Жіночий ренесанс кінця ХІХ – початку ХХ століття: соціальні, культурні, психологічні та ґендерні аспекти

Літературний фемінізм кінця ХІХ – початку ХХ століття пов’язується з іменами Наталії Кобринської, Євгенії Ярошинської, Ольги Кобилянської, Дніпрової Чайки, Грицька Григоренка, Надії Кибальчич, Наталії Романович-Ткаченко, Любові Яновської, Уляни Кравченко, Христі Алчевської, Людмили Старицької-Черняхівської, Катерини Гриневичевої, Олени Пчілки, які активізувалися у вітчизняному соціокультурному просторі в цей час і заявили про себе як письменниці і громадські діячки.

Дослідниця Л.Поліщук, інтерпретуючи жіночу літературу як “явище незвичайне, характерне і символічне”, окреслює її місце у перспективі до традиційної: “Не стаючи в якусь провокативну позу проти чоловічого письменства, вона (жіноча література – М.К.) активно утверджувала свої позиції єдино правильним шляхом – через утвердження рівня творчої майстерності, літературних талантів, досконалості стилю та вивіреності, глибини письма” [CAPut!', 162]. Погоджуючись з тим, що “ставання в провокативну позу” не було самоціллю письменниць, зазначимо, що певне протистояння все ж мало місце. Насамперед через привнесення в творчий світ іншої перспективи бачення, яка дуже часто виявлялась контрастною до традиційної. Про це, зокрема, йдеться в статті М.Сріблянського “Боротьба за індивідуальність (З літературного життя р. 1911 на Україні)”. Критик відзначає, що “письменниці більше дбають про людину, ведуть достойну боротьбу за її визволеннє . і виявляють більше волі, таланту, ніж мужчини, між котрими % бездарностей страшено великий, тоді як між жінками-письменницями дуже малий. Очевидно, що з жінок в письменство йдуть покликані” [23, 180]. Останнє уточнення видається дуже доречним, якщо пригадати, які моральні, етичні, культурні, соціальні табу необхідно перемогти жінці, щоб наважитись висловитись і тим більше бути почутою.

Творчість стає для письменниць не лише способом самореалізації і пізнання світу, але й шляхом подолання марґінального місця в патріархальному просторі. Як зазначає С. де Бовуар: “Становище жінки спонукає її шукати порятунку в літературі й мистецтві . У реальній дійсності жінка зазнає краху, взяти реванш вона може лише в царині уявного” [4, 361]. Грицько Григоренко, трагічно переживаючи власну приреченість, пише: “Ми знову далекі від життя. Воно не для нас; маму відштовхує від нього її доля, мене – моя широта, ми знову в чотирьох стінах . інколи мені хочеться рвонутися, розірвати всі ланцюги, пізнати бруд, жах і красу, хаос життя; пожити, як люди, “не мудрствующиє лукаво”, живуть . Забути все, залишити, поїхати на війну, взагалі скинути всі рамки, панцир, але . тут з іншого боку – життя, ця гола вакханка з розпаленим тілом, відштовхує мене і каже: “Тобі тут місце .” [7, 17]. Мистецтво – це шанс вийти поза межі одіозної реальності. С.Русова подібно трактує ситуацію Дніпрової Чайки: “Людмила Олексіївна була жінкою високої культури. Вона постійно шукала чогось світлого, великого в житті й ніяк не могла задоволитися звичайними, буденними обов’язками жінки-господині” [21, 45]. Про творчість як “своєрідну форму втечі”, “спосіб збереження власної ідентичності” у випадку Любові Яновської веде мову дослідниця Н.Блохіна [3, 154]. О.Кобилянська в автобіографії також зазначає: “Самота, душевна самота, противне моїм почуванням окруження – викликували в мені жадобу кинути те, що мене зворушувало до дна, на папір” [11, V, 235-236]. Про подібний нюанс літературної діяльності можемо говорити і стосовно інших письменниць цього періоду.

Іван Франко у статті “З остатніх десятиліть ХІХ віку” схвально відгукнувся на появу численної групи українських письменниць, означивши цей факт як “доказ росту національної сили”. “Жіноцтво з природи своєї більш консервативне, більш держиться форми, і вважає на форму, ніж мужчини, – продовжує критик. – Ідеї, погляди, уподобання і привички, впоєні вихованням, домашньою традицією, довше держаться серед жіноцтва, ніж серед мужчин. І коли вже консервативне “жіноцтво” піднімало голову, вимагаючи рівних прав з чоловіками, то це свідчило, що загальний процес духовного відродження сягнув самого ядра українського народу” [26, ХХХХІ, 501-502]. Іван Франко в силу своєї непересічності дуже влучно підкреслив визначальні перепони на шляху емансипації жінок – це традиційні ґендерні стереотипи, які дуже проблематично зруйнувати. Про це писав Джон Стюарт Міл ще в 1869 році в праці “Поневолення жінок”: “Бо коли якась справа підтримується з одного боку, звичкою загального вжитку, а з другого – популярними почуттями, то, отже, на користь цілої справи працює такий потужний пересуд, що перед ним безсиле будь-яке переконання, котрого можна досягнути звертанням до інтелекту будь-якого ґатунку, окрім хіба найвищого” [14, 369].

Для українського культурного простору слушним є зауваження В.Вулф про те, що історія жіночої літератури не є цілісною, “і загадкові роки мовчання наче розмежовують періоди активності” [6, 80]. Цікавими видаються причини сплеску жіночої творчості. В.Вулф шукає пояснення в зміні законодавства та лібералізації суспільного життя [див.: 5]. М.Рудницька, досліджуючи специфіку українського жіночого руху, на перше місце ставить “матеріальні відносини, поступ техніки, право поділу праці, усуспільнення праці” [20, 85], що дало поштовх до витворення нового типу жінки-громадянки, яка могла реалізуватися у різних проявах публічної сфери, в тому числі і в мистецькій. М.Богачевська-Хомяк виділяє національно-визвольний рух як причину жіночої емансипації, трактуючи це як специфіку українського середовища [2, 26], а літературна праця вважається одним із видів національно заангажованої діяльності. У цьому плані цікавим видається і зворотний зв’язок: якщо фемінізм безпосередньо накладається на націоналізм, то він (націоналізм) є домінуючим компонентом, а фемінізм завжди залишається лише додатком. Про це стосовно 1884 року писала М.Богачевська-Хомяк. Такий стан справ не втратив актуальності й сьогодні. Соломія Павличко трактує це як конфлікт між націоналістичною та феміністичною традицією у 90-х роках ХХ століття [17, 54]. Сучасна дослідниця Н.Монахова доходить слушного висновку про те, що націоналізм, відкриваючи політичний простір жінкам як учасницям визвольних змагань, одночасно обмежив сферу їх реалізації традиційними ролями матерів та берегинь домашнього вогнища [15, 131]. І тому література з її прикладним характером виступала рупором ідей і якнайповніше відображала всі ці перипетії. Б.Савчук в книзі “Жіноцтво в суспільному житті Західної України (остання третина ХІХ ст. – 1939 р.)” торкається ще одного аспекту цієї проблеми – психологічного. І хоча автор поділяє думку про особливий статус жінки в традиційній патріархальній спільноті, але дуже тонко передає упослідженість жінки в досліджувану епоху: на ментальному рівні чоловіків цілком задовольняв статус привілейованих членів суспільства, і вони не збиралися нічого змінювати [22, 44]. Про подвійні культурні стандарти писав також С.Єфремов: “Багато фарисейського було в стосунках до жінки у того громадянства, що іншу прикладало мірку і мораль до чоловіків, іншу до жіноцтва” [9, 514]. Про заскорузлість і нетерпимість тогочасного галицького середовища пише Уляна Кравченко, називаючи себе “жертвою перших (емансипаційних – М.К.) змагань”: “Люди зі здивуванням гляділи, що приходжу сама на “Бесіду”, до театру, до наших бібліотек і до бібліотек Оссолінських, де тільки самі мущини приходять .” [13, 124]. Але справа не тільки в тому, що оточення не сприймало таку манеру поведінки, а воно ще й намагалося привести порушників в межі традицій, зокрема, одружити Уляну Кравченко з Корженком, бо вони розмовляли наодинці на вулиці [див. 13, 24-25].

Жінки намагаються “прорватися” в публічну сферу, яка до цього була виключно прерогативою чоловіків. Останні реагують шляхом кардинального відкидання і несприйняття. Саме таку симптоматичну рецепцію емансипаційного руху демонструє професор Чорнай із повісті О.Кобилянської “За ситуаціями”. Він характеризує рух як такий, що “йде проти раси в жінці і проти виховавчої вузини родини. Жінку втягається тепер в оборот матеріалізму . В подружжі й родині, не в любові і в заводі чи там фаху лежить наш зв’язок з найглибшими інтересами людськості” [11, V, 31-32]. Має слушність В.Агеєва, вважаючи, що “фемінізм як проблема культури українськими інтелектуалами в цей час майже не усвідомлювався” [1, 144]. Спроби жінок порушити традиційні соціальні парадигми, за якими жінка була витіснена у сферу інтимного, і реалізувати себе у публічній діяльності сприймаються чоловіками, з одного боку, як посягання на їх питому роль і створення таким чином конкуренції, а з іншого – як загроза родині, а отже, і “найглибшим інтересам людськості”. Тому чоловікам дуже імпонував споконвічний стереотип жінки-страдниці. Так, український культуролог Василь Горленко, близький знайомий сім’ї П.Куліша, і, безсумнівно, поінформований про його донжуанські пригоди, в захваті від порядності та відданості дружини письменника, Ганни Барвінок. Це він захоплено обговорює у листі до Бориса Грінченка: “Вона справді достатньо відома письменниця . Ви не відзначили похвальну і привабливу скромність Олександри Михайлівни, яка все життя ховається в тіні, не зважуючись навіть подумати про власну популярність, настільки обожнюючи свого чоловіка” [10, 74], який, як відомо, не завжди платив їй взаємністю. С.Русова також відзначала, що “Олександра Михайлівна прощала свойому чоловікові усі його хиби, усі прикрості, які він їй робив. Вона схилялася перед ним як перед якимось богом .” [21, 36]. Згодом Леся Українка неодноразово звертатиметься до мотиву “забутої тіні”, переграючи класичні сюжети, аби показати ціну, заплачену за геніальність чоловіків. Безсумнівно, що такою ціною був талант і життя Олександри Михайлівни.

Наталії Кобринській належить виняткове місце в становленні жіночого руху. У теоретичних постулатах вона пішла значно далі нагальних завдань. H.Кобринська усвідомлювала обмеженість однопланової постановки питань: громада, освіта, рівність з чоловіком. Вона обґрунтувала необхідність радикальної зміни способу мислення як запоруки побудови нових суспільних умов. Все це належало, на думку діячки, жінкам зробити самотужки, звільнити самих себе, бо на допомогу чоловіків сподіватись в тих умовах не доводилось. Тому-то Н.Кобринська активно виступала за творення жіночих товариств і видання альманахів як способів самопрезентації жіноцтва та усвідомлення власної унікальності й сили. Втіленням таких ідей був альманах “Перший вінок”, де вперше вдалося залучити до співпраці культурну жіночу еліту України: як правобережної, так і лівобережної.

Таким чином, було створено “своєрідне видання, наповнене статтями, поезією, прозою жінок і для жінок” [18, 13]. Останнє уточнення є важливим нюансом. У програмовому вірші “Перший вінок” Олена Пчілка чітко називає адресатом альманаха жінок-читачок і свідомо відмежовується від суду чоловіків-критиків. Таку засторогу можна інтерпретувати двояко. Припустимо, що авторка вважає жіночі тексти відверто “меншовартісними”, і тому недостойними бути включеними в контекст “великої” (чоловічої) літератури, звідси приреченість “для домашнього вжитку” Інший погляд видається більш правильним. Олена Пчілка наперед застерігає від “засудження на смерть” дебютантських робіт, розміщених в “Першому вінку”, добре знаючи таку вітчизняну традицію, що, зрештою, і сталося [див.: 27], бо, на відміну від російського культурного середовища, де читацькі смаки були невибагливі і жіночі твори критика поціновувала “радше за законами рукоділля, а не власне літературної діяльності. На заняття художнім словом дивилися як на дозвілля “слабкої статі”, твори “ніжного пера”, які мали викликати неодмінний захват самим фактом своєї появи” [25, 58], українська модель мала іншу крайність. Критики упереджено ставилися до творів “іншої статі”. Згадати хоча б реакцію М.Грушевського на “Царівну” Ольги Кобилянської: “Оповідання в формі дівочого дневника на звиш чотириста сторінок – брр! думав я собі, споглядаючи на книжку” [8, 174] і, лише переборовши ґендерні стереотипи, дійшов протилежного висновку, “що книжка написана справді талановито, і ми маємо в її авторці діло з справжнім талантом” [8, 174].

Іван Франко як редактор не прийняв до друку в “Першому вінку” оповідання “Вона вийшла заміж” (пізніша назва “Людина”) Ольги Кобилянської, хоча інші редактори Наталя Кобринська та Олена Пчілка були проти такого рішення. Про це зокрема говорила Олена Пчілка у виступі 1927 року з нагоди 40-річчя виходу альманаху: “Таким чином “Перший вінок” позбувся чести вмістити в собі чи не перший твір письменниці, що стала потім такою величною зіркою в українській літературі!” [29, 39]. Планувався випуск “Другого вінка”, куди мали б увійти спогади Уляни Кравченко про учителювання на селі, поезії Лесі Українки та згадуваний твір Ольги Кобилянської. Однак через фінансові проблеми, а також через розбіжності в тлумаченні феміністичного руху видання не було здійснене. Проте, Наталя Кобринська за підтримки Євгенії Ярошинської та Ганни Барвінок протягом 1893-1896 років випустила три числа альманаху “Наша доля”, де продовжувала друкувати феміністичні літературні та публіцистичні праці.

Попри суспільне державницьке культурне значення “Першого вінка” існує ще один аспект. В умовах нереспектабельності вітчизняної культури, браку періодичних видань, відсутність фахових часописів, мовні проблеми та ін., у цьому альманаху вміщено доробки великої кількості письменниць. А це вже можна розцінювати як перший крок самопрезентації, нагода заявити про себе і одночасно ідентифікувати себе з певним інтелектуальним колом. В умовах ґендерної чужорідності це вкрай позитивний психологічний момент. У книзі “Божевільна жінка на горищі” (1979) американські феміністки Сандра Гілберт та Сузен Ґубар наголошували на важливості жіночої традиції: “Отже, самодостатність жінки-митця, її відчуття відчуження від чоловіків-попередників пов’язані з її потребою мати сестринських предтеч та спадкоємців, її нагальною потребою у жіночій аудиторії разом з її страхом антагонізму читачів-чоловіків, її культурно зумовленою соромливістю щодо самодраматизування, її острахом перед патріархальною авторитарністю мистецтва, її занепокоєністю порушенням жіночої винахідливості – усі ці феномени вирізняють її зусилля у самотворенні від зусиль протилежної статі” [цит. за: 28, 523]. Пошук традиції і підтримки є показовим і в плані долучення до європейського контексту, що вкрай необхідно для актуалізації українства.

Більшість жінок-письменниць так само займалися громадською діяльністю. Поряд з феміністичними літературними творами виступали з публіцистичними працями: О.Кобилянська “Дещо про ідею жіночого руху”, Є.Ярошинська “Чого нам боятися?”, Грицько Григоренко “Справи вищої освіти”, Л.Яновська “Про становище української селянки”.

Другу фазу еволюції жіночої літературної субкультури названо фемініс-тичною. Вона характеризується сексуальною та текстуальною анархією, протестом проти панівних стандартів і вимогою автономності [28, 510]. Слушною видається думка С.Павличко, що саме “Олена Пчілка й Наталя Кобринська заклали основи іншої традиції, в якій не було ні чоловічих псевдонімів, ні чоловіків-оповідачів, ні загалом спроби імітувати чоловічий голос” [16, 69-70]. Зміна акцентів у жіночій соціокультурній практиці збігається з епохою модерну, власне, із основним концептуальним принципом цієї доби – принципом пошуку ідентичності. “В модерних суспільствах життя людини невід’ємне від постійного вибору та соціальної творчості, – зазначає філософ Н.Козлова. – Сам індивід відповідає за власний “Я”-проект” [12, 167]. Такі умови формують привнесення в літературу бачення жіночої сутності та навколишньої дійсності з перспективи статі. У листі до А.Кримського від 16 листопада 1905 року Леся Українка наочно продемонструвала такий погляд в аналізі роману “Андрій Лаговський”: “Певне, Ви скажете (або мовчки подумаєте), що в моїх “враженнях” є чимало спеціально жіночого. Бачите, мужеська “рація” в погляді на деякі справи дуже однобока, тому ми доповнюємо її своєю “рацією”, може, теж однобокою, але тільки з них обох може вийти щось ціле і справедливе” [24, ХІІ, 150]. Як бачимо, авторка пропонує концепцію не заперечення та відкидання, а швидше доповнення та співпраці. До речі, як і О.Кобилянська у листі до Осипа Маковея: “Кажуть мужчини, що жінка ніколи не дорівняє мужчині. Я не знаю, чи дорівняє чи ні, але знаю, що вона цілком щось відмінного створить, не менш цінного від нього - щось, чого він не в силі ніколи вдати. Вона, може, знов те не вдасть, що він” [11, V, 394]. Такий поміркований підхід є лишень декларацією хороших намірів, а в творах “ми також виразно бачимо присутність жінки – тут промовляє особа, яка обурюється тим, як трактують її стать, і захищає права жінок, – коментує В.Вулф. – Це привносить в твори жінок елемент, повністю відсутній у творах чоловіків, щоправда, за умови, що ці чоловіки не роботяги або не негри" [6, 82]. М.Рудницька вважає акцент у жіночому дискурсі на питанні статі закономірним, що “жіночий рух діє в усіх жінках, навіть коли вони цього не знають і цього не хочуть” [20, 184]. І навіть публічно зрікаються, як О.Кобилянська у листі до О.Маковея: “Для мене питання жіноч[е] – точка поборена, і відтепер навіть не буду писати тенденційні новели, примір[ом] такого роду, як “Людина”, – обіцяє письменниця. – Впрочім, і не хочу служити двом панам, то є тенденції і поезії” [11, V, 283]. Слова звучать як демонстративна заява, і хоча важко погодитись із С.Павличко в тому, що “останні великі прозові твори Кобилянської ще ілюстра-тивніші за її перші феміністичні повісті” [16, 73], однак слушним видається твердження, що авторці так і не вдалося абстрагуватися від власної статі. Пояснень варто шукати в соціокультурних чинниках (матеріальне становище, рецепція критики, культурні табу), поборення яких вимагало від О.Кобилянської, як і взагалі від жінок-авторок, багато часу та сил і завадило піднятися до вищого рівня осмислення дійсності на засадах ґендерного паритету.

Жіночий емансипаційний рух кінця ХІХ – початку ХХ століть став вирішальною причиною появи численної плеяди письменниць. Така актуалізація співвідноситься соціальними і культурними змінами в українському суспільстві. Творчість стає для жінок не лише естетичною потребою, але й спробою подолати марґінальне становище в соціокультурному світі, самореалізуватися, заявити про власні потреби та запропонувати свій погляд на вирішення нагальних потреб. Звідси певна тенденційність, публіцистичність художньої літератури, яка використовується для ілюстрації емансипаційних ідей. Специфікою українського фемінізму є тісний зв’язок з націоналізмом як пріоритетною визвольною ідеологією. Альманах “Перший вінок” (1887) чітко відобразив тогочасні соціокультурні тенденції та розкрив значний потенціал українських письменниць.

ЛІТЕРАТУРА

1. Агеєва В. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму. – К.: Факт, 2003. – 320 с.

2. Богачевська-Хомяк М. Білим по білому: Жінки в громадському житті України, 1884-1939. – К.: Либідь, 1995. – 424 с.

3. Блохіна Н. До проблеми “жіночого письма” у драматургії Любові Яновської // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство. Вип. ІХ. – Рівне: РДГУ, 2000. – С. 151-156.

4. Бовуар Сімона де. Друга стать / Перекл. з французької: В 2 т. Том 2. – К.: Основи, 1995. – 392 с.

5. Вулф В. Власний простір. – К.: Альтернативи, 1999. – 112 с.

6. Вулф В. Жінки та розповідна література // Ї. – 2000. – № 17. – С.78-86.

7. Грицько Григоренко. Хаос (уривки спогадів) // Слово і час. – 1997. – №2. – С.15-17.

8. Грушевський М. Новини нашої літератури: “Царівна”, оповідання О.Кобилянської // ЛНВ. – 1898. – Т. 1. – Кн. 3. – С.174-180.

9. Єфремов С. Історія українського письменства. – К.: Феміна, 1995. – 688 с.

10. Забияка И. “Остаюсь глубоко преданный. В. Горленко” // Хроника. – 2000. – №1-2 (3-4). – С.73-82.

11. Кобилянська О. Твори: В 5 т. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1962-1962. Римською цифрою позначаємо том, арабською – сторінку.

12. Козлова Н. Гендер и вхождение в модерн // Общественные науки и современность. – 1999. – №5. – С.164-174.

13. Кравченко Уляна. Наталя Кобринська. До 10-річчя з дня смерті Наталі Кобринської // Слово і час. – 1990. – №3. – С.22-27.

14. Міл Джон Стюарт. Про свободу. – К.: Основи, 2001. – 463 с.

15. Монахова Н. “Підпорядковане” в українському контексті // Сучасність. – 2003. – №4. – С.124-142.

16. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. – К.: Либідь, 1997. – 360 с.

17. Павличко С. Фемінізм. – К.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2002. – 322 с.

18. Передирій В. А., Сидоренко Н. М., Старченко Т. В. Жіноча доля на тлі доби: (Літопис жіночого руху у світлі українських видань). – К.: Дослідницький центр історії української преси, 1998. – 120 с.

19. Поліщук Л. Творчість Надії Кибальчич у контексті української літератури к.ХІХ – п.ХХ ст. // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознав-ство. Вип. VІІІ. – Рівне: РДГУ, 2000. – С. 163-170.

20. Рудницька М. Статті. Листи. Документи. – Л.: СУА, 1998. – 844 с.

21. Русова С. Наші визначні жінки. Літературні характеристики-силюети. – Коломия, 1934. – 92 с.

22. Савчук Б. Жіноцтво в суспільному житті Західної України (остання третина ХІХ ст. – 1939 р.). – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1999. – 280 с.

23. Сріблянський М. Боротьба за індивідуальність (З літературного життя р. 1911 на Україні) // Українська хата. – 1912. – № 34. – С.170-185.

24. Українка Леся. Зібрання творів: У 12 тт. – К.: Наукова думка, 1975-1979. Римською цифрою позначаємо том, арабською – сторінку.

25. Улюра Г. Жанр жіночої автобіографії в російській літературі ХVІІІ – поч. ХІХ століття // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених України. Випуск 3. – К.: Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, 2002. – С.78-82.

26. Франко І. Зібрання творів: У 50-ти т. – К.: Наукова думка, 1976-1986 (Римською цифрою позначаємо том, арабською – сторінку).

27. Цеглинський Г. Заметкі критичні // Зоря. – 1887. – №17. – С.287-288; №18. – С.307-308.

28. Шовалтер Е. Феміністична критика у пущі // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. – Л.: Літопис, 1996. – С.512-530.

29. Шумило Н. Сучасні голоси минулого // Слово і час. – 1996. – №8-9. – С.33-41.