Легка промисловість України

У промисловому комплексу України легка промисловість виробляє товари народного споживання і частково продукцію промислового призначення. В умовах соціальної переорієнтації економіки цій галузі належить ведуча роль у піднесенні рівня життя населення.

В нашій країні наявні всі передумови для розміщення і розвитку легкої промисловості, яка охоплює текстильну (з бавовняною, вовняною, лляною та шовковою галузями), трикотажну, швейну, шкіряну, взуттєву, хутрову та інші галузі, підприємства котрих ,враховуючи хорошу трансфортабельність готової продукції у розміщенні орієнтується переважно на наявність трудових ресурсів і сировини.

Легка промисловість є однією з найбільш працеємних галузей господарства. Її трудопоглинаючий потенціал значним чином спрямований на жіночу частину трудових ресурсів.

Легка промисловість України – традиційна галузь народного господарства, яка від кустарних промислів і умовах напівнатурального господарства розвивалась до гігантів індустрії при товарному виробництві.

Розвитку галузі сприяли забезпеченість України відповідною сировиною, а також потребами населення в її продукції.

Легка промисловість розвивається в усіх районах України. Зокрема вона добре розвинена у Південному районі.

Південний район включає Автономну Республіку Крим, Одеську, Миколаївську та Херсонську області. Його площа становить 113 тис. км2, населення – 7,8 млн. чол. Або 19 % території і 15 % населення України. Цей район розташований на березі Чорного моря від чого і походить друга назва – Причорноморський.

У всеукраїнському та міжнародному поділі праці район спеціалізується на виробництві різноманітної продукції агропромислового комплексу, рибної та легкої (насамперед бавовняних, вовняних і конопледжгутових тканин) промисловостей.

Розглянемо легку промисловість Південного району.

Рис. 1. Південний район [7]

Легка промисловість - це сукупність галузей, що спеціалізуються на виробництві товарів народ­ного споживання, (тканини, взуття, трикотаж, одяг, галантерея).

Легка промисловість у 2000 році нараховувалося більше 860 під­приємств галузі, що перебували на самостійному балансі. Вироб­ництва галузі у 2001 році виробили товарів широкого вжитку на суму 1593,0 млн. грн. (у діючих цінах), що майже на 370 млн. грн. більше, ніж у 1996 році.

Динаміка виробництва основних видів продукції

текстильною промисловістю

До легкої промисловості належать: текстильна (бавовняна, вовняна, шовкова, лляна), трикотажна, шкіряно-взуттєва, швейна, хутряна.

Рис. 3.

У структурі легкої промисловості перше місце за обсягом виробництва посідає текстильна галузь, друге – швейна, третє – взуттєва.

Легка промисловість – надзвичайно трудомістка галузь, у якій працюють в основному жінки, тому її підприємства розміщені у великих містах, де багато трудових ресурсів. Також підприємства легкої промисловості орієнтуються на споживача (швейна, шкіряно-взуттєва, трикотажна) і сировину (текстильна). Із розвитком ринкових відносин на перше місце висувається транспортний фактор.

Провідна роль легкої промисловості – текстильна. Основними її виробниками є бавовняна, вовняна, лляна, конопледжгутова, трикотажна, текстильно-галантерейна, первинної обробки льону. Всього в Україні працює 247 підприємств тексти­льної промисловості, в т.ч. 76 трикотажних, 41 бавовняно-прядильна фабрика, 15 конопле- і льонозаводів. Бавовняна промисловість працює на довізній сиро­вині (бавовна-сирець), яку імпортує із Середньоазіатського та За­кавказького регіонів. На неї припадало у 2001 р. 56,1% всіх тка­нин, що вироблялися. Крупні підприємства галузі знаходяться насамперед у великих містах, через які проходять транспортні шляхи, - Херсоні, Нікополі (прядильно-нитковий комбінат).

В Україні працюють 25 підприємств і виробничих об'єднань, виробляють тканину із вовни (8,0% усіх тканин України).

Промисловість вовняних тканин представлена великими підприємствами в Одесі, що працюють на місцевій і привізній сировині.

Конопляно-джгутова промисловість недостатньо розвинена й повністю працює на привізній сировині. Тому її підприємства є тільки в Одесі.

Підприємства трикотажної промисловості (виробництво верхнього одя­гу, білизни, панчішно-шкарпеткове) орієнтуються на споживача, тому роз­міщені у великих містах — Одесі. Ті ж передумови визначають принципи розміщення швейної, шкіряної і взуттєвої промисловості, тому центри їхнього розвитку збігаються.

Важливими галузями легкої промисловості є шкіряна та взуттєва. Підприємства шкіряної промисловості займаються об­робкою шкір тварин, а також виробляють штучну жорстку і м'яку шкіру, штучне хутро. Виробництво штучної шкіри та хутра нала­годжене на підприємствах в Одесі.

У країні діє біля 100 підприємств які виробляють взуття з на­туральної та штучної шкіри. У 2001 році ними виготовлено біль­ше 13 4 млн. пар взуття. Найпотужніші взуттєві фабрики розмі­щені у Одесі та інших містах.

Підприємства хутряної промисловості, навпаки, розміщені переважно в невеликих містах — Балті (Одеська обл.). Винятком є Харків, де також розвинена ця галузь.

У структурі легкої промисловості швейна промисловість посі­дає друге місце за вартістю виробленої продукції. Розміщення підприємств галузі формується під впливом наявних трудових ресурсів і споживачів. Вони розташовані майже в усіх великих містах. Підприємствами країни у 2001 році було вироблено швейних виробів різнома­нітного асортименту (для дорослих, дітей, спортивного призна­чення) 35,8 млн. штук. [2]

2. Передумови розвитку легкої промисловості Південного району.

2.1. Історичні передумови.

Освоєння людиною Півдня теперішньої України сягає в добу палеоліту (100 тис.— 10 тис. років до Хр.). З того часу його територією володіли різні народи, у т.ч. скіфи, слов'яни, таври. Останні дали давню назву Кримському пів­острову — Таврида, чи Таврійський.

За часів Київської Русі-України з Балтійського моря по Дніпру до Чорного моря і Константинополя проходив відо­мий торговий шлях, "із варяг у греки", який мав велике значення для Причорномор'я.

У XIII ст. район був завойований монголо-татарами, від яких походить назва "Крим" (Кирим). У XV ст. на значній території Півдня вони утворили Кримське ханство. Згодом північне узбережжя Чорного моря захопила Туреччина, яка у 1478 р. домоглася залежності від себе крим­ського хана. Турки і татари робили часті набіги на Укра­їну і Росію, грабуючи їх і забираючи в полон людей для продажу, їм давало належну відсіч хоробре українське козацтво.

Наприкінці XVIII ст. південні райони сучасної України захопила Росія (Крим у 1783 p., Одещину у 1791 p.). Після цього безлюдне Дике поле в південних степових ра­йонах України почали інтенсивно заселяти як українці, так і частково росіяни. Степи спершу використовувалися для розвитку пасовищного скотарства (розведення овець і великої рогатої худоби). Вовна і шкіра мали добрий ринок збуту в Росії і за рубежем. На карті Півдня з'явилися по­рівняно великі торгові міста — Херсон (1778 p.), Миколаїв (1788 p.), Одеса (1794 p.).

Зменшення попиту на вовну і шкіру у другій половині XIX ст. під впливом конкуренції австралійського вівчарства зумовило переорієнтацію Півдня на торгове землеробство зернового напрямку (пшениця, ячмінь), що мало збут на внутрішньому і зовнішньому ринках. Цьому сприяло будів­ництво залізниць Одеса-Балта (1865 p.), Одеса-Ки­їв-Москва (1870 р.) та ін.

Планомірний розвиток промисловості розпочався у дру­гій половині XIX ст. — стали до ладу судноверфі у Мико­лаєві, Одесі, Херсоні, зернопереробні підприємства, налаго­дилося виробництво машин для сільського господарства. І все ж в довоєнний період тут розвивався переважно аграр­ний тип господарства зернової спеціалізації у системі все­російського територіального поділу та об'єднання праці.

Значних спустошень Південь зазнав під час Другої сві­тової війни, особливо після звільнення його у першій по­ловині 1944 р. радянськими військами, коли за наказом Сталіна з Криму були депортовані до Середньої Азії тата­ри (приблизно 200 тис. чол.) і німці (63 тис. чол.). З на­годи 300-річчя Переяславської Ради, яка у свій час ухва­лила рішення про включення України до складу Росії, Президія Верховної Ради СРСР указом від 19 лютого 1954 р. передала Україні Кримську обл. У процесі теперішньої суверенізації їй було надано статус автономії (30 червня 1991 р.) у складі, територіальної цілісності України.

Після Першої світової війни ПР перетворився у досить потужний індустріально-аграрний регіон із розвиненим АПК, машинобудуванням і металообробкою, легкою про­мисловістю, транспортом і рекреацією. Проте загострилися й соціально-економічні проблеми (екстенсивність розвитку, застійні явища у господарстві, непосильний тягар ВПК, структурна деформація економіки). Подолання наслідків людиножерного соціалістичного експерименту теж не минає без втрат (різкий спад виробництва, розлад економічних зв'язків, зменшення інвестицій, інфляція, безробіття, силь­не зниження рівня життя більшості населення тощо). Та існує обґрунтоване сподівання, що принциповими ринкови­ми засобами скрута буде подолана, бо різнобічні потенці­альні можливості України та її регіонів багатющі. [7]

2.2. Природо-екологічні передумови.

Південний район має сприятливе економіко-географічне положення. Він знаходиться на півдні України й омиваєть­ся Чорним і частково Азовським морями. З цим пов'язана і його друга назва — Причорноморський. Приморське по­ложення зумовило розвиток суднобудування та судноремон­ту, морського транспорту каботажного та міжнародного плавання, курортно-туристського господарства, портово-про­мислових комплексів. Розташування району є також придунайським, що дає змогу підтримувати дешеве річкове сполучення з багатьма країнами Європи (Румунією, Болга­рією, СРЮ, Угорщиною, Словаччиною та ін.). Через цен­тральну частину району протікає Дніпро, по якому він має добре транспортне сполучення з Придніпров'ям, Ки­євом, Черкасами. На південному сході район межує з Північно-Кавказьким економічним районом Росії, на північно­му сході та півночі — з Придніпров'ям, на північному за­ході — з Центральним районом України, на заході — з Молдовою, на південному заході — з Румунією. Близько до ПР розташований Східний район. Отже, внутрішні ра­йони України, особливо Придніпровський та Донецький, до яких близькі промислові центри Причорномор'я, є потуж­ною базою для постачання ПР різними індустріальними товарами (вугіллям, металом, машинами). Порівняно неда­леко від нього по Чорному морю розташована Болгарія, з якою встановлене поромно-залізничне сполучення (Іллічівськ—Варна). Через Південний район Україна підтримує транзитні міждержавні зв'язки з іншими країнами за допо­могою різних видів транспорту (особливо морського, заліз­ничного, автомобільного, трубопровідного).

Переважно низовинний рельєф, велика кількість тепла та світла, великі масиви чорноземів, наявність мінеральних ресурсів (залізних руд, флюсових вапняків для чорної металургії, ропи Сиваша, джерел мінералних вод, лікувальних грязей), довга берегова лінія з піщаними пляжами на узбережжі теплих Чорного та Азовського морів, мальовничі ландшафти Кримських гір сприяють різносторонньому комплексному розвитку району. Гальмують його недостатні паливно-енергетичні ресурси, посушливий клімат, екологічна забрудненість.

Природні передумови формування народногосподарсь­кого комплексу. Взагалі інтегральний природно-ресурсний потенціал Причорноморського району не високий — лише 15,6% загальноукраїнського; це пояснюється відносною бідністю корисними копалинами. Але є два фактори, які цілком компенсують дефіцит мінеральних ресурсів: це теплий клімат і море.

Перший — сприяв формуванню потужного агропромис­лового комплексу й унікального для України рекреацій­ного комплексу з південною специфікою. Вихід до моря, крім рекреаційного значення, має велике економічне: зав­дяки цьому в районі сформувалися припортові комплекси, які працюють як на українській сировині (зерно, цукор, риба — переробляються й вивозяться в інші регіони країни й за кордон), так і на девізній з інших країн (аміак, суперфосфорна кислота, чай, значною мірою тютюн, нафта, бавовна, джут). Завдяки морю однією з провідних галузей стало суднобудування.

Корисних копалин небагато, але значення деяких з них набуває загальноукраїнського характеру. Це керченська залізна руда, солі кримських озер і Сиваша, газ, мармур, лікувальні грязі лиманів, мінеральні джерела.

Порівняно з іншими районами, Причорномор'я найгір­ше забезпечене енергетичними ресурсами, що не лише стри­мує енергомісткі виробництва, а й негативно впливає на розвиток господарства. [6]

2.3. Соціально-економічні передумови.

До соціально-економічних передумов відносять:

а) Демографічні передумови. Щільність населення району — 68 чол./км2, що нижче за середньоукраїнський показ­ник. Найнижча вона в Херсонській області (44 чол./км2). Демографічна ситуація в районі складна. Коефіцієнти природного приросту населення скрізь від'ємні, в межах від -5,0 (Херсонська область) до -6,1‰ (Одеська). Част­ка осіб працездатного віку становить 57,1%, що є най­вищим показником серед районів України. Це створює сприятливі умови для розміщення працемістких вироб­ництв.

Характерною рисою розселення населення Причорно­морського району є те, що його найбільші міста — Одеса, Миколаїв, Херсон, Севастополь, Керч — розташовані вздовж морських берегів; у внутрішньому просторі переважають малі й середні міста (за винятком Сімферополя). Це нега­тивно впливає на розвиток гінтерланду, який не має силь­них організуючих центрів.

б) Економічні передумови. До середини XIX ст. Причор­номор'я розвивалося лише як сільськогосподарський ре­гіон. Але з будівництвом залізниць (Одеса — Кремен­чук — Харків, Харків — Сімферополь, Одеса — Київ) структура господарства почала швидко ускладнюватися. Різко виросли обсяги експорту пшениці; згодом у порто­вих містах (Одеса, Миколаїв, Генічеськ) виникло велике борошномельне виробництво з орієнтацією на експорт. На зовнішній ринок працював і Одеський цукрорафінадний завод. На імпортній сировині діяли джутова, тютюнові, чає­розважувальні фабрики й суперфосфатний завод в Одесі. Наприкінці XIX ст. виникло суднобудування в Миколаєві. Потреби сільського господарства сприяли розвитку сіль­ськогосподарського машинобудування, зокрема виробниц­тву плугів в Одесі. Власну сировину використовують чис­ленні овочеконсервні (Одеса, Херсон, Ізмаїл, Сімферополь) заводи.

У першій половині XX ст. в районі виникає верстатобудування; в повоєнні роки — електротехнічне, електрон­не машинобудування, розширюються потужності хімічної промисловості.

Перехід до ринкової економіки відкриває перед районом нові можливості для розвитку, особливо на шляху зміцнен­ня економічних зв'язків з країнами Середземномор'я, Бли­зького Сходу, басейну Індійського океану, Далекого Сходу, Латинської Америки. Через Дунайську транспортну сис­тему район має безпосередній вихід до Східної та Централь­ної Європи. [4]

3.1. Особливості і фактори розміщення галузі.

Багатонепродовольчих товарів виробляє легка промисловість. яка забезпечує населення тканинами, одягом, взуттям тощо, а інші галузі промисловості - кордом, технічними тканинами тощо.

Тут функціонує 1971 виробниче підприємство, в тому числі у швей­ній промисловості - 1218. У 1998 р. 2/3 підприємств були акціонерними, а 9/10 належали до недержавного сектора.

Галузь має значні потенційні можливості, проте використовують­ся вони недостатньо через значні недопоставки сировини за міждержавними угодами, практичне припинення імпортних поставок, які щороку становили $ 500 млн. Нині щорічна закупівля бавовни становить 50-60 тис. т замість необхідних 250 тис. т. Менше за потрібну кількість поставляється хімічних ниток і волокна, шубно-хутрової сировини, кау­чуків, синтетичних латексів, барвників та ін. Підприємства частково працюють на давальницькій сировині, щоб не простоювати, а це призво­дить до збіднення українського ринку товарів. До того ж держави-постачальники основних видів сировини в Україну постійно під­вищують ціни на них, внаслідок чого з початку 1993 р. до 1998 р. вартість продукції легкої промисловості зросла від 26 до 80 разів.

Пріоритетні завдання легкої промисловості - формування і розмі­щення державних замовлень та державних контрактів, координування діяльності підприємств, пов'язане з виконанням цього завдання, розроб­ка цільових програм перспективного розвитку нових видів сировини, збалансованого розвитку підгалузей.

Передбачається розширення сировинної бази, ліквідація диспропо­рцій в окремих підгалузях; розвиток машинобудування для легкої промисловості, механізму відновлення кооперативних зв'язків з країна­ми СНД.

Виробництво непродовольчих товарів народного споживання по регіонах у 2002 р. (за фактичними цінами), млн. грн.

Рис.4.

Рис. 5. Легка промисловість України

Легка промисловість мас тісні зв'язки з хімічними галузями. Вже нині Україна може використовувати власні потужності для виробництва синтетичної шкіри і клею, підошов, хімічних ниток і волокон, капролак­таму, необхідного для виробництва хімічних ниток і пряжі. Заслуговує на увагу вітчизняне виробництво поліуретанових композицій для взуттєвої галузі, які досі імпортували.

Розміщення легкої промисловості вигідно поєднується також з розміщенням важкої промисловості, оскільки у виробництві предметів споживання зайняті здебільшого жінки, а у важкій промисловості - чоло­віки. При розміщенні галузей враховують забезпечення трудовими ресурсами, народногосподарські функції і територіальні особливості окре­мих економічних регіонів України. При будівництві нових підприємств, крім капітальних витрат, слід обов'язково враховувати витрати на соціа­льну інфраструктуру.

Зміни в розміщенні легкої промисловості зумовлені ліквідацією розриву між сировинними районами і районами виробництва. Вовняне, бавовняне, шовкове, трикотажне виробництво орієнтується на сировину і споживача; взуттєве і швейне - на споживача, лляне - на сировину. [4]

3.2. Сучасна територіальна організація.

Група галузей, що забезпечує населення тканинами, одя­гом, взуттям та іншими предметами споживання, становить легку промисловість. Вона відноситься до обробної промис­ловості та включає текстильну, взуттєву і швейну галузь. Ця галузь тісно пов'язана з сільським господарством, га­лузями машинобудування та хімічною промисловістю. Сільське господарство забезпечує легку промисловість ок­ремими видами сировини, машинобудування — обладнан­ням, хімічна промисловість — хімічними волокнами, барв­никами. Однією з особливостей розміщення підприємств легкої промисловості є територіальне їх сполучення з важ­кою індустрією, наприклад металургією, що дозволяє раціо­нально використовувати трудові ресурси. Легка проми­словість частіше за все є в тому або іншому територіаль­ному комплексі як додаткова галузь (або галузі), що обслу­говує, але іноді вона відіграє ще й районотвірну роль. Клю­чові фактори розміщення підприємств легкої промисло­вості: споживчий, сировинний, забезпеченість трудовими ресурсами.

Територіальна організація легкої промисловості зумов­лена перш за все впливом споживчого та сировинних фак­торів. Кожен із цих факторів діє по-різному — залежно від стадії виробництва та техніко-економічних особливостей тієї або іншої галузі. Окрім галузевого та споживчих фак­торів, велике значення має забезпеченість тієї або іншої території робочою силою.

Підприємства первинної переробки сировини мають ве­лику кількість відходів (до 30-40% ваги вихідної сирови­ни) і тому тяжіють до сировинних баз. Волокнисті куль­тури обробляють у місцях їхнього виробництва, а тварин­ницька сировина піддається первинній переробці далеко від сировинних баз. Так, миття вовни можна здійснювати на шляху транспортування сировини за наявності водо- та паливопостачання. Розміщення виробництва шкіри може бути сполучене як з тваринницькою базою, так і з цент­ром споживання м'яса.

На розміщення легкої промисловості (особливо її голов­ної галузі — текстильної) великий вплив справляє науко­во-технічна революція. Це відбивається перш за все на концентрації текстильного виробництва, на зміні його си­ровинної бази. Натуральне волокно поступово витісняєть­ся хімічними волокнами. Велика кількість тканин вироб­ляється з сумішей натуральних і хімічних волокон.

У шкіряній промисловості значне місце займають штуч­ні шкіри.

Промисловість органічного синтезу як сировинна база для легкої промисловості різко змінила умови розміщен­ня її підприємств у окремих районах.

На відміну від первинної обробки сировини, виробницт­во готової продукції характеризується більш складним розміщенням. При виборі варіанту розміщення врахову­ють сировинний, споживчий та трудові фактори. Головним виступає фактор трудових ресурсів, бо легка промисловість — найбільш працемістка галузь і разом з тим населення є споживачем готової продукції. Таким чином, райони, за­безпечені трудовими ресурсами, масово споживають про­дукцію легкої промисловості та тим самим створюють сприятливі умови для розміщення її підприємств.

Легка промисловість України представлена текстильною, швейною та шкіряно-взуттєвою галузями. За ви­пуском продукції, за вартістю основних виробничих фондів перше місце займає текстильна промисловість. Головною галуззю текстильної промисловості в Україні, як і в усьо­му світі, є бавовняна галузь. Бавовняне виробництво краї­ни знаходиться у великій залежності від постачальників-сировини. Тому в нашій країні передбачається відновлен­ня бавовництва в південних районах. Завдяки цьому Ук­раїна зможе забезпечити свою бавовняну промисловість на 70% власною сировиною і на стільки ж відсотків знизити собівартість виробництва тканин. В Херсоні вже введена в дію експериментальна лінія бавовняно-очисного заводу, що споруджується тут у відповідності з Державною про­грамою розвитку легкої промисловості. Бавовняні ткани­ни та інші вироби з бавовни виробляються у Херсоні, Тер­нополі, Донецьку, Полтаві, Києві, Чернівцях, Івано-Франків­ську, Коломиї, Коростишеві, Радомишлі, Миколаєві; більша частина виробляється на трьох комбінатах — Херсонсько­му, Донецькому, Тернопільському. Інші підприємства про­дукують переважно пряжу та нитки.

Другою за значенням є вовняна промисловість. Сиро­виною служить вовна, добавки з штучних та синтетичних волокон. У вовняній промисловості здійснюється первин­на переробка вовни та виготовлення пряжі, тканин та ви­робів з них. Підприємства вовняної промисловості розмі­щені у Харкові, Луганську, Одесі, Дунаєвцях, Сумах, Богуславі та інших. [5]

4. Зовнішня торгівля продукцією легкої промисловості.

Значна питома вага в експорті держави належить товарам лег­кої промисловості, яких у 1999 р. було вивезено з країни до спо­живачів в інших державах на суму майже 612 млн. дол. США (бі­ля 5,3% загального обсягу експорту України). Передові позиції у структурі закордонних поставок предметів споживання займала швейна промисловість, вивізна вартість товарів складала більше половини всього експорту легкої промисловості. Гак, текстиль­ний одяг та предмети оцінювалися на суму 304,5 млн. дол. США, а трикотажний одяг та його предмети - на суму майже 36 млн. дол. США, що разом склало більше 340 млн. дол. США, або 55,6% усієї експортної продукції легкої промисловості. Доволі вагомою у закордонному вивозі є шкіряна сировина, якої постав­лено на суму 79,2 млн. дол. США, або 12,9% загального обсягу експорту предметів народного споживання, а також взуття, зага­льна вартість якого склала 58,4 млн. дол. США. а 9,5%. За межі України постачається велика група текстилю і текстильних виро­бів, зокрема, бавовняні, спеціальні та шовкові тканини (із натура­льного шовку), вовна, нитки з хімічних і рослинних волокон, вата, килими, текстильні матеріали, трикотажне полотно та інші готові текстильні вироби, а, загалом, на суму 113,6 млн. дол. США, або 18,5% експорту легкої промисловості. Причому, найбільша частка у цій групі товарів належить ниткам із хімічних волокон - 41,4%. З інших товарів легкої промисловості, які вивозяться з країни, відзначимо ще вироби зі шкіряної сировини, хутряну сировину, головні убори, парасольки, оброблені перо та пух, іграшки, ігри.

Рис. 6. Галузева структура експорту України в 2002 р.

За даними Міністерства статистики України у торгівлі з країнами далекого зарубіжжя мала позитивне сальдо розміром майже 1346,4 млн. дол. США. Основна частина експорту припадає на Європу (49,4 %), друге місце посідає Азія (38 %), на третьому місце Америка (8,3 %), далі йдуть Африка (4 %) та Австралія і Японія (0,3).

Важливим зовнішно-економічним партнером України є Німеччина, куди українські підприємства поставляють продукції вартістю 741,4 млн. дол. США. важливе місце займає легка промисловість. В Німеччину вивозять товарів на суму 223,3 млн. дол. США. Найбільша частка у вивезеній структурі припадає на трикотажний і текстильний одяг, обсяги якого сягали майже 199 млн. дол. США.

Рис. 7. Галузево-товарна структура українського

експорту до Німеччини у 2000 р.

Велику частку у вивозі до Італії утворюють товари легкої промисловості, близько 18 %. Вартість їх поставок становить 69,9 млн. дол. США. [3]

Рис. 8. Галузево-товарна структура українського

експорту до Італії у 2000 р.

5. Проблеми і перспективи розвитку легкої промисловості Причорноморського району.

У зв'язку із прорахунками у плануванні розвитку легкої промисловості, а також загальною кризовою ситуацією в економіці виникли значні проблеми у комплексі. Зосередження; території країни великих промислових підприємств, особливо. бавовняної промисловості, призвели як до проблем постачання сировини, що ввозиться з-за кордону, так і надмірної концентрації жіночої робочої сили у деяких містах. У той же час для інших видів сировини є недостатні потужності для переробки.

Загальною проблемою, як і в інших галузях промисловості, є відстала, технологія виробництва і низька якість продукції. Вирішення її може відбуватися шляхом реконструкції і модернізації, створення спільних з іншими країнами підприємств, розміщення ринків постачання сировини тощо.[1]

Проблеми та перспективи розвитку

Подальший розвій господарства Південного району повинен ґрунтуватися на стратегічній комплексній програмі його розбудови у системі загальноукраїнської регіональної диференціації та інтеграції праці. Насамперед слід завер­шити приватизацію державних, і кооперативних підпри­ємств і таким чином задіяти закони ринкової економіки, припинити спад виробництва. До речі у трьох областях регіону практично не функціонують понад 60 % підприємств. Та й решта працює не на пивну потужність; це призводить до явного і прихованого безробіття, зубожіння народу.

Вимагають докорінної перебудови галузева і територі­альна структури економіки на макро-, мезо- і мікрорівні. Незадовільною с пропорція між важкою промисловістю, з одного боку, га легкою і харчовою, — з другого.

Гострі регіональні проблеми назрівають в енергетиці. Послабити їх можна шляхом запровадження у виробництво і побут строгого режиму економії, раціонального викори­стання місцевого нафтогазоресурсного потенціалу, введення до ладу діючих нафтоперевалочного терміналу.

В умовах розриву зв'язків на терені колишнього СРСР особливо потерпає машинобудівна галузь. Донедавна вона використовувала довізні комплектуючі вироби з інших регі­онів, а готова продукція у великій кількості вивозилася за межі ПР в той час, коли на місці її потребували і маши­нобудівники, і підприємства морегосподарського комплексу, і АПК. Отже, слід зміцнювати раціональні внутрі- і між­регіональні виробничі зв'язки, розширювати конкурентоспроможні наукомісткі види машинобудування (електроніка, приладобудування тощо).

Слабкою ланкою компонентної структури господарства ПР с АПК, особливо його аграрний сектор. На його функціонування впливають значні розбіжності цін на продукцію сільського господарства і промисловості, високі податки, незадовільне забезпечення матеріально-технічними засобами, недостатні масштаби зрошування.

До рівня міжнародних стандартів треба зміцнити мате­ріально-технічну базу курортно-рекреаційного комплексу, що має унікальний природно-ресурсний потенціал. У ба­гатьох місцевостях він повинен стати серцевиною господар­ства з підпорядкуванням-йому інших галузей економіки і систем розселення.

Перспективною для району є активізація зовнішньоеко­номічної діяльності. Цьому сприяло б залучення іноземного капіталу, формування вільних економічних зон, у т.ч. ку­рортно-рекреаційних.

Гострою для Півдня є екологічна проблема: небезпечний рівень забруднення води, повітря, інших ланок довкіл­ля спричиняє ріст онкологічних захворювань, хвороб орга­нів дихання і кровообігу. Тому необхідно посилити охоро­ну природи, вдосконалювати екологічне виховання. Вирішення названих проблем сприятиме підвищенню добробуту людей. Слід сказати, що соціальна проблема у районі нас свої особливості, викликані загостренням-національних стосунків. Із значними труднощами зустрічаються у Криму, зокрема, кримські татари і німці, що поверта­ються на батьківщину з місць виселення. Фінансове забез­печення цього повернення мали б на себе взяти, крім Ук­раїни, також Росія, країни СНД з яких виїжджають пере­селенці.

Дуже небезпечною для прикордонного Півдня є кримі­ногенна ситуація. Для приборкання порушників правопо­рядку слід об'єднати зусилля місцевих і центральних правоохоронних органів.

У загальній територіальній структурі економіки існує велика диспропорція у розвитку перенасиченої продуктив­ними силами вузької приморської зони і більш віддалених від моря аграрних північних підрайонів, які треба індустрі­алізувати, зокрема з допомогою переробних підприємств харчової промисловості.

Дальші перспективи підвищення добробуту народу пов’язані з розв'язанням цілого комплексу проблем на шляху послідовних ринкових перетворень, співіснування різних форм власності на засоби виробництва.

Основними галузями, які належать до легкої промисловості є текстильна (виробництво різних тканин), швейна пошиття одягу, білизни тощо), шкіряно-взуттєва (вичинка шкіри і пошиття взуття) та хутрова (виробництво хутра і хутрових виробів). Отже, комплекс легкої промисловості працює для забезпечення потреб населення у взутті, одязі, предметах галантереї тощо. Частина продукції (технічна тканина, шкіра) надходить на підприємства важкої індустрії.

На сьогоднішній день у легкій промисловості працює 10,5% від зайнятих у про­мисловому виробництві. На початку 90-х років вона давала більше 11% загального обсягу продукції всієї індустрії України.

Легка промисловість набула розвитку у другій половині XIX століття. Побудовані джутова фабрика в Одесі, канатний завод у Харкові і т. ін., які працювали в основному на привізній сировині. У XX столітті, особливо після Другої світової війни, набули розвитку нові галузі — трикотажна, виробництво штучної шкіри тощо. Підприємства галузі зараз працюють у більшості великих і середніх міст району.

Основною галуззю комплексу легкої промисловості є текстильна, сировиною для якої є рослинні (бавовна, льон, коноплі), тваринні (вовна, шовк), а також штучні і синтетичні (віскозний шовк, лавсан, капрон, нейлон і ін.) волокна. Залежно від сировини у текстильній промисловості виділяють лляну, шовкову, вовняну, бавовняну, а також трикотажну (виробництво полотна і в'язаних виробів з натуральних і хімічних волокон та хімічних комплексних ниток) підгалузі. Шкіряно-взуттєва та хутрова галузі легкої індустрії використовують як сировину природні шкури свійських і диких тварин, а також штучні шкіру та хутра.

Природна сировина для легкої промисловості проходить первинну обробку, що здійснюється на льонопереробних, шовкомотальних, вовномийних, бавовняно-очисних та інших підприємствах. Процес виготовлення тканини, крім первинної обробки сировини, містить три основні стадії: прядіння, ткацтво і обробку. Після першої отримують прядиво, яке утворене однією або декількома нитками. З прядива на ткацькому виробництві отримують різні види тканин. Обробка перед­бачає вибілювання, фарбування та оздоблення тканин. Продуктивність цього сучас­ного виробництва у 8-10 разів більша, ніж ткацького.

Для легкої промисловості і зокрема текстильної характерні два типи підприємств: фабрики і комбінати. На фабриках здійснюються один або два виробничі процеси, а тому вони бувають ткацькі, прядильно-ткацькі чи оздоблювальні. На комбінатах здійснюється повний виробничий процес від прядіння до оздоблення.

Більшість галузей легкої промисловості щодо факторів розміщення мають под­війну орієнтацію. Первинна обробка, а також лляна, шовкова галузі тяжіють до сиро­вини. Виготовлення готової продукції, бавовняних і вовняних тканин орієнтується на споживача та трудові ресурси. Тобто підприємства, що їх виробляють, розмі­щуються у великих містах і особливо там, де необхідно забезпечити роботою жіноче населення (центрах розвитку паливної, металургійної промисловості тощо).