Трансакційний аналіз. Е. Берн, Т. Харріс

Цей аналіз як психологічна течія набув широкої популярності в 60-ті роки завдяки появі двох книжок, які стали бестселерами (Е.Берп. "Ігри, а які грають люди. Люди, які грають в ігри"'. Т.Харріс. "Зі мною асе а поряд­ку — з вами все в порядку"). Трансакційний аналіз ґрунтується на ди­намічних принципах і має своїм предметом міжособистісну поведінку; він тлумачить проблему неврозу в дусі раціональності та відрізняє себе від когнітивної терапії.

Згідно з цим напрямом у психології, певні стани ego несуть відповідальність за поведінку пацієнта. Ці стани, або самості, визначають способи, які використовує пацієнт у своїх трансакціях — певній базовій єдності соціальної взаємодії. Кожна особа поводить себе відносно іншої або як Дитина (нестримно емоційна істота, вражена спілкуванням), або як Батько (диспозиція і віра, що це "плечі", "плечі-потреба", яка засвоюється з дитинства у сприйманні батьків), або як Доросла людина, що має са­мостійність суджень (зріле та раціональне ego).

Хоч три стани ego перебувають на несвідомому рівні, у трансакційному аналізі терапевт має справу з феноменами, які перебувають на рівні свідомому, і вказує шляхи, на яких пацієнт і спільнота, з якою той має спра­ву, були б успішними в їхніх комунікаціях, привабливими у "перехресних трансакціях". Терапевт також читає по складах багато "ігор", в яких прихо­вується реальне значення інтеракції. Пацієнти грають невідчужувані ролі, навчаються розпізнавати, в чому полягає їхня самість у трансакціях з іншими (і з терапевтом). Під керівництвом терапевта вони навчаються ви­користовувати свою Дитину для жартів, але мають свого Дорослого як запо­руку їхньої серйозної поведінки. Ерік Берн виходив у своїх дослідженнях насамперед із праць Пенфілда і Федерна, які вивчали вплив минулих вра­жень на подальшу поведінку індивіда. Для її дослідження використовуються методологія структурного аналізу і трансакційний підхід.

Як зауважує сам Берн, у своїх висновках він спирається на клінічні спо­стереження, на досвід роботи з хворими, в яких були розладнані інтегральні стани "Я". Це мало висвітлити ряд ґрунтовних питань психології та психіатрії. Зокрема, мова йде про наявність в особистості хворого "архаїчних елементів" і про можливість навчання хворого структурному і трансакційному аналізу. І лікар, і пацієнт можуть будь-коли зупинитися, підбити підсумки і спланувати, що слід зробити на наступному етапі. Під час психотерапевтичних процедур архаїчні стани "Я", зафіксовані в резуль­таті травми, диференціюються, але все ще зберігаються. Під впливом фак­тора реальності пацієнт переходить у ситуацію, сприятливу для вирішення архаїчних конфліктів.

Розкриваючи термінологію структурного аналізу, Берн по суті викладає систему свого вчення. Екстеропсихіка, неопсихіка та археопсихіка роз­глядаються ним як психічні механізми (органи, знаряддя), які виявляються феноменологічно як екстеропсихічний (наприклад ідентифікація), неопсихічний (наприклад опрацювання даних) і археопсихічний (наприклад рег­ресивний) стани "Я". Ці типові стани відповідно називаються "Батько", "Дорослий" і "Дитина". До словника трансакційного аналізу Берн також додає "проведення часу", "гру" і "сценарій". Це не абстракції, а робочі соціальні реальності.

Берн формулює таку гіпотезу. В особистості дорослої людини зберігаються залишки "Я" дитини, які оживають за певних умов. Це явище можна спостерігати у зв'язку з гіпнозом, психозом, лікарською або прямою електричною стимуляцією кори. Берн припускає, що ці сліди можуть вияв­лятися у людини навіть у нормальному психічному стані.

Типова ситуація показувала один стан "Я", адекватний для даної реаль­ної обстановки, й відповідне адекватне судження. Разом із цим спо­стерігався інший процес, що визначався, зокрема, манією величі, ар­хаїчними страхами і надіями. Тобто, в однієї й тієї ж людини виступала поведінка дорослого та дитини. Втручання лікаря допомогло здійснити пе­рехід до нового стану: вся поведінка, усвідомлення реальності, міміка, го­лос, м'язовий тонус, манери почали відповідати "Я" дорослої людини. Це було коротке заспокоєння у психозі. Відтак Берн визначає психоз як пе­реміщення психічної енергії із дорослої системи в дитячу, а заспокоєн­ня — як переміщення у протилежному напрямку.

При психозі, коли пацієнт страждає галюцинаціями, він чує слова батьків, що пропонують робити те і те. Батько, Дорослий і Дитина — це реальні особистості, які входять в оточення пацієнта, й мають певні імена, заняття тощо. Для успішного лікування слід, зокрема, відділити Дорослого від Дитини, а вивчення Батька віднести на наступну стадію лікування; слід також переконати пацієнта, що Дитина, Дорослий і Батько — терміни, які відображають явища реальності. Можна показати Дитиною людину, що вкрала жувальну гумку, але це означає, що саме цей індивід крав жувальну гумку в дитинстві. Зісковзування в інший стан "Я" (у хворих та здорових людей) Берн пояснює концепцією психічної енергії, або заміщення влади: в якийсь момент стан "Я", яке замінено, володіє виконавчою владою. Це, од­нак, все одно що пояснювати дію магніту магнітною силою. Для практики цього, мабуть, і досить, але йдеться про концептуальний розгляд, в якому Берн залишив поза увагою характер поєднання у психічному нового і старо­го досвіду.

Берн обмежується лише констатуванням того, що "Я" становить вид сутності, яка немовби віддаляється від решти психічного змісту, що існував багато років або хвилину тому, або й одночасно. Тобто кожний стан "Я" має мету, яка відділяє його від інших станів. Тоді, зрозуміло, виникає пи­тання: який же стан "Я" слід вважати справжнім? Берн зауважує:

стан "Я", коли домінує вільне дотримання влади, відчувається як са­мозахоплення владою, яка живе як чуття "Я";

виконавча влада схожа на той стан, в якому перебуває у певний мо­мент найбільша кількість активного населення, наділеного владою.

Далі замість наукового розв'язання цього тугого вузла, Берн зісковзує в світ метафор, де можна приємно себе почувати (як у світі поезії), але ні на йоту не зрушитися з місця у розкритті справжніх закономірностей. Варто придивитися до стилю самого автора: "В даній системі зісковзування із од­ного стану "Я" в інший зумовлено трьома силами, які діють на кожний стан, проникливістю кордонів між різними станами та об'єктом повноважень кожного стану "Я". Коментарі зайві: Берн критично ставиться до фрейдівського опису "психічної енергії" та "надання повноважень". Але сам мало просувається вперед: бракує головної концептуальної схеми. Ста­ни "Я" відділені, але феноменологія їхнього зв'язку так і не з'ясована.

Загадка співіснування минулого, майбутнього і теперішнього в одній душі має бути розкритою в концепціях розвитку психічного. Але саме ідея розвитку була втрачена для Берна. Насамперед він не висвітлив супереч­ності попереднього шару психічного, щоб показати необхідність виникнення шару наступного. У психіці, дійсно, те, що було якось сформовано, включе­но у взаємодію зі світом, з одного боку, має стереотип, щоб залишитися "навічно" у своїй структурі. З іншого боку, ця структура піддається впливу структур наступних і отримує від них певне забарвлення, водночас впли­ваючи на структури наступні. Виникають певні інтеграційні шари психічного, куди включаються всі події людського життя. Інтеграція є та­кож субординація, що приводить до єдності. При порушенні такої єдності субординоване стає автономним у своєму значенні, і настає роздвоєння осо­бистості — або в мотиваційній боротьбі, або в патологічних ускладненнях.

Найголовнішим питанням у становленні психічного є виникнення інтеграційних ланок-мотивів між елементами досвіду. Цією ланкою стає вчинок, який забезпечує феноменологічний рух психічного, перехід від одного шару, який себе вичерпав, до іншого, який дає особистості нові мож­ливості діяти. Саме вчинкова структура дає можливість інтегрувати весь досвід людини, адже вчинок має свою цілеспрямованість та набір засобів для досягнення цілей. Патологія виникає тоді, коли людина застигає на яко­мусь одному моменті вчинку. Розгорнутість учинкової поведінки є її дос­коналість і зрілість, що має завершуватися рефлексією та наставлянням на подальші вчинки.

Саме вчинок є механізмом досконалої інтеграції індивідуального досвіду і може включати досвід інших людей. А таке включення є основою децентрації. Так здійснюється справжня трансакція, і людина підноситься над власним досвідом, охоплює досвід людства, стає вселюдськістю і лише в цьому разі може визнати вичерпаним своє життя. Отже, трансакційний аналіз становить собою теорію особистості і соціальної поведінки та використовується як засіб для психотерапії та більш широких соціальних змін.

Центральною для трансакційного аналізу є практика, відома як stroking-прийом, — процес стимулювання і сприяння пізнавальним актам інших людей. Взірці прийомів формують загальну тему в головних субсекціях трансакційного аналізу.

Особистісна структура постає у взаємовідношеннях Батьків, Дорослих і Дітей. Ці терміни не виступають у своєму загальному значенні, але позна­чають "Я-стани", зв'язані системи зовнішньої поведінки та внутрішніх про­цесів. Вони формуються з самого початку розвитку людини. Батьківський "Я-стан" основано на встановленні обмежень, заборон та на годуванні, що є вираженням головних функцій батьків. Дорослий уміщує в собі реальність перевірки і можливість імовірнісного підрахунку. Дитина є вираженням почуттів, творчості або пристосувань, які походять із досвіду. Трансакційний аналіз пропонує методи для досягнення балансу енергії між "Я-станами", що має бути суттєвим для благополуччя індивіда, сім'ї або організації.

Комунікація визначається Берном як серія стимулів і відповідей з боку "Я-станів". Трансакційний аналіз приділяє особливу увагу тим стимулам і відповідям, які трапляються на психологічному рівні, які завжди не вер­бальні та позасвідомі для суб'єктів — учасників комунікації.

Існують приховані трансакції, і можна вважати, що вони вирішують реальний результат психічної зміни. Стимули та відповіді є сильними засо­бами, які люди використовують для впливу одне на одного.

Ігри — найбільш оригінальне поняття в трансакційному аналізі — тлумачиться за умови регулярного використання прихованих трансакцій, що дають підставу з'ясувати чинники "програшів" кожного з учасників си­туації. Гравці виходять із психологічних ролей Переслідувача, Рятівника або Переможеного та утворюють напрям, рутинний для часової структури, передбачають збудження та уникнення інтимності. Вони можуть бути згру­повані, починаючи з нижчого рівня надокучливості до кримінальної по­ведінки та охоплення великої частини щоденної активності.

Аналіз почуттів сфокусовано на можливості репертуару гніву, страху, печалі та радості або таких почуттів, як провина, біль, сум чи заздрість, які складені з двох або більше базових чотирьох почуттів,

Аналіз сценарію перевіряє плани, створені ще в ранньому дитинстві під батьківським впливом і спрямовані на створення найбільш важливих ас­пектів життя. Вони полягають у виникненні міфів із повідомлень, отрима­них щодо самості й світу, та входять в головні категорії ''переможця", успіху, "переможеного", які є толерантними, але незадовільними, "загубленого", який презентує проблеми різного рівня. Сценарії мають бути трансформовані через зміну рішення, яке заступає старі внутрішні обов'язки згідно з реалістичним і більш правильним світопоглядом.

Зміна сценарію, перехід від одного до іншого має вчинковий механізм і вчинковий характер: осягається ситуація як сукупність значень у новому її баченні; виникають нові мотиви, які долають наявне і кличуть до заповітної мети; реалізується дія, через яку людина входить у новий "Я—стан"; спрацьовує рефлексія — активна філософія життя.

Література.

1. Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

2. Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург, 1998.

3. Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

4. Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

5. Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

6. Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

7. Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т. 1.

8. Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

9. Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

10. Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

11. Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.

12. Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.

13. Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.