Текст як результат мовленнєвої діяльності

План

1. Поняття про текст

2. Типи тексту

3. Композиція тексту

4. Стилі тексту

Література

1.Поняття про текст

Текст (від лат. textus - «тканина, сплетіння, з'єднання») виникає й існує тільки у процесі спілкування; це мовна одиниця, утілення комунікативного акту; це послідовність вербальних знаків.

Б. Н. Головін визначає текст як словесне усне чи писемне досягнення , що становить собою єдність якогось більш-менш завершеного змісту і форми , що формує і виражає цей зміст.

Таким чином, основними ознаками тексту є :

1)Членимість. Текст складається з декількох речень , являє собою комунікативну одиницю вищого рангу, у порівнянні з реченням . Однак це положення є дискусійним: репліку в діалозі деякі дослідники вважають текстом.

2)Значеннєва цілісність досягається тоді, коли добір матеріалу підкоряється задачі передати основну думку. Тобто , речення тексту повинні поєднуватися темою й ідеєю.

3)Зв’язність полягає в тім, що текст складається з речень, зв'язаних між собою за змістом і формально - за допомогою мовних засобів: повторюваних слів, особових і вказівних займенників, синонімів, антонімів, сурядних сполучеиків і т.п.

2.Типи тексту

Сторіччя розвитку мови, мислення виробили найбільш експресивні, ощадливі й точні способи, схеми, словесні структури для розв’язання задач, що ставить перед собою мовець . Тому здавна виділяють такі компоненти монологічного мовленняи, як опис, оповідання, роздум , які у лінгвістиці прийнято називати функціонально - значеннєвими типами тексту, що підкреслює їхню залежність від мети і змісту висловлення. Цей розподіл, який знаходимо ще у риториках X1X століття, є умовним. На практиці, у виступі типи тексту чергуються, додаючи мовленню розмаїтості. Опис розкриває ознаки предмета, його тимчасові характеристики чи постійні властивості, якості, стани. Текст цього типу ніби відповідає на запитання: «Який предмет?» Найчастіше опис - це статична картина, що з'являється одномоментно. Різновидом опису в офіційно – діловому мовленні виступає характеристика, різновидом якої вважається технічний опис.

Оповідання розкриває тісно зв'язані між собою події, явища, дії , які об'єктивно відбувалися в минулому. Даний тип тексту представляє світ у динаміці : «Що відбулося?»

Роздум має на меті досліджувати предмети чи явища, розкрити їхні внутрішні ознаки шляхом аргументації, установлення причинно – наслідкових відношень . З логічної точки зору роздум - це ланцюг висновків , демонстрація на яку-небудь тему, викладених у послідовній формі. Таке розкриття світу в його причинно – наслідкових зв'язках - це відповідь на питання: «Чому?» Варіантом роздуму вважають визначення і пояснення, що існують у наукових текстах, у мові масової комунікації.

Логика мислення вимагає, щоб у будь-якім роздумі містилися частини: теза – основна думка, яку треба довести; обґрунтування висловленої думки за допомогою аргументіва, доказів

Сукупність аргументів - положень, істинність яких перевірена і доведена практикою - називається аргументацією.

Аргументи поділяють на 2 види:

1.Аргументи до документів. Це факти, установлювані шляхом спостереження, досвіду, цифровий чи статистичний матеріал, документи, доведені положення і т.д.

2Аргументи до людини. Це посилання на висловлення, думки авторитетних людей: учених, письменників, суспільних діячів, фахівців; привертання уваги до достоїнств і недоліків, смаків опонента; виклик жалості і співчуття.

Аргументи першого виду націлені на те, щоб довести, тобто установити істинність тези, а другого - на те, щоб переконати - зробити слухачів однодумцями, посилити впевненість, що істинність тези доведена. Основа переконливості мовлення - доказовість, але важливу роль відіграє риторична майстерність: пафос, манери, голос і т.д.

3.Композиція тексту

Композиція (лат. compositio - «складання, твір») - це розташування всіх частин тексту закономірним, мотивованим змістом і задумом .

Найбільш розповсюдженою класичною структурою тексту вважається така, що включає в себе : вступ, головну (основну) частина, висновок. Цю структуру часто мають інформаційна промова, доповідь. Привітальна, торгова промова у наш час відрізняються вільною композицією, що багато в чому визначається ситуацією й адресатом.

У ході експериментів було встановлено, що запам'ятовується і засвоюється найкраще те, що дається на початку чи наприкінці повідомлення, це пояснюється дією так званого психологічного закону «краю». Тому важливо продумати зміст вступу і висновку.

Задача вступу - підготувати слухачів до сприйняття теми. На думку досвідчених ораторів, варто відразу привернути увагу аудиторії. « Гачків, що зачипають» (А. Ф. Коні), існує безліч : цікавий чи навіть несподіваний приклад; прислів'я, приказка, крилате вислів , цитата; розповідь про події , що мають відношення до теми виступу; питання, що дозволяють спонукати слухачів до активної розумової діяльності .

Висновок повинен бути коротким, стислим. У ньому, як правило, підводяться підсумки сказаного , робляться узагальнення; коротко повторюються основні положення, підкреслюється головна ідея і важливість для аудиторії розглянутої теми; намічаються шляхи розвитку висловлених думок; ставляться нові задачі, окреслюються перспективи, звучить запрошення висловити свою думку, посперечатися.

Сучасні оратори використовують методи викладу матеріалу головної частини , що сформувалися на базі багатовікової практики:

1)Індуктивний метод - аналіз матеріалу від часткового до загального, від конкретних фактів до висновків.

2)Дедуктивний метод - міркування від загального до часткового , висування яких –небудь положень, а потім роз'яснення їхнього змісту на прикладах.

3)Східчастий метод - послідовний виклад одного питання за іншим. Розглянувши проблему, автор тексту, уже більше до неї не повертається.

4)Історичний метод - подача матеріалу в хронологічній послідовності, наприклад, на історичні чи біографічні теми.

5)Концентричний метод - повідомлення ведеться навколо головної проблеми, єдиного центра. Мовець аналізує предмет з усіх боків, за допомогою різних визначень (прикладів, пояснень і т.п.), переходячи від загального розгляду до більш глибокого.

6)Метод аналогії - зіставлення різних явищ, подій, фактів, подібних між собою.

7)Метод контрасту побудований на основі порівняння полярних, віддзеркалюючих один одного предметів, проблем, явищ, їх протиставлення.

Використання різних методів в одному монолозі дозволяє зробити його основну частину оригінальною, нестандартною.

4.Стилі тексту

Будь-який текст можна віднести до того чи іншого стилю. Під стилем (від грецьк. stulos - «паличка для письма ») звичайно розуміють різновид літературної мови, що виконує певну функцію в спілкуванні. Тому стилі називаються функціональними. Функції можуть бути різними, тому диференціація стилів ґрунтується на різних підставах . Так, при орієнтації на відповідні сфери людської діяльності (наука, законодавство і діловодство, політика) виділяються «обслуговуючі» їх стилі - науковий, офіційно - діловий, публіцистичний. Усі вони призначені для передачі досить складного змісту і використовуються в офіційному спілкуванні , дуже часто - у писемній формі . Прагнучи підкреслити цю особливість , три названих вище стилі поєднують, називаючи книжними . Їм протипоставлений розмовний стиль, що використовується у повсякденному спілкуванні, переважно в усній формі. Різновидами цього стилю є літературно - розмовний – мовлення освічених людей у навчальних закладах, на виробництві , у закладах культури; ораторський (усне публічне мовлення ) - виступи на теми інтелектуального , ділового характеру; размовно - побутовий – мовлення у невимушеній, домашній обстановці, на відпочинку, на вулиці.

Мова художньої літератури, на думку дослідників, синтезує елементи всіх перерахованих стилів.

Функціональні стилі

Книжно-писемні

Усно-розмовний

Публіцисти- чний

Мова художньої літератури

«Обличчя» кожного стилю визначають домінуючі стильові риси, характерні мовні засоби .

Своєрідні комунікативні якості наукового стилю - логічність, доказовість, узагальненість, неемоційність. Мовлення характеризується наявністю книжних слів з узагальненим і абстрактним значенням типу: позначення, функція, досвід, процесс; наукових термінів: адвербіалізація, імплікація, дискурс. Використовуються дієслова у формі 3 особи теперішнього часу із семантикою «постійної дії»: кислота роз'їдає; скорочення і т.п. Замість займенника однини «я» уживається множинне - «ми».Речення наукового мовлення ускладнені, поширені , повні. Стиль призначений для повідомленнь теоретичного характеру, пояснення причин явищ.

У висловленнях офіційно - ділового стилю передаються точні дані , що мають практичне значення у сфері управління суспільством на всіх його рівнях. Цьому стилю властиві чіткість, беземоційнісь , стандартність. Типові мовні засоби з офіційним забарвленням : розкрадання, іменований, довести до відома й інші; іменники з суфіксами - ані, - івк, - ств, - ість (дані, указівка, відповідальність), дієслова в початковій формі (запропонувати, скасувати і т.д.). Слова використовуються у прямих значеннях.

Публіцистичний стиль вирішує задачу не просто повідомлення інформації, а певного впливу на думки і почуття людей. Для нього характерні особлива виразність і емоційність, тому поширені образотворчі засоби - епітети, метафори, порівняння, інверсія і т.п.

Усне публіцистичне (ораторське) мовлення , літературно - розмовний стиль поєднують елементи книжного і розмовного стилів, займають проміжне положення між ними. При цьому ораторське мовлення - більш суворий варіант літературної мови.

Домінуючі риси розмовного стилю - неповнота висловлювань й емоційність - обумовлені «усністю» контакту, мета якого - обмін враженнями, новинами , почутими чи побаченими . Мовлення цього стилю відрізняється вживанням розмовних слів і висловів, емоційно - оцінних лексем (вечірка, світленький, будиночок, я тобі виїду). Речення розмовного мовлення прості, неповні, непоширені .

Функціональні стилі реалізуються у відповідних мовних жанрах. Так, до наукового відноситься стаття, реферат, монографія, до розмовно - побутового - розмова, бесіда, суперечка і т.д.

Література:

1. Абульханова-Славская К. А. Стратегия жизни. — М.: Наука, 1991. — 299с.

2. Атватер Й. Я Вас слушаю . Советы руководителю, как правильно слу-шать собеседника: Сокр. пер. с англ. — М.: Экономика, 1984. — 112 с.

3. Афанасьев В. Г. Мир живого: системность, зволюция й управление. — М.: Политиздат, 1986. — 334 с.

4. Бандурка А. М., Бочарова С. П., Землянская Е. В. Психология управле­ння. — Харьков: Фортуна-Пресс, 1998. — 464 с.

5. Блейк Р., Моутон Дж. С. Научные методи управлення / Пер. с англ. — К., 1996. — 247 с.

6. Буева Л. П. Человек, деятельность, общение. — М.: Мысль, 1978. — 216с.

7. Бурлачук Л. Ф., Келесі М.Про критерії розвитку особистості // Вісник Київського університету. Серія: Соціологія. Психологія. Педагогіка. — Вип. 2. — К., 1996. — С. 90—93.

8. Вудкок М., Френсис Д. Раскрепощенный менеджер. — М.: Дело, 1991. — 312 с.

9. Возняк Л. С. Психологічні особливості професійної підготовки майбут­ніх спеціалістів до управлінської діяльності: Автореферат дис. канд. пси-хол. наук. — К., 2000. — 19 с.

10. Грейсон Дж. К., О'Делл К. Американский менеджмент на пороге XXI века. Пер. с англ. — М., 1991. — 319 с.

11. Демб А., Нойбауер Ф. Ф. Корпоративне управління: Віч-на-віч з пара­ доксами: Пер. з англ. — К.: Основи, 1997.— 302 с.

12. Дип С., Сесмен Л. Верный путь к успеху: 1600 советов менеджерам / Пер. с англ. — М.: Вече, 1995. — 384 с.

13. Драккер П. Управление, нацеленное на результат Пер. с англ. — М.: Тех­нолог, школа бизнеса, 1994. — 200 с.