Сто років психоаналізу: здобутки та перспективи. А. Грюнбаум

Американський вчений А.Грюнбаум, здійснюючи історико-критичне дослідження психоаналітичного напряму, зазначає, що основні ідеї психо­аналітичної теорії вперше були сформульовані в роботі Й.Брейєра та З.Фрейда "Вступне повідомлення" (1893 p.), яка стала початком їхнього "Дослідження істерії". Але само слово "психоаналіз" постало у статті Фрейда 1896 p. ''Спадковість і етіологія неврозів". У ній Фрейд визначив брейєрівський метод клінічного дослідження як новий метод психоаналізу, який був побудований за принципом катартичного зняття витіснення. В історичному огляді 1924 року Фрейд визнав прогресивну роль цього методу, стверджуючи, що він став безпосереднім прологом психоаналітичного ме­тоду і, незважаючи на розширення досвіду та модифікації теорії, продовжує залишатися його ядром.

У 1993 році виповнився сторічний ювілей видання "Вступного повідомлення" Брейєра та Фрейда. Ця дата була відзначена міжнародним конгресом у Женеві. Водночас вона спричинила необхідність провести ре­тельний критичний огляд минулого досвіду психоаналізу як теорії людської природи та способу лікування, а також зазирнути в його перспективи.

Історія та логічні відношення динамічного й когнітивного видів несвідомого. Хоча Фрейд створив зрілу, цілісну теорію психоаналізу, він не був першим, хто постулював існування різновидів несвідомих психічних процесів. Ще Платон у

діалозі "Менон " намагався зрозуміти, яким чином неосвічений хлопчик-раб зміг осягнути істини геометрії лише за допомогою орієнтувальних запитань співрозмовника та демонстрації креслень. І Платон доводить, що хлопчик просто відтворює знання, які були в нього ще до народження, зберігалися несвідомо, а зараз лише повернулись у свідому пам'ять.

На початку XVIII ст. Лейбніц навів психологічні аргументи на користь існування підпорогових сенсорних сприймань та існування несвідомого психічного змісту мотивів, що проявляються у нашій поведінці. Більше то­го, він указував, що коли зміст якихось забутих досвідів через деякий час виникає в нашій свідомості, ми можемо — скоріше неправильно — визна­чити їх як нові досвіди, чим визнати такими, що несвідомо зберігаються в нашій пам'яті та залишаються по суті неусвідомлюваними й надалі. "Одного разу якийсь чоловік думав, що він склав власні вірші, проте згодом виявилося, що він колись давно читав їх, слово в слово, у якогось стародав­нього поета. Я вважаю, що сни досить часто воскрешають для нас минулі думки таким же чином". У цьому прикладі — коріння майбутнього тверд­ження Фрейда, що "тлумачення сновидінь є царський шлях до пізнання несвідомої активності мислення".

Гельмгольц також відкрив феномен "несвідомого висновку", котрий по­стає у процесі сенсорного сприймання. Наприклад, ми можемо сприймати об'єкт як такий, що рухається у нашому полі зору від однієї точки до іншої, коли стробоскоп послідовно висвітлює його образ у цих точках. Проте в реальності цей об'єкт не рухається. Можна вважати, що спостерігач несвідомо виводить ілюзорний рух із даних, що надаються стробоскопом, абсолютно не знаючи про будь-який подібний висновок.

Історично більш важливим є те, що Фрейд мав і інших попередників, які своєрідно передбачили ряд його ключових ідей. Так, Артур Шопенгауер і Фрідріх Ніцше умоглядно висунули головні психоаналітичні принципи, які сам Фрейд, незалежно від своїх клінічних спостережень, розробляв лише згодом.

Критичні оцінки психоаналітичних тверджень слід вибудовувати через тлумачення головних відмінностей між несвідомими процесами в їх визна­ченні сучасною когнітивною психологією, з одного боку, і несвідомим змістом розуму, про яке заявляє психоаналітична психологія, — з іншого. Ці відмінності показують, що факт існування когнітивного несвідомого явно не може підкріпити, навіть скоріше кидає тінь сумніву на існування фрейдівського психоаналітичного несвідомого. Його так зване "динамічне" несвідоме — це передбачуване вмістилище витіснених забо­ронених бажань сексуальної та агресивної природи, чиє повторне або почат­кове входження у свідомість запобігається захисними операціями "Я.Г. По­стаючи соціально неприйнятними, ці інстинктивні бажання є настільки настійливими й категоричними, що вони безрозсудно чекають якнайшвид­шого задоволення, незалежно від обмежень зовнішньої реальності.

Згідно з Фрейдом, ми навіть не змогли б розвинути здібності, необхідні для використання в пізнавальній діяльності, якби без опори на них молена було б цілком достатньо задовольняти наші інстинктивні потреби. Як указу­вав М.Ігл, Фрейд скоріше не припускав можливості того, що пізнання та мислення можуть за своєю суттю бути запрограмованими на відображення реальності та мати власну структуру та розвиток, — припущення, що лежить в основі когнітивної психології.

Після Другої світової війни психоаналітик Г.Гартліан був вимушений, посилаючись на факти біологічного дозрівання, відкриті не психоаналітично, визнати у своїй так званій егопсихології, що такі функції, як пізнання, пам'ять та мислення, можуть розвиватись автономно через вроджену генетичну програму і незалежно від задоволення інстинктивних потягів. Когнітивне несвідоме є дуже раціональним у всеохоплюючих роз­рахункових та асоціативних процесах вирішення проблем, що реалізуються пам'яттю, сприйманням, судженням та увагою. На противагу цьому, як підкреслював Фрейд, зміст бажань динамічного несвідомого спонукає його діяти алогічно у найвищому розумінні цього слова.

Є ще одна велика відмінність між двома видами несвідомого: динамічне несвідоме отримує свій зміст з непередбачуваного витіснення ідей у тій формі, яку вони початкове мають у свідомості. Навпаки, у породженні про­цесів когнітивного несвідомого ні виключення думок чи пригадувань із свідомості, ні цензурна заборона на їхню появу не впливають. Заповнюючи динамічне несвідоме продуктами витіснень, Фрейд дійшов висновку, що використання його нової техніки вільного асоціювання може зняти ці витіснення інстинктивних бажань і таким чином повернути витіснені ідеї незмінними назад у свідомість. Але у разі когнітивного несвідомого ми, що є характерним, не можемо ввести інтелектуальні процеси, котрі там, як пе­редбачається, відбуваються, у сферу феноменальної свідомості, хоча може­мо описати їх теоретично.

Оцінюючи психоаналіз, слід також бути обережним щодо такої логічної помилки, яка останнім часом стала визнаватись навіть модною. Тверджен­ня, що теорія Фрейда стала частиною інтелектуального етносу й фольклору західної культури, не може сприйматися буквально. Як підкреслює видат­ний швейцарський вчений Г.Еппенберг у своїй монументальній праці "Відкриття несвідомого", поширеність вульгаризованих, псевдофрейдистських понять робить досить складним надійне визначення тієї міри, якою психоаналітичні гіпотези здійснили безумовний вплив на світову культуру загалом.

Як стверджує сам Фрейд, "теорія витіснення — наріжний камінь, на якому базується вся конструкція психоаналізу. Це його найбільш суттєва частина". Трьома головними напрямами теорії витіснення є такі:

1) група гіпотез, що стосуються несвідомої причинності та психо­аналітичного лікування психопатології;

2) теорія сновидінь;

3) теорія помилок та помилкових дій.

В усіх цих напрямах витіснення психічного змісту вважається каузально необхідним: воно є визначальним для виникнення неврозів та психозів через несвідомі сексуальні мотиви, для формування сновидінь через ла­тентні інфантильні бажання і для здійснення помилкових дій через прихо­вані механізми невдоволення.

Припускається, що процес витіснення, що являє собою виключення ідей із свідомості або заборону на їх входження у свідомість, є несвідомим. Згідно з Фрейдом, наші невротичні симптоми, явний зміст наших снів та помилок, які ми здійснюємо, — все це компроміси між вимогами імпульсу, що витісняється, і протистоянням сили цензури в "Я". Будучи, скоріше, ли­ше такими компромісами, ніж здійсненням інстинктивних імпульсів, ці продукти несвідомого демонструють лише задоволення-заміщення або вихід. Можна сказати, що Фрейд запропонував єдину "компроміс-модель" для неврозів, сновидінь та помилкових дій.

Але що, по-перше, є мотивом або причиною, яка викликає і підтримує діяльність несвідомого механізму витіснення перед тим, як він здійснить свої власні, більш пізні ефекти? Фрейд приймає за аксіому, що хворобливі стани психіки (заборонені бажання, емоційні травми, відраза, страх, гнів. сором, ненависть, вина й туга, кожний з яких є неприємним) майже завжди стимулюють процес забування аж до витіснення. Так, витіснення регулює задоволення й незадоволення, захищаючи нашу свідомість від різного роду негативних афектів. Фактично Фрейд постійно стверджував, що витіснення — взірець із-поміж захисних механізмів: "тенденція забути те, з чим ми не згодні, здається мені досить універсальною". Відомим є також його вислів, що "пригадування про хворобливі уявлення та випадки три­вожних думок натикаються на протистояння".

Якщо допустити, що деякі хворобливі психічні стани яскраво врізаються у пам'ять, в той час як інші забуваються або навіть витісняються, можна стверджувати — на противагу Фрейду, — що саме фактори, які відрізняються від самої цієї хворобливості, визначають їх збереження у пам'яті або забування. Наприклад, фактично каузально релевантшин можуть бути особисті схильності або ситуативні обставини. Фрейд ніколи не усвідомлював негативного впливу такого моменту теорії витіснення: згідно з його, поглядами, якщо відбувається забування хворобливих або забороне­них вражень, то це забування є рівносильним їх витісненню, що викли­кається їх негативним афектом, а тим самим воно створює невротичні симптоми або інші компромісні утворення.

Друга складність, яка стосується всіх трьох гілок теорії витіснення, по­стає в епістемологічних дефектах фрейдівського "фундаментального прави­ла" вільних асоціацій — так званого мікроскопа та рентгенівського апара­та людського розуму. Це правило зобов'язує пацієнта без приховування го­ворити психоаналітику все, що приходить на розум. Така процедура слугує основоположним методом клінічного дослідження. Вважається, що викори­стовуючи техніку розблокування потоку підсвідомості, Фрейд отримав мож­ливість показати, що неврози, снобачення та помилкові дії викликаються витісненими мотивами. Центральна теза всієї психоаналітичної теорії Фрейда полягає в тому, що метод вільних асоціацій має подвійну особ­ливість, водночас дослідницьку й терапевтичну: 1) він сприяє встановленню неусвідомлюваних причин людських думок і поведінки, нормальної та не­нормальної; 2) долаючи протистояння та знімаючи витіснення, він допома­гає долати передбачувані неусвідомлювані патогенні фактори неврозів, тим самим забезпечуючи терапію для важливого класу психічних розладів.

Проте що є підставою стверджувати, що вільна асоціація має чудову здатність бути інструментом виявлення реальних причин, тобто кау­зально переконуючою для етіологічного пошуку в психопатології? Фрейд вважає, що зникнення невротичних симптомів у процесі лікування є кау­зальним результатом зняття витіснення через застосування методу вільних асоціацій. Спираючись на цю вихідну терапевтичну гіпотезу, він робить два головних теоретичних висновки: 1) подолання неврозу за допомогою зняття витіснення, що підлягає спостереженню, є добрим свідченням того, що витіснення каузально необхідне для самого існування неврозу; 2) оскільки акти витіснення, таким чином, є сутнісними причинами неврозів, а метод вільних асоціацій має унікальну здатність розкривати зміст витіснення, тоді такий метод унікальне підходить для виявлення причин, або патогенних факторів, неврозів. У цьому полягає аргументація Фрейда, коли він стверд­жує, що вперше розроблений ним дослідницький метод на основі вдоскона­лення техніки гіпнозу здатний виявляти причини хвороб, тобто може бути етіологічна доведений. Можна бачити, що відправним пунктом даної ар­гументації є гіпотеза, що має стосунок до терапевтичної діяльності, де ме­тод вільних асоціацій відіграє необхідну роль.

Повіривши у каузальну доведеність свого методу на основі терапевтич­них результатів у випадку тих неврозів, які він вважав успішно виліковуваними, Фрейд вирішив, що даний метод є надійним і як засіб встановлення причин захворювання у випадку тих інших неврозів (так зва­них нарцисичних, подібних до паранойї), які він вважав психоаналітичне невиліковними.

Передусім слід зазначити, що надійний терапевтичний успіх, на якому було побудовано даний аргумент, ніколи не мав місця в реальності, що виз­навав сам Фрейд і на початку, і в самому кінці своєї кар'єри. Навіть у рам­ках тимчасових терапевтичних результатів Фрейд не зміг виключити аль­тернативну гіпотезу — гіпотезу ефекту плацебо, яка стверджує, що за дійсне поліпшення здоров'я відповідають лікувальні фактори, що відрізняються від осягнення змісту, витісненого із свідомості пацієнта, на­приклад, мобілізація лікарем надій на одужання.

Фрейд стверджує, що етіологічна доведеність методу вільних асоціацій базується на приписуванні причини зцілення зняттю витіснень через роз­криття їхнього змісту. Оскільки життєздатність альтернативної гіпотези ефекту плацебо справедливо кидає виклик такому приписуванню, то його аргументація за етіологічну доведеність вільних асоціацій втрачає свої підстави.

Утім припущену каузальну доведеність вільних асоціацій, що спочатку були лише методом дослідження причин хвороби, орієнтованим на терапію, Фрейд екстраполював на їхню можливість слугувати і визначенню неусвідомлюваних причин сновидінь та ідентифікації їхніх прихованих мо­тивів.

Що ж свідчать вільні асоціації про наші сновидіння? Хоч би яким був явний зміст сновидінь, вони є припущенням щодо реалізації бажань у двох логічно різних смислах: 1) для кожного сновидіння існує щонайменше одне нормально неусвідомлюване інфантильне бажання, що є моти­ваційною причиною; 2) явний зміст виражає, у більш чи менш замаскованій формі, той стан справ, який є бажаним, очікуваним. Проте стверджувати, що метод вільних асоціацій дає змогу точно виявити мотиви сновидінь, було би значним перебільшенням.

Ретельні дослідження показали, що так звані вільні асоціації є далеко не вільними, а залежними від ледве помітних підказок психоаналітика пацієнту. Відомим є ефект псевдопродувань, які по суті є хибними, але самим пацієнтом сприймаються як істинні.

Загальна критика компроміс-моделі подає важливий урок — і для філософської онтології, і для теорії наукового пізнання. Прихильники пси­хоаналізу проголосили, що експланаційною перевагою їхньої теорії є те, що компроміс-модель дає єдиний погляд на такі непорівнювані явища, як нев­рози, сновидіння та помилки, і навіть те, що теорія витіснення також пояс­нює дитячу сексуальність. Деякі філософи науки, наприклад М.Фрідман, вітали експланаційну уніфікацію як одне із значних досягнень наукового прогресу.

Проте в інших контекстах уніфікація може бути більше недоліком, ніж перевагою. Фалес Мілетський хоча й справедливо шукав передусім раціоналістичну, а не міфопоетичну картину світу, вчив, що все складається з води. Інші філософи-моністи також висунули свої уніфікаційні онтології. Проте чи можна беззастережно погоджуватися з ними?

Це стосується і Фрейда: спираючись на каузальну достовірність методу вільних асоціацій, його компроміс-модель створила псевдооб'єднання невротичної поведінки, сновидінь та помилкових дій. Ця сумнівна уніфікація була здійснена через розуміння нормальної активності сновидінь та випад­кових дій як міні-невротичних симптомів того ж роду, що й ненормальні стани психіки при неврозах і навіть психозах. Аби підкреслити цю моністичну психопатологізацію нормальності, Фрейд назвав свою фунда­ментальну працю про помилки "Психопатологією буденного життя ".

Французький філософ Поль Рікер, як і Карп Ясперс з Юргеном Габер-масом, стверджують, що сам Фрейд "сцієнтистськи" не розумів власного теоретичного досягнення, що міститься у семантичній площині тлума­чення смислу і значення досліджуваних явищ та феноменів. На думку са­мого Фрейда, відкритий симптом проявляє одну або декілька неусвідомлюваних причин, що лежать за ним, і свідчить про свої причини, відтак смисл та значення симптому встановлюються його прихованими мо­тиваційними причинами. Але таке поняття "значення" відрізняється від того, яке відповідає контексту комунікації, в якому лінгвістичні символи отримують семантичне значення. Очевидно, що відношення проявлення, в якому симптом перебуває щодо своєї причини, відрізняється від семантич­ного відношення позначення, в якому лінгвістичний символ перебуває зі своїм об'єктом. Проте, на жаль, слово "значення" використовується в обох випадках. "Герменевтична" реконструкція психоаналізу плине від одного з відомих смислів "значення", з яким ми стикаємось у звичайному дискурсі, до іншого. Поряд з усім, на думку Рікера, фрейдівській теорії витіснення може бути адресована справжня "семантика бажання".

В чому ж полягають сучасні постфрейдистські досягнення, наскільки во­ни характеризуються як психоаналітичні передусім за змістом, а не тільки за назвою? Чи просунули вони вперед обговорення щодо результативності та доведеності наукових та практичних досягнень психоаналізу? Клінічний психолог і філософ М.Ігл дав усебічну та глибоку відповідь на це питання.

Ігл стверджує: абсолютно очевидно, що не існує єдиної сукупності ідей, аналогічної основному зводу фрейдівської теорії, яку можна назвати сучас­ною психоаналітичною теорією. За останні 40—50 років постало три голов­них теоретичних досягнення у психоаналізі: егопсихологія, теорія об'єктних відносин і психологія самосвідомості. Якщо сучасна психо­аналітична теорія щось собою являє, вона є чимось одним із названих трьох або комбінацією, що синтезує ці три, тощо.

Егопсихологія Г.Гартмана на відміну від Фрейда перестала шукати ви­токи когаітивних функцій серед інстинктів. Але ще більш важливо, що і філософія самосвідомості Г.Когута, і теорія об'єктних відносин О.Кернберга, і британська школа цілком відмовилися від фрейдівської компроміс-моделі у психопатології. Психологія самосвідомості фактично заперечує кожний із принципів Фрейда. Так, Когут замінює фрейдівську конфлікт-модель, ґрунтовану на витісненні внутрішніх сексуальних та агре­сивних бажань, психологією дефектів самосвідомості й помилкових функцій, що викликаються гіпотетичними подіями у зовнішній обстановці, адресованими до перших двох років дитинства. Аналогічно Когут заперечує, що "інсайтне" осягнення причини хвороби має лікувальну силу, пропонуючи натомість емпатичне розуміння аналітика як дійовий терапевтичний фактор. Представники теорії об'єктних відносин також заперечують, що причини психічних хвороб лежать у сфері фрейдистських ("едипових") конфліктів і травм, пов'язаних із сексом та агресією, стверджуючи, що вирішальним фактором є якість материнського догляду за дитиною.

Дві останні постфрейдистські школи не лише відхиляються від Фрейда, але й розходяться одна з одною. Проте ортодоксальні психоаналітики Арлну й Бренпер висловлюють сподівання, що в результаті обновлення психо­аналітичного методу вільних асоціацій будуть відкриті такі загальновизнані положення, які врешті-решт розв'яжуть конфлікт між конкуруючими теоріями. Утім ці сподівання утопічні, передусім через сувору обмеженість методу вільних асоціацій. Як свідчить сучасний досвід, майбутнє декількох клінічних і теоретичних підприємств, що називають себе психоаналітичними, перебуває під загрозою. Загальна кількість пацієнтів, ба­жаючих пройти повний курс психоаналітичного лікування у Сполучених Штатах, постійно скорочується, і академічні психоаналітики стають зни­каючим видом в американських медичних школах. Не дивно, що у книги "Психоаналіз" відомого аналітика Маршалла Едельсона є підзаголовок —

"Теорія в кризі".

Разом із тим, розмірковуючи стосовно перспектив психоаналізу у тлі столітті, Арлоу і Бреннер дійшли такого оптимістичного висновку: психо­аналіз залишиться найбільш усебічним та глибоким проникненням у людсь­ку психіку. Він продовжить стимулювання досліджень у багатьох сферах прикладання людських зусиль. На додаток до того, що в багатьох випадках психоаналіз є кращим видом лікування, він слугуватиме, як і раніше, фун­даментальною підвалиною майже для всіх методів, які спрямовані на по­легшення людських страждань за допомогою психологічних засобів.

Психоаналіз дійсно має підстави зберегти свою евристичну роль. Така функція взагалі не вимагає правильності його нинішніх теорій. Як зазначає гарвардський аналітик Ф.Гольцлшн, "даний погляд на евристичну роль психоаналізу, навіть у світлі його неадекватної науковості, починає відповідним чином оцінюватися лише тепер".

Література.

1. Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

2. Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург, 1998.

3. Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

4. Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

5. Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

6. Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

7. Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т. 1.

8. Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

9. Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

10. Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

11. Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.

12. Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.

13. Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.