Демографічний потенціал України

План

Вступ

1. Чисельність населення України та її динаміка

2. Природний рух населення та трудових ресурсів України

3. Механічний рух населення та трудових ресурсів України

4. Економічна оцінка статево-вікової структури

5. Зайнятість населення за галузями економіки

6. Перспективи формування і використання населення України

Висновок

Вступ

Основа кожної держави – це населення, люди, які є її громадянами, носіями державного суверенітету. Нормальний розвиток держави неможливий без достатньої кількості на­селення, його працересурсного та інтелектуального потенці­алу, виробничої і духовної культури.

Ми живемо у такий період розвитку людської цивіліза­ції, коли, незважаючи на зростаюче об’єднання світу, ос­новною тенденцією є формування і розквіт націй та їх держав. Розвиваються передусім національні держави, тобто такі, які формуються певною нацією.

Проблема виживання української нації в сучасний період пов’язана передусім із двома негативними демографіч­ними процесами – старінням і депопуляцією населення. Старіння народу – це наростання у ньому питомої ваги старших поколінь порівняно зі середніми та молодшими. Якщо ця частка людей у віці понад 60 років перевищує десять відсотків, то нація належить до старіючої. Тепер в Україні населення такої групи становить близько 20%.

Старіння є великою мірою результатом зниження пито­мої ваги населення молодших вікових груп (до 16 років), яка, у свою чергу, прямо залежить від зменшення народ­жуваності. У 1991 р. в Україні вперше народжуваність бу­ла меншою, ніж смертність. Настав новий якісний етап у демографічній обстановці (ситуації) – поступове змен­шення населення за рахунок від’ємного природного приро­сту. Такий негативний процес називається депопуляцією.

Значна смертність людей старшого віку, підвищена смертність серед дітей (зокрема, віком до одного ро­ку – приблизно 14 на 1000 народжених) призвели до то­го, що населення України, особливо чоловіче, має порівня­но невисокий середній вік (71 рік). У жінок він становить 75, а у чоловіків – 66 років (у Австрії відповідно 75, 79 і 72 роки, в Італії – 76, 79 і 73; США – 75, 78 і 71, в колишній ФРН – 75, 78 і 72 і т.д.).

Досі не вирівнялося співвідношення між чоловічим і жіночим населенням. Хоч в основному переважають жінки старшого віку, однак вимирання людей чоловічої статі вна­слідок хвороб і травматизму у молодому й середньому віці набуває загрозливих масштабів.

Нарешті, в Україні невпорядковані як внутрішні, так і особливо зовнішні міграції. Масова імміграція сюди з Росії людей похилого віку, зростаючий виїзд у Росію і на Захід молодих спеціалістів, зокрема вищої кваліфікації, негатив­но змінює як демографічну, так і соціальну структуру на­селення.

Актуальність обраної теми роботи зумовлена тим, що природною основою трудових ресурсів є народонаселення. Роль його як основи суспільного виробництва полягає в тому, що воно виступає споживачем матеріальних благ і тим самим зумовлює роз­виток насамперед галузей, які орієнтуються у своєму розміщенні на споживача. Однак найважливішою характерною рисою народо­населення є те, що воно є природною основою формування трудо­вих ресурсів, найголовнішого елемента продуктивних сил, які віді­грають вирішальну роль як фактор розміщення трудомістких галу­зей господарства.

1. Чисельність населення України та її динаміка

Природною основою трудових ресурсів є народонаселення. Роль його як основи суспільного виробництва полягає в тому, що воно виступає споживачем матеріальних благ і тим самим зумовлює роз­

виток насамперед галузей, які орієнтуються у своєму розміщенні на споживача. Однак найважливішою характерною рисою народо­населення є те, що воно є природною основою формування трудо­вих ресурсів, найголовнішого елемента продуктивних сил. які віді­грають вирішальну роль як фактор розміщення трудомістких галу­зей господарства.

Чисельність населення, його динаміка і віково-статева структу­ра є найважливішими показниками демографічної характеристики народонаселення. Не менш важливим є показник природного при­росту населення (табл. 1).

Таблиця 1.

Чисельність населення України (на 1 січня) [8, с.31]

За останні 80 років населення України збільшилось в 1.5 рази. Водночас були величезні людські втрати в результаті війн, політич­них репресій, голодомору 30-х років. Як результат механічних втрат населення є його сучасна деформована вікова структура. Зростан­ня загальної чисельності населення зумовлює потребу значних ка­пітальних вкладень з метою забезпечення піднесення матеріально­го і культурного рівня життя народу України.

Найважливішим фактором динаміки загальної чисельності насе­лення України є його природний рух. За останні 55 років коефіцієнт смертності практично не змінився (відповідно 14.3 % у 1940 р. і 15.4 %о у 2002 р.). Проте різко знизився коефіцієнт народжуваності (з 27.3 %о у 1940 р. до 9.6 %о у 2002 р.) і, як наслідок, коефіцієнт природного приросту населення (з 13.0 %о у 1940 р. до 5.8 %о у 2002 р.) [8, с.31].

Зниження природного приросту спричиняє деформацію віко­вої структури населення, зумовлює зниження природного приро­сту трудових ресурсів. "Старіння" населення призводить до збіль­шення економічного навантаження на працездатних, труднощів у формуванні трудових ресурсів, забезпеченні народного господар­ства робочою силою.

Проблеми віково-статевої структури населення мають значні регіональні відмінності. Наприклад, ці проблеми в Закарпатській і Донецькій областях діаметрально протилежні. Певні особливості є у сільській і міській місцевостях, зокрема, в більшості сільських адміністративних районів України природного приросту населен­ня практично немає, а в багатьох спостерігається процес депопу­ляції. Це означає, що в таких районах коефіцієнт народжуваності менший від коефіцієнта смертності. В селах різко погіршуються вікова й статева структури населення, що, безперечно, негативно впливає на розвиток продуктивних сил.

Загальна динаміка чисельності насе­лення формується за рахунок його природного руху, постійної міграції, а в межах окремих тери­торій (при незмінності державних кордонів) і за ра­хунок адміністративно-територіальних змін.

Слід зауважити, що в останнє десятиліття (1990-2002 рр.) спостерігається зменшення чисельності з 51.3 млн. чол. (1996 р.) до 49.1 млн. чол. (2003 р.), що становить 1.9 млн. чол. або 3.7%. Такі процеси зумовлені різними чинниками: низьким рівнем життя, екологічною кризою, соціально-економічними проблемами тощо. Але сильний вплив на чисельність має як природний рух, так і механічний, про що йдеться в наступних питаннях курсової роботи.

2. Природний рух населення та трудових ресурсів України

Кількість населення в країні до сучасного періоду збіль­шувалася переважно через його природний приріст, тобто перевищення рівня народжуваності над рівнем смерт­ності. До другої світової війни в Україні був досить високий рівень народжуваності – 27 чол. на 1 000 жителів. Після війни він знизився. Водночас смертність населення зросла з 7.7 чол. на 1 000 жителів у 1965 р. до 12.9 – у 2002 р. У багатьох областях кількість населення зменшується не тільки відносно, а й абсолютно. Це насамперед відбувається у Він­ницькій, Чернігівській, Житомирській областях України.

Отже, вперше за багато десятиліть природний приріст на­селення України став від’ємним, тобто смертність перевищує народжуваність. Причинами цього є екологічна криза, що сталася через неправильну експлуатацію великої кількості «брудних» підприємств, а також радіаційне забруднення в результаті чорнобильської катастрофи. На природний приріст населення впливає також економічна криза – наслідок соці­алістичного способу виробництва.

Головна причина перевищення смертності над народжува­ністю криється в підриві життєвої сили українського народу внаслідок винищення найздоровішої, найжиттєздатнішої час­тини нації під час голодоморів, воєн і репресій.

Характерною особливістю природного руху населення України є різке за останні роки, до міні­муму, скорочення його приросту. В 1990 р., наприк­лад, у розрахунку на 1000 чол. він дорівнював ли­ше 0.6 чол. і за останні десять років скоротився майже в 6 разів. Україна знаходиться за цим показ­ником на останньому місці серед колишніх союзних республік: вона «випереджує» навіть такі республі­ки, як Латвія (1.1%) та Естонія (1.8%), які, як відомо, характеризуються дуже низьким природ­ним приростом. Пограничні з Україною Білору­сія та Молдова також мають набагато вищі по­казники природного приросту: 9.2 і 8.0. У Таджи­кистані, приміром, цей показник у 50 разів вищий, ніж в Україні, в Узбекистані – 45 разів [3, с.125].

Відомо, що природний приріст населення форму­ють кількість народжених і кількість померлих. Оскільки показники народжуваності і смертності сильно диференціюються як у місті, так і в селі, розглянемо ці питання окремо.

При аналізі вказаних показників слід насампе­ред звернути увагу на таку властиву Україні особ­ливість. У 1990 р. на її сільську місцевість припа­дало близько однієї третини всіх народжених і май­же половина всіх померлих. У розрахунку на 1000 чол. і в містах і в селах народилося по 12.7, а померло – відповідно 10.2 і 16.1 чоловік. Словом, у зв’язку з менш сприятливою віковою структу­рою сільських жителів (значно вища, як уже за­значалося, частка осіб передпенсійного і пенсій­ного віку), його природний приріст у цілому по Україні вже понад десять років оцінюється вели­чиною зі знаком «мінус» (в 1990 р. – мінус 3.4), тоді як природний приріст міського населення оці­нюється зі знаком «плюс» (в 1990 р. – плюс 2.5). Середні ж показники за кількістю народжених, кіль­кістю померлих і за величиною природного при­росту всього населення нівелювали б ці відмінності, тобто не відображали б специфіки природного руху міського і природного руху сільського населення.

Вивчення динаміки наведених вище даних за тривалий проміжок часу (1960 – 2002) дозволяє зробити висновок, що показники природного руху населення постійно погіршувалися і це відбувалося (за невеликим виключенням) постійно, причому за всіма основними демографічними параметрами. Різ­ко зросла також різниця між показниками, що ха­рактеризують народжуваність, смертність і природ­ний приріст міського і сільського населення. На­приклад, за 1960 – 1990 роки число всіх народжених на 1000 чол. у республіці скоротилося з 20.5 до 12.7, у тому числі серед міського населення – з 20.1 до 12.7, і серед сільського – з 21.0 до 12.7. Кількість померлих зросла серед усіх жителів з 6.9 до 12.1; серед міських – з 6.3 до 10.2, і серед сільських – з 7.5 до 16.1. Як результат – природний приріст усього населення, як уже зазначалося, скоротився з 13.6 до 0.6, в тому числі міського – з 13.8 до 2.5, сільського – з плюс 13.5 до мінус 3.4. Починаючи з 1979 р. Україна постійно має від’ємний приріст населення (винятком є лише 1986 р., коли природ­ний приріст був позитивний, хоч і становив дуже малу величину (плюс 0.3). Словом, за останнє 30-річчя народжуваність в Україні (як серед міського, так і серед сільського населення) зменшилася. майже вдвоє, число померлих міських жителів зро­сло на 60%, а число померлих сільських жите­лів – більше ніж удвоє. В результаті цих змін при­родний приріст усього населення (1960 – 1990) скоротився з 13.6 до 0.6, або в 22.7 рази, природний приріст міського населення – з 13.8 до 2.5, або в 2.5 рази, а природний приріст сільського насе­лення – з плюс 13.5 до мінус 3.4. Україна опини­лася, таким чином, на одному з. останніх місць у сві­ті за показниками природного руху населення (табл. 3).

Різко погіршилося і співвідношення показни­ків природного приросту міського і сільського насе­лення. Якщо в 1960 р. різниця між природним приростом міських і сільських жителів станови­ла 0.3 (на користь міського), то в 2002 р. цей по­казник зріс до 5.9. У 2002 р. лише окремі об­ласті України (Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Чернівецька і Крим) мали незначний природний приріст сільсь­кого населення. В усіх інших областях мало місце велике скорочення природного приросту сільських жителів.

Зниження коефіцієнтів народжуваності в Украї­ні відбувається за рахунок зміни складових їх компонентів. Серед останніх центральне місце на­лежить низькому сумарному коефіцієнту народжу­ваності, який за останнє п’ятиріччя становив 1.9 – 2.0 (сумарний коефіцієнт народжуваності відо­бражає середню кількість дітей, народжених жін­кою за життя). За 1980 – 2002 роки жінки у віці 15 – 49 років скоротили кількість народжених ді­тей (в середньому за рік на 1000 жінок відповід­ної вікової групи) з 58.2 до 54.6. Причому, молоді вікові групи жінок збільшили кількість народже­них у віці молодше 20 років за вказані роки з 48.3 до 56.9, у віці – 20 – 24 роки – з 163.0 до 165.0, тоді як серед старших вікових груп жінок коефіцієнти їх народжуваності скорочувалися: від 25 до 29 років – з 102.2 до 91, від 30 до 34 років – з 50.9 до 44.0, від 35 до 39 років – з 18.2 до 16.1, від 40 до 44 роки – з 4.2 до 3.7, від 45 до 49 років – з 0.3 до 0.2. [3, с.128].

Однією з причин відносно невисокої народжува­ності є, як уже зазначалося те, що значна кіль­кість жінок фертильного (дітородного) віку не одружена. Частина з них також народжує дітей, але цей показник набагато нижчий, ніж у замужніх жінок. Між іншим, в Україні кожну десяту дитину народжують жінки, які не перебувають у за­реєстрованому шлюбі. В 1990 р. на таких дітей при­падало 11.2% загальної кількості народжених.

Негативний вплив на природний приріст насе­лення України має досить велика кількість абор­тів.

Природний рух населення формують також по­казники його смертності. Серед останніх особливе місце належить дитячій смертності, в республіці помирає кожна десята (віком до одного року) дити­на. Зрозуміло, що зниження дитячої смертності сприятиме врешті-решт підвищенню загального природного приросту населення.

В Україні є дуже високою, особливо серед сіль­ських жителів, загальна смертність. Серед останніх кількість померлих на 1000 чол. населення в 2002 р. становила 16.1, що при дуже низькій наро­джуваності (12.7) призвело до того, що природ­ний приріст по Україні дорівнював лише 3.4.

Смертність населення республіки помітно коли­вається залежно від віку. В цілому по Україні кількість померлих у середньому за рік на 1000 чол. від­повідної вікової групи є, зрозуміло, найбільшою серед старших людей.

3. Механічний рух населення та трудових ресурсів України

Міграції – постійні та маятникові, їх масштаби і районні особливості виступають важливим чинни­ком регіонального розвитку та просторової спеціа­лізації економіки, розселення людей. Роль і зна­чення міграцій, в тому числі і міжнародних, в умо­вах ринкової економіки неухильно зростатиме.

Територіальні переміщення населення зі змі­ною місць проживання – постійні міграції – ва­жливий фактор економічного розвитку окремих країн та регіонів. Виключно важливою є роль постій­них міграцій у розселенні населення, розвитку тих регіонів, які мали чи мають для цього найбільш сприятливі передумови, в урбанізації, рості міських і сільських поселень тощо. Помітною була роль України і в міждержавному поділі праці, а отже, і у постійних міждержавних міграціях. Територіальний обмін населенням – зако­номірний процес, який сприяє раціональному вико­ристанню трудових ресурсів, об’єднанню людей за національною, релігійною і родинною ознака­ми. Це виключно важливо тепер, коли на історич­ну батьківщину повертається багато українців, осо­бливо зі східної діаспори.

Загострення в останні роки міжнаціональна відносин в окремих регіонах призвело до подай нової категорії мігрантів – біженців і, в свою чергу, до необхідності вирішувати «позапланові» еконо­мічні та соціальні питання – поселяти новоприбу­лих, працевлаштувати, соціальне захищати.

Міграційні потоки в Україні, як уже зазнача­лося, досить значні. З 867 408 тис. тих, хто при­був в міські поселення України по міграціях (ви­ще наводилися дані як по міських, так і по сільських міграціях), 59.7% припадає на переселенців з її меж, в тому числі 35.9% – на переселенців із цієї ж області, і 40.3% на переселенців з інших ре­спублік. Найвища частка емігрантів, які прибувають з-поза меж республіки (серед усіх емігрантів), припадає на області колишніх Південного і Донецько-Придніпровського економічного районів. Наприклад, їх частка в 1989 р. становила по окре­мих областях: Кримській 52.1%, Одеській – 46.1%, Миколаївській – 42.0%, Харківській – 48.5%, До­нецькій – 46.5%, Луганській – 44,8%, Запорізь­кій – 44.0%, Дніпропетровській – 43.9%. Дуже ви­сокий цей показник по м. Києву – 49.8%. Серед областей колишнього Південно-Західного економічного району наведений показник найвищий в За­карпатській області – 37.9. В інших областях дано­го економічного району частка мігрантів, які прибу­вають з-за меж республіки, відносно незначна і ко­ливається в межах 23 – 36% (найнижча вона в Тернопільській (23.5%), Рівненській (26.8%), Іва­но-Франківській (28.0%), Волинській (28.2%), Вінницькій (29.2%) областях.

Таким чином, потоки мігрантів, які прибувають з-за меж України, переважно направляють­ся, по-перше, в райони, найбільш сприятливі для життя і трудової діяльності (Крим, Одещина, Миколаївщина, Закарпаття), і, по-друге, – в індустрі­альне розвинуті регіони (Донбас, Придніпров’я), прилеглі до промислових центрів райони південних областей, що безпосередньо прилягають до Чор­ного та Азовського морів і характеризуються спри­ятливими кліматичними умовами.

За останні десятиліття в Україні різко зросла так звана маятникова міграція населення (доїзд на роботу, навчання). Вона стала масовою, в багатьох великих, більших і найбільших містах, У деяких з них 10 – 25% і більше зайнятого в їх на­родному господарстві населення становлять жителі приміських районів.

Проведені оцінки дають змогу вважати, що тоді, коли маятникові поїздки здійснюють­ся на невеликі відстані та не викликають помітних негативних економічних та соціальних наслід­ків, їх слід оцінювати позитивно й розглядати як дійовий фактор економії матеріальних, трудових і фінансових ресурсів на розвиток соціальної сфе­ри. Це призводить до посилення територіальної концентрації промисловості та інших галузей еко­номіки, а отже, до появи нових робочих місць у міських поселеннях (при відсутності там потріб­них резервів робочої сили).

Такий підхід до оцінки маятникових міграцій сприяє позитивному розв’язанню ряду важливих завдань розвитку регіонів. Йдеться про можливість скорочення витрат на соціальну інфраструктуру в містах за рахунок використання частиною зайня­тих в них працівників того житлового фонду та інших об’єктів сфери обслуговування населення, які вже створені в приміських районах. В умовах небезмежних суспільних можливостей названі мо­тиви відіграють важливу роль при оцінці економіч­ної і соціальної ефективності трудових маятнико­вих міграцій населення. До речі, такі маятникові мі­грації широко практикуються в розвинутих кра­їнах світу.

Одночасно трудові маятникові міграції поряд з позитивними мають у наших умовах певні негативні риси. Так, вони часто призводять до значних втрат часу при переїздах, викликають тран­спортну втому, обмежують можливості всебічного розвитку особистості, підвищення кваліфікації, виховання дітей і догляду за ними, а крім того, негативно позначаються на працезабезпеченості приміських районів, сприяють прискореному зро­станню концентрації господарської діяльності у великих містах.

Відомо, що трудові маятникові поїздки виника­ють під дією різних соціальних, економічних та демографічних факторів. Винятково важлива роль тут належить соціальним факторам, оскільки йдеть­ся про оцінку явищ і процесів, які безпосередньо стосуються інтересів широких верств населення.

Всебічні дослідження соціальних мотивів, що спонукають людей брати участь у трудових маятни­кових поїздках, дають змогу виявити реальні причи­ни, які найбільш істотно впливають на особливості цих багатопланових соціально-економічних проце­сів, проводити потрібне в таких випадках розме­жування маятникових міграцій на раціональні й нераціональні, більш дієво регулювати їх.

4. Економічна оцінка статево-вікової структури

Співвідношення між жінками і чоловіками в різних ві­кових групах відображає статево-вікова структура населен­ня (рис. 1). Більшість населення України становлять жін­ки (54%), чоловіків лише 46% від усього населення. Але у різних групах кількість чоловіків і жінок неоднакова. В дитячому віці хлопчиків більше, ніж дівчаток, бо на кожні 10 дівчаток народжується 11 хлопчиків. В середньому в старшому віці чоловіків стає менше, бо серед них вища смертність і менша тривалість життя. Старшого віку зараз досягли люди, які пережили Другу світову війну. Серед загиблих також переважали чоловіки. Тому в старшому ві­ці жінок набагато більше (в окремих вікових групах в 2-3 рази).

У віковій структурі населення можна виділити три гру­пи:

1) діти і підлітки (0-16 р.), 2) працездатне населення (жінки у віці 16-55 рр., чоловіки 16-60 рр.), 3) люди старшого віку. Найбільшою є група працездатного населен­ня – 55.7%, але його частка поступово знижується. Вона є більшою в містах, куди приїжджають люди на роботу із сільської місцевості. А в селах зростає кількість людей пенсійного віку. В цілому по Україні вони становлять 23% від усього населення, а в сільській місцевості – 29%.

Рис. 1. Віково-статева структура населення [9, с.198]

Зміни в статевій структурі населення ілюстру­ються на рис. 2.

Рис. 2. Динаміка статевої структури населення, за [3, с. 121]

В Україні склалися значні територіальні від­мінності у співвідношенні жінок і чоловіків. Якщо в середньому по республіці на 1000 чоловіків в 1989 р. припадало 1158 жінок, то в областях, що ха­рактеризуються великим відпливом населення, осо­бливо сільського (серед тих, хто виїжджає в інші місцевості, переважають чоловіки), цей показник значно вищий. Наприклад, у Вінницькій, Чернігів­ській, Черкаській, Полтавській та Сумській об­ластях він становив, за даними перепису 1989 р., відповідно 1225, 1248, 1231, 1218, 1206. Тим часом більшості західних областей властиві значно менші відхилення між показниками чисельності жінок і показниками чисельності чоловіків. Так, на 1000 чоловіків у Закарпатській обл. припадало 1070 жі­нок, Львівській – 1103, Волинській – 1117, Івано-Франківській – 1119 тощо. Дещо краще спів­відношення склалося в міських місцевостях (1137 жінок на 1000 чоловік), ніж у сільських (1201 жінка) [3, с.121].

Негативні демографічні процеси, які відбува­ються в останні роки, проявляються і в несприятли­вих показниках демографічного навантаження населення працездатного віку. Особливо не­сприятливими є ці показники серед сільських жи­телів. Якщо, наприклад, у розрахунку на 1000 людей працездатного віку в середньому по республі­ці на 1 січня 1991 р. припадало 791 чол. непра­цездатного віку, то серед сільських жителів – 1025 чоловік. Для міських жителів цей показник є набагато нижчим – 695.

Відомо, що демографічне навантаження форму­ють дві складові його частини: кількість дітей на 1000 чол. працездатного віку; кількість осіб пенсій­ного віку на кожних 1000 працездатних.

Співвідношенню цих показників надається принципово важливе значення, оскільки кожному з них відводиться неоднакова роль в демографічних процесах, насамперед у природному відтворенні на­селення. В цілому в Україні питома вага першої і другої складових серед усього населення майже однакова (при незначному переважанні числа дітей над числом осіб пенсійного віку – відповід­но 411 і 380 чол.). Серед міських жителів це спів­відношення є більш сприятливим: на 1000 чол. пра­цездатного віку число дітей становить 395, а число осіб пенсійного віку – лише 301 чол. Серед селян наведені величини становлять відповідно 450 і 575. Словом, у демографічному навантаженні на сільсь­ких жителів число дітей значно менше, ніж число осіб пенсійного віку. Це особливо негативно впли­ває на демографічний потенціал села, оскільки об­межує можливості природного приросту його насе­лення, призводить до депопуляції сільських на­селених пунктів і, врешті-решт, до «старіння», а от­же, і до загальної деградації великої кількості українських сіл.

5. Зайнятість населення за галузями економіки

Заходи, спрямовані на раціональне використання трудових ресур­сів, є однією з найважливіших умов пропорційного розвитку народ­ного господарства України. Ефективне використання трудових ре­сурсів значно залежить від розподілу їх у галузях народного госпо­дарства. В Україні знижуються чисельність і частка зайнятих у промис­ловості, будівництві й сільському господарстві і зростає в галузях нематеріального виробництва. Щоправда, ці зрушення дуже повільні. Однією з причин такого явища є повільне зростання продуктив­ності праці в матеріальній сфері виробництва, що стримує вивіль­нення робочої сили. Повільні темпи зростання зайнятості у не­виробничій сфері пояснюються ще й об’єктивними причинами. Однак невиробнича сфера залишається основним споживачем ро­бочої сили, що вивільнятиметься з галузей матеріального вироб­ництва.

Для раціонального розміщення виробництва, пропорційного розвитку продуктивних сил економічних районів та областей вели­ке значення має аналіз балансів трудових ресурсів. Баланс – це документ, що характеризує наявність і склад трудових ресурсів, їх розподіл за видами зайнятості, сферами і галузями господарства та суспільними групами.

6. Перспективи формування і використання населення України

Кількість трудових ресурсів не завжди пропорційна чисельності населення. Вона залежить насамперед від вікової структури. Зви­чайно, чим більша в структурі населення частка осіб віком до 16 або понад 60 років, тим менша чисельність трудових ресурсів. Ос­тання може зростати за рахунок додаткового залучення у вироб­ництво осіб пенсійного і підліткового віку. Кількість трудових ре­сурсів можна регулювати й за рахунок зміщення меж працездат­ного віку. Важливий резерв збільшення трудових ресурсів – це поліпшення умов праці, техніки безпеки, охорони здоров’я, що уможливить зниження смертності та інвалідності осіб у працездат­ному віці, зменшення чисельності Збройних сил або скорочення строку служби у війську, ліквідація пільг для передчасного виходу на пенсію тощо. Істотний вплив на кількісні параметри трудових ресурсів має статевий склад населення. Збільшення чисельності чоловіків веде до зростання трудового потенціалу держави, оскіль­ки межа виходу їх на пенсію на 5 років більша.

В умовах зниження природного приросту трудових ресурсів велике значення має поліпшення їх якісного складу. Прогресив­ною вважається структура трудових ресурсів, у якій більше осіб віком до 40 років. В умовах науково-технічного прогресу це най­важливіший фактор трудозабезпечення майже всіх галузей еконо­міки. Аналіз тенденцій природного приросту населення, зрушень у його віково-статевій структурі є основою для прогнозування на перспективу чисельності й структури трудових ресурсів. Методи прогнозування різноманітні, але їх метою є найбільш репрезента­тивні дані про майбутні кількісні і якісні параметри трудового по­тенціалу.

Під трудовим потенціалом слід, на нашу думку, розуміти систе­му, що має просторову і часову орієнтацію, елементами якої висту­пають трудові ресурси з урахуванням усієї сукупності їх кількісних та якісних характеристик, зайнятість та робоче місце.

Кількісно трудовий потенціал визначається демографічними факторами (природним приростом, станом здоров’я, міграційною рухливістю та ін.), потребами суспільного виробництва в робочій силі і відповідно можливостями задоволення потреби працездатного населення в робочих місцях.

Якість трудового потенціалу – поняття відносне. Його показ­ники виявляються в показниках якості працездатного населення, трудових ресурсів, сукупного робітника або робочої сили. Якісні характеристики трудового потенціалу можуть бути розкриті за до­помогою сукупності ознак: демографічних, медико-біологічних, професійно-кваліфікаційних, соціальних, психофізичних, мораль­них, науково-технічних та ін.

Щодо темпів зростання населення України, то вони надто по­вільні через зниження природного приросту, його механічну рух­ливість та інтенсивний відплив осіб молодого віку, що зумовлює деформацію вікової структури працездатних. У перспективі очікується зменшення приросту трудових ресурсів, що позначиться на розширеному відтворенні і зумовить потребу максимальної орієн­тації на впровадження трудозберігаючих технологій.

Нерівномірне розміщення трудових ресурсів в областях, знижен­ня абсолютних розмірів їх природного приросту в більшості адмініс­тративних районів, низький рівень ефективності використання робо­чої сили в галузях народного господарства зумовлюють потребу нау­кових досліджень і практичних заходів щодо раціонального викорис­тання ресурсів живої праці не тільки в галузях, а й в окремих районах України.

Розв’язання цієї проблеми можливе завдяки підвищенню продуктивності праці на основі максимального використання досяг­нень науково-технічного прогресу. У пропорційному розвитку еконо­міки важливу роль відіграє не тільки економія витрат живої праці, а й матеріалів, сировини, енергії, раціональне використання виробничих фондів, раціоналізація транспортних вантажопотоків на основі нау­ково обґрунтованого розміщення продуктивних сил. Економія витрат живої праці передбачає впровадження трудозберігаючих технологій, що дасть змогу зменшити витрати ручної праці.

Нині значна кількість робітників у промисловості, будівництві та в сільському господарстві зайнята на ручних роботах. Безперечно, вони будуть вивільнені з цих галузей господарства за умови підви­щення рівня механізації та автоматизації виробничих процесів.

Механізація та автоматизація виробничих процесів, спеціаліза­ція виробництва сприяють зниженню трудомісткості продукції, що дає особливо великий ефект при розміщенні підприємств у райо­нах, де трудових ресурсів не вистачає. Велике значення має також скорочення адміністративного персоналу з наступним його пере­розподілом у галузі матеріального виробництва і сферу послуг.

Однією з найважливіших проблем є підвищення ефективності використання трудових ресурсів у сільському господарстві. В бага­тьох адміністративних районах сільськогосподарські підприємства гостро потребують додаткової робочої сили, незважаючи на те, що в цій галузі матеріального виробництва зосереджено майже 5 млн. чол., що становить майже 21.1% середньорічної чисельності зайнятих у народному господарстві. Причини такого дефіциту Не однозначні. На­самперед різко погіршилася віково-статева структура сільського на­селення. Низький рівень механізації й електрифікації виробничих процесів зумовлює значну трудомісткість продукції. Недосконалі й форми організації виробництва та оплати праці. Все це потребує ви­сокого рівня зайнятості населення в сільському господарстві. До речі, зазначені причини зумовлюють відплив із сіл трудових ресурсів, на­самперед молоді та кваліфікованих працівників.

В умовах переходу до ринкової економіки урізноманітнюються форми зайнятості населення. Зростає кількість зайнятих у коопе­ративах, малих підприємствах. Багато хто займається індивідуаль­ною трудовою діяльністю. У зв’язку з цим дедалі більше загострю­ються проблеми забезпечення робочою силою суспільного сектора виробництва, особливо будівництва та сільського господарства.

Альтернативними заходами щодо ліквідації дефіциту трудових ресурсів у південних і східних районах України є забезпечення в галузевому і територіальному розрізах відповідності кількості ро­бочих місць трудовим ресурсам, а також широке впровадження трудозберігаючих технологій. Іншими словами, основним напря­мом забезпечення робочою силою трудодефіцитних районів треба вважати не додаткове залучення нових працівників, а скорочення затрат живої праці. Власне, в умовах ринкової економіки дефіцит трудових ресурсів зумовлюватиме потребу впровадження у вироб­ництво нових форм організації й оплати праці, досягнень науково-технічного прогресу.

Дуже поширеним явищем нині є хронічний дефіцит робочої сили в деяких галузях промисловості і будівництва, хоча він має й відносний характер, оскільки є результатом невідповідності кіль­кості робочих місць трудовим ресурсам. Це означає, що на підприємствах і на будівництві розширення виробництва відбувається певною мірою за рахунок нових робочих місць, а не завдяки їх зменшенню через впровадження нових форм організації праці і трудозберігаючих технологій.

Водночас слід зазначити, що в господарстві України є великі резерви вивільнення робочої сили завдяки зниженню чисельності зайнятих на ручних роботах і зростання продуктивності праці. Значні резерви трудових ресурсів є й у структурі зайнятості. На­приклад, у народному господарстві України ще висока частка ке­рівників та фахівців. Таке становище, коли кожний четвертий є керівником чи фахівцем, не сприяє зростанню продуктивності праці, отже, скорочення зайнятості в управлінському апараті, перехід на нові форми організації й управління зумовлюють потребу галузе­вого перерозподілу значної частини робочої сили.

Зростаючий дефіцит трудових ресурсів є гальмівним фактором розміщення продуктивних сил.

Нині поліпшення ви­користання трудових ресурсів пов’язане з більш повним викорис­танням можливостей господарського розвитку малих і середніх міст та робітничих селищ. Як правило, в таких містах є резерви робочої сили. Крім того, тут зосереджені підприємства для переробки сільсь­когосподарської сировини з сезонним характером виробництва. Тому значна частина трудових ресурсів використовується протягом року лише частково. В малих містах і особливо в робітничих селищах сконцентровані підприємства одного профілю, що характерно для регіонів, що спеціалізуються на гірничій і металургійній промисло­вості. На таких підприємствах зайняті в основному чоловіки, а сфе­ра прикладання жіночої праці буде обмежена. Більшість малих і се­редніх міст розташовані в добре забезпечених транспортом регіо­нах, а це підвищує їх значення для майбутнього розміщення підпри­ємств обробної промисловості, особливо філіалів великих підпри­ємств, з урахуванням того, що в середніх і малих містах середня вартість інженерної підготовки, обладнання й устаткування порів­няно нижча, ніж у великих.

У малих і середніх містах важливим резервом підвищення ефек­тивності використання наявних трудових ресурсів є розвиток сфе­ри послуг. Ці міста виконують роль центрів соціального обслугову­вання сільського населення. Зростання зайнятості населення у не­виробничій сфері таких міст матиме велике соціальне значення. Водночас це дасть змогу створити умови для залучення до вироб­ництва певної кількості жіночої праці.

Висновок

Україна – п’ята за чисельністю населення держава в Європі. Кількість його на 1 січня 2003 р. становила 49,1 млн. чол. За цим показником Україна поступається лише ФРН (80 млн. чол.), Італії (58 млн. чол.), Великобританії (57.3 млн. чол.) і Франції (57 млн. чол.).

Сьогодні середня тривалість життя в Україні становить 70-71 рік (66 років у чоловіків і 73-75 років у жінок) і поступово зменшується. За цим показником, Україна посідає 52 місце серед країн світу.

Трудові ресурси – це наявне працездатне населення (чоловіки від 16 до 59 років і жінки – від 16 до 54 років), а також працюючі підлітки і пенсіонери. Загальна кількість працездатного населення України в 1993 р. перевищила 29 млн. чоловік.

У сфері матеріального виробництва на початку 90-х років було зайнято 75 % усіх працівників. Понад 29 % населення країни працювало в промисловості, більш як 20 – у сільському господарстві, понад 11 % – в освіті, галузях культури і науки. Значна частка припадала на будівництво (7.4 %), торгівлю, громадське харчування (7.1 %), транспорт і зв’язок (6.7 %).

Нині переважною формою зайнятості працездатного насе­лення все ще залишається державний сектор економіки. Проте частка недержавних форм власності поступово зростає. В пер­спективі передбачається відплив робочої сили (до 400 тис. чоловік) з підприємств державного сектору в різні приватні, малі, спільні та інші недержавні підприємства.

В Україні все більше проблем виникає з раціональним використанням трудових ресурсів. Ще недостатньо викорис­товуються вони у малих і середніх містах, особливо на Пра­вобережжі.

Кількість безробітних в Україні на кінець 1995 р. становила понад 100 тис. чоловік. Це порівняно небагато. Проте в країні поширене приховане безробіття, особливо в містах з незначним вибором місць роботи. Найбільше безробітних серед службовців (інженери і техніки).

У народному господарстві країни жінки переважають над чоловіками. Часто-густо вони зайняті на важких і шкідливих роботах, працюють у нічну зміну. Це ще один із чинників демографічної кризи в Україні.

Коефіцієнт змінності більшості промислових підприємств України невисокий. Раніше він становив 1.2 – 1.4, нині ще більше знизився.

Нерівномірне розміщення трудових ресурсів в областях, знижен­ня абсолютних розмірів їх природного приросту в більшості адмініс­тративних районів, низький рівень ефективності використання робо­чої сили в галузях народного господарства зумовлюють потребу нау­кових досліджень і практичних заходів щодо раціонального викорис­тання ресурсів живої праці не тільки в галузях, а й в окремих районах України.

Аналіз приросту та особливостей зайнятості населення України свідчить про те, що в межах її території є певні надлишки праце­здатного населення, насамперед у малих містах. Такий надлишок зумовлює можливість виникнення безробіття в умовах проведення радикальної економічної реформи.

Розв’язання цієї проблеми можливе завдяки підвищенню продуктивності праці на основі максимального використання досяг­нень науково-технічного прогресу. У пропорційному розвитку еконо­міки важливу роль відіграє не тільки економія витрат живої праці, а й матеріалів, сировини, енергії, раціональне використання виробничих фондів, раціоналізація транспортних вантажопотоків на основі нау­ково обґрунтованого розміщення продуктивних сил. Економія витрат живої праці передбачає впровадження трудозберігаючих технологій, що дасть змогу зменшити витрати ручної праці.

Для того щоб створити умови для реалізації права громадян на працю, а також забезпечити соціальний захист тимчасово безро­бітного населення, на всій території України створено центри зай­нятості населення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Заставний Ф.Д. Географія України. –Львів: Світ, 1994. –472 с.

2. Заставний Ф.Д. Населення України. Національно-територіальні питання. –Львів, 1993.

3. Масляк П.О., Шищенко П.Г. Географія України. –К.: Зодіак-Еко, 1998. –432 с.

4. Паламарчук М.М. Географія України. –К.: Освіта, 1993.

5. Петрига Н.А. Движение трудовых ресурсов Украины: анализ и прогнозирование. –Тернополь, 1991

6. Розміщення продуктивних сил України / за заг. ред. Є.П. Качана. –К.: Вища школа. –375 с.

7. Соціально-економічна географія України / за заг. ред. О.І. Шаблія. –Львів: Світ, 1994. –608 с.

8. Щорічний статистичний довідник. –К.: Мінстат. – 2003 р.