Мова як об'єкт та інструмент історичного дослідження

Мова не лише унікальний засіб усного, писемного та електронного спілкування, але й носій усіх знань, насамперед історичних, які є компонентом кожної науки. Вона – основа інтеграції наук, розгортання міждисциплінарних досліджень, у тому числі й українознавчих. Мова є продуктом природно-історичного розвитку людства, пріоритетною ознакою окремішності етносу, нації, їх берегинею. У мові акумулюються історія, культура й духовність нації, її ментальність, суспільна свідомість, традиції, звичаї, моральні цінності. У численних поняттях, термінах, категоріях у концентрованому вигляді містяться відомості з різноманітних галузей знань і в такий спосіб мова виступає незамінним інструментом наукового пізнання. За словами Панаса Мирного, найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це його мова, ота жива схованка людського духу, його скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування.

Мова – символ нації. Вона може сприяти її консолідації, утвердженню національної ідентичності, а може використовуватися і як знаряддя для роз'єднання і політичних маніпуляцій. Це ми спостерігаємо в Україні, де мовна ситуація штучно політизується і часто використовується в антиукраїнських цілях. Тільки звернення до історії може дати відповідь на питання: чому українська мова – одна з найдавніших і наймелодійніших мов у світі, мова одного з найбільших народів Європи, мова, яка має конституційний статус державної, у багатьох містах Сходу і Півдня України, а також у Криму залишається на узбіччі комунікативного простору. Пошук відповіді на це питання, наукове осмислення мови як об'єкту історичного пізнання, одного з його методологічних інструментаріїв, видається важливим і актуальним. Частково ця проблема знайшла висвітлення у працях провідних мовознавців, фахівців у галузі журналістики й комунікацій, етнологів та істориків [1], проте, в них недостатня увага приділена з'ясуванню ролі саме української мови в історичному дослідженні, не розкрите значення історії для розв'язання мовознавчих питань. Аналіз історико-філологічних публікацій останнього десятиріччя свідчить, що серед їх авторів майже відсутні професійні історики, окрім тих, хто займається історичним джерелознавством та культурологією.

Пропонована стаття має за мету частково заповнити прогалини у трактуванні комунікативно-пізнавальної та символічної функцій української мови з погляду історичної науки, насамперед інтелектуальної історії, привернути увагу до джерельного значення мови і методів лінгвістики в історичному пізнанні, до ролі історичної свідомості в розширенні українського мовного простору. Тема має кілька аспектів: мова історичної науки, мова викладання історії, мова професійного спілкування істориків, мова як засіб наукового пізнання і фактор підвищення світоглядне – виховної функції історії. Хоча мова історичної науки, її лексика стала предметом такої спеціальної міждисциплінарної галузі знань як історична лінгвістика, вона продовжує залишатися важливим об'єктом загальної історії, для якої актуальність кожного із згаданих аспектів значно посилюється в умовах постмодернізму, коли пріоритетною течією в європейській і світовій історичній науці виступає антропологізм, коли в структурі історичного знання на чільне місце висунуті психологія людини, історія ментальностей, історія повсякденності, ділова, соціальна, інтелектуальна історії.

Як показує досвід, інтегративні процеси й міждисциплінарні дослідження, попри їх позитивні наслідки, ведуть до певного розмивання історії, знецінення історичних знань, підміни їх інформацією. Маємо пам'ятати, що в умовах глобалізації, плюралізму та інформатизованого суспільства, його комерціоналізації над історією, як і над іншими науками, нависла загроза перетворитися на товар, на засіб політичних спекуляцій та маніпуляцій історичною свідомістю, мовною проблематикою. Варто нагадати про так званий "синдром Бузини", пов'язаний із шельмуванням та опльовуванням велетнів українського духу – спочатку Тараса Шевченка, потім Лесі Українки, а тепер і Михайла Грушевського, що є ніщо інше, як історичний тероризм, мета якого сплюндрувати наші національні ідеали. За цих обставин історичний аспект мовознавства висувається у фокус безкомпромісної боротьби з будь-якими спробами фальсифікації та спотворення історичної правди, стає полем протистояння між прибічниками орієнтації на традиційні, зокрема, національні цінності, та прихильниками глобалізму і так званих загальнолюдських цінностей.

Як відомо, історія належить до найдавніших галузей знань, витоки яких у часовому вимірі співпадають із зародженням комунікативної функції мови. У мові наших предків зафіксовані всі найважливіші поняття історичної науки, чимало з яких перекочувало в українську мову від інших народів у процесі цивілізаційних контактів, насамперед від греків, у тому числі й сам термін "історія", а також "історіографія", "археологія", "архів", "епоха", "факт", "метод" і т.д.[2]. Помітний слід у лексиці історичних знань залишився нам у спадщину від тривалого перебування українських земель у складі Польщі, Литви, Росії, Австро-Угорщини, позате домінуюче місце в ній посіли автохтонні поняття, зафіксовані давньоукраїнськими літописцями у Києві та Чернігові, Володимирі – Волинському та Галичі, творцями "Велесової книги", "Повісті минулих літ", "Слова о полку Ігоревім", церковнослужбових книг тощо.

Історія ґрунтується на джерелах, найголовніша частина яких закодована в усній та писемній мові. Найдавніші українські міфи, легенди, оповіді, народні пісні й думи, як переконливо доводить С.Плачинда, містять унікальні відомості про наших пращурів, їх побут і вірування, у них закладена первинна інформація про події тогочасної історії, моральні цінності первісного суспільства. З виникненням писемності, паралельно з усною історією, найважливіші події і факти в їх часовому, просторовому та персоніфікованому вимірах стали фіксуватися на письмі, завдяки чому історична думка трансформувалася в науку. Мова – не тільки носій, але й творець ментальності народу, в ній – душа нації, адже мова творить націю і навпаки. Як показує світовий досвід, різні мови – різне бачення історії, різне сприйняття подій. У мові закодована унікальність і неповторність історії кожної нації. "Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову". За цими крилатими словами Ліни Костенко криється глибока думка про пріоритетну роль мови у життєдіяльності нації. Вона стоїть на сторожі національних інтересів, виховує національну свідомість, патріотизм і самоповагу. Тільки мовними засобами можна правдиво, доступно й переконливо викласти історію нації, сформулювати її історичну місію та національну ідею. На жаль, багато спотворень та фальсифікацій української історії стали наслідком фарисейства чужинців, які прагнули накинути нашому народу свою мову, свою історичну схему, позбавити нас найціннішого скарбу – рідної мови та історичної пам'яті і в такий спосіб тримати нас у духовному рабстві, бо раби, манкурти найлегше піддаються асиміляції. Прислужилися цій ганебній справі не тільки метрополії, але й власне малоросійство.

До болю прикро, що на 15-му році незалежності України майже половина наших школярів і студентів все ще вивчають українську історію російською мовою, частина вчителів та викладачів дивляться на неї крізь чужі окуляри. Цілком очевидно, що в такий спосіб певні політичні сили тут і за межами України намагаються законсервувати психологію меншовартості українців. Створюється враження, що не тільки святі отці Московського патріархату вважають, що Бог не приймає молитву українською мовою, але й деякі чинники, а точніше чиновники Міносвіти й науки миряться із тим, що в освітянській системі, в наукових установах упродовж десятиріччя брутально порушується Конституція України, не захищається мовний суверенітет корінної нації. Маємо також самокритично визнати, що мова багатьох праць з історичної проблематики, в тому числі академічних та навчально-методичних, надто збіднена, їм бракує мовної культури, літературного викладу, художньої образності, доказовості, що знижує не тільки читацький інтерес, але й світоглядно-виховну функцію історії.

Борг істориків полягає і в тому, що в наукових монографіях, навчальних посібниках з історії України майже відсутня мовна проблематика. На наш погляд, аналіз кожної доби української історії має супроводжуватися матеріалом з історії мови, з'ясуванням її особливостей і характеристикою сфери вживання. Якщо переглянути шкільні підручники, то кидається в очі, що мовне питання вперше згадується лише стосовно 2-ї половини XIX ст. у зв'язку з валуєвським циркуляром і емським указом, якими царизм намагався остаточно витіснити мову нашого народу не тільки зі шкільництва, друкарства, церковного й культурно-мистецького життя, але і з побуту. Як не викорінювалася українська мова, в які кайдани вона не заковувалася, але народ її захистив і зберіг. Як бажане, видавав за дійсне похорон української мови один із стовпів демократії по-російськи Віссаріон Бєлінський. У добу Тараса Шевченка, коли наша мова зазвучала всіма своїми барвами, він зарозуміло писав: "Маємо повне право сказати, що тепер уже немає малоросійської мови. А є обласний малоросійський діалект." [3]. Ні, не діалект, а є повноцінна мова великого народу, яка не загинула, як і не вмерла сама Україна, а вижила і піднялася до вершин, незважаючи на кривди та утиски. Історики слабо пояснюють, чому, за яких обставин, в чиїх інтересах і з чиєї волі заборонялася українська мова, звужувалася сфера її вживання, як у радянські часи зародилася і роздмухувалася спекулятивна ідея двомовності, не розвінчують її і не показують, що вона завжди мала і має проросійську спрямованість, націлена на ущемлення національних прав українців. Водночас було б помилкою піддаватися емоціям і підтримувати заклики ультрапатріотів до заборонення російської мови, адже це мова братнього народу, мова великої культури і науки. Маємо боротися не з мовою, а з імперською великодержавною ідеологією, її провідниками, які домагаються ще більшого розширення сфери побутування російської за рахунок витіснення української мови на узбіччя духовного, політичного, культурно-освітянського, наукового, релігійного і господарського життя. Треба діяти не адміністративно-заборонними методами, якими послуговувалися царизм і більшовики, а конституційно-правовими. До речі, автори мовних дискусій, особливо прихильники гасла другої державної мови, наші громадяни слабо обізнані з міжнародним та українським мовним законодавством. Не користуються українці цими нормами у відстоюванні своїх мовних прав. Йдеться про "Загальну декларацію прав людини", Конвенцію "Про захист прав і основних свобод людини 1950 року", Рамкову конвенцію "Про захист прав національних меншин", а також про Конституцію України, Постанову Конституційного Суду, законів "Про мови в Українській РСР", "Про захист прав споживачів" та ін. Як справедливо зазначає В.Богайчук, лідери російської та деяких інших меншин України, волаючи про ущемлення їх прав, посилаються на Рамкову конвенцію "Про захист прав національних меншин", замовчуюючи при цьому її 20 та 21 статті, в яких говориться: ".будь-яка особа, що належить до національної меншини, поважає національне законодавство та права інших осіб, зокрема тих, що складають більшість населення" [4]. В історичній науці не аналізується повчальний досвід зарубіжних країн щодо виборювання державного статусу мови титульних націй, протекціоністської політики владних структур у мовній сфері. Варто також нагадати, що прогресивні діячі Західної Європи завжди були на боці української інтелігенції в її спротиві насильницькій асиміляції. Депутат німецького парламенту Й.Шляф писав у журналі "Рутеніше ревю": "Українці борються за свою мову: вони борються за свою живу душу. Хто не висловить їм у цьому свою симпатію і хто не підбадьорить їх у цей час? " [5]. Натомість російський ліберал П.Струве, який видавав себе за демократа, називав українське питання "шкідливою інтелігентською вигадкою" і оголошував війну "українському партикуляризму"[2].

Джерелом розвінчування мовної політики імперій, асиміляції українців служать матеріали переписів населення та аналіз демографічних процесів упродовж останніх ста років. За далеко необ'єктивним переписом 1897 р., у Російській імперії проживало понад 24 млн. українців та 55 млн. росіян. Якщо додати більше 6 млн. українців Австро-Угорщини, то співвідношення українців і росіян сто років тому було 1 до 1,8. У 1989 р. – останньому році радянської імперії це співвідношення стало 1 до 3,6 ( 38 млн. українців і 140 млн. росіян) [7]. Зміни в етнічному складі населення України – не результат природного приросту росіян, а наслідок тривалої і цілеспрямованої політики метрополії, сталінсько-брежнєвського режиму, який послідовно втілював горезвісну ідею "злиття націй" і забезпечував тотальне обрусіння партійного і державного апарату, українського населення загалом. Включення зросійщеного Криму до складу України, стимулювання відпливу українців у Росію та інші республіки, інтенсивне переселення в українські міста великих потоків росіян супроводжувалося посиленням вимог щодо додаткового відкриття російських шкіл і запровадження російської мови у вузах, у сфері науки і культури, в діловодстві державних установ, у видавничій діяльності та засобах масової інформації. Одним із перших відкрито заявив про небезпеку русифікації Іван Дзюба, викривши її катастрофічні масштаби у праці "Інтернаціоналізм чи русифікація?", за що поплатився глумлінням та ув'язненням. Подібна доля спіткала десятки борців за волю і незалежність України, за її мову. Які ще потрібні аргументи, щоб довести політику етноциду супроти української нації? Маємо також шукати відповідь на запитання, чому за переписом 2001 р. майже 15 відсотків етнічних українців України назвали рідною мовою російську. Навіть у Києві цей показник склав близько 18%, не кажучи вже про Крим, Луганськ, Донецьк, Харків, Ізмаїл та інші міста Сходу та Півдня [8]. Насторожує те, що серед російськомовних українців великий відсоток складає молодь. Принагідне варто нагадати думку Ю.Гнаткевича, що поняття "рідна мова" не враховує особливостей України і не є достатньо об'єктивним і вдалим. Він апелює до досвіду німців, які послуговуються терміном "муттершпрахе" – мова матері, а всі інші мови вважають чужими або чужоземними. Біда в тому, що багато українських молодих матерів не вчать своїх дітей української мови, цураються її як "бабиної" чи "сільської". Нерідко людина називає рідною ту мову, якою вона краще володіє, частіше послуговується. Історичний досвід так званих двомовних країн засвідчує, що побутовий білінгвізм веде не до об'єднання нації, а до її роз'єднання. Мають рацію ті автори, які вважають, що білінгвізм у державі – це шлях до її розколу, до розпаду нації. Не слід забувати, що стосовно України такий сценарій здійснюється упродовж трьохсот років, і він відверто реалізовувся в ході президентських виборів 2004 р.

Розвиваючи думку про мову як дієвий інструмент історичного пізнання варто наголосити, що будь-яке історичне дослідження розпочинається з прочитання джерела. Робота з писемними пам'ятками X – XV ст. вимагає спеціальної мовної та палеографічної підготовки історика, знання давньоукраїнської та церковнослов'янської мов, урахування особливостей тогочасного письма, зокрема відсутності поділу тексту на речення, часто і на слова, наявності своєрідних скорочень, виносних букв тощо. Знання історії мови допомагає історику вірогідніше встановити час і місце створення пам'ятки, її авторство, забезпечити наукове тлумачення текстів, яке включає мовну і термінологічну фази. Інколи незнання мовної системи, особливостей лексики епохи призводить до хибних висновків. Свого часу Л.Гету та В.Сергієвич на основі неправильного мовного тлумачення 26-ї статті "Руської Правди", де говорилося про смердів та холопів, дійшли помилкового висновку про рабовласницький характер Київської держави [9].

В історичній науці важливе місце посідають лінгвістичні джерела, котрі виступають як безпосередні пам'ятки мови і сприймаються, як живий свідок і голос епохи. Для опрацювання цього різновиду вербальних джерел історичне джерелознавство та історіографія послуговуються методами лінгвістики. Лінгвістичні джерела виникли задовго до писемності й виступають як назви географічних та природних об'єктів, етносів, держав, як власні імена. Це так звані оніми, для дослідження яких застосовують методи лінгвістики, щоб глибше зрозуміти історичний зміст імен і назв, їхнє походження, проникнути в їх первісну форму, вимову, встановити час їх виникнення простежити мовну трансформацію. Аналіз змін, яких зазнали оніми, дозволяє з'ясувати як вимивалися традиційні українські імена, історичні назви сіл, міст, вулиць, як накидалися ідеологічні штампи. Топоніміка наших міст, починаючи від столиці, продовжує консервувати тоталітарні часи, переповнена іменами ворогів України, її незалежності. У Києві багато площ та вулиць і досі носять імена Артема, Блюхера, Бубнова, Воровського, Ілліча, Ульянова, Павлика Морозова та ін., зберігаються назви; Січневого повстання, Жовтнева, Смольна, Червона тощо. Заслуговують подальшого дослідження найголовніші топоніми українського народу: Русь, русичі, Україна, українці. У шкільних підручниках по-різному, інколи суперечливо трактується їхнє походження та значення, не враховується вся сукупність відомостей з цього питання. Часто не береться до уваги той факт, що найдавніша наша назва "Русь" була вкрадена північним сусідом, що слово "шз" у перекладі з латині означає "поле", "нива", "земля", а назва "Україна" походить від слова "країна", яке у мові русичів середньовіччя використовувалось як синонім слова "держава".

Лінгвістичні джерела відкривають перед дослідником світ народних вірувань, звичаїв, обрядів, міфів, культури й ментальності, дають змогу заглибитись у мовну лабораторію істориків різних епох, починаючи від Нестора та Сильвестра, В.Антоновича та М.Грушевського і закінчуючи нашими сучасниками. Методи лінгвістики допомагають ґрунтовніше дослідити козацькі реєстри, універсали Б.Хмельницького, інших гетьманів, літописи Самовидця, Самійла Величка, Григорія Граб'янки, "Історію Русів" та інші джерельні свідчення. Зразок умілого поєднання історичних та лінгвістичних методів дослідження "Слова о полку Ігоревім" залишив видатний історик сучасності Михайло Брайчевський. Він переконливо довів його автентичність і висловив слушні думки щодо часу створення пам'ятки та її авторства. Аналізуючи епоху, в якій творив автор, мову джерел, на які він спирався, зокрема Ігоревої пісні, історик зробив висновок про те, що "Слово." було написане між 1187 і 1202 рр. Спостереження над мовою твору, його переобтяженням галицькою говіркою дозволили вченому припустити, що автор походив із Галича, але добре знав Київ, оскільки у тексті згадуються такі історичні місця, як Боричів тік, церква Святої Богородиці Пирогова тощо [70]. Методи лінгвістики необхідні для з'ясування масштабів негативного впливу на мовне поле України теорії "зближення мов", яка вела до обкрадання словникового запасу української мови, витіснення з неї так званих архаїзмів і діалектів, засмічення суржиком. Як згадував П.Загребельний, коли він подав до видавництва історичний роман "Диво", то один з відповідальних працівників радив замінити навіть такі слова, як виокремив, сталий, окраєць, вудженина, неубутній, кулився, архетипи та ін.[77].

Лінгвістика потрібна також для осмислення взаємозв'язку історичного процесу та правописних норм, принципів закріплення лексичних норм у правилах, словниках та енциклопедіях. У книзі В.Німчука "Проблеми українського правопису XX – початку XXI ст.ст". (К.,2002) наведена періодизація тисячолітньої історії українського правопису, яка дуже тісно пов'язана з історією України, українським національно-визвольним рухом і культурним життям. Автор виділив чотири періоди: перший охоплює XI – Х\/І ст., коли просвітники та проповідники християнства Кирило й Мефодій заклали орфографічні традиції писемної мови, пристосувавши її до усної староукраїнської мови. Впродовж другого періоду (XVI – XVII ст.) староукраїнське письмо, здебільшого церковне, зазнало впливу південнослов'янської орфографії. Третій період (XVII – початок XIX ст.) автор пов'язує з виданням у 1619 р. "Граматики" українського мовознавця і церковного діяча Мелетія Смотрицького, утвердженням опрацьованих ним орфографічних норм. У межах четвертого періоду (з 1-ї чверті XIX ст. до сучасності) виділено ряд підперіодів, які віддзеркалюють формування нової української літературної мови на народній основі, зближення правописів українців Наддніпрянщини, Галичини, Буковини, утвердження спільних підходів до правил українського правопису. Враховуючи, що періодизація є дослідницьким методом, запропонований варіант, при всій його умовності, має важливе значення для істориків культури. Нарешті зазначимо, що без лінгвістичних методів історик не може обійтись у дослідженні чужомовних текстів або текстів із використанням іноземних слів і словосполучень.

Серед пріоритетних напрямів історичної лінгвістики важливе місце посідає історична метафора і метафоричне моделювання. Основу метафори складають не об'єктивно існуючі категорії історичного процесу, а концепти, які сформувалися у свідомості. Ще наприкінці XIX ст. видатний український мовознавець О.Потебня розмежував два значення слова: "найближче", тобто мовне і "більш далеке", або те, що відповідає даним науки [12]. Наприклад, за допомогою метафори "війна" передається не тільки збройний конфлікт, але й "взаємообмін" компроматами (війна компроматів): газова війна, ідеологічна війна тощо.

Кожна історична епоха має свою специфічну лексику, аналіз якої дає ключ для кращого розуміння відповідних подій і процесів. Згадаймо радянські часи та їхні гасла: "Пролетарі всіх країн, єднайтеся!", "Хто не з нами, той проти нас", ідеологічні штампи на кшталт: "диктатура пролетаріату", "класова боротьба", "п'ятирічка", "ворог народу", "буржуазний націоналізм", "злиття націй", "керівна і спрямовуюча" тощо. Епоха М.Горбачова залишила нам такі метафори, як "перебудова", "гласність", "нове мислення" та ін.

Якщо розглядати мову як інструмент історичного дослідження, то слід мати на увазі не лише понятійно-категоріальний апарат науки, але й те, що тільки мовними засобами можна викласти результати наукового аналізу і синтезу, подати пояснення подій та явищ, описати їх, розкрити причинно-наслідкові зв'язки як основу історичного процесу, узагальнити історичний досвід і вивести повчальні уроки з минулого.

За останні роки в лексиці наших науковців дедалі частіше зустрічаємо поняття "дискурс", " дискурс-аналіз". Дослівно з латині це розмова, бесіда. У середньовіччі під дискурсом розуміли доказ, аргумент у дискусії. У нові часи він став синонімом слова "текст", або різновид тексту. Сучасні лінгвісти розглядають дискурс як дослідження текстів, а історики як неупереджений аналіз дійсності на основі співставлення різних джерельних свідчень та поглядів на ту чи іншу історичну подію або факт.

Таким чином, мова є одним з важливих об'єктів і дійових інструментів історичного дослідження. За її допомогою осмислюються найважливіші події, факти, явища та процеси, оскільки у словах і текстах закодовані унікальні свідчення і відомості про етногенез українського народу, ментальність, його культуру й побут, національно-визвольну боротьбу за свободу і власну державу. Спільна мова, як і менш-більш однаковий погляд на власну історію, – пріоритетні критерії ідентичності нації, її цілісності. Залучення методів лінгвістики до дослідження документальних та інших текстів як історичних джерел дозволяє глибше з'ясувати їх суб'єктивно-об'єктивну природу, а це означає, що можна максимально наблизити їхню реконструкцію до істини, створити правдиву історію.

У комплексі міждисциплінарних досліджень мовних проблем багато належить зробити історикам та українознавцям взагалі. У наукових і навчально-методичних працях з історії України необхідно повніше розкривати:

а) роль мови в етногенезі та утвердженні ідентичності українського народу, у формуванні його національних цінностей;

б) мовну політику тих держав, до складу яких входили українські етнічні землі, досвід західних країн щодо захисту мови титульних націй;

в) переконливо спростовувати облудні фальсифікації мовної ситуації в Україні, політичні маніпуляції щодо надання російській мові статусу другої державної або офіційної. Ніхто не має права заборонити нам бути українцями, народжуватися українцями, плекати й утверджувати українську мову, національну освіту, культуру, науку, насолоджуватися рідними піснями, поетичним словом Великого Тараса, примножувати народні традиції, господарювати на своїй споконвічній землі й будувати самостійну, соборну Українську Державу.

Література:

1. Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. – Дрогобич, 1994; Мова тоталітарного суспільства. – К.,1995; Погрібний А. Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба. – К.,2000; Тищенко К. Метатеорія мовознавства. – К.,2000; Головко В. Ідентичність як метафора: шлях від психології до історіографії. // Україн. Істор. журнал. – 2002, №3; Рябчик М. Дві України: реальні межі, віртуальні війни. – К.,2003; Україна – проблема ідентичності. – К.,2003; Лизанчук В.В. Кайдани ще кують. Факти, документи, коментарі про російщення в Україні. – Львів, 2004; Масенко Л. Мова і суспільство. Постколоніальний вимір. – К., 2004; Кононенко П.П. Нація, націоналізм, національна ідея. – К.,2005; Нагарна Л.П. Політична мова і мовна політика. Діапазон можливостей політичної лінгвістики. – К.,2005 та ін.

2. Історична наука: термінологічний і понятійний довідник. – К.,2002.

3. Белинский В.Г. История Малороссии // Полн. собр. соч. – М.,1956. – Т.12. – С.17.

4. Богайчук В. Несподіваний ракурс // Народна газета, 2005. – № 16.

5. Гнаткевич Ю. Українські реалії та проблеми визначення терміну "рідна мова" // Народна газета, 2003. – № 44 – 45.

6. Струве П. На разные темы // Русская мысль,1911. – № 1. – С.185 – 186.

7. Национальный состав населення СССР. Поданным Всесоюзной переписи населення 1989 г. – М.1991. –С.78.

8. Національний склад населення України та його мовні ознаки. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р. – К.,2003. – С.13 – 14.

9. Історичне джерелознавство (керівн. автор, кол. Я.С.Калакура). – К.,2002. – С.148.

10. Брайчевський М.Ю. Автор "Слова о полку Ігоревім" та культура Київської Русі. – К., 2005.

11. Загребельний П. "Бути самим собою" // Літературна Україна, 2005, 1 вересня.

12. Потебня А.А. Мьюль и язык. – К., 1993. – С.186 – 187.