Національно-історичні особливості становлення філософсько-освітянських ідей М.В. Гоголя та їхній вплив на розвиток освіти в Росії першої половини ХІХ ст.

Сучасні проблеми реформування освітянської діяльності в Україні, викликані її практичним входженням до європейського освітянського простору, стосуються глибокого осмислення історичних коренів становлення вітчизняної педагогічної думки, відповідного психологічного супроводу та визначення загальної мети, ідеї освіти, що становить предмет дослідження окремої галузі гуманітарного знання – філософії освіти.

Реконструкція теоретико-культурологічних засад сучасної філософії освіти вимагає суттєвого дослідження національно-історичних особливостей формування філософсько-освітянських ідей у духовній культурі України та Росії XVIII – першої половини XIX ст. При досить уважному вивченні окремих освітянських ідей М.В. Гоголя в його ранніх науково-популярних працях, які входять до збірки "Арабески", спостерігаємо глибоке філософсько-світоглядне та методологічне їх наповнення, що свідчить про великий науковий інтерес автора до формування теорії та практики сучасної йому європейської освіти. Ці філософсько-освітянські ідеї письменника у подальшому їх розвитку були взяті на озброєння російськими та українськими педагогами і втілені у практичну освітянську діяльність як на рівні загальноосвітньої школи, так і в процесі формування університетської освіти в Росії першої половини XIX ст.

Цікавим є той факт, що розробка Гоголем філософсько-освітянської проблематики розвивалася паралельно і майже в один історичний час із філософськими узагальненнями творців західноєвропейської університетської освіти початку ХІХ ст.: у Німеччині – Вільгельмом фон Гумбольдтом та в Англії – Джоном Генрі Ньюменом.

У невеликій за обсягом статті, присвяченій викладанню загальної історії, М.В.Гоголь доводить необхідність поєднання у процесі педагогічної діяльності глибокої змістовності відповідного предмета з педагогічною майстерністю, продуманою методикою викладання, що містить у собі світоглядно-виховний та національно-історичний потенціал. Ця ідея – органічної єдності об'єктивної змістовності та суб'єктивної методи викладання – є самостійним доробком молодого науковця з України, а пізніше класика російської літератури ХІХ ст Принцип єдності об'єктивного та суб'єктивного у сфері освітянської діяльності на почату ХІХ ст. був започаткований фундатором, творцем Берлінського університету В. фон Гумбольдтом, який писав, що головне завдання вищих наукових закладів – поєднати у собі об'єктивну науку з суб'єктивною освітою, а ззовні – повну шкільну освіту з першими кроками самостійного навчання". У такому освітянському середовищі пануватимуть "принципи самотності та свободи" [2, 25].

Гоголь, створюючи загальний план викладання гуманітарних наук в університеті – історії та географії, надає великої уваги педагогічним методам викладання. Він констатує той факт, що слово професора має бути захоплюючим, "вогненним", бо саме в цьому полягає педагогічна майстерність викладача. Лектор повинен великою мірою оволодівати увагою слухачів. "Якщо хоч один із них може віддатися під час лекції стороннім думкам, то вся провина впаде на професора: він не зумів бути таким цікавим, щоб покорити власною волею навіть думки слухачів" [7, 42].

До негараздів викладання український мислитель відносить сухе, в'яле, схоластичне слово професора, в якому відсутня будь-яка жива істина, котра не дає думкам слухачів розсипатися на окремі зернини. Такого професора не врятує навіть його надумана "високовченість", його ніколи уважно не слухатимуть студенти. Жодні його твердження не впливатимуть на аудиторію, оскільки, на думку Гоголя, вік нових істин має відповідати часу "ентузіазму і сильних потрясінь", тобто молодому віку студентів. Якщо молода людина не отримає відповідної зацікавленості від лектора, наставника, то студентів можуть зачарувати фальшиві думки, що мають "блискучий і привабливий" зовнішній вираз. Вони миттєво спрямують особистість, що формується, в іншому напрямку і нададуть їй абсолютно хибного вираження. Саме про це саме казав свого часу німецький філософ-освітянин В. фон Гумбольдт: " .Характер людини змінить лише та наука, коріння якої сягає людської душі, чиї зерна впали у внутрішнє" [2, 27]. Ця риса властива будь-якій "національній вдачі" – чи слов'янській, чи німецькій.

Далі у роздумах про педагогічну майстерність Гоголь додає, що коли професор користується у читанні власних лекцій ще й недосконалою "шкільною методою", схоластичними мертвими правилами викладання, то він не зможе донести до юного допитливого розуму, що постійно перебуває у процесі становлення, відповідної змістовності та сутності лекційного матеріалу. Студенти до такого горе-професора починають ставитися із внутрішнім презирством, діють йому наперекір, до того ж навіть "священні слова" істини в його устах перетворюються для них на незначущі думки, що не сприймаються і не схвалюються загалом.

Напроти, в середині XIX ст. дослідник англійської університетської освіти Д.Г.Ньюмен, оцінюючи внесок професорів-наставників молоді античної доби, вказував на те, що для студента має значення лише те, що він "побачив на власні очі, почув на власні вуха, запам'ятав у полоні симпатії, а не вичитав з книжки", саме це "було тією освітою, яку давали Атени". Це, насамперед, присутність живого Платона. "Навіть якщо б молодий чужинець не побачив нічого, крім живого Платона, що дихав і рухався, не відвідав жодної лекції, він все одно отримав би якусь мірку освіти і мав би про що розповісти внукам. Атени – це територія, царство філософії"[3, 60-61].

Гоголь у своїй статті доводить, що вік слухачів, які здобувають вищу освіту, є часом сильних вражень, тому потрібно всю свою духовну силу та лекційну майстерність, "власну захопливість" перетворити на творчий ентузіазм внутрішнього сприйняття, на прекрасну та благородну справу удосконалення особистості. Переконання та знання професора мають бути такими сильними, виведеними із самої внутрішньої природи, щоб його слухачі "розгледіли істину до того, коли він впевнено вкаже на неї". [1, 43]. Сама манера висловлювання наставника має бути часом піднесеною, "побуджувати до високих думок", але разом з тим і простою, зрозумілою для кожного, хто навчається.

Подібне визначення педагогічної лекційної майстерності професора-наставника М.В. Гоголем перегукується із розумінням місії професора у творчості Д.Г.Ньюмена, котрий зазначав, що професор – "велемовний, перетворюється на місіонера, демонструючи свою науку у якнайповнішому та якнайпривабливішому вигляді, завзято передаючи її іншим та запалюючи вогник власної пристрасті у грудях слухачів. Це оселя мудрості, світоч світу, посланник віри, аlmа mаtеr молодої генерації". [З, 44].

Гоголь запевняє, що в освітянській діяльності науковий злет органічно поєднується із простотою викладання. Так, професор не повинен бути задоволений тим, що його дехто розуміє, "його повинні розуміти всі". Важливою умовою донесення умоглядних істин має бути діалектичне поєднання ідеальних абстрактних понять із предметною наявністю. Філософське сприйняття реальності не повинно бути досить ускладненим, оскільки через наявність великої кількості теоретичних предметів, завжди є можливість утримати весь зміст знання в абстрактній формі мислення. Молодий мислитель наполягає, що викладання абстрактної істини має не відриватися від практичної дійсності, щоб бути зрозумілішим, педагогу треба користуватися методом порівняння.

Крім того, кожна лекція професора повинна мати "цілісність і вважатися закінченою", для слухачів вона має бути "стрункою поемою". Кожен студент від самого початку викладення лекційного матеріалу повинен наперед зрозуміти його змістовний процес і загальний висновок, який поєднує в собі поставлену мету і цілісність. Такий підхід до теорії навчання стосується, перш за все, викладання гуманітарних дисциплін – загальної історії та географії.

Із цією метою Гоголь розробляє власний план викладання. Від самого початку необхідно викласти слухачам ескіз усієї історії людства в її нерозривній єдності з метою освоєння всього "механізму історії". Подібна методика необхідна для цілісного розгортання та зв'язку основних етапів розвитку історії людства. У подальшому викладення повної громадянської історії має бути доповнене науковими дослідженнями історії становлення національних держав і суспільств, що складають великий механізм загальної історії.

Молодий філософ-освітянин запевняє, що та сама "повнота, як і та сама цілість" історичного знання має бути природно очевидною в огляді кожного окремого історичного випадку. Необхідно розглядати історичний процес у загальному розвитку, тобто від самого початку до кінця, "як він утворився , яким чином досяг теперішнього вигляду . та як на його місці утворилося нове, що прийняло від попереднього" [і, 49]. Предмет історичної науки досить значний, але його найважливіший намір – охопити все людство у повній картині його становлення, тобто від самого первісного стану до вдосконаленості теперішньої епохи. Історія народів світу роз'єднана часом, випадковостями, географічними обставинами, але на теоретичному рівні вона повинна мати "одне струнке ціле", складати одну величну повну поему. "Всі події світу повинні бути так тісно пов'язані між собою і чіплятися одне за одне, як кільця в ланцюжку" [7, 40].

Створення загального цілісного знання – головна тенденція історичних досліджень Гоголя, якій властиві не лише прояви філософської систематизації та романтичний дух універсальності, але й спрямування соціально-історичних досліджень відомих професіоналів-істориків. На думку письменника, саме історик Карамзін являє собою надзвичайний талант дослідника та систематизатора вітчизняних історичних фактів та процесів. "От про кого з наших письменників можна сказати, що він весь виконав обов'язок, нічого не зарив у землю і на дані йому п'ять талантів істинно приніс інші п'ять. Карамзін перший показав, що письменник може бути в нас незалежний і ушанований рівно усіма, як знаменитий громадянин у державі" [7, 232].

М.В.Гоголь послідовно дотримується принципів географічного детермінізму в поясненні історичних подій та загального характеру спрямованості розвитку окремих націй, суспільств і держав. Саме на географію мислитель покладає надії щодо пояснень особливого характеру соціальних змін у сучасному світі та практичних аспектів життя народів. Конкретніше, саме положення терену, відповідний ландшафт, гірська місцевість впливали на діяльність окремих націй, формували духовно-моральні засади існування, звичаї, життєві удачі та закони. Саме географічні обставини дозволяють розглянути, як "формується правління" народів, "положення землі" сприяє змінам, а їх нерозуміння може викликати неминуче "нещастя на народ" [7, 41 – 42].

Формування освіченої висококультурної особистості неможливе без об'єктивного викладу змісту гуманітарного знання, насамперед історії та географії, проте цього недостатньо. Потрібно глибоко опановувати суб'єктивні основи педагогічної майстерності, психологічної мотивації процесу навчання і виховання. У ранніх науково-публіцистичних статтях Гоголь звертає велику увагу на розробку загальної мети, ідеї та теоретичних основ освітянської діяльності, що становить зміст філософсько-освітянської проблематики. Формування педагогічної теорії неможливе без її глибокого філософського осмислення, а національна філософія, у свою чергу, розпочинає внутрішній розвиток на основі суттєвого пізнання історії формування власного народу.

Гоголь доводить, що схематизм викладання історичного знання, залежний від раціоналістичної методи німецької філософії, приречений на невдачу. Вітчизняний мислитель переконаний, що наш учений внутрішньо-духовно має пережити в собі наукове знання, прожити у "бесіді з ним", а потім стати його проповідником, як монах живе із Богом, наклавши мовчання на свої уста. Лише за такої умови наука поєднається із внутрішнім духовним світом особистості і перетвориться на одне ядро, нерозривну єдність екзистенційного переживання та об'єктивного історичного змісту. Проте, Гоголь запевняє, що німецька філософія являє собою "сильну розумову течію" і прагне до розробки "цільного філософського науковчення".

Послідовно впроваджуючи ідею єдності системи та її структурних елементів у процесі освоєння історичного минулого народів, український мислитель у статті "Погляд на формування Малоросії" доводить національно-культурні особливості історії розвитку українського народу. Гоголь намагається довести, що на формування України великий вплив мало її географічне положення, оскільки "від виду землі залежить образ життя і навіть характер народу". Територія України географічне межує з полем, рівниною, з усіх сторін являє відкриту місцевість. Якби хоча б з однієї сторони був природний кордон, – "із гір чи моря – і народ, що поселився тут, утримав би своє політичне буття, сформував би окрему державу"[ 1, 57 – 59].

Відкрита беззахисна українська земля була територією спустошення і набігів загарбників, вона "угноєна кістками, утучнена кров'ю". Це була земля страху, і на ній міг утворитися тільки "народ розпачливий", для якого все життя було повито й "викохано війною". В умовах нескінченних війн за власну національну незалежність сформувався народ, котрий має власний непоборний характер, так би мовити "колорит на всю Україну". Цей народ, який називається козаками, складає одне із "чудових явищ європейської історії".

Аналізуючи козаччину, Гоголь стверджує, що в ній можна побачити "зародки політичного тіла", характер, основу народу, який від самого початку головною метою існування має – боротьбу із невірними та збереження чистоти своєї релігії. Козаччина набула одного загального характеру і національності, а "шабля і плуг здружилися між собою і були у кожного селянина"[7, 61]. У процесі формування української нації чітко визначилися такі різнохарактерні риси: "європейська обережність і азіатська безтурботність", простодушність і хитрість, надзвичайно сильна діяльність та велика лінь і млість, потяг до розвитку та до вдосконалення й водночас "бажання виглядати зневажливим до всякого вдосконалення".

Гоголь, досліджуючи формування української національності, стверджує, що вона знаходиться в самій духовності народу. Так, аналізуючи українські пісні, він доводить, що вони мають історичний характер, не можуть бути відірвані хоч на мить від життя, завжди відповідають історичному часу та властивому для нього стану життя. Гоголь як науковець уважно слідкує за розвитком історичних досліджень минулого України. У праці "Вибрані місця із переписки з друзями" письменник пише, що автор українських історичних нарисів П.Куліш має чимало чеснот, "квітчастий склад і велике знання вдач і звичаїв Малої Росії говорять про те, що він міг би прекрасно написати історію цієї землі" [7, 408].

Мислитель ремствує на те, що суспільство українців і росіян до певного часу виховувалося, не розуміючи власного історичного процесу розвитку, характеру "землі своєї посеред самої власної землі" [7, 366]. На думку Гоголя, дискусії першої половини XIX ст. стосовно слов'янських чи європейських початків вітчизняної культури вказують на той факт, що "ми розпочинаємо просипатися, але ще не зовсім проснулися". Тому західний напрямок визначення шляхів історичного розвитку Росії здійснюється абсолютно в "європейському дусі", а слов'янофільський намагається рішуче використовувати давньоруські духовно-культурні надбання. Ці культурно-історичні підходи до визначення минулого та теперішнього стану слов'янських народів розрізнені між собою, доведені щодо крайнощів, а наукова система історичного пізнання поки що несформована.

Філософсько-освітянські ідеї М.В. Гоголя складають відповідну основу історичного розвитку вітчизняної освіти, їхній зміст є самостійним, але в той же час відповідає сучасним йому розробкам передової філософсько-педагогічної думки Західної Європи. Особливо виділяється стрижнева філософсько-освітянська ідея діалектичної єдності історичного змісту освіти та її суб'єктивно-педагогічних форм втілення. У загально-філософському розумінні розвитку наукового знання Гоголь запевняє, що вітчизняна наука ще не розроблена в якості повного цілого, ще не намітилися проекти об'єднання її в єдине міцне ядро. Проте, наука у нас неодмінно дійде до свого "вищого значення і вразить самою сутністю, а не базіканням викладача, його даром розповідати, або ж застосуванням до того, що цікавить моду , чим намагаються зробити “науку” удобопроглотимою. Вона вразить своїм живим духом, із неї ж вихідним, і цим тільки стане доступною усім: і простій людині, і непростій людині" [7, 384].

У подальшому філософські принципи Гоголя набули системного розвитку в творчості як українських, так і російських педагогів і філософів XIX ст., а також поклали початок філософсько-історичному аналізу освітянської практики в Росії XIX – початку XX ст.

Література:

1. Гоголь Н.В. Собрание сочинений в 7-ми томах. – Под общ. ред. С. И. Машинского и М.Б.Храпченко. – Т.6. – Статьи. – Примеч. Ю.В.Манна. – М., "Худож. лит", 1978. – 559 с.

2. Гумбольдт В. Про внутрішню та зовнішню організацію вищих наукових закладів у Берліні // Ідея Університету: Антологія / Упоряд.: М.Зубрицька, Н.Бабалик, 3.Рибчинська; відп. ред. М.Зубрицька. – Львів: Літопис, 2002 – С. 23 – 33.

3. Ньюмен Д.Г. Ідея Університету // Ідея Університету: Антологія / Упоряд.: М.Зубрицька, Н.Бабалик, 3.Рибчинська; відп. ред. М.Зубрицька. – Львів: Літопис, 2002 – С.37 – 64.