і Закон про цінні папери), призначенням яких був захист інтересів суспільства та інвесторів від фінансових ризиків.

Закон Гласса-Стігала відокремив комерційні банки від філій, які займалися інвестицій­ною діяльністю, у результаті чого банки вже не мали змоги використовувати гроші вклад­ників з спекулятивною метою на фондовому ринку. Він заборонив федеральними банкам гарантувати розміщення цінних паперів, крім зобов’язань казначейства США та деяких урядових, і вести операції з цінними паперами за власний рахунок.

Діяльність інвестиційних банків має свою специфіку у різних країнах. Залежно від ролі банків на ринку цінних паперів виділяють три моделі ринку: небанківську (американ­ську), банківську (європейську) і змішану.

Для США типовими є інвестиційні корпорації, які розміщують власні кошти та кошти кредитних інститутів у цінні папери. Вони стали основними фінансовими посередниками між фірмами, які відчувають нестачу коштів для довгострокових вкладень, і вкладника­ми капіталу на тривалий строк.

У таблиці 1 подано інформацію про десятку найбільших американських інвестиційних банків за розмірами розміщених ними цінних паперів у 1998 році.

Японія має свої закони у галузі цінних паперів, які дуже нагадують американські. У цій країні роль інвестиційних банків виконують траст-банки та міські банки. У 1982 р. бан­ків­ський закон дозволив комерційним банкам додатково займатися торгівлею цінними паперами і разом з цим отримати доступ для торгівлі на Токійській фондовій біржі. Ра­ні­ше це була монополія брокерських фірм.

Таблиця 1

Десять найбільших інвестиційних банків США (1998 р.)

Щодо банківської моделі організації ринку цінних паперів (для неї не створено подіб­ного законодавства), то вона дає можливість комерційним банкам надавати інвестиційні послуги у певних межах.

Найбільш завершений вигляд ця модель має у Німеччині. Тут створюються інвестицій­ні товариства, які спрямовують гроші вкладників в акції, боргові цінні папери та земельні ділянки. Для прямого фінансування промисловості зазначені товариства широко залуча­ють заощадження населення. Щодо комерційних банків, то вони контролюють великі паке­ти акцій підприємств, активно впливають на їх господарську діяльність, тобто є стратегічними інвесторами.

У Великобританії діють інвестиційні компанії різного профілю та торгові банки. Такі банки, крім традиційних банківських операцій, займаються управлінням портфелями цінних паперів акціонерних товариств, пенсійних фондів, страхових компаній тощо. Англійські інвестиційні банки – потужні фінансові інститути: у 1991 р. їх вкладення у цінні папери держави та компаній досягли 108,375 млрд. фунтів стерлінгів.

Бізнес-банки та інвестиційні будинки створюються у Франції. Перші спеціалізуються на довгострокових операціях, передусім вкладанням коштів своїх клієнтів в акції. Після банківської реформи 1966 р. їм було дозволено проводити короткострокові операції, через що вони стали подібними до універсальних банків, основна діяльність яких – “уп­рав­ління участю”. Щодо інвестиційних будинків, то вони виконують аналогічні функції.

Змішана модель організації ринку цінних паперів відрізняється присутністю та діяльністю на ринку як банків, так і спеціалізованих інвестиційних інститутів.

Серед 30 країн із розвиненим ринком цінних паперів приблизно 40–45 % – це країни з небанківським ринком, 40–45 % – зі змішаним ринком і 10–15 % мають суто банківський характер. Як відомо, в Україні стихійно була обрана змішана модель організацій ринку цінних паперів, в якій присутні комерційні банки з усіма правами на операції з цінними паперами поряд з небанківськими інвестиційними інститутами.

Інвестиційні банки, на відміну від комерційних, не обмежені у напрямах своєї діяльно­сті. Розглянемо ці напрями більш детально.

Виведення на ринок нових випусків боргових зобов’язань та акцій приватних фірм і урядових органівє однією з основних послуг, які надають інвестиційні банківські фірми. Новий випуск акцій або облігацій носить назву первинного розміщення. Якщо компанія ніколи раніше не пропонувала свої цінні папери для публічного продажу, то таке первинне розміщення називається нерегулярним, а якщо вона вже має акції, які обертаються на ринку, то це регулярне розміщення. Коли компанія вирішує розмістити нові акції випуску цінних паперів, то у неї є можливість зробити це за допомогою публічного розміщення або закритої підписки. Більшість компаній емітентів надає перевагу гарантованому розміщенню, щоб реальне рішення про характер розміщення емісії лягло на інвестиційний банк. Процес, у ході якого інвестиційні банки гарантують викуп нового випуску цінних паперів за фіксованою ціною, отримав назву андеррайтингу.

Коли компанія пропонує нові цінні папери і звертається до інвестиційного банку, то він надає гарантії у тому, що емітент отримає за свій випуск цінних паперів обумовлену у контракті суму. Якщо розмір емісії великий, то інвестиційний банк запрошує партнерів і організовує емісійний синдикат для того, щоб розподілити фінансовий ризик, з яким пов’язано продаж нового випуску цінних паперів. Не всі інвестиційні банки використо­вують процедуру синдикату. Існує, наприклад, процедура купленої угоди, яка з’явилася у 1991 р. Вона полягає в організації інвестиційними банком випуску цінних паперів із гарантією купівлі за фіксованою ціною у випадку неможливості їх розміщення (зазвичай за облігаціями, резервними зобов’язаннями і простими акціями). Провідний менеджер або група менеджерів пропонують потенційному емітенту видати зобов’язання купити певну кількість цінних паперів з певним відсотком доходу і строком погашення за обумов­ле­ною ціною. Емітент, у свою чергу, акцептує або відхиляє пропозицію. У першому випад­ку це означає, що інвестиційний банк укладає куплену угоду.

Істотною операцією інвестиційних банків стає торгівля цінними паперами на вторин­ному ринку. У зв’язку з цим інвестиційний банк може виконувати функції брокера, заробляючи комісійні за зведення разом покупців і продавців, а також функції дилера, коли він працює з деяким запасом цінних паперів, за яким виконуються накази на купівлю-продаж за власний рахунок. Коли інвестиційний банкір виступає у ролі дилера, то гово­рять, що він “робить ринок” цінного паперу, що продається. У цьому випадку його називають маркет-мейкером. Він отримує свій прибуток за рахунок курсової різниці.

Для захисту від втрат інвестиційний банк використовує процедуру хеджування, тобто мінімізацію цінового ризику за наявною пропозицією через відкриття протилежної (строкової або опціонної) позиції за тим же самим фінансовим інструментом із наступним її заліком. Завдання такої процедури – фіксація певного рівня ціни або курсу за допомо­гою строкової угоди.

Ще одними видом діяльності інвестиційних банків є проведення злиття або поглинання (merger and acquisition business, M&A), якими з 1960-х років займається більшість інве­стиційних банків. Дані угоди приносять банкам популярність серед широкого загалу і фактично роблять із них “суперзірок”, які часто згадуються у засобах масової інформації, не говорячи вже про фінансову пресу. M&A проводиться спеціалізованим департаментом по злиттю та поглинанню, в якому працює висококваліфікований персонал, завданням якого є визначення фірм із залишком вільних коштів і можливістю придбати інші фірми, компанії, які могли б бути продані, а також фірм, які могли б бути привабливими для інших фірм як об’єкти поглинання. Основний мотив для більшості злиттів – бажання збільшити вартість об’єднаної фірми. Наприклад, якщо компанія А і В зливаються разом, щоб утворити компанію С, то вартість останньої повинна перевищити сумарну вартість взятих окремо компаній А і В.

Ще один вид діяльності – продаж та інвестиції у нерухомість. З 1970-х рр. великі інституційні інвестори почали все більше цікавитися вкладанням у нерухомість. Звичай­но, що за сучасних умов, коли в структурі світового інвестиційного багатства частка нерухомості становить 35,6 % (для порівняння: частка облігацій – 26,6 %, акцій – 23,0 %), інвестиційні банки не могли залишатися осторонь від роботи з нерухомістю. Тому банки почали створювати спеціальні відділи для роботи з нерухомістю або філії, які пропонували клієнтам купити або продати офісні будівлі, торговельні центри, сільськогосподарські угіддя тощо.

Протягом 1995–2000 рр. річні темпи приросту прибутку в середньому по інвестиційній індустрії у світі становили близько 36 %, а темпи зростання чисельності персоналу досягли 8 % на рік. Таким чином, галузь накопичила достатні ресурси, щоб стійко перено­сити циклічні спади на фінансовому ринку. Спостерігався активний процес внутрішнього і міжнародного злиття та поглинання, що вилився у створення компаній з надання широкого спектра фінансових послуг. Це дозволило забезпечити фінансову стабільність, протидіяти непередбачуваності ринку, а також об’єднати інвестиційні банки з більш великими банківськими холдингами.

Однак банки в той момент не могли передбачити небезпеку, пов’язану з технологічним сектором, на який було покладено невиправдані надії. Особливо складним для банків­ського сектора став 2001 р. Результатом спаду стало падіння на 50 % прибутків інвестицій­них банків, скорочення на 56 % обсягів угод щодо злиття та поглинання, скорочення на 30 % обсягів угод щодо розміщення акцій і падіння на 20 % розміру комісійних винагород.

Найбільшою проблемою, що стосується всіх інвестиційних банків світу, є бажання відвоювати свої позиції на ринку у традиційних комерційних банків, які протягом останніх двох років активно та результативно переключилися на інвестиційну діяльність. Коли розпочалася криза, ці банки фактично отримували доходи від кредитування на своєму попередньому рівні і крім цього, продовжували отримувати прибуток від обслуговування угод щодо злиття, поглинання і управління пакетами акцій, тобто операцій, які завжди вважалися найбільш вигідними для інвестиційних банків.

Сьогодні можна з упевненістю констатувати, що майже сімдесятирічна практика застосування Закону Гласса-Стігала виявила ряд протиріч між інвестиційними і комерцій­ними банками на фінансовому ринку. Ізоляція будь-якого банківського інституту від ринку цінних паперів виявилася безперспективною. Поступово грань між комерційними та інвестиційними банками стирається. Визначити чітку різницю стає все далі важче. Не тільки інвестиційні банки все більше займаються операціями, що відносять до сфери діяльності комерційних банків (наприклад, Goldman Sachs, Merrill Lynch Lehman Brothers створили власні банківські підрозділи), але й останні розуміють перспективу втрати найбільш престижних і вигідних клієнтів і готуються “дати бій” інвестиційним банкам на їх полі.

Очевидно, що принципи функціонування інвестиційних банків викликають певний інтерес в українських бізнесменів, оскільки в Україні банки з такою спеціалізацією повин­ні тільки-но з’явитися. Поки що вітчизняних інвестиційних банків за західними стандар­тами немає.

Аналіз українського законодавства дозволяє зробити висновок, що вітчизняні комерційні банки мають право здійснювати інвестиційну діяльність та операції з цінними паперами на підставі письмового дозволу НБУ за винятком, якщо інвестиція в будь-яку юридичну особу становить не більше ніж 5 відсотків регулятивного капіталу банку, а також якщо юридична особа, в яку здійснюється інвестиція, веде винятково діяльність з надання фінансових послуг. Пряма чи опосередкована участь банку у капіталі підприєм­ства не повинна перевищувати 15 % капіталу банку, а сукупні інвестиції – перевищувати 60 % розміру капіталу банку.

З усього переліку послуг, які традиційно надають інвестиційні банки світу, в Україні найбільш активно розвиваються наступні:

1. Андеррайтинг. Згідно з ст. 2 Закону України “Про банки і банківську діяльність” він визначається як купівля на первинному ринку цінних паперів із наступним їх перепро­дажем інвесторам; укладання договору про гарантування повного або часткового продажу цінних паперів емітента інвесторам, про повний чи частковий їх викуп за фіксо­ваною ціною з наступним перепродажем або про накладання на покупця обов’язку робити все можливе для того, щоб продати якомога більше цінних паперів, не беручи зобов’язання придбати будь-які цінні папери, що не були продані.

2. Техніко-економічне обґрунтування інвестиційних проектів, розробка інвестиційних програм і підготовка проектної документації згідно з міжнародними стандартами.

3. Довгострокове кредитування під заставу цінних паперів.

4. Формування оптимальних емісійних портфелів, що включає розробку програм залучення інвестицій підприємством, розробку планів-графіків емісії боргових і пайових цінних паперів, обгрунтування оптимального рівня дохідності за емітованими цінними паперами.

5. Формування оптимальних індивідуальних портфелів цінних паперів.

6. Консультування з інвестиційних питань, пошук для підприємства іноземного інве­стора, а для інвестора – суб’єкта інвестування.

7. Брокерські та дилерські послуги.

В Україні підприємство може розмістити випуск цінних паперів за допомогою торго­вельно-інформаційних систем, бірж або позабіржового ринку. Досить часто проводиться відкрита підписка, яка насправді є закритою, оскільки покупці емісій наперед відомі. Інша проблема – неповні емісії. При проведенні відкритої підписки існує ризик того, що підприємство не зможе продати 60 % свого випуску і він буде визнаний як той, що не відбувся. Крім цього, потрібні великі гроші на рекламу, які можуть бути і невиправданими.

Аналітики українського фондового ринку констатують, що в Україні практично відсутнє розуміння потенційних вигод механізму первинного розміщення цінних паперів.

Як відомо, інвестування пов’язане з довгостроковими кредитами. Частка таких кредитів у портфелях комерційних банків порівняно з 2001 р. збільшилась з 15,4 % до 20,5 %. Однак більшість банків не може надати інвестиційний кредит на строк 3–5 років само­стійно, тобто без участі інших фінансових інститутів, що пов’язано з ризикованістю довго­строкових вкладень і обмеженістю ресурсної бази банків. Якщо на Заході реалізація проекту ніколи не відбувається без участі страхових компаній, то в Україні такі послуги не надає практично ніхто.

Аналіз фінансових інвестицій, здійснених банками свідчить про те, що вони є недо­статньо диверсифікованими за напрямами і незначні за обсягами. І хоча у 2001 році комерційні банки здійснили фінансові інвестиції на суму 4,198 млрд. грн., тим самим вдвічі збільшивши свої портфелі, їх частка в сумарних активах становить лише 8,7 %. Сьогодні ринок цінних паперів в Україні зобов’язаний увагою до себе лише з боку сис­темних банків (див. таб. 2). Так, “Аваль” збільшив свої вкладення у цінні папери з 109,38 млн. грн. у 2000 р. до 1,9 млрд. грн. (тобто фактично у 17 разів), “Приватбанк” збільшив свої вкладення втроє – до 1,6 млрд., “Укрсоцбанк” має портфель на суму близько 580 млн. грн. У всіх інших банківських закладів (окрім “Ощадбанку” і ПІБу) портфелі не перевищують 100 млн. грн., хоча більшість з них збільшили свої вкладення у фінансові інструменти у декілька разів.

Таблиця 2

Найбільші торговці цінними паперами серед банків у ПФТС у 2001 р.*

*Джерело: Бизнес. – 2002. – № 4. – 28 января. – С. 23.

Питання стосовно віднесення цінного паперу до портфеля банку регламентується двома нормативними документами НБУ: Інструкцією з бухгалтерського обліку операцій з цінними паперами установ комерційних банків України та Положенням про порядок розрахунку резерву на відшкодування можливих збитків банків від операцій із цінними паперами8.

Згідно з п. 3.1. Інструкції вкладення банку у цінні папери можна віднести до одного з чотирьох портфелів: цінних паперів на продаж; цінних паперів на інвестиції; пайової участі (вкладень в асоційовані компанії); вкладення у дочірні компанії.

Але, на жаль, більшість паперів купувалася на продаж, а не з метою інвестування. Особливо це стосується веселів і облігацій внутрішньої державної позики. Розмір портфе­ля зазначених паперів “на продаж” майже у два рази перевищує – “на інвестиції”.

Що стосується акцій, то структура портфелів за паперами з нефіксованими доходом майже не змінилася. Банки в основному надають перевагу акціям підприємств енергетики та суміжних галузей. Загальний обсяг акцій “на інвестиції” становить лише 414 млн. грн. (10 % загального розміру портфеля цінних паперів). Це викликано наступними причинами:

1. Повільні темпи приватизації та непрозорі механізми її проведення в Україні. У цьому випадку можна говорити мову швидше про спекулятивні угоди, ніж про довгостро­кові вкладення.

2. Невисокі виплати дивідендів, оскільки більшість українських підприємств займа­ється реінвестуванням.

Вексель втратив свою колишню привабливість, яка полягала у можливості прове­дення взаємозаліку. За даними НБУ, обсяг векселів у портфелях комерційних банків за 2001 р. знизився на 26 % до 632 млн. грн. Істотним недоліком векселя є складність отриман­ня рефінансування у НБУ. Процес отримання кредиту під векселі підприємств є надзви­чайно затягнутим. Нерідко позитивне рішення про надання кредиту НБУ приймається через два тижні, а рефінансування вимагає отримання кредиту на невеликий період із метою підтримання поточної ліквідності, і зрозуміло, що за 14 днів потреба у кредиті може просто зникнути. Ще одними недоліком векселя є те, що крім обліку у банку, який його прийняв, потрібно ще авалювати його в іншій банківській установі. У цих умовах сподіватися на збільшення вкладень банків у вексель не доводиться, хоча деякі банки активно працюють із цими цінними паперами (наприклад, Промислово-інвестиційний банк).

За підсумками 2001 р., найбільші угоди були укладені банками з облігаціями держав­ної позики, які вперше після 1998 р. стали цікавим об’єктом для вкладання коштів. Бага­то великих банків відчували надлишкову ліквідність, а іншої альтернативи на ринку цінних паперів, крім придбання облігацій держави, не було (у деяких банках портфель цінних паперів складається на 80 % з таких облігацій). У 2002 р. передбачається, що ці інструменти ринку цінних паперів стануть найбільш популярними у банків.

Сьогодні в обігу знаходяться державні папери, випущені з 1998 до 2001 рр. згідно з рішенням Кабінету Міністрів; постановами КМУ “Про випуск конверсійних облігацій внутрішньої державної позики 1998 року” від 25 серпня 1998 р. № 1343 і “Про другий випуск конверсійних облігацій внутрішньої державної позики 1998 року” від 10 вересня 1998 р. № 1416. Власники обох випусків КОВДП – комерційні банки, а в обігу знаходяться цінні папери приблизно на суму в 250 млн. грн. У 2000 р. вийшла постанова КМУ “Про випуск процентних облігацій внутрішньої державної позики 2000 року” від 22 вересня № 1455, відповідно до якої власником ПОВДП став НБУ, а їх обсяг становив 9,3 млрд. грн. І, нарешті, 31 січня 2001 року була прийнята постанова Кабінету Міністрів України “Про випуск облігацій внутріш­ньої державної позики” № 80.

Саме на основі останнього рішення КМУ останнім часом Міністерство фінансів продовжує емісію короткострокових і середньострокових паперів (КДО і СДО), завдяки цьому у бюджет було залучено менше 1,2 млрд. грн., причому ставки дохідності на первинному ринку ОВДП встановились на рівні 13,0–14,5 % річних (у 2000 році ставки коливалися у межах 16,5–25 %). Власниками цих паперів стають Пенсійний фонд, який викупив 70 % ОВДП на первинному ринку, комерційні банки з часткою у 20 % і Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, якому дісталося 10 %.

Відносно новим інструментом для ринку цінних паперів у 2001 р. стали корпоративні облігації, які випускали і підприємства, і банки. У роботі з такими облігаціями потрібно мати чітке уявлення про фінансовий стан емітента, а в умовах України це не завжди мож­ливо. Крім цього, їх емісія є дорогим способом залучення ресурсів, починаючи з витрат щодо випуску і закінчуючи проблемами щодо їх розміщення. Знайти покупця на облігації вкрай важко внаслідок низької ліквідності фондового ринку.

Не зважаючи на це, деякі банки знайшли свою нішу на ринку цінних паперів і займа­ються розміщенням облігацій клієнтів, наприклад, “Кредитпромбанк”, “Альфа-Банк”, “Титан” і “Форум”.

Таким чином, українські банки поступово починають виконувати традиційні опера­ції інвестиційних банків – продаж цінних паперів на вторинному ринку та андеррайтинг. Потрібно сподіватися, що подальше формування інвестиційних програм для розвитку української економіки призведе до появи і посилення ролі інвестиційних банків, визначить модель їх поведінки на ринку цінних паперів.