Охорона праці та її організація на підприємстві, в установі, організації

Зміст

ВСТУП………………………………………………………3

РОЗДІЛ 1.Правове забезпечення охорони праці.

1.1.Поняття охорони праці……………………………………….5

1.2.Охорона раці жінок……………………………………………9

1.3.Охорона праці неповнолітніх та осіб зі зниженою

працездатністю……………………………………………………13

РОЗДІЛ 2.Гарантії права працівників на охорону

праці

2.1. Загальні гарантії прав працівниківна охорону праці….18

2.2. Додаткові гарантії прав на охорону праціпрацівників,

які працюють у важкихі шкідливих умовах праці………….23

РОЗДІЛ 3.Організація охорони праці на

підприємстві, в установі, організації………………….37

3.1.Норми і правила з техніки безпеки і виробничої

санітарії. Інструктаж і навчання працівників правилам

техніки безпеки і виробничої санітарії……………………… 28

3.2. Забезпечення працівників спецодягом, спецвзуттям

та іншими засобами індивідуального захисту……………… 37

3.3. Нагляд і контроль за додержанням законодавства

про охорону праці. Нагляд і контроль за додержанням

законодавства про охорону праці…………………………… 40

ВИСНОВОК…………………………………………… .50

СПИСОК ВИКОРИСТАНАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……52

ДОДАТКИ……………………………………………… 54

ВСТУП

Кожна людина, кожний індивід для забезпечення своїх життєво необхідних потреб здійснює певний вид трудової діяльності. Така діяльність людини супроводжується потенційною небезпекою, може призводити до травм, захворювань. Погіршення самопочуття,. Інших негативних наслідків. Тому для мінімізації таких негативних явищ в процесі трудової активності людини розробляються і закріпляються державою методологічні основи, правові бази охорони праці трудящих. Проблема захищеності працюючого населення; організації охорони праці на підприємстві, в установі , організації виступила потужним стимулом для написання курсової роботи, саме в цьому полягає актуальність теми курсової роботи.

Загальними цілями моєї науково-дослідницької роботи є:

ü Ознайомлення з поняттям і суттю “Охорона праці” для формування загальної поняттєвої бази.

ü Визначення методів і засобів створення безпечних умов праці з урахуванням специфічних особливостей виробництв запрофілем спеціальностей;

ü Професійно орієнтуватись в питаннях організації виробничого процесу, що відповідає всім нормам і правилам безпеки.

Методологічною основою курсової роботи є науковий аналіз умов праці, технологічних процесів, трудових операцій, організації виробництва з метою поглиблення знань в сфері охорони праці, реальній обгрунтованій оцінці охорони праці на підприємстві, в установі та організації в нашій державі.

Предметом написання цієї роботи є організація охорони праці на підприємстві, в установі та організації різних верств працюючого населення, державні гарантії по охороні праці.

Перед написанням своєї науково-дослідницької роботи, передімною виступило ряд завдань, які вирішуватиме моя робота. Отож, завданнями курсової роботи є:

1. Визначити поняття “охорона праці” та її організація в процесі виробництва.

2. Визначення нормативно-правової бази охорони праці в Україні.

3. Детальний розгляд та аналіз прав працівн6иків на охорону та захист свого здоров’я в процесі своєї трудової діяльності.

РОЗДІЛ 1. Правове забезпечення охорони праці.

1.1.Поняття охорони праці.

Загальновідомо, що економічне зростання автоматично ще не веде до збалансованого економічного і соціального розвит­ку. Зміни, що відбуваються у структурі зайнятості й попиту на робочу силу, як і до становища працівника на робочому місці, умов, його праці, ставлять підвищені вимоги до безпеки праці. Особливо потерпають від цього ті групи працюючих, що вже перебувають у невигідному становищі: жінки, працівники по­хилого віку і некваліфіковані працівники. Ні система освіти і підготовки, ні механізм регулювання ринку праці, ні навіть соціальні кошти не становлять ефективного способу допомоги працюючим при зіткненні їх з цими проблемами.

Тому поряд із намаганням одержувати хоча б невелику, але пристойну заробітну плату, трудящі надають важливого зна­чення такому чинникові, як охорона праці, можливості само-удосконалення, просування по службі. Виробниче становище впливає не тільки на здоров'я працюючих, а й на їх фізичний, соціальний та психологічний стан.

Крім того, “Загальна декларація прав людини” також закріпила право кожно­го на справедливі та сприятливі умови праці, складовою части­ною якого є такі умови, які відповідають вимогам безпеки та гігієни.

Враховуючи вище зазначене, Укра­їна закріпила право на безпечні та нешкідливі умови праці в одним з конституційних прав людини і громадянина. Забез­печення цього права здійснюється за допомогою системи право­вих, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітар­но-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, що утворюють охорону праці.

У науковій літературі охорона праці розглядається як еконо­мічна, соціальна та правова категорії. Більше того, охорону пра­ці як правову категорію розглядають у широкому та вузькому. При вживанні терміну «охорона праці» відповідно до його етимологічного значення, тобто в широкому розумінні, до його поняття відносять ті гарантії для працівників, що перед­бачають усі норми трудового законодавства, наприклад норми, що забороняють власнику або уповноваженому ним органу звільняти працівників з роботи тоді, коли немає підстав, пе­редбачених ст.ст. 40, 41 КЗпП. Ці норми становлять надзви­чайно важливу гарантію, спрямовану на охорону трудових прав працюючих. Або така гарантія, як можливість розірвання тру­дового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу тільки за попередньою згодою профспілкового комітету (ст. 43 КЗпП).

Проте термін «охорона праці» в чинному трудовому зако­нодавстві вживається не в такому широкому, тобто буквально­му, значенні цих слів, а в більш вузькому. У вузькому значенні під охороною праці розуміється сукупність заходів щодо ство­рення безпосередньо в процесі роботи нормальних і безпечних технічних і санітарно-гігієнічних умов для всіх працюючих.1

Наукою трудового права охорона праці розглядається також як інститут трудового права, правовий принцип, елемент трудо­вих правовідносин та система законодавства.

Охорона праці як інститут трудового права є сукупністю пра­вових норм, що регулюють відносини з охорони життя, здоров'я та працездатності шляхом встановлення безпечних і нешкідли­вих умов праці. До цього інституту входять норми, що встанов­люють загальні вимоги охорони праці; профілактичні норми, спрямовані на попередження виникнення виробничого травма­тизму і професійних захворювань; норми, що встановлюють обо­в'язки роботодавців та працівників з питань охорони праці; нор­ми, що містять додаткові заходи охорони праці окремих катего­рій працівників.

Як правовий принцип трудового права охорона праці відобра­жає зміст усіх норм трудового права, які своєю сутністю спрямо­вані на охорону здоров'я та працездатності працівників. У цьому значенні охорона праці є галузевим правовим принципом, ос­кільки відображає його соціальну спрямованість на захист тру­дових прав працівників.

Сторони трудового договору наділені комплексом взаємних прав і обов'язків щодо створення безпечних і нешкідливих умов праці. Тому охорону праці розглядають як елемент трудових правовідносин. Працівники мають право на безпечні та нешкід­ливі умови праці та охорону здоров'я в процесі професійної дія­льності. Роботодавець зобов'язаний створити у кожному струк­турному підрозділі і на кожному робочому місці умови праці, що відповідають вимогам нормативних актів, а також забезпечити додержання прав працівників, гарантованих законодавством про охорону праці. Цей обов'язок роботодавця є комплексом зобов'я­зань, встановлених чинним законодавством, колективними та трудовими договорами і угодами.

Законодавством на працівника також покладаються зобов'я­зання з охорони праці. Він зобов'язаний знати і виконувати нормативно-правові акти з охорони праці, дотримуватись зо­бов'язань щодо охорони праці, передбачених колективним та трудовим договорами, проходити обов'язкові медичні огляди і співпрацювати з роботодавцем в організації безпечних і нешкід­ливих умов праці. Порушення працівниками зазначених обо­в'язків вважається дисциплінарним проступком, відповідно ро­ботодавець має право застосувати до працівника заходи дисцип­лінарної відповідальності.

Центральне місце у системі законодавства України про охоро­ну праці займає Закон України «Про охорону праці» від 14 жовт­ня 1992 р. № 2694-ХП, а Законом України від 21 листопада 2002 р. № 229-ІУ його викладено у новій редакції. Він містить дев'ять розділів, що встановлюють загальні положення з охорони праці, гарантії прав працівників на охорону праці, організацію охорони праці на виробництві, стимулювання охорони праці, дер­жавне управління охороною праці, державний нагляд і громадський контроль за охороною праці, відповідальність за порушення законодавства про охорону праці. Окремий розділ присвячено нормативно-правовим актам з охорони праці, який визначає види, порядок опрацювання, прийняття та їх скасування.

За сферою дії нормативні акти про охорону праці поділяються на міжгалузеві та галузеві. До державних міжгалузевих норма­тивних актів про охорону праці належать акти загальнодержав­ного користування, дія яких поширюється на всі підприємства, установи, організації незалежно від їх відомчої належності та виду трудових відносин. До державних галузевих нормативних актів про охорону праці належать акти, дія яких поширюється на підприємства, установи, організації, що відносяться до певної галузі економіки.

В Україні прийнято ряд нормативно-правових актів, які регу­люють порядок опрацювання, прийняття, перегляду та скасу­вання нормативних актів про охорону праці (далі — НПАОП), принципи їх прийняття та побудови1.

Нормотворчий процес прийняття НПАОП має плановий ха­рактер, оскільки здійснюється на основі перспективного (п'яти­річного) та поточного (річного) зведених планів. Зведені плани складаються шляхом узагальнення галузевих планів нормотворчої діяльності, що затверджуються міністерствами, пропозицій зацікавлених організацій, результатів перевірки нормативних актів на відповідність чинному законодавству, рівню розвитку науки і техніки. На підставі зведеного та галузевих планів фор­муються відповідні розділи з питань нормотворчої діяльності у національній та галузевих програмах поліпшення безпеки, гі­гієни праці та виробничого середовища.

Принцип плановості є характерним не лише для порядку прий­няття НПАОП, коли на основі календарного плану і технічного завдання визначаються строки початку та закінчення робіт, етапи опрацювання, строки виконання та виконавці, але й для по­рядку перегляду і внесення змін до них. НПАОП переглядають­ся в міру необхідності, але не рідше одного разу в десять років, а роботи щодо їх перегляду включаються до плану опрацювання НПАОП.

Процес опрацювання та прийняття НПАОП базується на заса­дах науковості, що передбачає врахування досягнень науки (у тому числі міжнародного досвіду) та залучення до нормотворчого процесу спеціальних науково-дослідних установ та орга­нізацій. З цією метою створена мережа головних і базових орга­нізацій. На Національний науково-дослідний інститут охорони праці покладено функції головної організації України, яка коор­динує роботу у цьому напрямі, надає методичну допомогу фахів­цям базових організацій, опрацьовує проекти НПАОП. Базові та головні організації створюються у більшості галузей економіки згідно з рішеннями міністерств, відомств, концернів, корпора­цій та інших об'єднань підприємств. До розробки проекту нор­мативного акта можуть залучатися окремі організації або творчі колективи, групи фахівців. З метою профілактики нещасних ви­падків Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України має право брати участь у розробленні законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці.

Прийняття НПАОП має комплексний характер, оскільки при опрацюванні враховуються різнобічні інтереси зацікавлених су­б'єктів, охоплюється широкий спектр регульованих питань. Од­ночасно, з прийняттям проекту НПАОП розглядаються і інші взаємопов'язані нормативні акти. Розробники зобов'язані одно­часно підготувати обґрунтовані пропозиції про їх перегляд, змі­ну чи скасування.

Законодавство України передбачає два самостійних поняття щодо зупинення дії НПАОП у часі — скасування і тимчасове при­пинення. Скасування НПАОП допускається лише у разі розробки і затвердження замість нього іншого нормативного акта або ви­знання недоцільним подальше використання НПАОП. Припинен­ня НПАОП застосовується як тимчасовий захід з обов'язковим зазначенням строку припинення, допускається у виключних ви­падках, передбачених законодавством України, з дотриманням спеціально встановленої процедури. Рішення про припинення чи скасування НПАОП приймається державним органом, що затвер­див цей акт.

Особливістю законодавства України про охорону праці є те, що значна частина питань з охорони праці регулюється норма­тивними актами, прийнятими на конкретному підприємстві, в установі, організації. Порядок їх прийняття встановлюється централізованим законодавством1.

За порядком прийняття локальні нормативні акти поділяють­ся на такі, що приймаються роботодавцем самостійно або за по­годженням з працівниками підприємства та їх представниками, і такі, що приймаються загальними зборами (конференцією) на­йманих працівників.

За предметом правового регулювання локальні нормативні правові акти можна поділити на ті, що регулюють, наприклад:

організацію управління охороною праці на виробництві;

забезпечення перспективного і поточного планування з пи­тань поліпшення безпеки, гігієни праці та виробничого середо­вища;

організацію проведення навчання (інструктажу) з питань охо­рони праці;

встановлення безпечного виконання робіт і поведінки праців­ників на території підприємства.

За зовнішньою формою вираження локальні нормативні акти з охорони праці можна поділити на:

положення (наприклад, «Положення про комісію з питань охорони праці», «Положення про службу охорони праці на під­приємстві»;

правила (наприклад, «Правила внутрішнього розпорядку, які визначають обов'язки персоналу, що працює з радіоактивними речовинами та іншими джерелами іонізуючих випромінювань»);

інструкції (наприклад, «Інструкція про порядок організації та проведення зварювальних та інших вогневих робіт на підпри­ємстві»);

накази (наприклад, наказ «Про порядок атестації робочих місць щодо їх відповідності нормативним актам про охорону праці») та ін.

Прийняті локальні нормативно-правові акти з охорони праці мають відповідати чинному законодавству України, вимогам державних міжгалузевих та галузевих нормативних актів, стан­дартам про оформлення документів, що забезпечує їх правильне розуміння, та повинні враховувати вимоги типових та інших нормативних актів.

До розробки проекту локального нормативного акта про охо­рону праці залучаються представники працівників — уповнова­жені трудових колективів з питань охорони праці, представники профспілок, члени комісії з питань охорони праці підприємства; що представляють інтереси найманих працівників. Інформуван­ня працівників здійснюється не лише на етапі розроблення проек­ту акта про охорону праці, але й після прийняття акта шляхом ознайомлення всіх працівників з його змістом. На роботодавця покладається обов'язок розповсюдження інструкцій шляхом їх видання (тиражування), придбання у вигляді брошур, односто­ронніх аркушів, плакатів.1

Отож, підводячи підсумки, дамо легальне визначення поняття охорони праці, що нам подається в ст. 1 Закону України від 14 жовтня 1992 р. «Про охорону праці»: Охорона праці — це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження здоров'я і працездатності людини в процесі праці.2 Також до поняття охорони праці входять і всі ті заходи, що спеціально призначені для створення особливих по­легшених умов праці для жінок і неповнолітніх, а також пра­цівників зі зниженою працездатністю! Тому правове регулювання охорони праці охоплює розроб­ку і прийняття загальних норм охорони праці, правил техніки безпеки і виробничої санітарії; проведення профілактичних за­ходів, спрямованих на створення сприятливих умов праці, що попереджують виробничий травматизм та професійні захворю­вання; створення сприятливих умов праці і забезпечення її охо­рони на діючих підприємствах в процесі виконання працівни­ками своїх трудових обов'язків; систематичне поліпшення і оздоровлення умов праці безпосередньо з участю самих трудо­вих колективів; розробку додаткових заходів щодо охорони праці окремих категорій трудящих — жінок, неповнолітніх, осіб зі зниженою працездатністю тощо

1.2. Охорона праці жінок.

Рівні права і можливості в одержанні освіти, загальної і спе­ціальної підготовки призвели до того, що жіноча праця за своєю кваліфікацією зрівнялась з чоловічою. Але крім роботи на ви­робництві жінки багато сил і часу приділяють домашньому гос­подарству і вихованню дітей навіть за умови, що це повноцін­на сім'я, в якій є чоловік. Тому об'єктивно жінка не може нарівні з чоловіком брати участь у суспільному виробництві.

Поширена теорія гармонійного поєднання виробничої праці з материнством є оманливою, оскільки нею приховується екс­плуатація жінки.

Громадська думка не схильна вважати, що жінка взагалі не повинна працювати в суспільному виробництві. Навпаки, се­ред виробничих спеціальностей є багато професій, які тради­ційно вважаються жіночими. Склались галузі народного госпо­дарства, де жінки займають чільні місця. Це торгівля і гро­мадське харчування, охорона здоров'я і соціальний захист населення, народна освіта.

Враховуючи фізіологічні особливості жіночого організму, за­конодавство про працю передбачає низку обмежень у виконанні певних робіт, а при деяких роботах встановлює жінкам пільги і переваги. Для держави обидві соціальні функції жінки: робота в суспільному виробництві і материнство — є важливи­ми. Яку з цих функцій виконувати, має вирішити сама жінка. Якщо жінка вирішила присвятити себе сім'ї, вихованню дітей, то це заняття повинно визнаватись суспільно корисним і дава­ти право за певних умов на матеріальне забезпечення при до­сягненні певного віку.

Пільги та переваги, передбачені законодавством про пра­цю, підірвали конкурентоздатність жіночої робочої сили на ринку праці. Утримувати працівників, які мають багато пільг, власнику або уповноваженому ним органу невигідно, а приму­сити підприємців брати жінок на роботу в сучасних умовах прак­тично неможливо. Робота ж жінок поза домашнім вогнищем викликана економічною необхідністю якщо не самій утримува­ти себе і свою сім'ю, то принаймні бажанням допомогти чоло­вікові здобувати необхідні, хоч мінімальні засоби до існування, оскільки не завжди сім'я має змогу прожити за винагороду, яку отримує чоловік.

Вимушене суміщення сімейних обов'язків з роботою на ви­робництві не проходить безслідно. Найвідчутнішим негатив­ним наслідком фактичного подвійного навантаження жінки є хронічна перевтома, що призводить до зниження продуктив­ності її праці на виробництві.

Держава намагається не допускати застосування праці жінок на важких роботах і на роботах із шкідливими і небезпечними умовами праці. Тому держава закріпила охорону праці жінок в окремі правові норми. Норми, що регулю­ють охорону праці жінок, можна поділити на дві групи:

1) ті, що регулюють охорону праці всіх працюючих жінок;

2) ті, що регулюють охорону праці жінок у зв'язку з їх мате­ринством.

Кабінет Міністрів України постановою від 27 березня 1996 р. № 381 затвердив програму вивільнення жінок із виробництв, пов'язаних з важкою працею та шкідливими умовами, а також обмеження використання їх праці у нічний час на 1996-1998 р. Припинено, починаючи з 1996 р., прийняття на навчання жінок за професіями, передбаченими Переліком важких робіт та робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких заборо­няється застосування праці жінок. Такий Перелік затвердже­ний наказом Міністерства охорони здоров'я України від 29 груд­ня 1993 р. № 256.

Забороняється також залучення жінок до підіймання і пе­реміщення важких речей. Граничні норми підіймання і пере­міщення важких речей жінками затверджені наказом Міністер­ства охорони здоров'я України від 10 грудня 1993 р. № 241. Дані граничні норми підіймання і пере­міщення важких речей жінками наведені у формі таблиці для їх детального вивчення і аналізу (Додаток ).

Вагітним жінкам відповідно до медичного висновку знижуються норми виробітку, норми об­слуговування або вони переводяться на іншу роботу, яка є лег­шою і виключає вплив несприятливих виробничих чинників, із збереженням середнього заробітку за попередньою роботою.

При підшуканні легшої роботи вагітна жінка вивільняється від роботи з несприятливими виробничими чинниками із збе­реженням середнього заробітку за всі пропущені внаслідок цього робочі дні за рахунок підприємства.

Жінки при народженні дитини і до набуття нею віку трьох років, у разі неможливості виконання попередньої роботи, пе­реводяться на іншу роботу із збереженням середнього заробіт­ку за попередньою роботою.1

Необхідно наголосити, що у випадку більш високого заро­бітку по роботі, на яку переводиться жінка, їй виплачується фактичний заробіток.

Вагітні жінки і жінки, що мають дітей віком до трьох років, не можуть залучатися до роботи у нічний час, до надурочної

роботи і направлятись у відрядження. Жінки, що мають дітей віком від трьох до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, не можуть залучатись до надурочних робіт або направлятись у від­рядження без їх згоди.

Не допускається нічна робота й інших жінок, за винятком тих галузей народного господарства, де це викликається особ­ливою необхідністю і дозволяється як тимчасовий захід. Пе­релік цих галузей й видів робіт із зазначенням максимальних термінів застосування праці жінок у нічний час затверджується Кабінетом Міністрів України.

Ці обмеження на роботу у нічний час не поширюються на жінок, які працюють на підприємствах, де зайняті лише члени однієї сім'ї.

Забороняється відмовляти жінкам у прийнятті на роботу і знижувати їм заробітну плату з мотивів, пов'язаних з вагітні­стю або наявністю дітей віком до трьох років, а одиноким ма­терям — за наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда. При відмові у прийнятті на роботу зазначе­ним категоріям жінок власник або уповноважений ним орган зобов'язаний повідомляти їм причини відмови у письмовій формі. Відмова у прийнятті на роботу може бути оскаржена у судовому порядку.

Жінкам надаються соціальні відпустки у зв'язку з материнст­вом:

1) відпустка по вагітності і пологах тривалістю 70 календар­них днів до пологів і 56 календарних днів після (у разі ненор­мальних пологів або народження двох чи більше дітей — 70 ка­лендарних днів);

2) відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею три­річного віку;

3) додаткова відпустка працівникам, які мають дітей, три­валістю 7 календарних днів (за наявності декількох підстав — 14 календарних днів);

4) відпустки без збереження заробітної плати:

матері, що має двох і більше дітей віком до 15 років або дитину-інваліда, тривалістю до 14 календарних днів щорічно;

для здійснення домашнього догляду за дитиною тривалістю, визначеною у медичному висновку, але не більше як до досяг­нення дитиною шестирічного віку;

для догляду за хворою дитиною тривалістю, визначеною у ме­дичному висновку, але не більше 30 календарних днів.

Дні відпустки по вагітності і пологах обчислюються сумар­но і надаються жінкам повністю незалежно від кількості днів, фактично використаних до пологів.

Після відпустки по вагітності і пологах жінка, за своїм ба­жанням, може взяти відпустку по догляду за дитиною до досяг­нення нею віку трьох років. Ця відпустка надається без збере­ження заробітної плати. Але до досягнення дитиною віку двох років жінці виплачується допомога за рахунок коштів держав­ного соціального страхування.

Відпустки, що надаються по догляду за дитиною, оформля­ються наказом чи розпорядженням власника або уповноваже­ного ним органу. Цей наказ чи розпорядження є підставою для призначення допомоги за рахунок коштів державного соціаль­ного страхування.

Час відпустки по догляду за дитиною зараховується як у загальний, так і в безперервний стаж і в стаж роботи по спе­ціальності. Але цей час не зараховується до стажу, який дає право на щорічну оплачувану відпустку.1

Звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, при наявності медичного висновку — до шести років, одиноких матерів при наявності дитини віком до чотир­надцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається. Виняток станов­лять лише випадки повної ліквідації підприємства. Але і в цьо­му разі звільнення допускається з обов'язковим працевлашту­ванням.

Таке працевлаштування здійснюється також у випадку звільнення жінок після закінчення строкового трудового дого­вору. На період працевлаштування за ними зберігається серед­ня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчен­ня строкового трудового договору.

Гарантії, встановлені для матерів, поширюються на родичів, які виховують дітей без матері, навіть у випадку, коли мати тривалий час перебуває у лікувальному закладі.

Підводячи коротенький підсумок по даному питанню, можна сказати, що державна політика у сфері правового регулювання охорони праці жінок спрямована на створення належних умов для повно­цінного відтворення трудового потенціалу, здійснення повної продуктивної зайнятості жінок, поліпшення умов праці жінок, зниження ризику втрати здоров'я і життя. В Україні розроблена система комплексного вирішення проблеми охорони праці жінок на основі національних програм, державних напрямів з соціаль­но-економічних питань. В нашій державі розроблено і закріплено багато нормативно правових актів по охороні праці жінок, які«Довгострокова програма поліпшення становища жінок, сім'ї, охорони материнства і дитинства», за­тверджена постановою Кабінету Міністрів України від 28 липня 1992 р. № 431, та «Програма вивільнення жінок із виробництв, пов'язаних з важкою працею та шкідливими умовами, а також обмеження використання їх праці у нічний час на 1996—1998 ро­ки», затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 27 березня 1996 р. № 381, визначили шляхи реалізації держав­ної політики у сфері охорони праці жінок та поліпшення умов їх праці. Більшість із них не втратили своєї актуальності і визнані як першочергові заходи в «Основних напрямах розвитку трудо­вого потенціалу в Україні на період до 2010 року», схвалених Указом Президента України від 3 серпня 1999 р. № 958/99, «Основних напрямах соціальної політики на період до 2004 ро­ку» , схвалених Указом Президента України від 24 травня 2000 р. № 717/2000. Пильне виконання і дотримання цих постанов, положень, указів дозволить нам захистити і зберехти працю жінок в Україні.

1.3.Охорона праці неповнолітніх та осіб зі зниженою працездатністю.

“Молодь - майбутнє людства. Весь прогрес за молодим суспільством.”- такі слова ми часто чуємо в нашому повсякденному житті. Тому обов’язком кожної держави є захистити і виховати молоде повноцінне здорове суспільство. Сьогодні молодь займає проміжне становище між дитинством і зрілістю, починає своє трудове життя у важких умовах: відсутність роботи, а при її наявності — низька заро­бітна плата, немає власного житла та деякі інші негаразди. При цьому виникає невдоволеність через помилки, допущені при виборі професії, спеціальності, роботи.

Соціальне становище молоді дає можливість передбачити майбутнє суспільства.

Права неповнолітніх у трудових відносинах базуються на принципі їх рівності з повнолітніми особами, а в галузі охорони праці неповнолітні користуються додатковими пільгами, вста­новленими законодавством України. Умови праці неповнолітніх на виробництві, тобто осіб, які не досягли вісімнадцяти років, повинні відрізнятися від умов праці дорослих працюючих. Це пояснюється як фізіологічними особливостями організму підлітків, який тільки формується, так і відсутністю у більшості з них відповідної професії і спеціаль­ності. Саме ці обставини і визначили відмінність правового ре­гулювання їх праці, хоч за загальним правилом на неповнолітніх повністю поширюється законодавство про працю, а їх права щодо трудового договору прирівнюються до прав повнолітніх працюючих. У той же час в галузі охорони праці, робочого часу, відпусток та деяких інших умов праці їм надаються пільги.

Для прийняття на роботу молоді місцеві органи державної виконавчої влади визначають у межах, встановлених Законом України від 1 березня 1991 р. «Про зайнятість місцевого насе­лення», квоту (броню) робочих місць. Ці місця використову­ються для направлення на виробництво осіб, які закінчили за­гальноосвітні школи, професійні навчально-виховні заклади, а також інших осіб молодше вісімнадцяти років. Районні, міські Ради народних депутатів затверджують плани влаштування на роботу молоді, яка закінчує загальноосвітні школи, і забезпе­чують їх виконання всіма підприємствами.

Відмова у прийнятті на роботу і професійне навчання осо­бам, направленим в рахунок броні, забороняється. Така відмо­ва може бути оскаржена ними в судовому порядку.

На кожному підприємстві повинен вестись облік праців­ників, які не досягли вісімнадцяти років, із зазначенням дати їх народження.

Оскільки організм неповнолітнього тільки формується, є потреба регулярно слідкувати за станом його здоров'я. Усі осо­би молодше вісімнадцяти років приймаються на роботу лише після попереднього медичного огляду і в подальшому, до до­сягнення 21 року, щорічно підлягають обов'язковому медично­му оглядові. При встановленні факту, що робота негативно впливає на здоров'я неповнолітнього, він негайно звільняється з цієї роботи і переводиться на більш легку роботу. Одночасно відносно неповнолітнього вживаються лікувально-профілактичні та інші заходи. При переведенні неповнолітніх на підставі ме­дичного висновку на більш легку, але нижчеоплачувану роботу, за неповнолітнім протягом двох тижнів зберігається попередній заробіток (ч. 1 ст. 114 КЗпП).

Праця молоді віком до вісімнадцяти років на важких робо­тах і на роботах з шкідливими і небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах заборонена. Не допускається також залучення неповнолітніх до підіймання і переміщення важких речей.

Перелік важких робіт із шкідливими і небезпечними умова­ми праці, на які не можуть допускатись особи молодше вісімнад­цяти років, затверджений наказом Міністерства охорони здо­ров'я України від 31 березня 1994 р. № 46.

При проходженні виробничої практики і виробничого на­вчання особи, які не досягли вісімнадцятирічного віку та на­вчаються у професійних навчально-виховних закладах, можуть перебувати на виробництві по професіях і на роботах, вказаних у Переліку, не більше як чотири години на день за умови суво­рого дотримання у цих виробництвах і на роботах чинних пра­вил і норм з охорони праці.

Забороняється з мотивів виховання приймати осіб, що не досягли вісімнадцяти років, на роботи, пов'язані з виробницт­вом, зберіганням і торгівлею спиртними напоями.

Забороняється залучати осіб молодше вісімнадцяти років До підіймання і переміщення важких речей, маса яких переви­щує граничні норми. Перенесення і пересування важких речей неповнолітніми як чоловічої, так і жіночої статі в межах гра­ничних норм допускається лише у тих випадках, коли це по­в'язано з виконанням ними постійної роботи і займає не більш як 1/3 їх робочого часу.

Вище, в розділі «Робочий час і час відпочинку» було пока­зано, що для неповнолітніх законодавством про працю, залеж­но від віку, встановлена скорочена тривалість робочого часу. Таке зниження тривалості робіт не тягне за собою зменшення розміру оплати праці. Заробітна плата неповнолітнім випла­чується в такому ж розмірі, як і працівникам відповідних кате­горій при повній тривалості щоденної роботи.

Якщо неповнолітні допущені до відрядних робіт, їх праця оплачується за відрядними розцінками, встановленими для до­рослих працівників, з доплатою за тарифною ставкою за час, на який тривалість їх щоденної роботи скорочується порівняно з тривалістю щоденної роботи дорослих працівників. Але при цьому слід враховувати, що для робітників віком до вісімнад­цяти років норми виробітку встановлюються виходячи з норм виробітку для дорослих робітників пропорційно скороченому робочому часу для осіб, які не досягли вісімнадцяти років.

Для молодих робітників, які поступають на підприємства, в організації після закінчення загальноосвітніх шкіл, професій­них навчально-виховних закладів, курсів, а також для тих, що пройшли навчання безпосередньо на виробництві, можуть зас­тосовуватися знижені норми виробітку. Вони затверджуються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим комітетом.

Забороняється залучати працівників молодше вісімнадцяти років до нічних, надурочних робіт і до роботи у вихідні дні.

1 Звільнення працівників молодше вісімнадцяти років з ініціа­тиви власника або уповноваженого ним органу допускається, крім додержання загального порядку звільнення, тільки за зго­дою районної (міської) комісії в справах неповнолітніх. При цьому у визначених випадках звільнення може бути проведено у виняткових випадках і з працевлаштуванням.

Батьки, усиновителі і піклувальник неповнолітнього, а та­кож державні органи, громадські організації та службові особи, на яких покладено нагляд і контроль за додержанням законо­давства про працю, мають право вимагати розірвання трудово­го договору з неповнолітнім, у тому числі й строкового, якщо продовження його дії загрожує здоров'ю неповнолітнього або порушує його законні інтереси.

Забороняється залучати неповнолітніх осіб до нічних і над­урочних робіт і до роботи у вихідні дні. Така заборона є важливою гарантією дотримання скороченої тривалості робочого часу, встановленої для цієї категорії працюючих, і надає можливість неповнолітнім використовувати вільний час для відпочинку, фізичного розвитку, підвищення загального освітнього і куль­турного рівня.

Особам віком до вісімнадцяти років щорічна основна відпу­стка надається тривалістю 31 календарний день. Ця відпустка повинна надаватись у натурі і заміна її грошовою компенса­цією не допускається. Відпустка надається на бажання праців­ника в зручний для нього час.

Праця осіб зі зниженою працездатністю. В кожної людини протягом її життя настає таке негативне явище, як зниження працездатності, що пригнічує людину, вводить її в депресію. Зниження працездатності у людини може настати з двох при­чин: досягнення похилого віку, внаслідок чого людина вже не може виконувати роботу в такому ж обсязі і з такою ж інтенсив­ністю, як це було раніше, а також інвалідності, що може наста­ти внаслідок трудового каліцтва, професійного захворювання, нещасного випадку, загального захворювання або з дитинства. Обов’зком держави є захистити інтереси таких людей, не дати їм відчути себе непотрібними, забезпечити їх такими умовами праці, які були б рівними з умовами інших працівників і, водночас , відповідали їх здоров’ю, фізичному стану.

Ось тому особи із зниженою працездатністю володіють усією пов­нотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і обов'язків. Відповідно до ст. 1 Закону України від 21 березня 1991 р. «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» дискримінація інвалідів заборонена і переслідується законом.

Інвалідами вважаються особи із стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм, або з уродженими дефектами, що призводять до обмеження життє­діяльності, необхідності в соціальній допомозі і захисті. Як міра втрати здоров'я інвалідність визначається шляхом експертного обстеження в органах медико-соціальної експертизи Міністер­ства охорони здоров'я України. Положення про порядок орга­нізації та проведення медико-соціальної експертизи втрати пра­цездатності затверджене постановою Кабінету Міністрів Ук­раїни від 4 квітня 1994 р. № 221.

Відповідно до цього порядку громадяни можуть бути виз­нані тимчасово або постійно непрацездатними за станом здо­ров'я до професійної або іншої діяльності, пов'язаною з підви­щеною небезпекою для оточуючих. Рішення про обмеження прав громадян, пов'язані із станом їх здоров'я, можуть бути оскаржені в судовому порядку.

Експертиза тривалої або стійкої втрати працездатності здій­снюється медико-соціальними експертними комісіями (МСЕК), які встановлюють ступінь та причину інвалідності, визначають для інвалідів роботи та професії, доступні їм за станом здо­ров'я, перевіряють правильність використання праці інвалідів згідно з висновком експертної комісії та сприяють відновлен­ню працездатності інвалідів. Висновки органів медико-соціаль­ної експертизи про умови і характер праці інвалідів є обов'яз­ковими для власників підприємств чи уповноважених ними органів.

З метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забез­печується право працювати на підприємствах із звичайними умовами праці, а також займатися індивідуальною та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.

Відмова в укладенні трудового договору або у просуванні по службі, звільнення з ініціативи власника або уповноважено­го ним органу, переведення інвалідів на іншу роботу без їх зго­ди з мотивів інвалідності не допускаються, за винятком ви­падків, коли за висновком медико-соціальної експертизи стан здоров'я інваліда перешкоджає виконанню професійних обо­в'язків, загрожує здоров'ю і безпеці праці інших осіб, або про­довження трудової діяльності чи зміна її характеру та обсягу загрожує погіршенням здоров'я інваліда.

Підбір робочого місця здійснюється органами Міністерства праці і соціальної політики України, місцевими Радами народ­них депутатів, громадськими організаціями інвалідів на підприє­мствах, де сталася інвалідність. При цьому повинні враховува­тись побажання інваліда, наявність у нього професійних нави­чок і знань.

Інваліди війни мають право на першочергове працевлашту­вання за спеціальністю відповідно до підготовки та висновків медико-соціальної експертизи, переважне право на залишення на роботі при скороченні чисельності або штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці та на пра­цевлаштування у разі ліквідації підприємства. Інваліди війни мають право на використання щорічної оплачуваної відпустки у зручний для них час, а також на одержання відпустки без збереження заробітної плати до двох тижнів на рік.

Кабінет Міністрів України 3 травня 1995 р. прийняв поста­нову № 314 «Про організацію робочих місць та працевлашту­вання інвалідів» і затвердив Положення про робоче місце інва­ліда і про порядок працевлаштування інвалідів.

Визнано, що робоче місце інваліда — це окреме робоче місце або ділянка виробничої площі на підприємстві, незалежно від форм власності і господарювання, де створено необхідні умови для праці інваліда. Робоче місце інваліда може бути звичай­ним, якщо за умовами праці та з урахуванням фізичних мож­ливостей інваліда воно може бути використано для його пра­цевлаштування, і спеціалізованим, тобто обладнаним спеціаль­ним технічним оснащенням, пристосуванням і пристроями для праці інвалідів залежно від анатомічних дефектів.

Підприємства, незалежно від форм власності і господарю­вання, які використовують працю інвалідів, зобов'язані ство­рювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних про­грам реабілітації та забезпечувати інші соціально-економічні гаранти, передбачені законодавством.

Місцеві Ради народних депутатів спільно з підприємства­ми, громадськими організаціями інвалідів за участю відділень Фонду України соціального захисту інвалідів щорічно визнача­ють для всіх підприємств нормативи робочих місць, призначе­них для працевлаштування інвалідів у розмірі не менш як 4 відсотки від загальної чисельності працюючих. При зайня­тості на підприємстві від 15 до 25 чоловік для працевлаштуван­ня інвалідів встановлюється норматив у кількості одного робо­чого місця.

Постановою Кабінету Міністрів України від 1 грудня 1997 р. №1335 встановлені пільги в оподаткуванні товарів, робіт і по­слуг, що надаються підприємствами, заснованими всеукраїнсь­кими громадськими організаціями інвалідів.

За інвалідами внаслідок трудового каліцтва або професій­ного захворювання, які проходять професійну реабілітацію, якщо з моменту встановлення інвалідності минуло не більше одного року, зберігається середній заробіток за попереднім місцем ро­боти із зарахуванням пенсії по інвалідності протягом реабілі­тації. Відшкодування витрат з урахуванням сплачених сум пенсій здійснюється підприємством, у період роботи на якому сталася інвалідність.

РОЗДІЛ 2. Гарантії права працівників на охорону праці.

2.1. Загальні гарантії прав працівниківна охорону праці.

Встановлення гарантій у нормативному порядку є однією з умов ефективної реалізації прав громадянина і людини. Законо­давство України про охорону праці передбачає комплекс гарантій, спрямованих на реалізацію конституційного права на безпеч­ні і нешкідливі умови праці. Позитивною рисою Закону України «Про охорону праці» є те, що цьому питанню присвячено окре­мий розділ.

Законодавство України встановлює загальні гарантії права на безпечні та нешкідливі умови праці, що надаються всім праців­никам, а також передбачає додаткові гарантії для певних катего­рій працівників, що зумовлено підвищеними вимогами охорони їх здоров'я. До таких категорій належать працівники, які пра­цюють у шкідливих і небезпечних умовах праці, неповнолітні особи, жінки, особи з пониженою працездатністю тощо.

Згідно зі ст. 5 Закону України «Про охорону праці» умови трудового договору не можуть містити положень, що суперечать законам та іншим нормативно-правовим актам з охорони праці. Тому у разі включення до його змісту умов, які погіршують правове становище працівників порівняно із законодавством про охорону праці, вони визнаються недійсними.

Відповідність умов трудового договору чинному законодавст­ву про охорону праці повинна забезпечуватися і під час його реалізації. Умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів ви­робництва, стан засобів колективного та індивідуального захис­ту, що використовуються працівником, а також санітарно-побу­тові умови повинні відповідати вимогам нормативних правових актів з охорони праці.

Важливою гарантією охорони праці є надання працівнику ін­формації про умови праці на підприємстві і, зокрема, на робочо­му місці. Крім загальних питань з охорони праці роботодавець зобов'язаний проінформувати громадянина про наявні на майбут­ньому робочому місці шкідливі та небезпечні виробничі факто­ри, які ще не усунено. Водночас роботодавець повинен повідоми­ти майбутнього працівника про можливі шкідливі, негативні наслідки впливу виробничих факторів на його здоров'я та озна­йомити його з правом на відповідні пільги і компенсацію за роботу в таких умовах. Причому законодавець визначає форму вико­наного роботодавцем обов'язку. Особа має бути проінформована роботодавцем під розписку. Оскільки в законодавстві не встанов­лено виду документа, у якому майбутній працівник розписуєть­ся про одержання такої інформації, то його форма визначається на конкретному підприємстві, в установі, організації. Цим доку­ментом може бути спеціальний журнал, окрема розписка. Про­понується такі записи робити в особовій картці, акті атестації робочого місця1.

Обов'язкове інформування працівника про зміни законо­давства щодо охорони праці та приведення умов праці у відпо­відність до нього покладається на роботодавця. Таке інформу­вання здійснюється шляхом проведення навчання з питань охо­рони праці, наприклад, позапланового інструктажу.

Надання інформації працівникові про стан охорони праці має системний характер. Роботодавець зобов'язаний інформувати працівників під час їх роботи на підприємстві не лише про стан охорони праці, а й про причини аварій, нещасних випадків і професійних захворювань та про заходи, яких вжито для їх усу­нення та для забезпечення на підприємстві умов і безпеки праці на рівні нормативних вимог.

Гарантією права на безпечні і нешкідливі умови праці є вико­нання працівниками лише тих робіт, які не протипоказані їм за станом здоров'я, що забезпечується встановленням законодав­чих обмежень при укладенні трудових договорів і переведенні працівників на легшу роботу.

Забороняється укладати трудовий договір з особами, яким за медичними висновками протипоказана запропонована робота за станом здоров'я.

Переведення з метою захисту здоров'я і збереження працездатнос­ті людини встановлюються у тих випадках, коли працівники тим­часово або постійно не можуть здійснювати роботу, на яку прийма­лися, але можуть без шкоди своєму здоров'ю виконувати іншу, легшу роботу. Поняття легшої роботи визначається у кожному конкретному випадку, враховуючи фізіологічні та психологічні можливості працівника належним чином виконувати роботу.

Переведення працівника на легшу роботу можливе, якщо:

а) необхідність переведення встановлюється компетентними органами лікувальних установ. Необхідність переведення потер­пілого на іншу роботу, її тривалість та характер визначаються лікарсько-консультаційною комісією лікувальної установи за місцем проживання чи роботи працівника (ЛКК) або медико-соціальною експертною комісією (МСЕК). Висновок про необхід­ність тимчасового переведення на легшу роботу видається ЛКК, а переведення без обмеження строку — МСЕК у разі, якщо вста­новлено стійку втрату професійної працездатності;

б) працівник дав згоду на переведення. Законодавство вима­гає одержання згоди працівника на переведення, що відповідає конституційним нормам про заборону примусової праці. Якщо працівник відмовляється від переведення на легшу роботу, то роботодавець може його звільнити згідно з п. 2 ст. 40 КЗпП України як такого, що не відповідає займаній посаді внаслідок стану здоров'я, що перешкоджає виконанню роботи;

в) на підприємстві наявні вакантні місця, виконання робіт на яких є рекомендованими ЛКК або МСЕК. Ця умова передбачена у ст. 31 Закону України «Про загальнообов'язкове державне со­ціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездат­ності» від 23 вересня 1999 р. № 1105-ХІУ1. Якщо у встановлений ЛКК або МСЕК термін роботодавець не забезпечує потерпілого відповідною роботою, Фонд соціального страхування від нещас­них випадків на виробництві та професійних захворювань Укра­їни сплачує потерпілому страхову виплату у розмірі його серед­ньомісячного заробітку.

Роботодавець за наявності зазначених випадків видає наказ про переведення працівника. Якщо переведення було тимчасо­вим, то після закінчення його строку працівник має право на одержання попередньої роботи, оскільки перестали існувати причини, що перешкоджали її виконанню.

Право на одержання попередньої роботи мають і ті працівни­ки, непрацездатність яких настала внаслідок трудового каліцтва чи професійного захворювання. Місце роботи (посада) зберігаю­ться за ними до поновлення працездатності або встановлення ін­валідності.

Працівники, переведені на легшу, але нижчеоплачувану робо­ту, згідно з вимогами ст. 170 КЗпП України мають право на: одержання протягом двох тижнів з дня переведення поперед­ньої середньої заробітної плати; одержання попередньої середньої заробітної плати протягом всього періоду переведення, якщо це передбачено законодавст­вом. За працівниками, шкода здоров'ю яких заподіяна трудовим каліцтвом чи професійним захворюванням, і які тимчасово пере­ведені на легшу, нищеоплачувану роботу, зберігається серед­ньомісячний заробіток на строк, визначений ЛКК, або до вста­новлення стійкої втрати професійної працездатності (ст.1 За­кону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професій­ного захворювання, які спричинили втрату працездатності»); одержання допомоги згідно з державним соціальним страху­ванням.

Працівникам, що проходять професійне навчання або пере­кваліфікацію за індивідуальною програмою реабілітації внаслі­док трудового каліцтва чи професійного захворювання, провадя­ться щомісячні страхові виплати у розмірі середньомісячного за­робітку протягом строку, визначеного програмою реабілітації. Ці виплати здійснюються Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, якщо з часу встановлення ступеня втрати професійної працездатності минуло не більше одного року. Фондом оплачую­ться також вартість придбаних потерпілим інструментів, проте­зів та інших пристосувань, а також відшкодовуються інші необ­хідні витрати, пов'язані з його професійною підготовкою.

Законодавством України передбачено гарантії у випадках ви­никнення загрози життю і здоров'ю працівників, не створення роботодавцями відповідних умов праці, що забезпечують їх без­пеку та гігієну. До таких належать право працівника відмовити­ся від виконання роботи у разі виникнення виробничої ситуації, що загрожує життю і здоров'ю, право працівника розірвати тру­довий договір з власної ініціативи, встановлення юридичної від­повідальності роботодавця за порушення законодавства про охо­рону праці. Зазначені гарантії відображають зміст одного з дер­жавних принципів у сфері охорони праці — пріоритету життя і здоров'я працівників та повної відповідальності роботодавця за створення безпечних і нешкідливих умов праці.

Працівник має право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров'я або для людей, які його оточують, або для виробничого середовища чи довкілля (ст. 6 Закону України «Про охорону праці»). Така відмова буде правомірною, якщо працівник негай­но повідомить про цей факт безпосереднього керівника чи робо­тодавця. За необхідності факт її наявності підтверджується спе­ціалістами з охорони праці підприємства за участю представни­ка профспілки, членом якої є працівник, або уповноваженої працівниками особи з питань охорони праці (якщо професійна спілка на підприємстві не створювалася), а також страхового агента з питань охорони праці. У випадку виникнення конфлік­ту факт її наявності підтверджується відповідним органом дер­жавного нагляду за охороною праці і представником профспіл­ки.

Дії працівника, який відмовився від виконання дорученої ро­боти з дотриманням підстав та порядку відмови, не вважаються порушенням трудової дисципліни. За ним зберігається місце праці, а за час простою, що виник не з його вини, виплачується середній заробіток.

У випадку невиконання роботодавцем зобов'язань щодо ство­рення безпечних і нешкідливих умов праці, порушення законо­давства про охорону праці, умов колективного договору з цих питань працівник має право розірвати трудовий договір з влас­ної ініціативи. Роботодавець зобов'язаний розірвати трудовий договір у строк, визначений працівником. Оскільки звільнення працівника із зазначеної підстави відбувається не з його вини, то працівникові виплачується вихідна допомога. Розмір вихідної допомоги визначається у колективному договорі, але у будь-яко­му випадку не може бути менший тримісячного заробітку пра­цівника. У трудову книжку вноситься запис про підставу та при­чини звільнення працівника.

Однією з гарантій, що забезпечує право працівника на безпеч­ні і нешкідливі умови праці, є встановлення юридичної відпо­відальності за порушення нормативно-правових актів про охоро­ну праці, створення перешкод для діяльності посадових осіб ор­ганів державного нагляду за охороною праці, представників професійних спілок, найманих працівників. У разі вчинення цих правопорушень настає адміністративна, кримінальна, ци­вільно-правова відповідальність та відповідальність за трудовим правом1. Законодавство України про охорону праці передбачає також сплату роботодавцями штрафних санкцій, що зарахову­ються до Державного бюджету України. Штрафи накладаються за порушення законодавства про охорону праці, невиконання розпоряджень посадових осіб органів державного нагляду за охороною праці.

Порядок накладення штрафів залежить від виду правопору­шень та суб'єктів, які застосовують штрафні санкції. Штрафи накладаються посадовими особами Державного комітету Украї­ни з нагляду за охороною праці за:

порушення нормативно-правових актів України з охорони праці;

невиконання розпоряджень посадових осіб органів державно­го нагляду за охороною праці з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища.

Такі штрафи накладаються лише за підсумками перевірки стану безпеки і умов праці на конкретному підприємстві, в уста­нові, організації, що проводяться органами державного нагляду за охороною праці і застосовуються лише повноважними посадо­вими особами: головою та заступниками голови, начальниками територіальних управлінь і начальниками державних інспекцій Державного комітету України з нагляду за охороною праці. Роз­міри штрафів цієї групи встановлюються у процентному співвід­ношенні до величини місячного фонду заробітної плати підпри­ємства, установи, організації. Незалежно від виду правопору­шення, негативних наслідків та інших чинників розмір штрафу не може перевищувати п'яти відсотків місячного фонду заробіт­ної плати.

Застосування штрафів до підприємств, установ, організацій розглядається як один з економічних методів, що стимулює ро­ботодавця створювати безпечні та нешкідливі умови праці, систему охорони праці, яка зменшує рівень травматизму на вироб­ництві. Кошти штрафних санкцій спрямовуються на органі­зацію охорони праці на загальнодержавному, галузевому та регіональному рівнях.

Важливою гарантією, встановленою у Законі України «Про охорону праці», є запровадження соціального страхування від нещасних випадків і професійних захворювань, яким карди­нально змінено основи захищеності працівників на виробництві. В Україні прийнято Закон «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездат­ності». Ним визначено систему, принципи та види соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професій­ного захворювання, суб'єкти та об'єкти страхування, порядок відшкодування шкоди, заподіяної застрахованому ушкоджен­ням його здоров'я.

Характерною рисою цього виду соціального страхування є йо­го обов'язковість для осіб, які працюють на умовах трудового до­говору (контракту). Працівники вважаються застрахованими з моменту набрання чинності Закону України «Про загальнообо­в'язкове соціальне страхування від нещасного випадку на вироб­ництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності». Причому на статус застрахованих осіб-працівників не впливає фактичне виконання роботодавцями своїх зобо­в'язань щодо сплати страхових внесків. Самі працівники не не­суть жодних витрат на страхування від нещасних випадків.

Соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань здійснюється на засадах соціально­го партнерства. У його управлінні на паритетних засадах беруть участь представники держави, найманих працівників і роботодавців. На основі цього принципу сформована система управлін­ня Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України.

Законодавство передбачає важелі впливу на роботодавців з ме­тою зростання їх зацікавленості у створенні безпечних і нешкід­ливих умов праці, дотриманні та виконанні нормативно-право­вих актів про охорону праці. Такий вплив реалізується шляхом коригування розміру страхового внеску роботодавця, що зале­жить від класу професійного ризику виробництва, встановлених знижок чи надбавок.

Якщо роботодавець постійно порушує нормативні акти про охорону праці, внаслідок чого зростає ризик настання нещасних випадків і професійних захворювань, підприємство може бути віднесене до більш високого класу професійного ризику, і відпо­відно розмір страхового внеску збільшується. Цей розмір збіль­шується також шляхом встановлення надбавки за високі рівні травматизму, професійної захворюваності та неналежний стан охорони праці.

У випадку організації роботодавцем системи управління охо­роною праці, що забезпечує низький рівень травматизму, профе­сійної захворюваності, йому надається знижка щодо розміру страхового внеску. Проте роботодавець позбавляється цього пра­ва, якщо протягом календарного року він був підданий штраф­ним санкціям за порушення законодавства про охорону праці.

Соціальне страхування від нещасного випадку чи професійно­го захворювання має цільовий характер використання коштів. Вони спрямовуються на сплату соціальних послуг та виплат, які здійснюються Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України. До них належать, наприклад, виплати: втраченого заробітку; од­норазової допомоги; на медичну та соціальну допомогу; за мо­ральну шкоду; пенсії по інвалідності потерпілому; пенсії у зв'яз­ку з втратою годувальника; дитині, яка народилася інвалідом

внаслідок травмування на виробництві або професійного захво­рювання її матері під час вагітності.

Позитивною рисою соціального страхування є направлення коштів на профілактику нещасних випадків. За кошти цього Фонду соціального страхування ведеться пропаганда безпечних та нешкідливих умов праці, організовується створення тематич­них кінофільмів, радіо- і телепередач, видаються та розповсю­джуються нормативні акти, підручники, журнали, інша спе­ціальна література, плакати, пам'ятки з охорони праці, вивча­ється та поширюється позитивний досвід створення безпечних та нешкідливих умов виробництва, виконуються інші профілак­тичні роботи.

2.2. Додаткові гарантії прав на охорону праціпрацівників, які працюють у важкихі шкідливих умовах праці.

Основним напрямом державної політики у сфері охорони пра­ці є зниження рівня виробничого травматизму та професійних захворювань, зменшення факторів шкідливого впливу на орга­нізм та скорочення кількості робочих місць зі шкідливими та важкими умовами праці1. Досягнення цих завдань можливе шляхом комплексного розв'язання питань охорони праці, запро­вадження у виробництво досягнень науки і техніки щодо ство­рення безпечних і нешкідливих умов праці, механізації вироб­ничих процесів і заміни ручної праці. Водночас рівень розвитку техніки не дозволяє у повній мірі усунути негативний вплив важких та шкідливих умов праці. Тому з метою попередження виробничого травматизму, професійних захворювань, знешкод­ження шкідливого впливу виробничого середовища на життя, здоров'я і працездатність особи працівникам, які виконують ро­боту у шкідливих і важких умовах праці, надаються додаткові гарантії.

Працівники, зайняті на роботах з важкими та шкідливими умовами праці, безплатно забезпечуються спеціальним одягом, спеціальним взуттям, змиваючими, знешкоджуючими та іншими засобами індивідуального захисту, лікувально-профілактич­ним харчуванням, молоком або рівноцінними харчовими продук­тами, газованою солоною водою, мають право на оплачувані пе­рерви санітарно-оздоровчого призначення, скорочення тривалос­ті робочого часу, додаткову оплачувану відпустку, пільгову пен­сію, оплату праці у підвищеному розмірі та інші пільги і компенсації, що надаються в передбаченому законодавством по­рядку.

Засоби індивідуального захисту надаються працівникам, які працюють у шкідливих і небезпечних умовах праці, на роботах, пов'язаних із забрудненням або здійснюваних у несприятливих температурних умовах. Обов'язок із забезпечення ними праців­ників покладено на роботодавця. Працівник не несе жодних матеріальних витрат на їх придбання. Забезпечуючи працівни­ків спеціальним одягом, спеціальним взуттям та іншими засо­бами індивідуального захисту, слід враховувати вимоги законо­давства:

по-перше, засоби індивідуального захисту повинні відповіда­ти встановленим нормативам і стандартам, що реально дозволяє запобігти виникненню виробничого травматизму і професійного захворювання. Тому забороняється допускати до роботи праців­ників не лише без встановлених засобів індивідуального захис­ту, але й у несправних, не відремонтованих чи забруднених засо­бах;

по-друге, засоби індивідуального захисту повинні надаватися у строки, встановлені нормативами. Мова йде як про первинне забезпечення працівника цими засобами, так і періодичне, в то­му числі і у випадках їх дострокового зношення не з вини пра­цівника. Недотримання цих вимог є порушенням законодавства щодо створення нешкідливих і безпечних умов праці. Відповідно працівник, який був вимушений придбати засоби індивідуально­го захисту за власні кошти через порушення строків їх видачі, має право на компенсацію понесених витрат.

Гарантійні норми забезпечення працівників засобами індивіду­ального захисту передбачені ст. 136 КЗпП України і ст. 8 Закону України «Про охорону праці», що були конкретизовані у «Поло­женні про порядок забезпечення працівників спеціальним одя­гом, спеціальним взуттям та іншими засобами індивідуального захисту», затвердженому наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці від 29 жовтня 1996 р. № 170. Засо­би індивідуального захисту видаються працівникам тих профе­сій та посад, що передбачені типовими галузевими нормами без­платної видачі таких. В Україні затверджено ряд типових поло­жень, що регулюють порядок видачі спеціального одягу, спеціального взуття та інших засобів індивідуального захисту залежно від галузевої підпорядкованості підприємства, устано­ви, організації. Наприклад, такі норми прийняті для працівників м'ясної і молочної промисловості, працівників елеваторної, боро­шномельно-круп'яної і комбікормової промисловості, працівни­ків сільського та водного господарства, працівників харчової промисловості, працівників зв'язку, робітників підприємств наф­тової, газової, нафтопереробної і нафтогірничої промисловості. Зазначені нормативні акти встановлюють обов'язковий міні­мум забезпечення працівників засобами індивідуального захис­ту. З врахуванням специфіки виробництва, вимог технологіч­них процесів і нормативних актів з охорони праці, за узгоджен­ням з представниками профспілкових органів і рішенням працівників підприємства засоби індивідуального захисту мо­жуть видаватися понад передбачені норми. Питання забезпе­чення цими засобами працівників конкретного підприємства, установи, організації регулюються локальними нормативно-правовими актами і колективними договорами. На основі типо­вих галузевих нормативних актів на підприємстві приймається перелік робіт і професій, що дають право на безплатне одержан­ня спеціального одягу, спеціального взуття та інших засобів ін­дивідуального захисту.

Ця гарантія забезпечує захист здоров'я працівників, які ви­конують роботу у несприятливих умовах виробничого середови­ща, що негативно впливають на працездатність працівників. То­му видача замість спеціального одягу та спеціального взуття ма­теріалів для їх виготовлення або виплата грошових сум для їх придбання забороняється.

Чинне законодавство передбачає окремі випадки, коли допуска­ється грошова компенсація засобів індивідуального захисту, а саме:

у разі неналежного виконання роботодавцем обов'язку щодо своєчасного забезпечення засобами індивідуального захисту і придбання їх працівником за власні кошти. Потрібно зауважи­ти, що така компенсація надається лише тому працівникові, який мав право на забезпечення засобами індивідуального за­хисту і представив документ, який засвідчує їх купівлю та вар­тість. При відсутності необхідних документів компенсація ви­трат здійснюється за роздрібними цінами підприємства-виробника. Вартість засобів уточнюється бухгалтерією підприємства. Порядок виплати компенсації встановлюється в колективному договорі;

у разі неналежного виконання роботодавцем обов'язку щодо своєчасної організації хімчистки або прання одягу. Працівнику оплачуються фактичні витрати на прання і хімчистку при по­данні документа, що підтверджує вартість зазначених послуг.

Працівникам, які працюють у шкідливих і небезпечних та особливо шкідливих і небезпечних умовах праці, з метою зміц­нення їх здоров'я і попередження професійних захворювань без­оплатно надається молоко або рівноцінні продукти та лікуваль­но-профілактичне харчування. Видача вказаних продуктів є од­ним із заходів, що входять у систему організації охорони праці з метою захисту життя і здоров'я людини, збереження її працездат­ності на виробництві.

Видача молока має цільовий характер, тому працівник пови­нен фактично його одержати і спожити. У трудовому законодав­стві встановлена низка вимог, спрямованих на забезпечення цього положення:

ü не допускається компенсація вартості молока грошима. Ви­плата грошової компенсації для придбання молока допускаєть­ся лише при роз'їзному характері роботи працівника (ст. 7 Зако­ну України «Про охорону праці»). Умови виплати цієї компенса­ції передбачаються у колективному договорі;

ü забороняється заміна молока іншими товарами і продукта­ми, крім рівноцінних йому — кефіру, кислого молока (кисляку), мацоні тощо;

ü не дозволяється видача молока за одну або декілька змін наперед, аналогічно як і за попередні зміни;

ü не дозволяється відпуск молока додому.

Роботодавець самостійно вирішує питання безплатного забез­печення працівників молоком та іншими рівноцінними продук­тами, але з дотриманням умов, визначених у законодавстві як обов'язкові.

Законодавство України з метою профілактики професійних захворювань передбачає право працівників, що працюють в особ­ливо шкідливих умовах праці, на одержання лікувально-про­філактичного харчування. Воно надається відповідно до «Пра­вил безплатної видачі лікувально-профілактичного харчування», затверджених ще постановою Державного комітету СРСР з праці та соціальних питань і Президії ВЦРПС від 7 січня 1977 р. № 4/П-1.

Право на його одержання мають лише ті працівники, які ви­конують роботи, передбачені у «Переліку виробництв, професій і посад, робота в яких дає право на безплатне одержання ліку­вально-профілактичного харчування у зв'язку з особливо шкід­ливими умовами праці», затвердженому постановою Державно­го комітету СРСР з праці та соціальних питань і Президії ВЦРПС від 7 січня 1977 р. № 4/П-1. На підприємствах, в устано­вах, організаціях на його основі та за результатами атестації ро­бочих місць приймаються конкретні переліки виробництв, про­фесій і посад, робота в яких дає право на одержання спеціаль­ного харчування, що є складовою частиною колективного договору.

У «Правилах безплатної видачі лікувально-профілактичного харчування» встановлено категорії працівників, яким також на­дається спеціальне харчування. Ці випадки у тій чи іншій мірі пов'язані з негативним впливом шкідливих факторів виробницт­ва на здоров'я працівника.

Гарантії прав працівників, що працюють у шкідливих і важ­ких умовах праці забезпечуються шляхом встановлення пільго­вого робочого часу і часу відпочинку. Ці працівники працюють на умовах скороченого робочого часу, максимальна тривалість роботи не може перевищувати 36 годин на тиждень. Конкретний перелік посад і професій, що дає право на скорочений робочий час, формується на основі «Переліку виробництв, цехів, про­фесій і посад із шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на скорочену тривалість робочого тижня», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 р. № 163.

Працівникам, які працюють у шкідливих і важких умовах праці, надаються перерви санітарно-оздоровчого призначення для обігрівання, відпочинку та ін. (ст. 168 КЗпП України). Ці перерви включаються до робочого часу і підлягають оплаті. Особ­ливості правового регулювання надання цих перерв встановлюю­ться у нормативно-правових актах, прийнятих як на централізованому рівні1, так і в локальних нормативно-правових актах (на­приклад, «Правилах внутрішнього трудового розпорядку»).

Пільги у сфері відпочинку для працівників, зайнятих на ро­ботах, пов'язаних із негативним впливом на здоров'я шкідливих виробничих факторів, встановлюються шляхом надання щоріч­ної додаткової відпустки тривалістю до 35 календарних днів за «Списками виробництв, робіт, цехів, професій і посад, зайня­тість працівників в яких дає право на щорічні додаткові відпуст­ки за роботу із шкідливими і важкими умовами праці та за особ­ливий характер праці», затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 17 листопада 1997 р. № 1290. Конкретна тривалість відпустки визначається за результатами атестації ро­бочих місць за умовами праці в колективному, трудовому дого­ворах.

Враховуючи наявність шкідливих і особливо шкідливих умов праці, підприємства встановлюють надбавки до основної заробіт­ної плати з врахуванням гарантій, встановлених у законодавст­ві, генеральній, галузевих і регіональних угодах. За роботу у важких і шкідливих умовах праці встановлюється доплата 4, 8 та 12 відсотків, а за роботу в особливо важких і особливо шкід­ливих умовах праці — 16, 20 та 24 відсотки тарифної ставки (окладу)1.

Роботодавець за власні кошти може встановити інші додатко­ві пільги і компенсації за роботу у шкідливих і важких умовах праці, передбачивши умови надання таких у колективному або трудовому договорах чи в локальних нормативно-правових актах.

РОЗДІЛ 3. Організація охорони праці на підприємстві, в установі, організації.

3.1. Норми і правила з техніки безпеки і виробничої санітарії. Інструктаж і навчання працівників правилам техніки безпеки і виробничої санітарії.

Роблячи невеличкий вступ до даного розділу, можна сказати, що забезпечення прав громадян на безпечні та нешкідливі умо­ви праці здійснюється шляхом створення системи організації охорони праці не лише на національному, а й на виробничому рівні. Підвищення ефективності діючої системи управління охорони праці на всіх рівнях є одним із шляхів зниження виро­бничого травматизму та професійних захворювань, зменшення факторів шкідливого впливу на організм працюючих та скоро­чення кількості робочих місць зі шкідливими та важкими умо­вами праці.

Важливість створення системи управління охороною праці встановлюється міжнародними актами і договорами. Вона роз­глядається як необхідна гарантія забезпечення трудових прав працівників у сфері охорони праці. «Конвенція № 155 МОП про безпеку та гігієну праці та виробниче середовище» (1981 р.) ви­значила систему організації охорони праці на національному та виробничому рівні. На роботодавців покладається обов'язок на­давати робочі місця, механізми та обладнання, організовувати виробничі процеси, які відповідають встановленим нормативам і не загрожують здоров'ю працюючих, вживати заходів щодо створення відповідних служб, на які покладаються комплексні функції управління охороною праці; співпрацювати з представ­никами працівників шляхом надання необхідної інформації, проведення консультацій з охорони праці; попереджувати ви­никнення виробничого травматизму та проводити розслідування й облік нещасних випадків і професійних захворювань; прово­дити навчання працівників з питань охорони праці та ін.

Законодавство України відображає значну частину міжнарод­них стандартів з організації управління охороною праці на різ­них рівнях. Закон України «Про охорону праці» містить ок­ремий розділ про організацію охорони праці, її управління на підприємствах, в установах, організаціях. Система управління охороною праці передбачає:

створення роботодавцем відповідних служб, які забезпечують вирішення конкретних питань охорони праці;

досягнення встановлених нормативів з охорони праці шляхом впровадження прогресивних технологій, додержання вимог при проектуванні, будівництві та реконструкції підприємств, об'єк­тів і засобів виробництва;

проведення лабораторних досліджень умов праці, атестації робочих місць на відповідність нормативним актам про охорону праці та надання пільг і компенсацій за результатами їх прове­дення;

проведення обов'язкових медичних оглядів певних категорій працівників, навчання з питань охорони праці з метою попере­дження виробничого травматизму;

усунення причин, що призводять до нещасних випадків, про­фесійних захворювань, здійснення їх розслідування й обліку та ін.

На виробництві можуть впроваджуватися й інші заходи з ор­ганізації охорони праці. Ці заходи на підприємстві, в установі та організації закріплені спеціальних нормах, закріплених в КЗпП, Законі України “Про охорону праці” та в інших нормативно правових актах держави. Ці норми, об'єднані терміном «охорона праці», вклю­чають в собі норми і правила з техніки безпеки і виробничої санітарії. Відмінність норм з техніки безпеки від норм з вироб­ничої санітарії визначається предметом, на регулювання якого спрямовані ті чи інші норми.

Норми з техніки безпеки містять обов'язкові вимоги, яким повинно відповідати підприємство в цілому, виробничі при­міщення, усі види обладнання і технологічні процеси з точки зору безпеки праці, попередження травматизму. Цими нормами передбачається встановлення різних огороджень, захисних пристроїв, проведення профілактичних випробувань, дистан­ційне управління, видача спеціальних індивідуальних засобів захисту, наприклад поясів, окулярів, екранів тощо.

Норми з виробничої санітарії містять обов'язкові вимоги щодо території підприємства, виробничих і побутових приміщеннь, робочих місць і технологічних процесів з точки зору гігієни праці і здоров'я працівників з метою попередження про­фесійних захворювань. Вимоги в галузі виробничої санітарії стосуються розмірів, планування і конструктивних елементів виробничих будівель, вентиляції, опалення, водопостачання, каналізації, освітлення побутових приміщень, пунктів харчу­вання, охорони праці тощо. Норми з виробничої санітарії пе­редбачають також професії з шкідливими умовами праці, які повинні забезпечуватись спецмолоком, спецхарчуванням, спец­одягом, спецвзуттям та іншими індивідуальними захисними засобами.

Не слід думати, що норми з техніки безпеки і виробничої санітарії є окремими нормативними актами. В державних міжга­лузевих і галузевих нормативних актах можуть одночасно місти­тися й положення з техніки безпеки і норми з виробничої сані­тарії.

У своїй сукупності нормативні акти про охорону праці — це правила, стандарти, норми, положення, інструкції та інші доку­менти, яким надано чинність правових норм, обов'язкових для виконання. їх прийнято поділяти на державні міжгалузеві і га­лузеві норми. Постановою Кабінету Міністрів України від 2 бе­резня 1994 р. № 135 «Про порядок опрацювання, прийняття, перегляд та скасування державних міжгалузевих і галузевих нормативних актів по охороні праці» відповідним центральним органам державного управління доручено розробляти і затвер­джувати конкретні документи щодо організації нормотворчого процесу, планування і фінансування робіт, визначення базових організацій, які повинні займатися нормотворчою діяльністю з питань охорони праці.

На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 2 березня 1994 р. Комітет по нагляду за охороною праці нака­зом від 16 березня 1994 р. затвердив Положення про опрацю­вання, прийняття, перегляд та скасування державних міжгалу­зевих і галузевих нормативних документів «Законодавство України по охороні праці», яке є обов'язковим для виконання усіма центральними та місцевими органами державної вико­навчої влади, підприємствами, установами і організаціями не­залежно від форм власності.

Опрацювання проектів державних міжгалузевих і галузевих нормативних актів про охорону праці здійснюється під керів­ництвом і за безпосередньою участю фахівців комітету по на­гляду за охороною праці або органів державного санітарного, пожежного нагляду та нагляду за ядерною і радіаційною безпе­кою при розробленні нормативних актів з питань, що віднесені до їх компетенції.

Координацію роботи з підготовки проектів державних міжга­лузевих і галузевих нормативних актів про охорону праці по­кладено на Національний науково-дослідний інститут охорони праці, який надає методичну допомогу базовим організаціям міністерств і відомств, безпосередньо опрацьовує проекти нор­мативних актів про охорону праці.

У разі відсутності в нормативних актах, що приймаються органами державного нагляду за охороною праці, вимог, які необхідно виконувати для забезпечення техніки безпеки і ви­робничої санітарії на певних роботах, власник або уповнова­жений ним орган може вживати погоджені з органами держав­ного нагляду за охороною праці заходи, що забезпечують без­пеку праці і виробничу санітарію.

Власник зобов'язаний створити в кожному структурному підрозділі і на робочому місці умови праці з урахуванням реко­мендацій нормативних актів, а також забезпечити додержання прав працівників, гарантованих законодавством про працю.

З цією метою власник забезпечує функціонування системи управління охороною праці, для чого створює відповідні служ­би і призначає посадових осіб, які забезпечують вирішення кон­кретних питань охорони праці, затверджує інструкції про їх обов'язки, права та відповідальність за виконання покладених на них функцій; розробляє за участю профспілок і реалізує ком­плексні заходи для досягнення встановлених нормативів з охо­рони праці, впроваджує прогресивні технології, досягнення науки і техніки, засоби механізації та автоматизації виробниц­тва, вимоги ергономіки, позитивний досвід з охорони праці; забезпечує усунення причин, що призводять до нещасних ви­падків, професійних захворювань; організовує проведення атестації робочих місць на відповідність нормативним актам про охорону праці в порядку і строки, що встановлюються законо­давством, вживає за їх підсумками заходів щодо усунення нега­тивних чинників; розробляє і затверджує положення, інструкції, інші нормативні акти про охорону праці, що діють у межах підприємства; здійснює постійний контроль за додержанням працівниками правил з техніки безпеки і виробничої санітарії.

У колективному договорі передбачають забезпечення прац­івникам соціальних гарантій у галузі охорони праці, а також комплексні заходи щодо досягнень встановлених нормативів безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, підвищення існуючого рівня охорони праці, запобігання випадкам вироб­ничого травматизму і професійних захворювань.

У разі неможливості повного усунення небезпечних і шкідли­вих для здоров'я чинників, що визначають умови праці, влас­ник зобов'язаний повідомити про це орган державного нагляду за охороною праці. За згодою працівників, яких це стосується, власник може звернутися до органу по охороні праці з клопо­танням про встановлення необхідного строку для виконання програм щодо приведення умов праці на конкретному вироб­ництві чи робочому місці до нормативних вимог.

Орган державного нагляду розглядає мотивування власни­ка, визначає повноту запланованої програми робіт і за наяв­ності підстав може прийняти рішення про встановлення вик­лючного порядку застосування відповідного нормативу з охоро­ни праці з визначенням строків та умов тимчасового припинення чинності нормативного акта. Власник повідомляє відповідних працівників про рішення органу державного нагляду за охоро­ною праці.

Державні міжгалузеві і галузеві нормативні акти про охоро­ну праці є обов'язковими для виконання у виробничих лабора­торіях, цехах, на дільницях та в інших місцях трудового і про­фесійного навчання молоді, обладнаних у школах, міжшкільних комбінатах, училищах, вищих навчальних закладах, будинках самодіяльної технічної творчості тощо.

До учнів і студентів, які проходять трудове і професійне навчання (виробничу практику) на підприємстві під керівниц­твом його персоналу, застосовується законодавство про охоро­ну праці в такому ж порядку, що й до працівників підприєм­ства.

Фінансування охорони праці здійснює власник. На підприє­мствах, в галузях і на державному рівні у порядку, встановле­ному Кабінетом Міністрів України, створюються фонди охоро­ни праці. Такі ж фонди можуть створюватись органами місце­вого і регіонального самоврядування для потреб регіону.

Фонд охорони праці на підприємстві використовується тільки для виконання заходів, що забезпечують доведення умов і безпеки праці до нормативних вимог або підвищення існую­чого рівня охорони праці на виробництві.

Кошти галузевих і державних фондів охорони праці витра­чаються на здійснення галузевих і регіональних програм з пи­тань охорони праці, науково-дослідних і проектно-конструк­торських робіт, що виконуються в межах цих програм, на спри­яння становленню і розвитку спеціалізованих підприємств та виробництва, творчих колективів, науково-дослідних центрів, експертних груп, на заохочення трудових колективів і окремих осіб, які плідно працюють над розв'язанням проблем охорони праці.

До державного, регіональних і галузевих фондів охорони праці надсилаються поряд з коштами державного чи місцевих бюджетів, відрахуваннями підприємств та іншими надходжен­нями кошти, одержані від застосування органами державного нагляду штрафних, санкцій до власників, а також кошти від стягнення цими органами штрафу з працівників, винних у по­рушенні вимог щодо охорони праці. Працівники, на яких на­кладено штраф, вносять його в касу підприємства за місцем роботи.1

У колективному договорі (угоді, трудовому договорі) сторо­ни передбачають забезпечення працівникам соціальних гарантій у галузі охорони праці на рівні, не нижчому, ніж передбачений законодавством, їх обов'язки, а також комплексні заходи щодо досягнення встановлених нормативів безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, підвищення існуючого рівня охоро­ни праці, запобігання випадкам виробничого травматизму, про­фесійних захворювань і аваріям.

Машини, механізми, устаткування, транспортні засоби і тех­нологічні процеси, що впроваджуються у виробництво, у стан­дартах на які є вимоги щодо забезпечення безпеки праці, жит­тя і здоров'я людей, повинні мати сертифікати, що засвідчують безпеку їх використання, видані у встановленому порядку.

Власник, який створив нове підприємство, зобов'язаний одержати від органів державного нагляду за охороною праці дозвіл на початок його роботи.

Забороняється застосування у виробництві шкідливих ре­човин, на які не розроблені гранично допустимі нормативи (кон­центрації), методика, засоби метрологічного контролю і які не пройшли токсиологічної експертизи.

У разі надходження на підприємство нових небезпечних ре­човин або наявності такої кількості небезпечних речовин, яка вимагає вжиття додаткових заходів безпеки, власник зобов'яза­ний завчасно повідомити про це орган державного нагляду, розробити і узгодити з ним заходи щодо захисту здоров'я та життя працівників, населення та охорони навколишнього при­родного середовища.

На власника також покладається обов'язок за свої кошти організувати проведення попереднього (при прийнятті на ро­боту) і періодичних (протягом трудової діяльності) медичних оглядів працівників.

Працівники із своїх коштів ніяких витрат на заходи щодо охорони праці не несуть.

Обов'язкові медичні огляди провадяться згідно з Положенням про медичний огляд працівників певних категорій, затвер­дженим наказом Міністерства охорони здоров'я України від 31 березня 1994 р. № 45.

Обов'язковим медичним попереднім та періодичним огля­дам підлягають працівники, які приймаються на роботу або працюють у контакті з шкідливими речовинами та несприятли­вими виробничими чинниками; працівники усіх професій, що , додаються до Положення про медичний огляд працівників пев­них категорій.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 6 листопада 1997 р. № 1238 було запроваджено обов'язковий профілактичний нарко­логічний огляд працівників, які під час виконання своїх функ­ціональних обов'язків повинні використовувати певні види сировини, речовини і матеріалів. До таких працівників належать особи, які під час роботи повинні використовувати етиловий спирт; працівники фармацевтичних підприємств, аптечних зак­ладів; анестезіологи та інші медичні працівники закладів охо­рони здоров'я, які за специфікою роботи повинні використо­вувати фторотан і ефір; працівники підприємств, які працюють в умовах підвищеного атмосферного тиску; чергові працівники підприємств, які обслуговують, налагоджують, монтують і про­водять роботи в електромережах та електроустановках під на­пругою 127 вольт і більше; працівники підприємств, які прова­дять роботи, пов'язані з використанням вибухових матеріалів; працівники транспортних засобів усіх видів транспорту тощо. Метою проведення профілактичного наркологічного огля­ду громадян є виявлення хворих на алкоголізм, наркоманію та токсикоманію, а також визначення наявності чи відсутності нар­кологічних протипоказань до виконання функціональних обо­в'язків і провадження певних видів діяльності.

Інструктаж і навчання працівників правилам техніки безпеки і виробничої санітарії. Додержання правил техніки безпеки і виробничої санітарії залежить не тільки від виконання власником або уповноваже­ним ним органом своїх обов'язків, а й від того, наскільки кож­ний працівник знає і виконує їх під час роботи. Законом Ук­раїни «Про охорону праці» на працівника покладається обов'я­зок знати і виконувати вимоги нормативних актів про охорону праці, правила поводження з машинами, устаткуванням та інши­ми засобами виробництва, користуватися засобами колектив­ного та індивідуального захисту; додержуватися зобов'язань щодо охорони праці, передбачених колективним договором та правилами внутрішнього трудового розпорядку підприємства; проходити у встановленому порядку попередні та періодичні медичні огляди; співробітничати з власником у справі органі­зації безпечних і нешкідливих умов праці; особисто вживати посильних заходів щодо усунення будь-яких виробничих ситу­ацій, які створюють загрозу для працюючих.

Тому усі працівники при прийнятті на роботу і в процесі роботи проходять на підприємстві інструктаж з питань охоро­ни праці, надання першої медичної допомоги потерпілим від нещасних випадків, правил поведінки при виникненні аварій згідно з Типовим положенням, затвердженим наказом Держав­ного комітету України по нагляду за охороною праці від 4 квітня 1994 р. № ЗО із змінами і доповненнями, внесеними наказом від 23 квітня 1997 р. № 109.

Навчання та інструктаж працівників з питань охорони праці є складовою частиною системи управління охороною праці

і провадиться з усіма працівниками в процесі їх трудової діяль­ності.

Перед перевіркою знань з охорони праці на підприємстві організуються заняття, лекції, семінари та консультації. Перелік питань для перевірки знань з охорони праці з урахуванням спе­цифіки виробництва складають члени комісії по перевірці знань з питань охорони праці, узгоджує служба охорони праці і зат­верджує керівник підприємства. У складі комісії по перевірці знань з питань охорони праці повинно бути не менше трьох осіб, які у встановленому порядку пройшли навчання та пере­вірку знань з питань охорони праці.

Результати перевірки знань працівників з питань охорони праці оформляються протоколом. Особам, які при перевірці знань показали задовільні результати, видаються посвідчення. Допуск до роботи осіб, які не пройшли навчання і перевірку знань, забороняється.

Відповідальність за організацію навчання і перевірку знань з охорони праці на підприємстві покладається на його керівни­ка, а в структурних підрозділах — на керівників цих підрозділів. Контроль за навчанням і періодичністю перевірки знань з пи­тань охорони праці здійснює служба охорони праці або праців­ники, на яких керівником підприємства покладені ці обов'язки.

За характером і часом проведення інструктажі з питань охо­рони праці поділяються на вступний, первинний, повторний, позаплановий та цільовий.

Вступний інструктаж: з питань охорони праці провадиться з усіма працівниками, які щойно прийняті на постійну чи тим­часову роботу, незалежно від їх освіти, стажу роботи за цією професією або посади; з працівниками, які перебувають у відряд­женні на підприємстві і беруть безпосередню участь у вироб­ничому процесі; з водіями транспортних засобів, які вперше в'їжджають на територію підприємства; з учнями, вихованця­ми та студентами, які прибули на підприємство для проход­ження виробничої практики; з учнями, вихованцями та сту­дентами в навчально-виховних закладах перед початком трудо­вого і професійного навчання в лабораторіях, майстернях, на полігонах тощо.

Вступний інструктаж проводить спеціаліст з охорони праці або особа, на яку наказом по підприємству покладено ці обо­в'язки, а з учнями в навчально-виховних закладах — викладач

або особа, компетентна в питаннях охорони праці, на яку по­кладено ці обов'язки. На великих підприємствах окремі питан­ня вступного інструктажу можуть висвітлювати відповідні фахівці.

Інструктаж провадиться в кабінеті охорони праці або при­міщенні, що спеціально для цього обладнано, з використанням сучасних технічних засобів навчання та наочних посібників за програмою, що розроблена службою охорони праці з урахуван­ням особливостей виробництва. Програма і тривалість інструк­тажу затверджуються керівником підприємства чи навчально-виховного закладу. Орієнтовний перелік для складання про­грами міститься в Типовому положенні.

Запис про проведення вступного інструктажу робиться в спеціальному журналі, а також у документі про прийняття пра­цівника на роботу.

Первинний інструктаж провадиться на робочому місці до початку роботи з працівником, новоприйнятим на підприєм­ство постійно чи тимчасово; з працівником, який переводиться з одного цеху виробництва до іншого; з працівником, який виконуватиме нову для нього роботу; з відрядженим працівни­ком, який бере безпосередню участь у виробничому процесі на підприємстві; зі студентом, учнем чи вихованцем, який прибув на виробничу практику, перед виконанням ним нових видів робіт, перед вивченням кожної нової теми під час проведення трудового і професійного навчання в навчальних лабораторіях, класах, майстернях, на дільницях, під час проведення поза­шкільного навчання в гуртках та секціях тощо.

Первинний інструктаж провадиться індивідуально або з гру­пою осіб спеціального фаху за програмою, складеною з ураху­ванням вимог відповідних актів про охорону праці, технічної документації і орієнтовного переліку питань первинного інструк­тажу.

Програма первинного інструктажу розробляється керівни­ком цеху, дільниці, узгоджується із службою охорони праці і затверджується керівником підприємства, навчального закладу або їх відповідного структурного підрозділу.

Усі робітники, у тому числі випускники професійних на­вчальних закладів, після первинного інструктажу на робочому місці мають протягом 2—15 змін, залежно від характеру робо­ти та кваліфікації працівника, пройти стажування під керівництвом досвідчених, кваліфікованих робітників або спеціалістів, які призначаються наказом по підприємству. Керівник підпри­ємства або структурного підрозділу має право звільнити від про­ходження стажування робітника, який має стаж роботи за своєю професією не менше трьох років, переміщується з одного цеху до іншого, де характер його роботи та тип обладнання, на яко­му він працюватиме, не змінюються.

Повторний інструктаж: провадиться на робочому місці з усіма працівниками: на роботах з підвищеною небезпекою — один раз у квартал, на інших роботах — один раз на півріччя. Він провадиться індивідуально або з групою працівників, які виконують однотипні роботи, за програмою первинного інструк­тажу в повному обсязі.

Позаплановий інструктаж провадиться з працівниками на робочому місці або в кабінеті охорони праці при введенні в дію нових або переглянутих нормативних актів про охорону праці, а також при внесенні змін та доповнень до них; при зміні тех­нологічного процесу, зміні або модернізації устаткування, при­ладів та інструменту, вихідної сировини, матеріалів та інших чинників, що впливають на охорону праці; при порушенні пра­цівником, студентом, учнем або вихованцем нормативних актів про охорону праці, що може призвести або призвело до трав­ми, аварії чи отруєння; на вимогу працівників органу держав­ного нагляду за охороною праці, вищої господарської органі­зації або державної виконавчої влади у випадку, якщо виявле­но незнання працівником, студентом або учнем безпечних методів, прийомів праці чи нормативних актів про охорону праці; при перерві в роботі виконаних робіт більше як на ЗО кален­дарних днів — для робіт з підвищеною небезпекою, а для реш­ти робіт — не більше 60 днів.

Позаплановий інструктаж провадиться індивідуально або з групою працівників спільного фаху. Обсяг і зміст інструктажу визначаються в кожному окремому випадку залежно від при­чин і обставин, що спричинили необхідність його проведення.

Цільовий інструктаж провадиться з працівниками при ви­конанні разових робіт, не пов'язаних з їх безпосередніми обо­в'язками за фахом (навантаження, розвантаження, разові ро­боти за межами підприємства тощо); ліквідації аварії, стихій­ного лиха; проведенні робіт, на які оформляються наряд-допуск, дозвіл та інші документи; екскурсіях на підприємства; організації масових заходів з учнями та вихованцями (екскурсії, по­ходи, спортивні змагання тощо). Проведення інструктажу фік­сується нарядом-допуском або іншою документацією, що до­зволяє проведення робіт.

Первинний, повторний, позаплановий і цільовий інструк­тажі проводить безпосередньо керівник робіт. Інструктажі за­вершуються перевіркою знань усним опитуванням за допомо­гою технічних засобів навчання, а також перевіркою набутих навичок безпечних методів праці. Знання перевіряє особа, яка проводила інструктаж.

Про проведення всіх видів інструктажу, стажування та до­пуску до роботи особа, яка проводила інструктаж, робить запис до журналу. При цьому обов'язкові підписи як того, кого інструк­тували, так і того, хто інструктував. Журнали інструктажів по­винні бути пронумеровані, прошнуровані і скріплені печаткою.

В разі необхідності інструктаж і стажування працівник може проходити у встановленому порядку на іншому спорідненому за технологією підприємстві, де є необхідні для цього умови та спеціалісти. Проведена в такому випадку робота фіксується у журналі на підприємстві, де відбувався інструктаж чи стажу­вання, а працівнику видається відповідна довідка, що додаєть­ся до особистої справи працівника на підприємстві, яке його відряджало.1

Примірник інструкції з охорони праці повинен бути вида­ний працівникові за його професією або вивішений на його робочому місці.

Посадові особи до початку виконання своїх обов'язків і пе­ріодично один раз на три роки проходять навчання і перевірку знань з питань охорони праці, техногенної безпеки та надзви­чайних ситуацій на виробництві. У спеціалістів виробництва перевіряються знання тих нормативних актів по охороні праці, виконання яких входить до їх службових обов'язків.

Працівники, які показали незадовільні знання, повинні про­тягом одного місяця пройти повторну перевірку знань з питань охорони праці, техногенної безпеки та надзвичайних ситуацій на виробництві. Особи, які й при повторній перевірці знань показали незадовільні знання, працевлаштовуються згідно з чин­ним законодавством.

Керівники та інші посадові особи підприємств та об'єднань чисельністю понад 500 працюючих у випадках аварії чи катаст­рофи можуть проходити позачергове навчання та перевірку

знань з охорони праці в науково-інформаційному та навчаль­ному центрі охорони праці.

В усіх навчально-виховних закладах системи освіти прова­диться вивчення основ охорони праці за програмами, що роз­робляються і затверджуються Міністерством освіти України за погодженням з Комітетом по нагляду за охороною праці. Навіть учні загальноосвітніх шкіл вивчають спеціальний курс «Охоро­на життя та здоров'я дітей».

На підприємствах виробничої сфери з числом працюючих понад 50 чоловік власник зобов'язаний створити службу охо­рони праці, діяльність якої регулюється Типовим положенням про службу охорони праці, затвердженим Державним коміте­том України по нагляду за охороною праці. При кількості пра­цюючих менше 50 чоловік функції служби охорони праці мо­жуть виконувати у порядку сумісництва особи, які мають відпо­відну підготовку.

Служба охорони праці підпорядковується безпосередньо ке­рівникові підприємства і прирівнюється до основних виробни­чо-технічних служб.

Спеціалісти з охорони праці мають право видавати керівни­кам структурних підрозділів підприємства обов'язкові для вико­нання приписи щодо усунення наявних недоліків; одержувати від них необхідні відомості, документацію і пояснення з питань охорони праці; вимагати відсторонення від роботи осіб, які не пройшли медичного огляду, навчання, інструктажу, перевірки знань і не мають допуску до відповідних робіт або виконують нормативи з охорони праці; зупиняти роботу виробництв, діль­ниць, машин, механізмів, які створюють загрозу життю або здо­ров'ю працюючих; надсилати керівникові підприємства по­дання про притягнення до відповідальності працівників, які порушують вимоги щодо охорони праці. Припис спеціаліста з охорони праці може скасувати лише керівник підприємства.

Ліквідація служби охорони праці допускається лише у разі ліквідації підприємства.

3.2.Забезпечення працівників спецодягом, спецвзуттям та іншими засобами індивідуального захисту. Для створення заходів щодо охорони праці власнику або уповноваженому ним органу щорічно необхідні значні грошові та матеріальні кошти. Порядок і мета використання цих коштів визначаються в колективних договорах.

На роботах із шкідливими і небезпечними умовами праці, а також на роботах, пов'язаних із забрудненням або здійснюва­них у несприятливих умовах, працівникам видаються безоп­латно за встановленими нормами спеціальний одяг, спеціальне взуття та інші засоби індивідуального захисту '

Норми спецодягу складені за виробничою ознакою і розра­ховані на застосування незалежно від профілю та відомчої на­лежності підприємства. Практично це означає, що на будь-якому підприємстві може бути застосована не одна, а декілька галузе­вих норм і залежно від того, на якому виробництві зайнятий працівник, за тією нормою йому повинні видавати спецодяг. " Спецодяг і спецвзуття, що видаються працівникам, повинні бути зручними в роботі, належної якості, відповідати вимогам державних стандартів і технічним умовам, розміру і зросту пра­цівників. Заміна одного виду спецодягу іншим, як правило, не допускається.

Спецодяг Г спецвзуття є власністю підприємства. Тому влас­ник або уповноважений ним орган зобов'язаний організувати їх комплектування та утримання. Видача замість спецодягу та спец­взуття матеріалу для їх виготовлення або грошових сум для їх придбання не дозволяється. У той же час власник або уповно­важений ним орган повинен компенсувати працівникові витрати на придбання спецодягу та інших засобів індивідуального захи­сту, якщо встановлений нормами строк видачі цих засобів по­рушено, і працівник був змушений придбати їх за власний кошт.

У разі дострокового зношення цих засобів не з вини пра­цівника власник або уповноважений ним орган зобов'язаний замінити їх за свій рахунок. Строки ношення спецодягу (в тому числі зимового) вираховуються з дня фактичної видачі його працівникам в календарному, а не сезонному вирахуванні.

Підприємство зобов'язане замінити або відремонтувати спецодяг і спецвзуття, яке прийшло в непридатність до закін­чення встановленого строку ношення з причин, що не зале­жать від працівника. Така заміна здійснюється власником або уповноваженим ним органом за участю представника проф­спілкової організації/

Повернені працівником спецодяг і спецвзуття по закінченні строку ношення, але ще придатні для використання, мають бути відремонтовані і використані за призначенням. \_Одяг, не придатний для ношення, може бути використаний для ремон­ту. Видача спецодягу і спецвзуття, що були у користуванні в інших працівників, можливе тільки після прання, ремонту та дезинфекції. Строки ношення такого одягу визначаються комісією.

Прання, дезинфекція і ремонт спецодягу, спецвзуття і запобіжних засобів проводиться за рахунок підприємства в пері­од, коли працівники не зайняті на роботі (вихідний день), або під час перерви між робочими днями чи робочими змінами.

Забороняється виносити спецодяг і спецвзуття за межі підприємства. Для його збереження власник або уповноваже­ний ним орган зобов'язаний надавати працівникам спеціально обладнанні приміщення (гардеробні). У випадках, коли за умо­вами роботи спеціально обладнані приміщення не можуть бути надані (на лісозаготівлі, геологорозвідувальних роботах тощо), спецодяг може перебувати у неробочий час у працівників, що повинно бути передбачено в правилах внутрішнього трудового розпорядку чи колективному договорі. Відповідальність за збе­реження спецодягу в цих випадках несуть самі працівники.

Теплий спецодяг і спецвзуття (костюми ватні, куртки ватні, штани, валянки тощо) повинні видаватись працівникам з настанням холодної пори року. Час користування цим спец­одягом (початок і кінець зимового періоду) встановлюється влас­ником або уповноваженим ним органом спільно з профспілко­вою організацією з урахуванням місцевих виробничих і кліма­тичних умов.

Засоби індивідуального і колективного захисту видаються працівникам на час виконання тих робіт, для яких вони перед­бачені. Вони також можуть бути закріплені за певними робочи­ми місцями і передаватись однією зміною іншій. У цих випад­ках спецодяг і засоби захисту видаються під відповідальність майстрів та інших осіб з адміністративно-технічного персона­лу. Засобами захисту вважаються костюми ізолюючі, засоби за­хисту органів дихання, ніг, рук, голови, обличчя, очей, органів слуху, засоби захисту від падіння з висоти тощо.

Правом на одержання безоплатного спецодягу, спецвзуття і запобіжних засобів користуються також учні індивідуального і бригадного навчання, особи, які навчаються в професійних на­вчально-виховних закладах усіх рівнів акредитації під час ви­робничого навчання чи проходження практики, а також прац­івники, які тимчасово виконують роботу за професіями, щодо яких чинними галузевими нормами передбачене забезпечення працюючих спецодягом, спецвзуттям і захисними пристосуван­нями.

На роботах, пов'язаних із забрудненням тіла, видається мило у кількості 400 грамів на місяць. При негативному впливі на шкіру людини шкідливих речовин безоплатно видаються зми­вачі або знешкоджуючі речовини.

Перелік робіт і професій, робота на яких дає право праців­никам на одержання мила, змиваючих і знешкоджуючих речо­вин, встановлюється власником або уповноваженим ним орга­ном за погодженням з профспілковим органом.

Для змивання бруду під час роботи і після її завершення повинні бути обладнані умивальники з рушниками або повітря­ними осушувачами рук.

Медичними установами визначений докладний перелік ток­сичних речовин, для нейтралізації яких працюючі повинні вжи­вати молоко. Молоко є продуктом профілактичного харчуван­ня, який підвищує опір організму негативним чинникам ви­робничого середовища, нормалізує деякі обмінні процеси і функції організму. Виходячи з визначеного переліку власник підприємства або уповноважений ним орган за погодженням з профспілковим комітетом затверджує перелік професій і робіт, при виконанні яких працівникам повинно видаватись молоко.

Молоко видається робітникам і службовцям у дні, коли вони фактично виконують роботи з шкідливими умовами праці і зай­няті на цих роботах не менше половини робочого дня (зміни).

За робочу зміну, незалежно від її тривалості, працівники одержують по 0,5 літра молока. У виняткових випадках нату­ральне молоко за погодженням з медико-санітарною частиною або місцевою санітарно-епідеміологічною станцією може бути замінено рівною кількістю кефіру, простокваші, ацидофільно­го молока або мацоні.

Там, де виробляються і переробляються антибіотики, замість свіжого молока повинно видаватись кисле молоко або виготов­лений на основі молока колібактерин.

На роботах, пов'язаних з впливом свинця, видавати молоко не рекомендується, оскілько воно містить кальцій, що легко засвоюється. Надмірне введення в організм кальцію викликає негативну реакцію при свинцевій інтоксикації. Тому при ро­боті з свинцем і його сполуками замість 0,5 літра молока по­винно видаватись 8-10 грамів пектину у вигляді мармеладу або концентрату пектину з чаєм.

Студентам і аспірантам вищих навчальних закладів, аспі­рантам науково-дослідних установ при проходженні практики

або виконанні роботи, що дає право на одержання молока, та­кож видається молоко за рахунок підприємств і організацій, де проходить така практика чи робота.

Молоко у зв'язку з шкідливими умовами праці видається у день роботи. Не можна видавати молоко за одну чи декілька змін наперед, а також за минулі зміни. Оскільки видача молока має цільове призначення, не можна видавати замість молока гроші або відпускати молоко додому. Робітники і службовці не одержують молока у дні їх відсутності на підприємстві неза­лежно від причини цієї відсутності, а також у дні роботи на інших дільницях, де видача молока не передбачена.

На роботах з особливо шкідливими умовами праці праців­никам видається лікувально-профілактичне харчування. Перелік професій і посад, робота на яких дає право на безоплатне ліку­вально-профілактичне харчування, а також раціони і правила видачі цього харчування затверджуються в централізованому порядку. Якщо працівник відповідно до цього переліку отри­мує лікувально-профілактичне харчування, то молоко йому не видаєтся, незалежно від того, чи відповідає виконувана ним робота умовам, що дають право на отримання молока.

Лікувально-профілактичне харчування видається у вигляді гарячих сніданків перед початком роботи. В окремих випадках за погодженням з лікувальним закладом допускається видача сніданків під час обідньої перерви. Працівники забезпечуються гарячими сніданками тільки під час роботи саме на особливо шкідливих роботах.

В гарячих цехах, на підземних роботах працівникам пови­нен бути забезпечений особливий питтєвий режим. Фізичні на­вантаження при роботах з високою температурою викликають активне потіння організму. Разом з потом з організму праців­ника виділяються солі і вітаміни. Виникає сильне почуття спраги, хочеться постійно пити. Стає нестабільним артеріальний тиск, частішає пульс, знижується працездатність.

Необмежене вживання рідини збільшує навантаження на нирки і серце. Посилюється потовиділення, що викликає ще більшу спрагу, бажання пити. Скорочення вживання води зму­шує серце працювати у напруженому ритмі — перекачувати кров, Що стала густою від нестачі вологи. Тому для усунення цих фізиологічних відхилень треба правильно організувати питтє­вий режим.

Практикою доведено, що найраціональнішим є вживання приблизно півсклянки вологи через кожні півгодини. Такий питтєвий режим не призводить до змін у діяльності серцево-судинної системи і посиленого потовиділення, дозволяє збе­регти нормальне самопочуття протягом усієї робочої зміни.

На фізіологічний стан організму, його водно-сольовий обмін і м'язову працездатність позитивний вплив справляють прісна газована вода, чай, молочна сироватка, кисле знежирене моло­ко, хлібний квас. На особливо жарких роботах газована вода повинна бути підсоленою, містити не більше 0,1 відсотка кухо-ної солі. Це 1 грам солі на один літр води. Постачання підсо­леною газованою водою повинно проводитись з розрахунку до 5 літрів на працівника на зміну.

Цехи і виробничі ділянки, де організується постачання га­зованою підсоленою водою, визначаються органами санітар­ного нагляду за погодженням з власником або уповноваженим ним органом.

3.3. Нагляд і контроль за додержанням законодавства про охорону праці. Розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій.

Нагляд і контроль за додержанням законодавства про охорону праці. Будь-яке законодавство, особливо законодавство про охорону праці, ефективне тоді, коли воно неухильно виконується усіма зацікавленими учасниками відносин. Для здійснення цієї

мети держава уповноважила відповідні органи та інспекції, які здійснюють свої повноваження в двох правових формах: шля­хом нагляду і шляхом контролю.

Під наглядом слід розуміти правову форму здійснення захис­ної функції по додержанню законності в трудових правовідноси­нах, відповідності дій власника підприємства або уповноваженого ним органу приписам трудового законодавства. Нагляд є особли­вою правозастосовною діяльністю. Орган, що здійснює нагляд, може вказати на допущені порушення, заявити подання щодо їх усунення, але не покарати, оскільки орган по нагляду не має відомчих повноважень щодо організації, яка перевіряється.

Контролем визнається організаційно-управлінська діяльність, що здійснюється вищими відомчими органами, профспілками, тру­довими колективами, Радами народних депутатів. Контроль як перевірка дій власника або уповноваженого ним органу прово­диться з точки зору не тільки відповідності цих дій трудовому законодавству, а й їх доцільності і ефективності, врахування передового досвіду організації роботи у галузі, в даній місцевості.

Хоча нагляд і контроль — різні поняття, завдання і мета їх здійснення є єдиними. Вони спрямовані на забезпечення за­конності, попередження правопорушень та їх усунення. Від­мінність між ними в основному полягає в компетенції органів, що здійснюють ці функції, методах і формах їх роботи.

Вищим державним органом, що здійснює державне управ­ління охороною праці, є Кабінет Міністрів України. Він роз­робляє і забезпечує реалізацію Національної програми поліпшен­ня стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, визначає функції загальних та галузевих міністерств щодо охо­рони праці та встановлює порядок створення і використання фондів охорони праці.

Міністерство праці і соціальної політики України здійснює державну експертизу умов праці, визначає порядок та прово­дить контроль за якістю і своєчасним проведенням атестації робочих місць щодо їх відповідності нормативним актам з охо­рони праці.

Державний нагляд за додержанням законодавчих та інших нормативних актів з охорони праці здійснюють органи Гене­ральної прокуратури України; Комітет по нагляду за охороною праці; Державний комітет України з ядерної та радиаційної безпеки України; органи державного пожежного нагляду управління пожежної охорони Міністерства внутрішніх справ України; органи та заклади санітарно-епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров'я України.

Вищий нагляд за додержанням і правильним застосуван­ням законів здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами.

Прокуратура здійснює свої повноваження на підставі Зако­ну України від 5 листопада 1991 р. «Про прокуратуру» незалеж­но від будь-яких органів державної влади і посадових осіб. Діяльність прокуратури підконтрольна тільки Верховній Раді України.

Виконуючи функції нагляду, зокрема за точним виконан­ням законодавства про охорону праці, прокурор має право без­перешкодно входити у державні чи громадські установи, під­приємства, міністерства, відомства; мати доступ до документів і матеріалів, необхідних для проведення перевірки; вимагати для перевірки накази, розпорядження, інструкції та інші акти; одержувати інформацію про стан законності та заходи щодо її забезпечення тощо. В разі виявлення порушень закону проку­рор має право опротестовувати видані акти; порушувати кри­мінальну справу, дисциплінарне провадження та провадження про адміністративне правопорушення; давати приписи або вно­сити подання про усунення порушень закону та умов, що їм сприяли.

Протест прокурора зупиняє дію опротестованого акта і підля­гає обов'язковому розгляду відповідним органом або посадо­вою особою у десятиденний строк після його надходження. Про наслідки розгляду протесту в цей же строк повідомляється й про­курор.

Комітет по нагляду за охороною праці підпорядкований Міністерству праці та соціальної політики України. Його очо­лює голова, який за посадою є заступником міністра праці та соціальної політики України. Комітет діє на підставі Положен­ня, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 4 травня 1993 р. № 328. Він не залежить від будь-яких госпо­дарських органів, об'єднань громадян, політичних формувань, місцевих державних адміністрацій і Рад народних депутатів.

Основними завданнями Комітету по охороні праці є: ком­плексне управління охороною праці на державному рівні; здійснення державного нагляду за додержанням у процесі трудової діяльності вимог законодавчих і нормативних актів щодо безпеки, гігієни праці й виробничого середовища; проведення експертизи проектної документації і видача дозволів на вве­дення в експлуатацію нових і реконструйованих підприємств, об'єктів і засобів виробництва тощо.

Для виконання своїх функцій Комітет по охороні праці ство­рює територіальні управління та інспекції. Державний нагляд за охороною праці здійснюють державні інспектори та поса­дові особи комітету і територіальних управлінь, яких в Україні створено 10. Управління, в свою чергу, поділяються на інспекції по охороні праці, яких в територіальному управлінні від 9 (Кар­патське територіальне управління, що об'єднує 3 області) до 31 інспекції (Донецьке територіальне управління — 1 область).

Інспекції діють на підставі Типового положення, затверд­женого наказом Комітету по нагляду за охороною праці від 19 червня 1995 р. № 92. Вони мають право: безперешкодно в будь-який час проводити перевірки підконтрольних підприємств щодо дотримання законодавства та інших нормативних актів про охорону праці; отримувати від власника необхідні пояс­нення, матеріали та інформацію; подавати керівникам під­приємств обов'язкові для виконання розпорядження про усу­нення порушень і недоліків у галузі охорони праці; зупиняти експлуатацію підприємств, об'єктів, окремих виробництв, цехів і дільниць, робочих місць та устаткування до усунення пору­шень вимог щодо охорони праці, що створюють загрозу життю або здоров'ю працюючих; накладати на підприємства штрафи за результатами комплексних перевірок та в разі невиконання приписів про усунення порушень і недоліків у галузі охорони праці притягати до адміністративної відповідальності праців­ників, винних у порушенні законодавчих та інших норматив­них актів з охорони праці; надсилати власникам, керівникам підприємств подання про невідповідність окремих посадових осіб займаній посаді для вжиття заходів; перевіряти додержан­ня встановленого порядку допуску працівників до роботи, їх інструктажу, навчання безпечним методам праці, перевірки знань з питань охорони праці; відстороняти від виконання не­безпечних і спеціальних робіт осіб, які не мають на це права, та ін.

Під час виконання інспекторами своїх обов'язків власник підприємства повинен безоплатно створювати необхідні умови для їх роботи.

Інспекторські перевірки залежно від їх конкретних завдань, мети і тривалості підрозділяються на три види: оперативні, цільові та комплексні.

Оперативна перевірка — це перевірка стану і організації робіт з охорони праці, додержання вимог щодо устаткування і об­ладнання, технологій вимогам нормативних актів з охорони праці, що проводиться державним інспектором чи іншою по­садовою особою протягом робочого дня (зміни).

Цільова перевірка — це перевірка на підприємстві конкрет­них питань з охорони праці, що проводиться одним чи групою інспекторів. Вона може здійснюватися протягом як одного, так і декількох днів, що необхідні для проведення перевірки.

Комплексна перевірка — це всебічна і детальна перевірка (ре­візія) стану безпеки і умов праці на підприємстві. Головна її мета — оцінка ефективності системи управління охороною праці, технічного стану об'єктів підприємства, стану безпеки та умов праці, виконання законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці.

Державний комітет України з ядерної та радіаційної безпе­ки на підставі Указу Президента України від 15 грудня 1994 р. включено до складу Міністерства охорони навколишнього при­родного середовища та ядерної безпеки України. На це міністер­ство покладено обов'язок здійснювати державний контроль за додержанням норм і правил ядерної та радіаційної безпеки об'єктів ядерної енергії; визначати критерії, затверджувати нор­ми і правила з ядерної та радіаційної безпеки; здійснювати на­гляд за розробленням та проведенням заходів, спрямованих на запобігання аваріям на об'єктах ядерної енергії та ін.

З метою організації та здійснення державного контролю у галузі ядерної та радіаційної безпеки у Міністерстві охорони навколишнього природного середовища і ядерної безпеки Ук­раїни діє Головна державна інспекція з нагляду за ядерною безпекою, яка наділена певним колом повноважень по здійснен­ню цього нагляду.

Державний пожежний нагляд здійснюють управління Дер­жавної пожежної охорони Міністерства внутрішніх справ Ук­раїни відповідно до Положення про Державну пожежну охоро­ну, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1994 р. № 508. Органи Державного пожежного нагля­ду здійснюють контроль за дотриманням вимог законодавства

з питань пожежної безпеки керівниками органів державної ви­конавчої влади, керівниками та іншими посадовими особами підприємств, громадянами, а також виконують деякі інші по­кладені на них завдання.

Посадові особи Державного пожежного нагляду у разі ви­явлення порушення протипожежних вимог, передбачених стан­дартами, правилами і нормами, мають право заборонити здій­снювати будівельно-монтажні роботи і вносити пропозиції про припинення фінансування цих робіт.

Прийняті рішення можуть бути оскаржені у вищому органі або у посадової особи Державного пожежного нагляду у п'яти­денний термін з дня вручення рішення. Подання скарги не припиняє виконання постанови.

Законом України від 24 лютого 1994 р. «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення» вста­новлено, що санітарні норми, правила, гігієнічні нормативи затверджує та скасовує Головний державний санітарний лікар України.

Постановою Головного державного санітарного лікаря Ук­раїни від 9 березня 1995 р. затверджено перелік державних са­нітарних норм і правил, обов'язкових для виконання на підприє­мствах, незалежно від форм власності.

Відповідно до даного закону, посадовим особам органів, установ і закладів державної са­нітарно-епідеміологічної служби надано право обмежувати, тим­часово забороняти чи припиняти діяльність підприємств, об'єктів будь-якого призначення внаслідок невідповідності ви­могам санітарних норм; вилучати з реалізації небезпечні для здоров'я продукти харчування, хімічні та радіоактивні речови­ни та ряд ін.1

За порушення санітарного законодавства або невиконання постанов, розпоряджень, приписів, висновків органів санітар­но-епідеміологічної служби на осіб, винних у вчиненні право­порушень, можуть бути накладені адміністративні штрафи.

Значні повноваження в здійсненні контролю за додержан­ням нормативних актів про охорону праці надані місцевим дер­жавним адміністраціям і Радам народних депутатів. Вони у ме­жах відповідної території забезпечують реалізацію державної політики в галузі охорони праці, формують за участю проф­спілок програми заходів з питань безпеки, гігієни праці і ви­робничого середовища, що мають міжгалузеве значення, організовують в разі необхідності регіональні аварійно-рятувальні формування.

Постійний контроль за додержанням працівниками вимог нормативних актів про охорону праці покладається на власни­ка або уповноважений ним орган. Для цієї мети на підприєм­ствах створюються служби охорони праці, працівники якої при­рівнюються до працівників основних виробничо-технічних служб.

Працівники служби з охорони праці мають право: видавати керівникам структурних підрозділів обов'язкові до виконання приписи щодо усунення наявних недоліків; одержувати від них необхідні відомості, документацію і пояснення з питань охоро­ни праці; вимагати відсторонення від роботи осіб, які не прой­шли медичного огляду, навчання, інструктажу, перевірки знань і не мають допуску до відповідних робіт або не виконують нор­мативів з охорони праці; зупиняти роботу виробництв, дільниць, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробницт­ва, які створюють загрозу життю або здоров'ю працюючих; над­силати керівникові підприємства подання про притягнення до відповідальності працівників, які порушують вимоги щодо охо­рони праці. Припис спеціаліста з охорони праці може скасува­ти лише керівник підприємства.

Ліквідація служби охорони праці допускається лише у разі ліквідації підприємства.

Громадський контроль за додержанням законодавства про охорону праці здійснюють трудові колективи через обраних ними уповноважених; професійні спілки — в особі своїх виборних органів і представників.

Уповноважені трудових колективів з питань охорони праці мають право безперешкодно перевіряти на підприємстві вико­нання вимог щодо охорони праці і вносити обов'язкові для розгляду власником пропозиції про усунення виявлених пору­шень нормативних актів з безпеки і гігієни праці.

Для виконання цих обов'язків власник за свій рахунок орга­нізовує навчання і вивільняє уповноваженого з питань охоро­ни праці від основної роботи на передбачений колективним договором строк із збереженням за ним середнього заробітку.

Уповноважені трудовим колективом діють відповідно до Ти­пового положення, затвердженого Державним комітетом України по нагляду за охороною праці, за погодженням з проф­спілками.

Професійні спілки здійснюють контроль за додержанням власниками законодавчих та інших нормативних актів про охо­рону праці, створенням безпечних і нешкідливих умов праці, належного виробничого побуту для працівників і забезпечен­ням їх засобами колективного та індивідуального захисту.

Професійні спілки мають право безперешкодно перевіряти стан умов і безпеки праці на виробництві, виконання відповід­них програм і зобов'язань колективних договорів (угод), вно­сити власнику, державним органам управління подання з пи­тань охорони праці та одержувати від них аргументовану відповідь.

За порушення законодавства та інших нормативних актів про охорону праці, створення перешкод для діяльності посадо­вих осіб органів державного нагляду за охороною праці і пред­ставників професійних спілок винні працівники притягаються до дисциплінарної, адміністративної, матеріальної, криміналь­ної відповідальності.

Адміністративну відповідальність можуть нести також під­приємства за порушення нормативних актів про охорону праці, невиконання розпоряджень посадових осіб органів державного нагляду з питань безпеки, гігієни праці і виробничого середо­вища. На них може накладатися штраф, максимальний розмір якого не може перевищувати 2 відсотків місячного фонду заро­бітної плати підприємства.

На власника покладається також обов'язок відшкодувати збитки, завдані іншим підприємствам, громадянам і державі, на загальних підставах у зв'язку з заподіянням шкоди при по­рушенні вимог щодо охорони праці.

Розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій. У випадку травмування працівників, професійних захворю­вань або аварій на виробництві власник або уповноважений ним орган повинен провести розслідування. Порядок прове­дення розслідування регулюється Положенням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1993 р. в редакції постанови від 17 червня 1998 року № 9237.

Дія цього Положення поширюється на підприємства всіх форм власності, на громадян, у тому числі на іноземців та осіб без громадянства, які є власниками вказаних виробництв, і на кожного, хто виконує на них (підприємствах) роботу за трудо­вим договором або контрактом, проходить практику чи залуче­ний працювати тут з інших підприємств. Розслідування нещас­них випадків (профзахворювань) з працівниками під час відряд­ження за кордоном та з іноземними громадянами під час їхньої праці в Україні також провадиться за цим Положенням, якщо іншого не передбачено міжнародними угодами України.

Норми Положення не поширюються на осіб, котрі працю­ють або проходять службу і з якими не укладаються трудові договори на підвідомчих підприємствах та у військових части­нах, підрозділах Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Національної гвардії України, Служби безпеки України. В них розслідування нещасних випадків по­годжується з Комітетом по нагляду за охороною праці. Відпо­відний порядок такого розслідування щодо учнів і студентів визначається Міністерством освіти України.

Розслідуванню підлягають травми, гострі професійні захво­рювання та отруєння, теплові удари, опіки, обмороження, утоплення, ураження електричним струмом та блискавкою, ушкод­ження внаслідок аварій, пожеж, стихійного лиха (землетруси, зсуви, повені, урагани тощо), контакту з тваринами, комахами та ін.

За результатами розслідування на облік беруться нещасні випадки, які сталися: під час виконання трудових обов'язків (у тому числі під час відряджень), а також дій в інтересах підпри­ємства без доручення власника; на робочому місці, на тери­торії підприємства або в іншому робочому місці роботи протя­гом робочого часу, включаючи встановлені перерви; протягом часу, необхідного для приведення в порядок знаряддя вироб­ництва, засобів захисту, одягу перед початком або після закін­чення роботи, а також для особистої гігієни; під час проїзду на роботу або з роботи транспортом підприємства або сторонньої організації, яка надала його згідно з договором (заявою), а та­кож власним транспортом, який використовувався в інтересах виробництва; під час аварій (пожеж) і ліквідації їх наслідків на виробничих об'єктах; під час надання підприємством шефської допомоги; на транспортному засобі, стоянці транспортного за­собу, в порту заходу судна, на території вахтового селища з працівниками, які перебували на змінному відпочинку (про­відник, працівник рефрижераторної бригади, шофер-змінник, працівники морських і річкових суден, а також ті, що працю­ють за вахтово-експедиційним методом); у робочий час при пересуванні пішки, на громадському, власному транспортному засобі або засобі, який належить підприємству чи сторонній організації, з працівником, робота якого пов'язана з переміщен­ням між об'єктами обслуговування; під час пересування пішки або на транспортному засобі до місця роботи чи назад за разо­вим завданням власника або уповноваженого ним органу без оформлення посвідчення про відрядження.

Про нещасний випадок, внаслідок якого працівник згідно з медичним висновком втратив працездатність на один день і більше або виникла необхідність переведення його на іншу, легшу роботу терміном не менш як на один день, складається акт за формою Н-1(Додаток 1).

Такий акт не складається і не береться на облік нещасний випадок, що стався внаслідок отруєння алкоголем і наркотич­ними речовинами або внаслідок їх дій, якщо це не викликано застосуванням цих речовин у виробничих процесах чи непра­вильним їх зберіганням і транспортуванням. Факт отруєння повинен бути письмово підтверджений висновком медичного закладу.

Про кожний нещасний випадок очевидець, працівник, який його виявив, або сам потерпілий повинен доповісти безпосе­редньому керівникові робіт (бригадиру, майстру) чи іншому ке­рівникові (диспетчеру, змінному інженеру) і вжити заходів для надання долікарської допомоги. Цей керівник, у свою чергу, зобов'язаний терміново організувати медичну допомогу потер­пілому та його доставку до лікувально-профілактичного закла­ду (медпункт, медсанчастина, поліклініка, лікарня тощо), а та­кож повідомити про те, що сталося, керівника підрозділу підприємства, власника підприємства; зберегти до прибуття комісії з розслідування обстановку на робочому місці та устат­кування у такому стані, в якому вони були на момент події, а також вжити заходів до недопущення подібних випадків у си­туації, що склалася"

Власник підприємства, одержавши повідомлення про нещас­ний випадок, наказом призначає комісію з розслідування у складі керівника (спеціаліста) служби охорони праці підприємства (го­лова комісії), керівника структурного підрозділу або головного спеціаліста. До комісії входить також представник профспілко­вої організації, членом якої є потерпілий, а в разі гострих про­фесійних отруєнь — спеціаліст санепідемстанції. Якщо потер­пілий не є членом профспілки, до складу комісії входить упов­новажений трудового колективу з питань охорони праці.

Комісія з розслідування протягом трьох діб з моменту події зобов'язана: обстежити місце нещасного випадку, опитати оче­видців і осіб, які причетні до нього, та одержати пояснення по­терпілого, якщо це можливо; розглянути відповідність умов праці та засобів виробництва проекту і паспортам, а також дотримання вимог нормативно-технічної документації з експлуатації устат­кування і нормативних актів з охорони праці; установити обста­вини і причини нещасного випадку, визначити відповідальних за це осіб, а також розробити заходи щодо запобігання подібним

випадкам; скласти акт за формою Н-1 у п'яти примірниках, в якому вказати наявність вини в нещасному випадку підприєм­ства, потерпілого або іншої (сторонньої) особи, і надіслати його на затвердження власникові підприємства.

До акту додаються пояснення очевидців, потерпілого, а та­кож у разі необхідності паспорти, схеми, фотографії та інші документи, що характеризують стан робочого місця із зазна­ченням небезпечних і шкідливих виробничих чинників, медич­ний висновок про наявність алкоголю в організмі потерпілого.

Нещасні випадки, що оформлені актом за формою Н-1, реє­струються на підприємстві в спеціальному журналі.

Власник підприємства протягом доби після закінчення роз­слідування затверджує п'ять примірників акта. Акт надсилаєть­ся потерпілому, або особі, яка представляє його інтереси; кері­внику цеху або іншого структурного підрозділу (головному спе­ціалісту), де стався нещасний випадок, для здійснення заходів щодо запобігання подібним випадкам; державному інспекторові з нагляду за охороною праці; профспілковій організації, підприємства, де стався нещасний випадок; керівникові (спе­ціалісту) служби охорони праці підприємства, якому акт над­силається разом з іншими матеріалами розслідування.

Нещасний випадок, про який потерпілий своєчасно не по­відомив свого безпосереднього начальника чи власника підприє­мства, або якщо втрата непрацездатності від нього настала не відразу, розслідується за заявою потерпілого чи особи, яка пред­ставляє його інтереси, якщо з моменту події пройшло не більше одного року, протягом десяти діб від дня подання заяви. Пи­тання про складання акта за формою Н-1 вирішується комі­сією з розслідування.

У разі відмови власника скласти акт про нещасний випадок чи незгоди потерпілого або іншої зацікавленої особи із змістом акта питання вирішується у порядку, передбаченому законо­давством про розгляд трудових спорів. Органи з розгляду тру­дових спорів у разі необхідності одержують відповідний висно­вок представника органу державного нагляду за охороною праці, або органу державного управління охороною праці, або проф­спілкового органу.

Постановою Кабінету Міністрів України від 17 червня 1998 р. № 923 Комітетові по нагляду за охороною праці і Міністерству охорони здоров'я України надано право роз'яснювати вимоги Положення про розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на підприємствах, в установах і організаціях.

Порядок розслідування та облік нещасних випадків неви­робничого характеру, тобто не пов'язаних з трудовими відно­синами, які трапилися з громадянами на території України з втратою працездатності не менше ніж на один день, визначе­ний Положенням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 5 травня 1997 р. № 421.

Відповідно до цього положення, розслідуванню підлягають нещасні випадки з тяжкими для здоров'я наслідками. Якщо такі нещасні випадки сталися з гро­мадянами під час прямування на роботу чи з роботи (пішки, на громадському чи власному транспорті), а також під час вико­нання громадського обов'язку щодо рятування людей, під час участі в спортивних іграх на офіційних змаганнях, розсліду­ються організацією, де працює потерпілий, або організацією, яка зобов'язана забезпечити чи відповідає за безпечну життє­діяльність людей на відповідній території незалежно від ступе­ня тяжкості травми. Результати розслідування використовуються в разі призначення потерпілому допомоги у зв'язку з тимчасо­вою непрацездатністю і пенсії за інвалідністю.

Кожний нещасний випадок невиробничого характеру реє­струється лікувально-профілактичними закладами в окремому журналі за формою, затвердженою Міністерством охорони здо­ров'я України. Протягом доби лікувальний заклад зобов'яза­ний надіслати місцевому органу виконавчої влади повідомлен­ня за встановленою формою.

Рішення про необхідність розслідування нещасного випад­ку приймається керівником відділу (служби) охорони праці місцевого органу виконавчої влади, який реєструє повідомлен­ня лікувально-профілактичного закладу і надсилає своє рішен­ня і копію повідомлення організації, що повинна проводити розслідування.

Керівник організації не пізніше наступного дня після над­ходження рішення зобов'язаний утворити комісію з розсліду­вання нещасного випадку у складі не менше трьох осіб. До участі в роботі комісії можуть залучатися представники відпо­відного лікувально-профілактичного закладу та страхової орга­нізації, якщо потерпілий був застрахований, а також представ­ники організації, відповідальної за додержання умов безпеки на території, об'єкті, де стався нещасний випадок1.

Розслідування нещасного випадку провадиться протягом 10 календарних днів після утворення комісії, і його результати оформляються актом за формою НТ. Акт складається у трьох примірниках, підписується головою і членами комісії і затвер­джується керівником організації.

Облік нещасних випадків в цілому ведеться відділом (служ­бою) охорони праці місцевого органу виконавчої влади за відпо­відними формами державної статистичної звітності за підсум­ками кожного кварталу і за рік.

Організація, відповідальна або зобов'язана забезпечити без­печну життєдіяльність людини на території чи об'єкті, де став­ся нещасний випадок, здійснює запропоновані комісією захо­ди щодо усунення причин подібних випадків. Про здійснення зазначених заходів керівник організації у письмовій формі по­відомляє відділ (службу) охорони праці місцевого органу вико­навчої влади в термін, зазначений в акті за формою НТ.

Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний відпо­відно до законодавства відшкодувати працівникові шкоду, за­подіяну йому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням трудових обов'язків (ст. 173 КЗпП).

Висновок

Детально ознайомившись з курсовою роботою, ми одержали глибокі, фундаментальні знання в сфері охорони праці. В даній роботі мною була розкрита основна мета її написання: ознайомлення та аналіз поняття охорона праці, процесу закріплення охорони праці в Україні, затвердження охорони праці в необхідних нормативно правових актах держави, чільне місце серед яких посідає Закон України “Про охорону праці”; визначення стану захищеності жінок, неповнолітніх та осіб зі зниженою працездатністю в процесі їхньої трудової діяльності; детальне ознайомлення з гарантіями прав працівників на охорону праці, що гарантуються і забезпечуються державою. Все це прослідковується і визначається після детального, поглибленого наукового аналізу даної моєї праці та джерел, що використовувались в процесі написання курсової роботи.

Так в I розділі я більш детально зупинився на понятті охорони праці, описуючи загальні засади такого явища як “охорона праці на підприємстві, в організації, установі”. Також було зачеплено питання охорони праці жінок, неповнолітніх та осіб зі зниженою працездатністю, оскільки дані категорії людей потребують особливої уваги через свої фізичні якості. Для більш широкого і повного розгляду даних питань мною наведені деякі табличні дані(див. додаток).

В розділі II я вважав за необхідне описати та проаналізувати гарантії для працівників по охороні праці, які передбачаються і гарантуються державою. Цей розділ також нам показує правову базу охорони праці, яка існує і функціонує в Україні.

Нормативні документи, що складають нормативно-правову базу з охорони праці, це є:

1. Конституція України;

2. Закон України “Про охорону праці”;

3. Міжгалузеві і галузеві нормативні акти;

4. Міжнародні стандарти системи стандартів безпеки праці;

5. Державні стандарти України;

6. Правила, норми, положення, інструкції керівництва або вказівки, вимоги, рекомендації, технічні умови безпеки.

В III, заключному, розділі курсової роботи проаналізовано норми, правила з техніки безпеки і виробничої санітарії, які встановлюються і гарантуються державою для забезпечення охорони праці. В цьому розділі я детально зупинився на ті заходи безпеки на підприємстві, в установі та організації, які необхідні для захисту життя і здоров’я працівників.

Дана курсова робота є результатом глибокого аналізу, дослідницької роботи різних джерел по даній темі. Пріоритетним джерелом написання цієї роботи виступив Закон України “Про охорону праці”, оскільки він комплексно регулює питання охорони праці. Даний закон став фундаментом моєї науково-дослідницької роботи. Базисом курсової роботи також виступили праці, суб’єктивна оцінка і аналіз науковців, авторів підручників. Конституція України, як основне джерело законодавства України, також виступає основним орієнтиром моєї курсової роботи.

Основними методами, якими я користувався в процесі написання роботи, були метод порівняння, аналізу та опису.

Список використаної літератури:

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховною Радою України 28 .06.96р.-К.:Преса України, 1997.-80с.

2. Кодекс законів про працю України: Чинне законодавство зі змінами та доповненням на 01.08. 2004р.:К.:Вид. Паливода А.В., 2004.-112с.

3. Про охорону праці: Закони України: Затв. Верховною Радою України від 14.10.1992р.№2695-XII// Законодавча база “LIGA Закон”.

4. Про страхові тарифи та загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності: Закон України від 22.02.01р.№2277-III// Законодавча база “LIGA Закон”.

5. Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення: Закон України від 24 02.94 р.//Законодавча база “LIGA Закон”

6. Про основні напрями розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 року: Указ Президента України від 03.08.99р. №958/99// Законодавча база “LIGA Закон”.

7. Положення про порядок накладання штрафів на підприємства, установи, організації за порушення нормативних актів про охорону праці: Затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 17.09.93р.№754// Законодавча база “LIGA Закон”.

8. Положення про розслідування і облік нещасних випадків, професійних захворювань та аварій на підприємстві, в установі і організації: Затв. Постановою Кабінету Міністрів України від10.08.93з.№623// Законодавча база “LIGA Закон”.

9. Перелік важких робіт і робіт зі шкідливими та небезпечними умовами праці, на яких забороняється використання праці неповнолітніх: Затв. Наказом Міністерства охорони здоров’я України від 31.03.94р.№46// Законодавча база “LIGA Закон”.

10. Перелік важких робіт і робіт зі шкідливими та небезпечними умовами праці, на яких забороняється використання праці жінок: Затв. наказом Міністерства охорони здоров’я України від 29.12.93р.№256// Законодавча база “LIGA Закон”.

11. Граничні норми підйому і переміщення тяжких предметів жінками: Затв. наказом Міністерства охорони здоров’я від 10.12.93р.№241// Законодавча база “LIGA Закон”.

12. Трудове право України :навч. Посібник для студ. Юрид. Спеціальностей Вищих навч. Закладів/ Пилипенко П.Д., Бурак В.Я., Козак З.Я. та ін.;За ред. П.Д. Пилипенка.-К.:Видавничий дім “ін Юре”, 2003.-535с.

13. Трудове право: Прокопенко В.І.-К.: Вен Турі,96р.,223с.

14. Трудове право: Болотіна Н.Б.,Чанишева.-К.,01р.-563с.

15. Практикум: Болотіна Н.Б.,02р.-287с.

16. Основи охорони праці: навч. посібник/ За ред. Я.І.Бедрія .- 3-тє вид., перероб. і доп.- Львів “Магнолія плюс”, видавець СПДФ ОВ м. Піча,. 04.-240с.

17. Науково-практичний коментар до Закону України «Про охорону праці».-К.,1997.-С.32

18. Вікові межі працездатності неповнолітніх. Адаптація українського законодавства до Міжнародних угод: Ред О.//Право України .-99р.-№5.

19. Законодавство про охорону здоров’я жінок та дітей потребує вдосконалення.: Петрова Н.//Право Украъни.-97р.-№10.

20. Генеральна угода між Кабінетом Міністрів України, всеукраїнськими обє’днаннями організацій роботодавців і підприємців та всеукраїнськими профспілковими об’єднаннями на 2004-2005.//Урядовий Кур’р.-2004р.-19.05.-№92.

ДОДАТОК 3

Граничні норми підіймання та переміщення

важких речей неповнолітніми

ДОДАТОК 5

ДОДАТОК 6

УКАЗ

ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

Про Основні напрями розвитку трудового потенціалу

в Україні на період до 2010 року

З метою створення передумов для формування та реалізації довгострокової державної політики щодо розвитку трудового потенціалу постановляю:

1. Схвалити Основні напрями розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 року (додаються).

2. Кабінету Міністрів України:

у шестимісячний строк розробити і подати на розгляд Верховної Ради України проект Державної програми розвитку трудового потенціалу в Україні на 2000 - 2010 роки;

врахувати витрати щодо реалізації зазначеної Програми при опрацюванні проекту Державного бюджету України на 2000 рік.

Основні напрями розвитку трудового потенціалу в Україні

на період до 2010 року

Загальні положення

1. Трудовий потенціал - це сукупна чисельність громадян працездатного віку, які за певних ознак (стан здоров'я, психофізіологічні особливості, освітній, фаховий та інтелектуальний рівні, соціально-етнічний менталітет) здатні та мають намір провадити трудову діяльність.

Функціонування трудового потенціалу в Україні відбувається в умовах кризових явищ в економіці та соціальних протиріч у суспільстві. Природна база формування трудового потенціалу характеризується демографічними особливостями відтворення трудового потенціалу, які виявилися в 60-х - 90-х роках цього століття та вплинули на зниження народжуваності і збільшення смертності, скорочення тривалості життя і загальне старіння населення. Зазначені тенденції торкнулися кількісно-якісного складу трудового потенціалу, продуктивності суспільної праці і стимулів до неї, кваліфікаційного і освітньо-культурного рівня населення, вартості робочої сили і доходів населення. Економічні та соціальні чинники виявили проблеми безробіття, поширення нелегальної трудової діяльності, зниження національного інтелектуального та освітнього потенціалу, значного розшарування населення за рівнем доходів.

итуація, що склалася, вимагає розроблення науково обгрунтованого бачення дальшого розвитку трудового потенціалу, яке може бути покладено в основу практичних дій, спрямованих на кардинальне поліпшення стану справ у цій сфері. Серед них основними мають стати: створення належних умов для повноцінного відтворення трудового потенціалу і професійно-інтелектуального розвитку; створення можливостей для продуктивного його використання через відповідне економічне підгрунтя, збалансований регіональний розвиток, впровадження системи стимулів до праці, забезпечення умов праці і життя, а також реалізація соціальних гарантій зайнятого і незайнятого населення в умовах формування ринкових відносин, що створить передумови для поліпшення всіх параметрів формування трудового потенціалу.

2. Метою державної політики розвитку трудового потенціалу є створення правових, економічних, соціальних і організаційних засад щодо його збереження, відтворення та розвитку, спрямованих на створення умов для:

поліпшення природної бази формування робочої сили;

отримання професійно-технічної та вищої освіти, професійних послуг з підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації відповідно до суспільних потреб;

здійснення повної продуктивної зайнятості;

запобігання масовому безробіттю;

поліпшення охорони праці, зниження ризику втрати здоров'я і життя працюючих на виробництві;

забезпечення соціального захисту працюючого і непрацюючого населення;

осилення відтворювальної, стимулюючої та регулюючої функцій заробітної плати;

забезпечення зростання реальних доходів населення;

забезпечення захисту прав і гарантій громадян у сфері соціально-трудових відносин.

Основні напрями розвитку трудового потенціалу спрямовано на процеси модернізації у сфері зайнятості відповідно до потреб структурної перебудови господарського комплексу країни і розбудови соціально орієнтованої економіки. Вони розроблені з урахуванням Основних напрямів соціальної політики на 1997 - 2000 роки, схвалених Указом Президента України від 18 жовтня 1997 року N 1166. Реалізація політики розвитку трудового потенціалу має здійснюватися через довгострокову програму розвитку трудового потенціалу в Україні.

Основні напрями державної політики розвитку трудового потенціалу

3. Основні напрями розвитку трудового потенціалу мають передбачати:

1) у сфері поліпшення природної бази - забезпечення розширеного відтворення населення і збільшення тривалості його активного трудового періоду шляхом:

забезпечення сприятливих умов для всебічного розвитку сім'ї та її членів, найповнішої реалізації сім'єю своїх функцій, заохочення сімей, особливо молодих, мати дітей;

поліпшення стану здоров'я населення і зниження його смертності, особливо в працездатному віці;

створення умов для забезпечення загальнодоступної, своєчасної та якісної медичної допомоги для всіх верств населення, запровадження системи загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування;

розширення можливостей загальнодоступного повноцінного відпочинку і оздоровлення населення;

поліпшення умов праці жінок шляхом вивільнення їх з виробництва з важкими та шкідливими умовами праці, надання можливості для роботи на умовах гнучкого режиму праці;

розвитку ринку житла, забезпечення функціонування сім'ї на всіх етапах її життєдіяльності за рахунок створення розвинутої соціальної інфраструктури, державних та недержавних служб соціальної допомоги;

створення системи соціального захисту найбільш уразливих верств населення шляхом їх соціальної реабілітації, психологічної, медичної підтримки, розширення мережі притулків;

2) у сфері розвитку освітньої бази - всебічний розвиток інтелектуальних, духовних та фізичних здібностей особистості, забезпечення ринку праці висококваліфікованою робочою силою шляхом:

забезпечення доступної та безоплатної повної загальної середньої освіти у державних та комунальних навчальних закладах і надання можливостей отримання якісних знань в системі недержавних навчальних закладів;

сприяння професійному самовизначенню та ефективній адаптації молоді до умов ринкової економіки;

формування ринку освітніх послуг;

посилення орієнтації системи професійно-технічної, вищої та післядипломної освіти на підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації кадрів відповідно до потреб перш за все регіональних ринків праці;

створення умов для забезпечення доступності професійно-технічної та вищої освіти для всіх верств населення шляхом підготовки робітників і спеціалістів за державним замовленням;

формування системи безперервного навчання шляхом впровадження ступеневої підготовки, забезпечення реалізації програм підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів, створення умов для самоосвіти;

удосконалення нормативно-правової бази для професійного навчання персоналу на підприємствах відповідно до їх планів соціального розвитку, надання цим підприємствам державної підтримки;

інтеграції професійно-технічної, вищої та післядипломної освіти України у міжнародну освітню систему;

3) у сфері зайнятості - створення матеріально-технічних і соціально-економічних передумов для продуктивної зайнятості населення. Головним у створенні таких передумов є здійснення державного регулювання ринку праці з метою постійного розширення сфери прикладання праці і забезпечення надійного соціального захисту працюючого і непрацюючого населення шляхом:

оцінки загальної потреби в робочих місцях в економіці країни і формування ринку професій;

изначення і забезпечення підтримки регіональних та галузевих пріоритетів, що стимулюють процес створення нових, додаткових та збереження наявних високопродуктивних робочих місць;

створення робочих місць на базі широкого розвитку малого і середнього бізнесу, самозайнятості за умов формування дійового інвестиційного і фінансового механізму;

максимальної легалізації нерегламентованої зайнятості за рахунок створення малих підприємств аналогічного профілю діяльності за умови вжиття необхідних економічних, організаційних і законодавчих заходів;

впровадження механізму стимулювання створення робочих місць для окремих соціально-демографічних груп населення (молоді, жінок, інвалідів, військовослужбовців, звільнених з військової служби, тощо);

здійснення заходів щодо перерозподілу зайнятого населення між державним та недержавним секторами економіки у зв'язку із зміною форм власності підприємств та впровадженням механізму їх банкрутства;

зниження рівня та тривалості безробіття шляхом реалізації заходів активної політики зайнятості, зокрема через громадські роботи;

реформування системи соціального захисту безробітних через запровадження системи загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття;

підвищення територіальної мобільності населення з метою перерозподілу робочої сили між трудонедостатніми та трудонадлишковими регіонами;

створення правових і соціально-економічних засад щодо регулювання зовнішніх трудових міграцій громадян України, а також контролювання впливу імміграційних процесів на національний і регіональні ринки праці;

4) у сфері регулювання соціально-трудових відносин - забезпечення захисту прав і гарантій громадян шляхом:

посилення нагляду і контролю за додержанням законодавства про працю;

розроблення правових норм регулювання соціально-трудових відносин в альтернативних секторах економіки;

приведення законодавства з питань соціально-трудових відносин у відповідність з нормами міжнародного права;

5) у сфері політики доходів - посилення відтворювальної, стимулюючої та регулюючої функцій заробітної плати, на підвищення трудових доходів шляхом:

створення умов для стимулювання продуктивної праці, підприємницької та ділової активності;

забезпечення залежності розмірів заробітної плати від складності виконуваних робіт, кваліфікації та професійного досвіду працівника, його особистого внеску в кінцевий результат роботи;

посилення державних гарантій в оплаті праці шляхом поетапного наближення розміру мінімальної заробітної плати до величини вартості межі малозабезпеченості;

подальшого розвитку ринкових механізмів регулювання оплати праці і підвищення ролі колективних договорів та угод на всіх рівнях соціального партнерства в забезпеченні мінімальних гарантій оплати праці;

6) у сфері охорони праці - зниження рівня виробничого травматизму та професійних захворювань, зменшення факторів шкідливого впливу на організм працюючих та скорочення кількості робочих місць з шкідливими та важкими умовами праці шляхом:

виведення з експлуатації будівель та споруд, що перебувають в аварійному стані, зменшення кількості робочих місць з небезпечними, шкідливими та несприятливими умовами праці;

створення та впровадження системи загальнообов'язкового державного соціального страхування

створення системи навчання з питань охорони праці для працівників підприємств, установ та організацій всіх форм власності.

4. Основним напрямом державної політики розвитку трудового потенціалу на регіональному рівні є створення умов для його розвитку через збалансоване функціонування господарського комплексу регіону з урахуванням його природно-ресурсного, науково-технічного, виробничого потенціалу та екологічного стану довкілля.

ДОДАТОК 4

Граничні норми сумарної ваги вантажу для підлітків у

Розрахунку на 1 годину робочого часу

1 Трудове право: Прокопенко В.І.-К.: Вен Турі,96р.,223с.

1 Положення про опрацювання, прийняття, перегляд та скасування державних міжгалузевих і галузевих нормативних актів про охорону праці: Затв. наказом Держнаглядохоронпраці від 16.03.94р.№19//Законодавча база “LIGA Закон”

1 Основи охорони праці: навч. посібник/ За ред. Я.І.Бедрія .- 3-тє вид., перероб. і доп.- Львів “Магнолія плюс”, видавець СПДФ ОВ м. Піча,. 04.-240с.

[1] Трудове право України :навч. Посібник для студ. Юрид. Спеціальностей Вищих навч. Закладів/ Пилипенко П.Д., Бурак В.Я., Козак З.Я. та ін.;За ред. П.Д. Пилипенка.-К.:Видавничий дім “ін Юре”, 2003.-535с.

2 Про охорону праці: Закони України: Затв. Верховною Радою України від 14.10.1992р.№2695-XII// Законодавча база “LIGA Закон”.

1 Кодекс законів про працю України, ст.178: Чинне законодавство зі змінами та доповненням на 01.08. 2004р.:К.:Вид. Паливода А.В., 2004.-112с.

1 Трудове право: Болотіна Н.Б.,Чанишева.-К.,01р.-563с.

1 Науково-практичний коментар до закону України «Про охорону праці».-К.,1997.-С.32

1 Положення про порядок накладання штрафів на підприємства, установи, організації за порушення нормативних актів про охорону праці: Затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 17.09.93р.№754// Законодавча база “LIGA Закон”.

1 Про основні напрями розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 року: Указ Президента України від 03.08.99р. №958/99// Законодавча база “LIGA Закон”.

1 Генеральна угода мыж Кабінетом Міністрів України, всеукраїнськими обє’днаннями організацій роботодавців і підприємців та всеукраїнськими профспілковими об’єднаннями на 2004-2005.//Урядовий Кур’р.-2004р.-19.05.-№92.

1 Практикум: Болотіна Н.Б.,02р.-287с

1 Трудове право: Прокопенко В.І.-К.: Вен Турі,96р.,223с.

1 Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення: Закон України від 24 02.94 р.//Законодавча база “LIGA Закон”

1 Положення про розслідування і облік нещасних випадків, професійних захворювань та аварій на підприємстві, в установі і організації: Затв. Постановою Кабінету Міністрів України від10.08.93з.№623// Законодавча база “LIGA Закон”.