Правове регулювання легалізації підприємницької діяльності в Україні

ЗМІСТ

Вступ 3

І. Поняття та види підприємницької діяльності 6

ІІ. Державне регулювання підприємницької діяльності . 16

ІІІ. Легітимація суб’єктів підприємництва в Україні . 25

3.1. Поняття легітимації суб’єктів підприємництва 25

3.2. Державна реєстрація суб’єктів підприємництва 32

3.3. Ліцензування певних видів підприємницької діяльності 51

3.4. Патентування деяких видів підприємництва 64

Висновок . 81

Перелік літератури . 85

ВСТУП

Кожний підприємець, починаючи свою діяльність, повинний ясно усвідомлювати потребу на перспективу у фінансових, матеріальних, трудових та інтелектуальних ресурсах, джерела їх одержання, а також уміти чітко розрахувати ефективність використання ресурсів у процесі роботи фірми.

У ринковій економіці підприємці не зможуть домогтися стабільного успіху, якщо не будуть чітко й ефективно планувати свою діяльність, постійно збирати й акумулювати інформацію як про стан цільових ринків, розташуванні на них конкурентів, так і про власні перспективи і можливості.

При всьому різноманітті форм підприємництва існують ключові положення, застосовні практично у всіх галузях комерційної діяльності і для різних фірм, але необхідні для того, щоб своєчасно підготуватися й обминути потенційні труднощі і небезпеки, тим самим зменшити ризик у досягненні поставлених цілей.

Важливою задачею є проблема притягнення інвестицій, у тому числі і закордонних, у діючі і підприємства, що розвиваються. Для цього необхідно аргументувати й обґрунтувати оформлення проектів (пропозицій), що потребують інвестицій. Для цих і деяких інших цілей застосовується бізнес-план.

Підприємство — основна організаційна ланка народного господарства України. Підприємство — самостійний господарюючий статутний суб’єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Підприємство має самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням, а також знак для товарів і послуг. Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб.

У разі збиткової діяльності підприємств держава, якщо вона визнає продукцію цих підприємств суспільно необхідною, може надавати таким підприємствам дотацію, інші пільги.

Підприємство може бути створено внаслідок примусового поділу іншого підприємства відповідно до антимонопольного законодавства України. Підприємство може бути створено в результаті виділення із складу діючого підприємства, організації одного або кількох структурних підрозділів, а також на базі структурної одиниці діючих об’єднань за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода власника чи уповноваженого ним органу. Створення підприємств шляхом виділення здійснюється із збереженням за новими підприємствами взаємозобов’язань та укладених договорів з іншими підприємствами.

Підприємству може бути передана у колективну власність або надана у користування, в тому числі на умовах оренди, земельна ділянка в порядку, встановленому Земельним кодексом України. Підприємство набуває прав юридичної особи від дня його державної реєстрації.

Держава гарантує додержання прав і законних інтересів підприємства. Підприємство при здійсненні господарської та іншої діяльності має право з власної ініціативи приймати будь-які рішення, що не суперечать законодавству України. Втручання в господарську та іншу діяльність підприємства з боку державних, громадських і кооперативних органів, політичних партій і рухів не допускається.

Сьогодні, в умовах ринкової економіки та інформатизації суспільства, особливого значення набуває питання легалізації підприємницької діяльності в Україні. Після переходу економіки країни від планової до ринкової крупні підприємства, такі як концерни та консорціуми втратили свою актуальність; підприємницька діяльність в Україні почала новий етап в своєму розвитку – створюються все нові і нові підприємства, переважно приватного сектору, діяльність яких часто є протизаконною. Саме тому обов’язком держави, як правового регулятора підприємницької діяльності є легітимація (узаконення) всіх видів підприємств в Україні. Метою дослідження такої актуальної на сьогодні теми, як “Правове регулювання легалізації підприємницької діяльності в Україні” є дослідження правових засад легітимації підприємництва в Україні в ринкових умовах. При цьому об’єктом нашого дослідження є підприємства всіх форм власності. В дипломній роботі ми розглянемо порядок, види (державна реєстрація, патентування, ліцензування) та особливості легалізації підприємницької діяльності в Україні. Дипломна робота базується на законодавчо-нормативній базі України станом на травень 2003 року.

І. ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Підприємництво є одним із різновидів творчої, пошукової, ризикової соціальної діяльності і в більшості країн світу з ринковою і економікою вважається одним із найпрестижніших. Адже саме цей вид діяльності у відповідних умовах найкращим чином виявляє людську сутність, допомагає вияву працівника як особистості. Підприємництву властивий індивідуальний характер, високий ступінь стимулювання співробітників, що природно сприяє най­повнішій реалізації потенціалу кожного з них. Здійснюючи са­мостійну підприємницьку діяльність, працівник зростає професійно та інтелектуально. І це має цілком реальні позитивні наслідки для всього суспільства. Історія доводить, що піднести економіку, інші сфери буття до високого рівня розвитку можливо здебільшого завдяки прояву індивідуальних інтересів, господарської ініціативи конкретних осіб.

Поняття підприємницької діяльності (підприємництва) Згідно зі ст. 1 Закону України від 7 лютого 1991 р. «Про підприємництво»[1] підприємництвом вважається безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність із вироб­ництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою отри­мання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особа­ми, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у поряд­ку, встановленому законодавством.

Визначення підприємницької діяльності і відокремлення її від інших видів діяльності, що мають на меті отримання прибутку або доходу, має як теоретичне, так і суто практичне значення. Напри­клад, ст. 164 Кодексу України про адміністративні правопорушен­ня передбачає відповідальність, зокрема, за заняття підприємниць­кою діяльністю без державної реєстрації. Якщо ж не буде доведено, що діяльність, яка провадилася, була саме підприємницькою, притягнути особу до відповідальності за вищевказаною статтею бу­де неможливо. Для чіткого розмежування підприємництва та інших видів діяльності необхідно усвідомлювати ознаки підприємницької діяльності.[2]

Ознаки підприємницької діяльності (підприємництва):

1. Підприємництвом вважається безпосередня діяльність із ви­робництва продукції, виконання робіт, надання послуг. Це озна­чає, що суб'єкт підприємницької діяльності активно діє на ринку товарів, робіт та послуг — від свого імені укладає угоди, виробляє продукцію, набуває майнових та немайнових прав тощо. Більш по­вно така ознака, як безпосередність розкривається в ч. 2 ст. 1 За­кону України «Про підприємництво», згідно з якою створення (за­снування) суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної осо­би, а також володіння корпоративними правами не є підприємницькою діяльністю, крім випадків, передбачених зако­нодавством. Тобто засновник (учасник) на відміну від створеної ним юридичної особи не провадить активної діяльності «із вироб­ництва продукції, виконання робіт, надання послуг». Він володіє корпоративними правами на цю юридичну особу, здійснює уп­равління нею та отримує відповідну частку прибутку такої юри­дичної особи.

2. Підприємництво є самостійною діяльністю. Це означає, що по-перше, підприємництво в Україні може здійснюватися в будь-яких організаційних формах, визначених законами України, на вибір підприємця. Також фізичні особи мають можливість за­реєструватись як громадяни — суб'єкти підприємницької діяль­ності і провадити таким чином діяльність без створення жодної ор­ганізаційно-правової форми.

По-друге, згідно зі ст. 3 Закону України «Про підприємництво» підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Тобто вони мають право здійснювати са­мостійно будь-яку діяльність відповідно до потреб ринку, на влас­ний розсуд приймати відповідні рішення. Ознака самостійності тісно пов'язана із ознакою безпосередності і передбачає провад­ження незалежної діяльності своїми власними силами і за своєю ініціативою.

3. Підприємництво є систематичною діяльністю. Проте чітких кількісних критеріїв систематичності (тобто скільки разів потрібно зайнятися діяльністю для того, щоб вона вважалася підприємниць­кою) законодавством не встановлено. В літературі висловлюється думка про можливість застосування в цьому разі Декрету Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 р. № 24-93 «Про податок на промисел»[3], за змістом ст. 1 якого систематичним вважається про­даж вироблених, перероблених та куплених продукції, речей, то­варів, який здійснюється більше чотирьох разів протягом календар­ного року. Хоча і цей кількісний критерій є дещо умовним, адже, наприклад, за нормами кримінального права систематичною діяльністю вважається така, що відбувалася три і більше разів.

4. Підприємництво є діяльністю на власний ризик. Це означає, що за порушення договірних зобов'язань, кредитно-розрахункової і податкової дисципліни, вимог до якості продукції та інших пра­вил здійснення господарської діяльності підприємство та приват­ний підприємець самостійно несуть відповідальність, передбачену законодавством України. Тобто суб'єкт підприємницької діяльності бере на себе як позитивні, так і негативні наслідки підприємниць­кої діяльності.

5. Метою підприємницької діяльності є отримання прибутку. Якщо метою тієї чи іншої діяльності не є отримання прибутку, вона не може бути віднесена до підприємницької. Ця мета, як правило, знаходить своє відображення в установчих документах суб'єкта підприємницької діяльності і простежується, виходячи з характеру його діяльності. За цією ж ознакою підприємниць­ка діяльність відмежовується від суміжного поняття господарсь­кої діяльності, яку ст. 1 Закону України від 1 червня 2000 р. № 1775-НІ «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» визначено як діяльність, пов'язану з виробництвом (виготовленням) продукції, торгівлею, наданням послуг, вико­нанням робіт.

6. Підприємницька діяльність провадиться фізичними та юри­дичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством.[4] Це означає, що підприємницькою діяльністю можуть займатися як юридичні, і фізичні особи, які набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності за правилами ст. 8 Закону України «Про підприємництво» та Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. № 740[5].

Згідно зі ст. 5 Закону України «Про підприємництво» підприємництво здійснюється на основі таких принципів:

1. Вільний вибір видів діяльності. Суб'єкт підприємницької діяльності самостійно вирішує, якими видами діяльності йому зай­матися з огляду на обмеження, встановлені чинним законодавст­вом (наприклад, згідно зі ст. 4 Закону України «Про підприємництво» діяльність, пов'язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експер­тиз може здійснюватися тільки державними підприємствами та ор­ганізаціями). Цей принцип тісно пов'язаний із іншим принципом підприємницької діяльності — принципом самостійного формуван­ня програми діяльності та вільного вибору постачальників і спожи­вачів продукції, що виробляється, встановлення цін відповідно до законодавства.

2. Залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і гро­мадян. Це означає, що юридичні особи й громадяни шляхом вне­сення майна і коштів можуть увійти до складу учасників уже існу­ючого суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи або шляхом об'єднання такого майна створити нову підприємницьку організацію. Крім того, підприємницька діяльність може здійсню­ватися і без утворення нової юридичної особи, наприклад, шляхом об'єднання майна за договором про спільну (сумісну) діяльність.

3. Вільний найм працівників. Конкретизація цього принципу міститься в тексті принципу залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законом. Адже законодавство, зокрема, містить положення, що обмежують трудові права іноземних громадян та осіб без громадянства (див. ст. 8 Закону України від 1 березня 1991 p. № 803-ХІІ «Про зайнятість населення», якою передбачена необхідність отри­мання дозволу на працевлаштування у державній службі зайнятості України).

4. Вільне розпорядження прибутком, що залишається після оп­лати платежів, установлених законодавством. На практиці цей принцип суттєво обмежується шляхом встановлення правил щодо цільового використання коштів суб'єкта підприємницької діяль­ності — юридичної особи, обмежень на проведення операцій у готівкових коштах та ін.

5. Самостійне здійснення підприємцем — юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем належної йому частки валютної виручки на власний розсуд. Проте ст. 3 Закону України від 16 квітня 1991 р. № 959-Х1І «Про зовнішньоекономічну діяльність»[6] дозволяє бути суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності і фізичним особам за умови їх реєстрації як суб'єктів підприємницької діяльності (ст. 5 цього Закону).

Види підприємницької діяльності:

1. Виробнича підприємницька діяльність, тобто діяльність, у процесі якої виробляється певна продукція.

2. Невиробнича підприємницька діяльність, у межах якої виділяється:

діяльність із виконання робіт, надання послуг (виконання ремонтних робіт, надання інформаційних послуг, здійснення транспортних перевезень); діяльність із зайняття торгівлею; інша невиробнича діяльність, зокрема діяльність на фінансо­вому ринку.

За ознакою суб'єкта — учасника відповідних правовідносин підприємницька діяльність поділяється на:

1. Підприємництво без створення юридичної особи (просте). Воно здійснюється фізичними особами, що набули в установлено­му порядку статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

2. Підприємництво зі створенням юридичної особи (складне).

Залежно від наявності обмежень щодо зайняття підприємниць­кою діяльністю її можна розподілити на:

1. Вільну підприємницьку діяльність. Для провадження такої діяльності не потрібна згода (дозвіл) держави в особі уповноваже­них нею органів. Така діяльність провадиться за принципом «доз­волено все, що не заборонено законом». [7]

Загальні положення щодо осіб, які можуть бути суб'єктами підприємницької діяльності, містяться у ст. 2 Закону України від 7 лютого 1991 р. № 698-ХІІ «Про підприємництво», відповідно до нього суб'єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути громадяни України, інших держав, особи без громадянства, необмежені законом у правоздатності або дієздатності. По-перше, це означає, що підприємцями не можуть бути осо­би які не досягли 18-ти років, оскільки, як відомо, з 18-ти років настає повна дієздатність (за винятком неповнолітніх, які уклали шлюб на законних підставах і набули у зв'язку із цим повну дієздатність). Саме з 18-річного віку особа має право самостійно виступати в цивільному обороті (вступати в зобов'язання, укладати угоди, нести юридичну відповідальність). Факт повноліття особи перевіряється під час державної реєстрації за її паспортом.

По-друге, особа, яка бажає набути статусу громадянина-підприємця, не повинна бути визнана судом недієздатною (люди­на визнається судом недієздатною, якщо внаслідок душевної хво­роби або недоумства вона не може розуміти значення своїх дій або керувати ними) або обмежено дієздатною (людина визнається су­дом обмежено дієздатною, якщо внаслідок зловживання спиртни­ми напоями або наркотичними засобами вона ставить себе і свою сім'ю в тяжке матеріальне становище). Проте під час державної реєстрації цей факт не перевіряється, оскільки переліком доку­ментів, що подаються для державної реєстрації громадянина-підприємця, подання відомостей про вищенаведені факти не пе­редбачено. Наглядніше суб’єкти підприємницької діяльності представлені на рисунку 1.1.

Рис. 1.1. Суб'єкти підприємницької діяльності в Україні

Законодавство передбачає ряд обмежень на зайняття підприємництвом у зв'язку із виконанням фізичними особами пев­ної діяльності. Так, за ст. 2 Закону України «Про підприємництво» не допускається зайняття підприємницькою діяльністю таких кате­горій громадян: військовослужбовців, службових осіб органів про­куратури, суду, господарського суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного нотаріату, органів державної влади і управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств, а також осіб, яким суд заборонив займатися певною діяльністю (до закінчення терміну, встановленого вироком суду). Статтею 5 Зако­ну України від 5 жовтня 1995 р. «Про боротьбу з ко­рупцією»[8] передбачено, що державний службовець або інша особа, уповноважена на виконання функцій держави, не має права займа­тися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посеред­ників або підставних осіб. Нарешті відповідно до ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1992 р. № 24-92 «Про впо­рядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, ство­рених за участю державних підприємств»[9] керівникам, заступникам керівників державних підприємств, установ і організацій, їх структурних підрозділів, а також посадовим особам державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування забороняється безпосередньо займатися підприємницькою діяльністю.

2. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

У країнах, що трансформуються до ринкової економіки, ще більшою мірою, ніж у країнах із вже розвиненою ринковою економікою, виявляється необхідність державного регулювання економіки в перехідний період.

Зокрема, це зумовлюється необхідністю: 1) надзвичайних заходів, спрямованих на фінансове оздоровлення господарства; 2) адаптації економіки і системи управління до нових умов; 3) проведення активної соціальної політики; 4) проведення структур­ної політики; 5) проведення антимонопольної політики.

Державне регулювання економіки здійснюється соціаль­но-економічним прогнозуванням через антимонопольну політику і розвиток конкуренції, державну стандартизацію, метрологію і сертифікацію, систему оподаткування, інших форм регулюючого впливу держави. Нарівні з нормативно-правовим регулюванням відповідних сфер господарювання для економічної діяльності дер­жави характерна розробка комплексних і регіональних програм.

Для державного управління і регулювання в сучасних умовах характерні такі заходи, як загальнонормативне правове регулю­вання; застосування засобів офіційного визнання господарюючих та інших суб'єктів, введення ліцензування суб'єктів та їх діяльності; визначення порядку здійснення видів господарської діяльності; регулювання оподаткування тарифів і квот, введення стандартизації продукції, робіт і послуг; підтримка і стимулюван­ня підприємництва; здійснення податкових функцій.

Держава для регулювання економіки використовує як еконо­мічні (непрямі), так і адміністративні (прямі) методи впливу на підприємницьку діяльність й економіку країни. Основними серед економічних важелів є податки, перерозподіл прибутків і ресурсів, ціноутворення, державна підприємницька діяльність, кредитно-фі­нансові механізми тощо. Адміністративні методи, тобто заходи прямого впливу, використовуються державою в тому випадку, коли економічні методи неприйнятні або недостатньо ефективні при вирішенні тієї чи іншої задачі. Вони використовуються в таких галузях: природна державна монополія; охорона навколиш­нього середовища і використання ресурсів; сертифікація, стандар­тизація, метрологія. Для створення нормальних умов для підпри­ємницької діяльності держава має проводити відповідну еконо­мічну політику, що складається з фіскальної, науково-технічної, інвестиційної, цінової, амортизаційної, кредитно-грошової та ін­ших, при реалізації яких вона в комплексі використовує як економічні, так і адміністративні методи.

Держава може бути: 1) гальмом розвитку підприємництва, коли вона створює вкрай несприятливу обстановку для розвитку підприємництва або навіть забороняє його; 2) стороннім спосте­рігачем, коли держава прямо не протидіє розвиткові підприємниц­тва, але водночас і не сприяє його розвитку; 3) прискорювачем підприємницького процесу, коли держава веде постійний і актив­ний пошук заходів для залучення до підприємницького процесу нових економічних агентів.

Підприємництво користується державною підтримкою у всіх промислово розвинутих країнах, суть якої зводиться до розробки конкретних заходів за трьома напрямами: консультаційний суп­ровід процесу створення і функціонування вперше створюваних фірм на початковому етапі; надання певної фінансової підтримки вперше створюваній структурі або надання такій структурі певних пільг (зазвичай у сфері оподаткування); надання технічної, науко­во-технічної або технологічної допомоги малопотужним у фінан­совому відношенні підприємницьким структурам[10].

Держава використовує безліч форм і механізмів для безпосе­реднього або опосередкованого впливу на суб'єкти підприємниць­кої діяльності, в яких проявляються різноманітні аспекти, що включають сприяння підприємництву, планування, регулювання. Зокрема, держава у взаємовідносинах із підприємцями може виступати покупцем, власником, менеджером економіки.

Так, свою функцію підтримки підприємництва держава вико­нує шляхом субсидій та інших форм фінансової допомоги, що призначені для сприяння окремим галузям промисловості, регіо­нам країни, а інколи - окремим підприємцям. Деякі з цих форм підтримки такі ж численні, як і їхня кількість, і спрямовані на стабілізацію економіки, підтримку її збалансованості, стимулю­вання інновацій. Державні субсидії, що надаються окремим галу­зям економіки, підтримують підприємництво шляхом надання фінансових коштів або послуг. Крім прямих субсидій, держава також бере на себе значні затрати на науково-дослідні роботи в окремих галузях, що вважаються важливими для забезпечення національного добробуту і володіють комплексною технологією. Держава може бути своєрідним гарантом окремих суб'єктів .підприємництва, не допускаючи їх банкрутства, якщо це може призвести до несприятливих наслідків для всієї економіки.

Держава виступає як покупець, закуповуючи товар і послуги підприємців для державних потреб.

Держава здійснює функції власника стосовно державної влас­ності, а також беручи участь у підприємствах, заснованих на поєднанні приватної та державної власності. Виступаючи в ролі менеджера економіки, держава широко використовує фінансову, монетарну політику та політику планування.

Держава також впливає шляхом моніторингу суб'єктів підпри­ємницької діяльності, зокрема, стосовно вимоги надання певних видів інформації, наприклад, фінансовими інститутами та інозем­ними інвесторами.

Регулювання застосовується у відповідь на необхідність захис­ту суспільних інтересів від зловживань і порушень з боку суб'єктів підприємницької діяльності і для захисту суб'єктів підприємниц­тва від порушень їх прав іншими підприємцями. Не можна заперечувати, що е суб'єкти підприємницької діяльності, які для досягнення мети одержання прибутку не обтяжені етичними або правовими проблемами, ними керує лише бажання швидко отри­мати прибуток. У цих ситуаціях державне регулювання є засобом коригування певних шкідливих результатів підприємницької ді­яльності.

Хоча державне регулювання підприємницької діяльності ґрунтується на законодавстві, однак не вичерпується ним, оскіль­ки це складний процес, що охоплює комплекс різноманітних організаційно-правових заходів. Організаційний аспект державно­го регулювання виявляється в створенні певних державних органів і наділенні їх відповідними повноваженнями для цілеспрямовано­го впливу на економічні відносини та підприємницьку діяльність.

Державне регулювання економіки і підприємницької діяльнос­ті має здійснюватися тільки у випадку, коли доведено перевищен­ня потенційних результатів над його потенційними витратами. Мета регулювання і засоби досягнення цієї мети мають обиратися стосовно ступеня їх відповідності суспільним інтересам. Регулю­вання цін і продуктивності на конкурентних ринках слід скоро­чувати до мінімуму. Доступ на ринок слід регулювати тільки там, де це необхідно для забезпечення здоров'я і безпеки населення або управління національними ресурсами.

Окремі сфери державного регулювання підприємництва:

• банківська діяльність;

• біржова діяльність;

• зовнішньоекономічна діяльність;

• інвестиційна діяльність;

• інноваційна діяльність;

• конкуренція;

• реклама;

• ринок цінних паперів;

• страхова діяльність;

• якість продукції, робіт та послуг;

• інші сфери.

Перевірки діяльності підприємців регулюються відповідно до Указу Президента України "Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності" від 23.07.98 р.[11]

Поява цього Указу Президента України викликана в першу чергу тим, що підприємництво в Україні знаходиться під тиском надмірного державного регулювання. Необхідність виконання значної кількості встановлених різними нормативами різного рівня правил і процедур гальмує появу на ринку нових суб'єктів підприємницької діяльності і заважає нормальній роботі уже діючих суб'єктів підприємництва. Зокрема, це стосується числен­них перевірок контролюючих органів, яких нараховується близько тридцяти.

Указом Президента України "Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності" від 23.07.98 р.[12] з метою зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність передбачено такі заходи.

Органи виконавчої влади, уповноважені від імені держави здійснювати перевірку фінансово-господарської діяльності суб'єк­тів підприємницької діяльності (далі - контролюючі органи), проводять планові та позапланові виїзні перевірки.

Плановою виїзною перевіркою вважається перевірка фінан­сово-господарської діяльності суб'єкта підприємницької діяльнос­ті, яка передбачена у плані роботи контролюючого органу і проводиться за місцезнаходженням такого суб'єкта або за місцем розташування об'єкта власності, стосовно якого проводиться така перевірка. Планова виїзна перевірка проводиться за сукупними показниками фінансово-господарської діяльності суб'єкта підпри­ємницької діяльності за письмовим рішенням керівника відповід­ного контролюючого органу не частіше одного разу на календар­ний рік у межах компетенції відповідного контролюючого органу. Забороняється проведення планових виїзних перевірок за ок­ремими видами зобов'язань перед бюджетами, крім зобов'язань за бюджетними позиками і кредитами, які гарантовані бюджетни­ми коштами.

Позаплановою виїзною перевіркою вважається перевірка, не передбачена в планах роботи контролюючого органу і за наявності хоча б однієї з таких обставин: за наслідками зустрічних перевірок виявлено факти, які про порушення суб'єктом підприємницької діяльності законодавства; суб'єктом підприємницької діяльності не подано в установлений термін документи обов'язкової звітності; виявлена недостовірність даних, заяві; у, документах звітності; суб'єкт підприємницької діяльності подав у встановленому порядку скаргу про порушення законодавства посадовими особа­ми контролюючого органу під час проведення планової або позапланової виїзної перевірки; у разі виникнення потреби у перевірці відомостей, отриманих від особи, яка мала правові відносини з суб'єктом підприємницької діяльності, якщо суб'єкт підприємницької діяльності не надасть пояснень та їх документального підтвердження на обов'язковий письмовий запит контролюючого органу протягом трьох робочих днів від дня отримання запиту; проводиться реорганізація (ліквідація) підприємства.

Позапланові виїзні перевірки з підстави, визначеної у пункті "е" частини першої цієї статті, проводяться лише органами державної податкової служби та органами контрольно-ревізійної служби в межах їх повноважень.

Позапланова виїзна перевірка може здійснюватися і на підставі рішення Кабінету Міністрів України.

Вищий контролюючий орган може за власною ініціативою перевірити достовірність висновків нижчого контролюючого ор­гану шляхом перевірки документів обов'язкової звітності суб'єкта підприємницької діяльності або висновків акта перевірки, складе­ного нижчим контролюючим органом. Вищий контролюючий орган має право приймати рішення щодо повторної перевірки суб'єкта підприємницької діяльності лише у тому разі, коли стосовно посадових або службових осіб контролюючого органу, які проводили планову або позапланову перевірку зазначеного суб'єкта, розпочато службове розслідування або порушено кримі­нальну справу. Державна податкова адміністрація України має право прийняти рішення про проведення повторної перевірки суб'єкта підприємницької діяльності у разі, коли таке рішення оформляється наказом за підписом її Голови.

Контролюючі органи, які мають право проводити планові та позапланові виїзні перевірки фінансово-господарської діяльності суб'єктів підприємницької діяльності:

а) органи державної податкової служби - стосовно сплати податків та зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів та дер­жавних цільових фондів, неподаткових платежів;

б) митні органи - стосовно сплати ввізного мита, акцизного збору та податку на додану вартість, які справляються у разі ввезення (пересилання) товарів на митну територію України в момент перетинання митного кордону;

в) органи державного казначейства, державної контрольно-ревізійної служби та органи державної податкової служби в межах їх компетенції.

У разі неможливості проведення одночасної перевірки всіма контролюючими органами (відсутність умов праці для всіх пере­віряючих, неможливість співпраці працівників суб'єкта підприєм­ницької діяльності, що перевіряється, одночасно з усіма перевіря­ючими) перевірки проводяться у різні терміни, погоджені конт­ролюючими органами із суб'єктом підприємницької діяльності.

III. ЛЕГІТИМАЦІЯ СУБ'ЄКТІВ ПІДПРИЄМНИЦТВА

3.1 Поняття легітимації суб'єктів підприємництва

Велике значення для розвитку підприємницької діяльності в умовах переходу до ринкової економіки в Україні має створення ефективних систем забезпечення доступу підприємців на ринок (регулювання легітимації суб'єктів підприємництва).

Однією з основних умов здійснення підприємницької діяль­ності є її легітимність, тобто державне підтвердження законності входження суб'єктів у господарський оборот. Для позначення вищевказаної процедури вживається поняття легітимації (в основ­ному, у зв'язку з державною реєстрацією суб'єктів підприємниць­кої діяльності). Поряд із державною реєстрацією елементом легітимації підприємництва слід визнати ліцензування окремих видів діяльності, оскільки без нього участь суб'єктів підприємництва в більшості сфер економіки найчастіше виявляється не­можливою[13].

Встановлені державою і закріплені в законодавстві необхідні вимоги проходження певних процедур, як-то, державної реєстра­ції, ліцензування і патентування деяких видів підприємництва, - є умовами здійснення підприємництва.

Відповідно до Закону України "Про підприємництво" необхід­ною умовою здійснення всіх видів підприємницької діяльності є державна реєстрація суб'єктів підприємництва, а окремих видів діяльності - ліцензування. Державну реєстрацію регулюють ст. 8 Закону України "Про підприємництво" і Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 25.05.98 p., ліцензу­вання регулює Закон України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 01.06.2000 p.[14], а також численні відомчі нормативні акти, що визначають особливості ліцензування відповідних видів діяльності.

В Указі Президента України "Про впровадження дозвільної системи в сфері підприємництва" від 20.05.99 p.[15] зазначена необхідність вживання заходів щодо впорядкування встановлених нормативно-правовими актами України правил і порядку одержання суб'єктами підприємницької діяльності доз­волів (спеціальних дозволів, ліцензій, сертифікатів тощо) на здійснення окремих видів підприємницької діяльності, виходячи з тою, що єдиним документом дозвільного характеру, що дає право на заняття певним видом підприємницької діяльності, яке підлягає обмеженню відповідно до законодавства, с ліцензія.

Крім того, деякі види підприємницької діяльності потребують одержання торгового патенту - державного свідоцтва, яке засвід­чує право суб'єкта підприємницької діяльності чи його структур­ного (відокремленого) підрозділу займатися ними. Відповідно до Закону України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" торговельна діяльність за готівкові кошти, а також з використанням інших форм розрахунків та кредитних карток на території України, діяльність з обміну готівкових валютних цін­ностей (включаючи операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з кредитними картками), а також діяльність з надання послуг у сфері грального бізнесу та побутових послуг, потребує одержання торгового патенту.

Умови здійснення підприємництва в юридичному значенні слід відрізняти від умов здійснення підприємницької діяльності в економічному значенні, якими є чинники виробництва. Традицій­но економічна наука до чинників виробництва відносила землю, капітал і працю. Процес підприємницької активності припускає обов'язкову наявність п'ятьох чинників виробництва: підприєм­ницької ідеї; технології реалізації ідеї; засобів виробництва, що дають змогу застосувати обрану технологію; капіталу; нарешті, самого підприємця.

Законодавство практично всіх держав встановлює обов'язкову вимогу щодо реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності. Звичайно така реєстрація здійснюється у торгових реєстрах, що ведуться судовими або адміністративними органами. Ведення торгових реєстрів переслідує декілька основних цілей:

• реєстрація торгових товариств (товариств);

• реєстрація фірми (торгового найменування) суб'єктів торго­вої діяльності, а також видів діяльності, що мають право здійснювати дані суб'єкти;

• надання всім учасникам торгового обороту відомостей про зареєстрованого суб'єкта (розмір статутного фонду, місце­знаходження, органи управління, особи, які мають право укладати угоди від імені даного суб'єкта).

Основа легітимації учасників господарського обороту складається з трьох основних елементів: а) державного обліку суб'єктів підприємницької діяльності; б) збору публічно-достовірних даних про їхнє правове, майнове та організаційне становище; в) здійснення контролю за законністю виникнення, зміни та припинення правового статусу підприємця.

Для здійснення деяких видів підприємницької діяльності по­трібно одержання ліцензії. Нерідко висловлюються критичні зау­важення на адресу ліцензування взагалі і вважається, що ліцензу­вання йде на користь тільки бюджету і чиновникам. Не можна погодитися з критикою ліцензування взагалі, оскільки воно необ­хідне для перешкоджання вступу до ринку осіб, не здатних через відсутність відповідної кваліфікації та інших можливостей гра­мотно займатися певним видом діяльності, і отже, спрямовано на захист насамперед споживачів, та й самих учасників підприєм­ницької діяльності. Ліцензування окремих видів підприємницької .діяльності властиве не тільки країнам, що здійснюють трансфор­мацію до ринкової економіки, а й давно відомо державам, де ринкова економіка є розвинутою.

Однак не можна схвалити і надмірну кількість видів діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до законодавства, оскіль­ки ліцензування обмежує можливості підприємців займатися від­повідною діяльністю, ускладнює участь на конкретному ринку,

Із приводу природи ліцензування у вітчизняній літературі висловлено різні думки. На думку деяких учених, ліцензування - це форма державно-правового регулювання різних форм господа­рювання та забезпечення життєво важливих інтересів особистості, держави і суспільства, на думку інших - це вид державного контролю. Обґрунтованим є позначення ліцензування як правового режиму здійснення окремих видів діяльності тільки за наявності спеціальних дозволів (ліцензій), що видаються уповно­важеними органами публічної влади при дотриманні визначених умов, призначення якого - у встановленні: особливого державного контролю за здійсненням таких видів підприємництва, які в силу властивих їм особливостей пов'язані з реалізацією найбільш важливих публічних інтересів. Ліцензування розглядається як адміністративно-правовий регулятор підприємницьких відносин, що має метою, забезпечення нормального співвідношення приват­них інтересів комерційної організації з публічними інтересами суспільства в цілому.[16]

Вважаємо, що ліцензування є одним із засобів державного регулювання підприємницької діяльності.

Ліцензування визначається як здійснення заходів, пов'язаних із видачею ліцензій, призупиненням і анулюванням ліцензій та нагля­дом органів, що видають ліцензії, за дотриманням ліцензіатами при здійсненні ліцензованих видів діяльності відповідних ліцензійних вимог і умов. Ліцензія - це дозвіл (право) на здійснення ліцензо­ваного виду діяльності, при обов'язковому дотриманні ліцензій­них вимог та умов, виданий відповідним органом юридичній особі або індивідуальному підприємцю.

Пропонуються такі критерії для визначення видів діяльності, що ліцензуються: небезпека конкретної діяльності для необмеже­ного кола осіб, які не беруть участі у її здійсненні, залучення нею у своє середовище необмеженого кола учасників; висока прибут­ковість такої діяльності. Критерії віднесення того або іншого виду підприємницької діяльності до тих, що ліцензуються, мають бути науково обґрунтованими, у їх основі повинен бути облік ступеня зачіпання цим видом діяльності суспільного інтересу (інтересів здоров'я і безпеки населення) та інтересів держави (державної безпеки).

Причинами недосконалого забезпечення легітимації суб'єктів підприємництва є, зокрема, слабкість організаційних засобів, у державних органах, що утрудняє цей процес, а також правовий нігілізм державних чиновників.

Так, Ліцензійна палата України, провівши численні перевірки міністерств і відомств, що видають ліцензії, виявила, що всі вони грішать порушеннями ліцензійного законодавства. Серед най­більш поширених зловживань:

• вимога документів, не передбачених законодавством здебільшого вони мають заздалегідь нездійсненний характер, що веде до хабарництва;

• "прохання" перерахувати кошти в позабюджетні фонди;

• включення до інструкції, що регламентує вид діяльності; робіт, які не мають до цієї діяльності ніякого відношення;

• вимога обов’язкового страхування ліцензії.

Поряд з вищевказаним, причинами слабкого забезпечення процесу легітимації суб'єктів підприємництва є нескоординованість та неузгодженість нормативних актів, наявність внутрішніх суперечностей та неузгодженостей у законодавстві, що регулює цей процес.

Слід зазначити важливість спрощення порядку реєстрації су­б'єктів підприємництва, скорочення переліку видів підприємниць­кої діяльності, що підлягають ліцензуванню, внаслідок внесення змін до законодавства. Водночас, аналіз нормативної бази легіти­мації суб'єктів підприємництва в Україні показує, що існує множина підзаконних нормативних актів, які регулюють легіти­мацію суб'єктів підприємництва, окремі положення яких супере­чать Закону України "Про підприємництво", а також містять додаткові вимоги, не передбачені законом, що ускладнює процес легітимації. Особливо це стосується прийнятих різними міністер­ствами, державними комітетами та іншими відомствами норма­тивних актів щодо ліцензування окремих видів підприємницької діяльності, які регулюють його не єдиночинно, а з позиції відомчих інтересів.

Суперечливість законодавства про ліцензування створює спри­ятливі умови для безконтрольної діяльності ліцензійних органів і сваволі посадових осіб, що тлумачать на свій розсуд ці акти. Існування невиправданої численності підзаконних нормативних актів, що регулюють питання державної реєстрації і ліцензування, нерідко на шкоду Закону "Про підприємництво", а також відсут­ність їх взаємопов'язаності та узгодженості, тобто системного зв'язку нормативних актів, спричиняє неповне і недостатнє регу­лювання процесу легітимації.

Отже, законодавство про державну реєстрацію суб'єктів під­приємницької діяльності, ліцензування і патентування-окремих видів цієї діяльності потребує систематизації на законодавчому рівні. Необхідна розробка єдиного нормативного акта, що регулює всю процедуру легітимації підприємництва. Вирішення цього питання на законодавчому рівні дасть тогу усунути внутрішню суперечливість численних відомчих нормативних актів, які вво­дять ускладнені умови і вимоги подання додаткових документів.

3.2. Державна реєстрація суб’єктів підприємництва

Загальні положення. У ст. 8 Закону України "Про підприєм­ництво" необхідною умовою здійснення підприємницької діяль­ності вказана державна реєстрація підприємництва. Відповідно до п. 4 ст. 5 Закону "Про підприємства в Україні" підприємство набуває прав юридичної особи з дня його державної реєстрації. Отже, реєстрація має конститутивне значення як юридичний факт, з яким пов'язується створення підприємства.

Детально процедура реєстрації регламентується Положенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльнос­ті, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25.05.98 р. № 740[17] (далі - Положення). Положення визначає порядок державної реєстрації та перереєстрації суб'єктів підпри­ємницької діяльності незалежно від їхніх організаційно-правових форм і форм власності, за винятком окремих суб'єктів підприємницької діяльності, для яких законами України встановлено спе­ціальні правила державної реєстрації, а також порядок скасування державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності.

Таким чином, законодавством України передбачена єдина система державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльнос­ті - всі суб'єкти піддягають державній реєстрації у відповідних органах в однаковому порядку. Виняток становлять лише окремі суб'єкти підприємництва (наприклад, банки), специфіка діяльнос­ті яких потребує спеціального порядку їх легітимації.

Положення про державну реєстрацію значно скоротило проце­дуру реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності за рахунок покладання на органи реєстрації додаткових функцій, що раніше виконувалися підприємцями.

Якщо відповідно до законодавства, що діяло раніше, суб'єкт підприємництва мав послідовно проходити дев'ять різних струк­тур, то за новим положенням про реєстрацію їх залишилося тільки три - органи державної податкової служби, МВС і банк.

Нові правила передбачають, що ідентифікаційний код підпри­ємця вказується на свідоцтві про державну реєстрацію органом, що проводить реєстрацію, а тому немає необхідності звергатися до регіонального органу статистики. Підприємцю також не пот­рібно звертатися в органи нотаріату для одержання копій свідоц­тва про державну реєстрацію і статутних документів. Тай копії має право видавати орган, уповноважений за законом здійснювати реєстрацію суб'єктів підприємництва.

Постановою Кабінету Міністрів України "Про порядок державної реєстрації суб’єктів підприємницької дальності" від 25.05.98 р. № 740 були введені такі розміри плати:

• за державну реєстрацію (перереєстрацію) суб'єктів підпри­ємницької діяльності (реєстраційний збір): для громадян-підприємців - 1,5, для юридичних осіб - 7 неоподатковува­них мінімумів прибутків громадян;

• за прискорену (протягом одного дня) державну реєстрацію (перереєстрацію) суб'єктів підприємницької діяльності - потрійний розмір відповідного реєстраційного збору;

• за державну реєстрацію змін (доповнень) в установчі доку­менти суб'єктів підприємницької діяльності - 30% від реєстраційного збору;

• за видачу дубліката свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності - 10% від реєстрацій­ного збору.

Перереєстрація суб'єктів підприємницької діяльності у зв'язку зі зміною законодавства проводиться безкоштовно, якщо інше не передбачено законом.

Орган державної реєстрації сплачує заявнику 20% від реєстра­ційного збору за кожний прострочений день державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності, але не більше розміру вне­сеної заявником плати за державну реєстрацію суб'єктів підпри­ємницької діяльності. Ця сума сплачується з коштів фонду органу державної реєстрації, сформованого за рахунок 30% відрахувань від плати за державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності.

Відповідно до ст. 8 Закону України "Про підприємництво" державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності проводиться у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній, районній міст Києва і Севастополя державній адміністрації (далі - органи державної реєстрації) за місцезнаход­женням або місцем проживання суб'єкта, якщо інше не передба­чено законом.

Для державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльнос­ті - юридичної особи власник (власники), уповноважений ним (ними) орган чи особа (заявник) особисто або поштою (рекомен­дованим листом) подають до органу державної реєстрації такі документи:

• рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу про створення юридичної особи (крім приватного підприємства). Якщо власників або уповноваже­них ними органів два і більше, таким рішенням є установчий договір, а також протокол установчих" зборів (конференції) у випадках, передбачених законом;

• статут, якщо це необхідно для створюваної організаційно-правової форми підприємництва.

Отже, Закон вимагає подання установчих документів, необхід­них для створюваної організаційно-правової форми суб'єкта під­приємництва;

• реєстраційну картку встановленого зразка, яка є одночасно заявою про державну реєстрацію;

• документ, що засвідчує сплату власником (власниками) внеску до статутного фонду суб'єкта підприємницької ді­яльності в розмірі, передбаченому законом;

• документ, що засвідчує внесення плати за державну .реєст­рацію.

Положення про реєстрацію уточнює, що органи чи фізичні особи, уповноважені власником (власниками), засвідчують свої повноваження документально.

Згідно з коментарем Ліцензійної палати України до Положення про державну реєстрацію, рішенням власника є накази, постанови, розпорядження, рішення, протоколи зборів (конференцій) та інші розпорядницькі акти, за допомогою яких, відповідно до своїх повноважень, організатор (власник майна) може створювати юри­дичну особу.

Відповідно до цього коментарю пред'являти протоколи уста­новчих зборів при реєстрації зобов'язані лише:

• колективні підприємства;

• кооперативи;

• споживчі товариства (у тому числі житлово-будівельні, гаражно-будівельні, садово-городні кооперативи), що діють тільки на підставі статуту.

Документом, що підтверджує оплату реєстрації, може бути копія платіжного доручення з банківською відміткою, якщо реєс­траційний збір сплачує юридична особа, а також оригінал квитан­ції або її ксерокопії при здійсненні оплати через установи Ощад­банку. Для підтвердження внеску до статутного фонду товарист­вам з обмеженою і додатковою відповідальністю досить довідки, виданої банківською установою.

Місцезнаходженням суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи на дату державної реєстрації може бути місце­знаходження (місце проживання) одного із засновників або міс­цезнаходження за іншою адресою, яка підтверджується догово­ром, що передбачає передачу засновнику у власність або корис­тування приміщення, частини приміщення (договір купівлі-продажу, міни, дарування, оренди, лізингу, безоплатного користуван­ня майном, про спільну діяльність, установчий договір тощо).

Виходячи з цього правила, порядок оформлення місцезнаход­ження і, отже, адреси юридичної особи спрощений, і воно може визначатися не тільки місцезнаходженням (місцем проживання) одного з засновників, а й підтверджуватися різними видами договорів, що опосередковують передачу засновнику приміщення у користування або власність.

Якщо засновником (одним із засновників) суб'єкта підприєм­ницької діяльності є юридична особа, то її державна реєстрація підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію.

Іноземна юридична особа відповідним документом засвідчує свою реєстрацію у країні місцезнаходження (витяг із торговель­ного, банківського або судового реєстру тощо). Цей документ має бути засвідчений згідно із законодавством країни його видачі, перекладений українською мовою та легалізований у консульській установі України, якщо міжнародними договорами, в яких бере участь Україна, не передбачено інше. Зазначений документ може бути також засвідчено у посольстві відповідної держави в Україні та легалізовано у МЗС.

У разі коли власником (власниками) суб'єкта підприємницької діяльності є фізична особа (фізичні особи), її (їх) підпис на установчих документах засвідчується нотаріусом.

Установчі документи складаються державною або іншою мо­вою, підписуються засновником, прошиваються і пронумеровуються.

Установчі документи не повинні містити положень, що супе­речать законодавству.

Відповідальність за відповідність установчих документів зако­нодавству несе власник (власники) або уповноважені ним (ними) органи, які подають документи для державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності.

Установчі документи подаються до органу державної реєстра­ції у трьох примірниках (з них два - оригінали), оформлених в установленому порядку.

Фізична особа (заявник), яка має намір провадити підприєм­ницьку діяльність без створення юридичної особи, подає до органу державної реєстрації реєстраційну картку за встановленим зразком, яка є одночасно заявою про державну реєстрацію суб'єк­та підприємницької діяльності, дві фотокартки, довідку (чи її копію) про включення до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів і документ, що підтверджує внесення плати за державну реєстрацію, а також пред'являє документ, що посвідчує особу.

Реєстраційна картка суб'єкта підприємницької діяльності за­повнюється особисто заявником. Орган державної реєстрації надає заявникові у разі потреби безоплатну допомогу в заповненні реєстраційної картки, перевіряє відповідність наведених у ній відомостей поданим документам. Оформлений оригінал реєстра­ційної картки зберігається в органі державної реєстрації.

Згідно зі ст. 8 Закону "Про підприємництво" органам держав­ної реєстрації забороняється вимагати від суб'єктів підприємниць­кої діяльності додаткові документи, не передбачені цим Законом.

За порушення термінів реєстрації і вимоги подання для реєс­трації документів, не передбачених законом, посадові особи несуть адміністративну відповідальність відповідно до законодав­ства.

Орган державної реєстрації несе відповідальність за комплек­тність та зберігання реєстраційної справи.

За наявності всіх документів, зазначених у Положенні, орган державної реєстрації зобов'язаний протягом не більше п'яти робочих днів з дня їх надходження внести дані реєстраційної картки до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності (автома­тизованої системи збирання, накопичення, обробки та оператив­ного надання інформації про суб'єкти підприємницької діяльнос­ті) та видати свідоцтво про державну реєстрацію встановленого зразка з проставленим ідентифікаційним кодом юридичної особи, який надається органу державної реєстрації органом державної статистики, або з ідентифікаційним номером фізичної особи - платника податків та інших обов'язкових платежів.

Заявнику видається оригінал свідоцтва про державну реєстра­цію з трьома його копіями, а також оригінал та копія поданих ним установчих документів з відміткою органу державної реєст­рації.

Для захисту своїх прав підприємець має право оскаржити у судовому порядку відмову в реєстрації (ст. 8 Закону "Про підприємництво"). Засобом захисту прав підприємця є визнання у судовому порядку недійсним рішення органу державної реєст­рації про відмову в реєстрації. При цьому арбітражний суд не тільки визнає відмову в державній реєстрації недійсною, а й зобов'язує (спонукає) відповідний державний орган здійснити таку реєстрацію. Отже, при встановленні неправомірності відмови в реєстрації для охорони інтересів підприємців застосовуються два засоби захисту, що впливають на орган державної реєстрації шляхом примусового виконання ним його обов'язку з реєстрації та визнання його акта про відмову в реєстрації недійсним.

Права підприємця можуть бути порушені не тільки незакон­ною відмовою в реєстрації, а й неналежним виконанням органом державної реєстрації свого обов'язку з реєстрації, зокрема непра­вомірним ухиленням від здійснення реєстрації у встановлений термін (наприклад, пропуску встановленого для реєстрації стро­ку - 5 робочих днів). У цьому разі засобом захисту прав підприємців є спонукання в судовому порядку органу державної реєстрації здійснити реєстрацію при ухиленні його від виконання цього обов'язку (за позовом заінтересованої особи).

Президія Вищого арбітражного суду України в роз'ясненні "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств" від 12.09.96 р. № 02-5/334[18] вказала таке. Якщо суб'єкту підприємниць­кої діяльності відмовлено у державній реєстрації, або її не проведено за наявності всіх необхідних для цього документів у встановлений строк (не більше 5 робочих днів), засновник суб'єк­та підприємницької діяльності, який є юридичною особою, має право відповідно до ч, 13 ст. 8 Закону України "Про підприєм­ництво" звернутися до арбітражного суду із заявою про визнання недійсним акта відповідного органу про відмову в реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності або про спонукання його провести таку реєстрацію. При цьому спір про визнання такого акта недійсним підпадає під дію ч. 4 ст. 5 Арбітражного проце­суального кодексу України, а на спори про спонукання до проведення державної реєстрації поширюються вимоги щодо доарбітражного врегулювання спорів (розділ П Арбітражного процесуального кодексу України).

Якщо засновником суб'єкта підприємницької діяльності є кілька підприємств або організацій, позовну заяву до арбітражного суду може подати одне з них. Інші засновники можуть взяти участь у процесі як треті особи. У разі коли одним із засновників є не підприємство або організація, а з позовною заявою зверта­ється засновник - підприємство або організація, то така позовна заява підлягає розгляду арбітражним судом.

У разі прийняття арбітражним судом рішення про зобов'язання відповідного органу здійснити державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності у резолютивній частині такого рішен­ня слід вказати термін, протягом якого цей орган зобов'язаний видати свідоцтво про реєстрацію. При цьому арбітражний суд не пов'язаний вимогами ч. 4 ст. 8 Закону України "Про підприєм­ництво" щодо п'ятиденного терміну здійснення державної реєст­рації відповідним державним органом. За ухилення від виконання рішення арбітражного суду про проведення державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності до органу, що здійснює державну реєстрацію, можуть бути застосовані санкції, передба­чені ст. 119 Арбітражного процесуального кодексу України (п. 8 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 12.09.96р.).

Орган державної реєстрації подає:

• у п'ятиденний термін з дня державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності до органу державної статистики та органу державної податкової служби - копії реєстраційної картки з відміткою про державну реєстрацію, до органів Пенсійного фонду, Фонду соціального страхування - інфор­маційне повідомлення;

• у п'ятиденний термін по закінченні календарного місяця до органу державної статистики - відомості про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності - юридич­них осіб.

Підставою для взяття суб'єкта підприємницької діяльності на облік в органах державної податкової служби є копія реєстрацій­ної картки, свідоцтво про державну реєстрацію та копія установ­чих документів (для юридичної особи).

• Термін взяття на облік суб'єкта підприємницької діяльності органами державної податкової служби, за наявності цих доку­ментів, не повинен перевищувати двох днів.

Для одержання дозволу на виготовлення печаток та штампів суб'єкт підприємницької діяльності (уповноважена ним особа) подає відповідному органу внутрішніх справ копію свідоцтва про державну реєстрацію, два примірники зразків печаток та штампів, які затверджуються власником і додаткового погодження не потребують, а також документ, що підтверджує внесення плати за видачу дозволу на виготовлення печаток і штампів.

Протягом п'яти робочих днів з дня одержання документів орган внутрішніх справ зобов'язаний видати дозвіл на виготов­лення печаток і штампів або письмову відмову із зазначенням причин, які обумовлюються законодавством України.

На печатках і штампах повинен зазначатись ідентифікаційний код суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи або ідентифікаційний номер фізичної особи.

Свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності та копія документа, що підтверджує взяття його на облік у органі державної податкової служби, є підставою для відкриття рахунків у будь-яких банках України та інших держав; за вибором суб'єкта підприємницької діяльності і за згодою цих банків у порядку, що встановлюється Національним банком України.

Повідомлення про відкриття або закриття рахунків у банках суб'єкт підприємницької діяльності зобов'язаний надіслати дер­жавному податковому органу, в якому він обліковується як платник податків і зборів (обов'язкових платежів). Таке повідом­лення протягом трьох робочих днів з дня відкриття або закриття рахунка (включаючи день відкриття або закриття) подається особисто або надсилається на адресу відповідного державного податкового органу з повідомленням про вручення. Форма і зміст повідомлення про відкриття або закриття рахунків у банках встановлюється центральним податковим органом України.

Органу державної реєстрації (для проведення державної реєс­трації суб'єкта підприємницької діяльності), органу державної податкової служби (для взяття суб'єкта підприємницької діяль­ності на облік), органу внутрішніх справ (для видачі дозволу на виготовлення печаток і штампів) забороняється вимагати від суб'єкта підприємницької діяльності документи, не передбачені Положенням.

Підрозділи суб'єкта підприємницької діяльності - філії (відді­лення), представництва без створення юридичної особи не потре­бують державної реєстрації.

Суб'єкт підприємницької діяльності зобов'язаний повідомити про створення та ліквідацію зазначених підрозділів за місцем своєї державної реєстрації шляхом внесення відповідних додаткових відомостей до реєстраційної картки суб'єкта підприємницької діяльності.

Орган державної реєстрації зобов'язаний у 10-денний термін подати відомості щодо створення та ліквідації зазначених підроз­ділів відповідному органу державної статистики та органу дер­жавної податкової служби за місцезнаходженням цих підрозділів.

Орган державної реєстрації веде облік суб'єктів підприємниць­кої діяльності починаючи з дати державної реєстрації або дати взяття їх на облік органом державної реєстрації за новим місце­знаходженням відповідно до Положення.

Скасування державної реєстрації суб'єкта підприємництва.

У Положенні деталізовано підстави та порядок скасування державної реєстрації. Скасування державної реєстрації можливе як у добровільному, так і в примусовому порядку.

На відміну від скасування державної реєстрації в добровільно­му порядку (за особистою заявою суб'єкта) скасування державної реєстрації в судовому порядку є санкцією, правоохоронним засо­бом примусового впливу, спрямованим на припинення дій, що порушують право.

У ст. 8 Закону України "Про підприємництво" перераховані підстави скасування державної реєстрації суб'єкта підприємниць­кої діяльності.

Підстави скасування державної реєстрації суб'єкта підприєм­ницької діяльності різні залежно від того, фізична чи юридична це особа.

Якщо суб'єктом підприємницької діяльності є юридична особа, то скасування його державної реєстрації здійснюється органом державної реєстрації за заявою власника (власників) або уповно­важеного ним (ними) органу, а також на підставі рішення арбіт­ражного суду в разі:

• визнання недійсними або такими, що суперечать законодав­ству, установчих документів;

• провадження діяльності, що суперечить установчим доку­ментам та законодавству;

• несвоєчасного повідомлення суб'єктом підприємницької ді­яльності про зміну його назви, організаційної форми, форми власності та місцезнаходження;

• визнання суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом (у випадках, передбачених законодавством);

• неподання протягом року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності згідно із законодавством.

Зазначений перелік підстав скасування державної реєстрації має вичерпний характер і не підлягає розширювальному тлума­ченню.

Якщо суб'єктом підприємництва є фізична особа, то його державна реєстрація скасовується органом державної реєстрації .за заявою підприємця-громадянина, а також на підставі рішення суду (арбітражного суду) у разі:

• провадження діяльності, що суперечить законодавству;

• несвоєчасного повідомлення підприємцем-громадянином про зміну свого постійного або тимчасового місця прожи­вання;

• неподання протягом року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності згідно із законодавством.

Здійснення діяльності, яка суперечить законодавству, є про­типравною дією, що порушує відповідну правову заборону. Обо­в'язок доведення обставин, пов'язаних із здійсненням діяльності, що суперечить установчим документам, покладається на позивача. Ним може бути орган, що відповідно до чинного законодавства здійснює контроль за діяльністю підприємства, або інша юридич­на особа (п. 18.1 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 12.09.96 p.).

В інформаційному листі Вищого арбітражного суду України від 13.02.98 р. № 01-8/55 зазначено, що при вирішенні спорів, пов'язаних із скасуванням державної реєстрації суб'єкта підпри­ємницької діяльності у зв'язку з неподанням ним протягом року зазначених документів, арбітражні суди повинні враховувати таке. Терміни подання відповідної звітності встановлені Положенням про організацію бухгалтерського обліку і звітності в Україні, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03.04.93 р. № 1250 (з подальшими змінами і доповненнями), а також наказом Державної податкової адміністрації України від 08.07.97 р. № 214, яким затверджений Порядок складання декла­рації про прибуток підприємства. [19]Таким чином, рік, протягом якого суб'єкт підприємницької діяльності не звітував перед від­повідним податковим органом, повинен обчислюватися з дати, коли необхідна звітність була подана востаннє.

Законодавством передбачений судовий порядок скасування державної реєстрації за порушення законодавства. Отже, орган, що здійснює державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, не має права скасовувати власне рішення про державну реєстрацію. Ці дії слід визнавати такими, що не відповідають чинному законодавству і не створюють для суб'єктів підприєм­ницької діяльності будь-яких правових наслідків. В іншому разі, тобто коди для скасування державної реєстрації суб'єкта підпри­ємницької діяльності не встановлено судового порядку, рішення про скасування державної реєстрації може бути визнано недійс­ним у порядку, передбаченому законодавством (пі 18.2 роз'яснен­ня Президії Вищого арбітражного суду України від 12.09.96 p.).

Таким чином, оскільки скасування державної реєстрації мож­ливе тільки у судовому порядку, реєструючий орган сам не має права скасувати своє рішення про реєстрацію, інакше таке Його рішення визнається в судовому порядку недійсним.

Суд, то скасовує державну реєстрацію, не підміняє державні органи, на які покладено обов'язок здійснювати реєстрацію, і не здійснює адміністративні функції, властиві цим державним органам Мета застосування судом засобу захисту - скасування державної реєстрації - не здійснення адміністративних функцій або виконання обов'язків з реєстрації замість реєструючих орга­нів, а захист порушеного або оспорюваного права шляхом реалі­зації повноважень судової влади.

Що стосується правових наслідків скасування державної реєс­трації в судовому порядку, то відповідно до законодавства скасу­вання державної реєстрації позбавляє суб'єкта підприємницької діяльності статусу юридичної особи і є підставою для виключення його з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України.

Президія Вищого арбітражного суду України у роз'ясненні від 12.09.96 р. вказала, що скасування державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності, передбачене ч. 11 ст. 8 Закону України "Про підприємництво", тягне за собою ті самі правові наслідки, що й ліквідація підприємства (п. 18). Однак не можна вважати, що скасування державної реєстрації автоматично приз­водить до позбавлення особи статусу суб'єкта підприємницької діяльності. Виключенню юридичної особи з реєстру повинен передувати ліквідаційний процес, що завершується укладанням та затвердженням ліквідаційного балансу.

Скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності -. юридичної особи здійснюється органом державної реєстрації шляхом виключення його з Реєстру суб'єктів підпри­ємницької діяльності після проведення ліквідаційною комісією заходів щодо ліквідації суб'єкта підприємницької діяльності і подання до органу державної реєстрації таких документів:

• заяви (рішення) власника (власників) або уповноваженого ним (ними) органу чи рішення арбітражного суду у випад­ках, передбачених законодавством;

• акта ліквідаційної комісії з ліквідаційним балансом, затверд­женого органом, що призначив ліквідаційну комісію;

• довідки аудитора, якщо це необхідно відповідно до вимог законодавства для перевірки достовірності ліквідаційного балансу;

• довідки установ банків про закриття рахунків;

• довідки органу державної податкової служби про зняття з обліку;

• підтвердження про опублікування у друкованих засобах масової інформації оголошення про ліквідацію суб'єкта підприємницької діяльності;

• довідки архіву про прийняття документів, які підлягають довгостроковому зберіганню;

• довідки органу внутрішніх справ про прийняття печаток і штампів, оригіналів установчих документів (статут, установ­чий договір);

• свідоцтва про державну реєстрацію.

Скасування державної реєстрації позбавляє суб'єкта підприємницької діяльності статусу юридичної особи і є підставою для виключення його з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України.

Скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи здійснюється шляхом виключення його з Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності на підставі таких документів:

• особистої заяви підприємця-громадянина або рішення суду (арбітражного суду) у випадках, передбачених законодавс­твом;

• довідки органу державної податкової служби про зняття з обліку;

• довідки установ банків про закриття рахунків;

• довідки органу внутрішніх оправ про здачу печаток і штам­пів,

• оригіналу свідоцтва про державну реєстрацію.

Орган державної реєстрації у 3-денний термін повідомляє відповідні органи державної податкової служби та державної статистики про скасування державної реєстрації суб'єкта підпри­ємницької діяльності.

3.3. Ліцензування певних видів підприємницької діяльності

У деяких випадках, передбачених законом, недостатньо державної реєстрації; для заняття окремими видами діяльності потрібно також одержання ліцензії.

Таким чином, окремі види діяльності, перелік яких встановле­ний у законі, суб'єкт підприємництва може здійснювати тільки на "підставі спеціального документа - ліцензії.

Перелік видів діяльності, що не можуть здійснюватися без ліцензії, визначений у Законі "Про ліцензування певних видів господарської діяльності".

Основним нормативно-правовим актом, що регулює ліцензу­вання, є Закон України "Про ліцензування певних видав господарської діяльності" від 01.06.2000 р.[20] (далі - Закон). Він визначає види господарської діяльності, що підлягають ліцензу­ванню, порядок їх ліцензування, встановлює державний контроль у сфері ліцензування, відповідальність суб'єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування.

При цьому слід мати на увазі, що згідно із Законом термін “господарська діяльність” вживається в такому значенні: будь-яка діяльність, у тому числі підприємницька, юридичних осіб, а також фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності, пов'язана з виробництвом (виготовленням) продукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням робіт. Дія Закону поширюється на всіх суб'єктів господарювання.

Ліцензування Банківської діяльності, зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування каналів мовлення, ліцензування у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, ліцензування у сфері інтелектуальної власності здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини у цих сферах.

Види господарської діяльності, крім випадків, передбачених ч. 2 ст. 2 Закону, які не включені до переліку видів господарської діяльності, .встановленого ст. 9 Закону, не .підлягають ліцензуван­ню.

Суб'єктами відносин, що виникають у зв'язку з ліцензуван­ням, є, з одного боку, суб'єкт господарювання, а з іншого - орган ліцензування.

Суб’єкт господарювання - зареєстрована в установленому законодавством порядку юридична особа незалежно від організаційно-правової форми та форми власності, яка провадить господарську діяльність, крім органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також фізична особа - суб'єкт підприємницької діяльності.

Такий суб'єкт стає ліцензіатом з одержанням ліцензії на провадження певного виду господарської .діяльності, що підлягає ліцензуванню.

Орган ліцензування - орган виконавчої влади, визначений Кабінетом Міністрів України, .або спеціально уповноважений виконавчий орган рад для ліцензування певних видів господарської діяльності.

Ліцензування не може використовуватися для обмеження кон­куренції у провадженні господарської діяльності.

Ліцензія є єдиним документом дозвільного характеру, який дає право на зайняття певним видом господарської діяльності, що відповідно до законодавства підлягає обмеженню.

Ліцензійні умови визначені у Законі двояким чином. Так, у ст.1 Закону ліцензійні умови визначені як установлений з урахуванням вимог законів.

Суб'єкт господарювання зобов'язаний провадити певний вид господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню, відповідно до встановлених для цього виду діяльності ліцензійних умов.

До ліцензійних умов щодо видів господарської діяльності, для провадження яких необхідні спеціальні знання, включаються кваліфікаційні вимоги до працівників суб'єктів господарювання юридичних осіб та (або) до фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності.

У разі якщо для провадження певних видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, необхідні особливі ви­моги щодо будівель, приміщень, обладнання, інших технічних засобів, такі вимоги включаються до ліцензійних умов.

Ліцензійні умови та порядок контролю за їх додержанням затверджуються спільним наказом спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування та органу ліцензування.

У разі якщо суб'єкт господарювання провадить вид господарської діяльності, зазначений в ст. 9 Закону, не в повному обсязі, а частково або з окремих робіт, операцій, послуг, то ліцензійні умови поширюються на суб'єкта господарювання в частині, що встановлює вимоги до провадження господарської діяльності, зазначеної в ліцензії.

Ліцензійні умови та зміни до ліцензійних умов підлягають оприлюдненню у порядку, встановленому законодавством, і на­бирають чинності через десяте днів з дат державної реєстрації нормативно-правового акта, якщо в ньому не передбачений пізніший строк набрання чинності.

Суб'єкт господарювання, який має намір провадити певний вид господарської діяльності, що ліцензується, особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії.

У заяві про видачу ліцензії повинні міститися такі дані:

1) відомості про суб'єкта господарювання - заявника:

• найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, ідентифікаційний код - для юридичної особи;

• прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані (серія, номер паспорта, ким і коли виданий, місце проживання)» іден­тифікаційний номер фізичної особи - платника податків та інших обов'язкових платежів - для фізичної особи;

2) вид господарської діяльності вказаний згідно зі ст. 9 Закону (повністю або частково), на провадження якого заявник має намір одержати ліцензію.

У разі наявності у заявника філій, інших відокремлених підрозділів, які провадитимуть господарську діяльність на підставі отриманої ліцензії, у заяві зазначається їх місцезнаходження.

До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа.

Для окремих видів господарської діяльності, що піддягають ліцензуванню, до заяви про видачу ліцензії також додаються документи, вичерпний перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування.

Заява про видачу ліцензії та, документи, що додаються до неї, приймаються за описом, копія якого видається заявнику з відміткою про дату прийняття документів органом ліцензування та підписом відповідальної особи.

Заява про видачу ліцензії залишається без розгляду, якщо:

• заява подана (підписана) особою, яка не має на це повнова­жень;

• документи оформлені з порушенням вимог цієї статті. Про залишення заяви про видану ліцензії без розгляду заявник повідомляється в письмовій формі із зазначенням підстав залишення заяви про видачу ліцензії без розгляду у строки, передба­чені для видачі ліцензії.

Після усунення причин, що були підставою для винесення рішення про залишення заяви про видачу ліцензії без розгляду, заявник може повторно подати заяву про видачу ліцензії, яка розглядається в порядку, встановленому Законом.

Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі у строк не пізніше як десять робочих днів з дати надходження заяви - про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви, якщо спеціальним законом, який регулює відносини у певних сферах господарської діяльності, не передба­чений інший строк видачі ліцензії на окремі види діяльності.

Повідомлення про прийняття рішення про видачу ліцензії або про відмову у видачі ліцензії надсилається (видається) заявникові в письмовій формі протягом трьох робочих днів з дати прийняття відповідного рішення. У рішенні про відмову у видачі ліцензії зазначаються підстави такої відмови.

Підстави відмови у видачі ліцензії конкретизовані у відомчих нормативних актах, де вони визначені по-різному. Щоб уникнути різночитань і відомчого суб'єктивного підходу, необхідно орієнтуватися на вичерпний перелік підстав відмови у видачі ліцензії винятково на законодавчому рівні, передбачений у ст. 11 Закону "Про ліцензування певних видів господарської діяльності".

Підставами для прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії є:

• недостовірність даних у документах, поданих заявником, для отримання ліцензії;

• невідповідність заявника згідно з поданими документами ліцензійним умовам, встановленим для виду господарської діяльності, зазначеного в заяві про видачу ліцензії.

У разі відмови у видачі ліцензії на підставі виявлення недо­стовірних даних у документах, доданих заявником про видачу ліцензії, суб'єкт господарювання може подати до органу ліцензу­вання нову заяву про видачу ліцензії не раніше як через три місяці з дати прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії.

У разі відмови у видачі ліцензії на підставі невідповідності заявника ліцензійним умовам, встановленим для виду господарсь­кої діяльності, вказаного в заяві про видачу ліцензії, суб'єкт господарювання може подати до органу ліцензування нову заяву про видачу ліцензії після усунення причин, що стали підставою для відмови у видачі ліцензії.

Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржено у судовому порядку.

У практиці трапляються випадки неправомірної відмови у видачі ліцензії компетентними органами, що порушують права підприємців. Для захисту своїх прав суб'єкт підприємницької дальності має право оскаржити в судовому порядку відмову у видачі ліцензії. Відповідно до п. 2.1 роз'яснення Вищого арбітраж­ного суду України «Про деякі питання практики застосування Закону України "Про підприємництво"» від 06.08.97 р. № 02-5/276 у редакції від 03.06.98 р. № 02-5/202,[21] якщо суб'єктові підприємницької діяльності відмовлено у видані ліцензії за будь-якими підставами, не передбаченими у ч. II ст. 4 Закону "Про підприємництво", або він не згодний з відмовою чи не отримав відповіді у встановлений Законом строк, він має право звернутися до суду або арбітражного суду із заявою про визнання недійсним рішення відповідного органу про відмову у видачі ліцензії або про спонукання видати ліцензію. В останньому випадку арбітраж­ному суду слід у рішенні встановити строк для видачі ліцензії. У разі невиконання цього рішення орган, що повинен видати ліцензію, може бути притягнутий до відповідальності за ст. 119 Арбітражного процесуального кодексу України.

У статті 12 Закону визначені особливості проведення конкур­су на отримання ліцензій для видів господарської діяльності, провадження яких пов'язане з використанням обмежених ре­сурсів.

До видів господарської діяльності, провадження яких пов'язане з використанням обмежених ресурсів, належать:

• видобування уранових руд;

• видобування дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння;

• постачання природного газу за регульованим, за нерегульованим тарифом;

• зберігання природного газу в обсягах, що перевищують рівень, встановлюваний ліцензійними умовами;

• надання послуг радіозв'язку (з використанням радіочастот).

Орган ліцензування повинен оформити ліцензію не пізніше як за три робочих дні з дня надходження документа, що підтвер­джує внесення плати за видачу ліцензії.

Орган ліцензування робить відмітку про дату прийняття доку­ментів,, що підтверджують внесення заявником плати за видачу ліцензії, на копії опису, яку було видано заявнику при прийомі заяви про видачу ліцензії.

Якщо заявник протягом тридцяти календарних днів з дня направлення йому повідомлення про прийняття рішення про видачу ліцензії не подав документ, що підтверджує внесення плати за видачу ліцензії, або не звернувся да органу ліцензування для отримання оформленої ліцензії, орган ліцензування, який оформляв .ліцензію; має право скасувати рішення про видачу ліцензії або прийняти рішення про визнання такої ліцензії недійсною.

Строк дії ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності встановлюється Кабінетом Міністрів України за под­анням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування, але не може бути меншим як три роки.

Видача ліцензії на термін менше трьох років або відмова в продовженні терміну дії ліцензії надають суб'єкту підприємниц­тва право звернутися до суду або арбітражного суду за захистом своїх інтересів (п. 2.2 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики застосування Закону України "Про підприємництво"» від 03.06.98 р. № 02-5/202[22]).

Господарська діяльність на підставі ліцензії, виданої органом ліцензування, яким є центральний орган виконавчої влади, здійснюється на всій території України.

Господарська діяльність на підставі ліцензії, виданої органом ліцензування, яким є місцевий орган виконавчої влади або спеціально уповноважений виконавчий орган рад, здійснюється на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Для кожної філії, кожного відокремленого підрозділу ліцензіата, які провадитимуть господарську діяльність на підставі отриманої ним ліцензії, орган ліцензування видає ліцензіату засвідчені ким копії ліцензії, які реєструються в журналі обліку заяв та виданих ліцензій. Засвідчена органом ліцензування копія ліцензії є документом, що підтверджує право філії або іншого структурного підрозділу ліцензіата на провадження певного виду господарської діяльності на підставі отриманої ліцензії.

За видачу копії ліцензії справляється плата в розмірі одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Плата за видачу копії ліцензії зараховується до Державного бюджету України.

У разі створення у ліцензіата нової філії, іншого нового відокремленого підрозділу, які провадитимуть вид господарської діяльності, згідно з отриманою ліцензією, ліцензіат повинен подати до органу ліцензування заяву встановленого зразка про видачу копії ліцензії, а також документи відповідно до ст. 10 цього Закону.

Нова ліцензія видається органом ліцензування не раніше як в останній робочий день дії попередньо виданої ліцензії.

Ліцензіат не може передавати ліцензію або її копію іншій юридичній або фізичній особі для провадження господарської діяльності.

За видачу ліцензії справляється плата, розмір та порядок зарахування якої до Державного бюджету України встановлюють­ся Кабінетом Міністрів України. Плата за ліцензію - це разовий платіж, що вноситься суб'єктом господарювання за одержання ліцензії.

Плата за видачу ліцензії вноситься після прийняття рішення про видачу ліцензії,

Ліцензіат зобов'язаний повідомляти орган ліцензування про всі зміни даних, зазначених у документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії. У разі виникнення таких змін ліцензіат зобов'язаний протягом десяти робочих днів подати до органу ліцензування відповідне повідомлення в письмовій формі разом з документами або їх нотаріально засвідченими копіями, які підтверджують зазначені зміни.

На підставі документів, поданих ліцензіатом до органу ліцен­зування, орган ліцензування може прийняти рішення про анулю­вання ліцензії у строки, передбачені цим Законом.

Підставою для прийняття рішення про анулювання ліцензії є неможливість ліцензіата згідно з поданими документами забезпе­чити виконання ліцензійних умов, встановлених для виду госпо­дарської діяльності, на який видана ліцензія.

Підставами для видачі дубліката ліцензії є:

• втрата ліцензії;

• пошкодження ліцензії.

У разі втрати ліцензії ліцензіат зобов'язаний звернутися до органу ліцензування із заявою про видачу дубліката ліцензії, до якої додасться документ, що засвідчує внесення гагат за видачу дубліката ліцензії.

Анулювання ліцензії за рішенням органу ліцензування, перед­бачене в ст. 21 Закону "Про ліцензування певних видів госпо­дарської діяльності", є одним з найбільш .серйозних оперативних засобів охоронної спрямованості. На відміну від ст.4 Закону "Про підприємництво", що визначала три підстави анулювання ліцензії. ст. 21 Закону "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" називає 9 підстав її анулювання. Це:

• заява ліцензіата про анулювання ліцензії;

• акт про повторне порушення ліцензійних умов (повторне порушення - вчинення ліцензіатом протягом строку дії ліцензії повторного порушення певних ліцензійних умов після застосування санкцій за аналогічне порушення);

• рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта гос­подарювання;

• нотаріально засвідчена копія свідоцтва про смерть фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності;

• акт про виявлення недостовірних відомостей у документах, поданих суб'єктом господарювання для. одержання ліцензії;

• акт про встановлення факту передачі ліцензії або її копії іншій юридичній або фізичній особі для провадження гос­подарської діяльності;

• акт про встановлення факту неподання в установлений строк повідомлення про зміну даних, зазначених в документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії;

• акт про невиконання розпорядження про усунення пору­шень ліцензійних умов - рішення органу ліцензування або спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування про необхідність усунення ліцензіатом у встановлені строки порушень ліцензійних умов;

• неможливість ліцензіата забезпечити виконання ліцензійних умов, встановлених для певного виду господарської діяль­ності.

Орган ліцензування приймає рішення про анулювання ліцензії протягом десяти робочих днів здати встановлення підстав дай анулювання ліцензії, яке вручається (надсилається) ліцензіату із зазначенням підстав анулювання не пізніше трьох робочих днів з дати його прийняття.

Державний нагляд за додержанням органами ліцензування вимог законодавства у сфері ліцензування здійснює спеціально уповноважений орган з питань ліцензування шляхом проведення плано­вих та позапланових перевірок.

Спеціально уповноважений орган з питань ліцензування здійснює позапланові перевірки додержання органами ліцензування вимог законодавства у сфері ліцензування лише на підставі надходження до нього в письмовій формі заяви (повідомлення) про порушення вимог законодавства у сфері ліцензування.

За результатами перевірки спеціально уповноважений орган з питань ліцензування складає акт у двох примірниках. Один примірник акта видається керівнику органу ліцензування, діяльність якого перевірялася, другий - зберігається спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування.

У разі виявлення порушень органом ліцензування законодав­ства у сфері ліцензування спеціально уповноважений орган з питань ліцензування не пізніше як за десять робочих днів з дати складання акта перевірки видає розпорядження про усунення органом ліцензування порушень законодавства у сфері ліцензу­вання.

Орган ліцензування, який одержав розпорядження про усунен­ня порушень законодавства у сфері ліцензування, зобов'язаний в установлений у розпорядженні строк подати спеціально уповно­важеному органу з питань ліцензування інформацію про усунення виявлених порушень.

Контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов здійснюють органи ліцензування та спеціально уповноважений орган з питань ліцензування в межах своїх повноважень шляхом проведення планових і позапланових перевірок.

Планові перевірки дотримання ліцензіатом ліцензійних умов провадяться не частіше як один раз на рік.

Позапланові перевірки здійснюють органи ліцензування або спеціально уповноважений орган з питань ліцензування лише .на підставі надходження до них у письмовій формі заяви (повідо­млення) про .порушення ліцензіатом ліцензійних умов .або з метою перевірки виконання розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов.

До суб'єктів господарювання за провадження господарської діяльності без ліцензії застосовуються фінансові санкції у вигляді штрафів у розмірах, встановлених законом.

Зазначені штрафи спрямовуються до Державного бюджету України. Рішення про стягнення штрафів приймаються органом, на який згідно із чинним законодавством покладено функції контролю, за наявністю ліцензій.

Шкода, заподіяна порушенням законодавства у сфері ліцензу­вання, підлягає відшкодуванню за позовами заінтересованих осіб у порядку, визначеному законом.

Указом Президента України "Про ліцензійну палату при Міністерстві економіки України" від 28.03.95 р.[23] була створена Ліцензійна палата при Міністерстві економіки, яка у 1996 р. була .перетворена в центральний орган виконавчої влади - Ліцензійну палату України [зараз — Департамент ліцензування і реєстрації Державного комітету України з питань регуляторної політики та розвитку підприємництва], що підкоряється Державному комітету України з питань розвитку підприємництва (Указ Президента України "Про Ліцензійну палату України" від 07.02.97 р.}. На неї Положенням "Про ліцензійну палату, затвердженим Указом Президента України від 07.02.97 p., покладено виконання наступ­них завдань:

• узагальнення практики застосування законодавства з питань ліцензування підприємницької діяльності і державної реєстрації суб'єктів підприємництва, розроблення пропо­зицій щодо його удосконалювання;

• методичне керівництво роботою, пов'язаною з ліцензуван­ням підприємницької діяльності і Державною реєстрацією суб'єктів підприємництва;

• координація роботи органів, що здійснюють ліцензування підприємницької діяльності і реєстрацію суб'єктів підприємництва;

• ведення Єдиного ліцензійного реєстру і Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності; :

• контроль за дотриманням порядку видачі суб'єктам підприємницької діяльності ліцензій і державної реєстрації і суб'єктів підприємництва органами, що виконують ці функції.

Положення про порядок проведення експертизи щодо ліцензування підприємницької діяльності затверджено наказом Ліцензійної палати від 02.12.96 р. № ЛП-38, а також створена Експертна рада при Ліцензійній палаті. Відповідно до ст.4 Закону України "Про підприємництво" пропозиції державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій щодо доцільності впровадження або скасування ліцен­зування певних видів підприємницької діяльності підлягають обов'язковій експертизі, що проводиться спеціально уповноваже­ним органом у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Отже, експертиза є обов'язковою умовою у процесі правотворчої діяльності, пов'язаної з визначенням державної доцільності ліцензування окремих видів підприємницької діяльності.

Нарівні із загальними правилами ліцензування, передбаченими у Положенні, стосовно Деяких видів діяльності встановлено спеціальні правила, які мають певні Особливості.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 29.04.99 р. № 753 затверджено Положення про порядок видачі ліцензій Національною комісією регулювання електроенергетики на здійснення окремих видів підприємницької діяльності[24].

Порядок видачі ліцензій на здійснення роздрібної торгівлі алкогольними напоями і тютюновими виробами визначений Пос­тановою Кабінету Міністрів України "Про тимчасовий порядок видачі ліцензій; на право імпорту, експорту, оптової торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напрями і тютюновими виробами і роздрібної торгівлі алкогольними напо­ями і тютюновими виробами" від 13.05.96 р; № 493.

Положення про порядок видачі ліцензій на право оптової торгівлі спиртом. етиловим, коньячним, плодовим і виноградним, алкогольними напоями і тютюновими виробами затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 31.03.99 р. № 500.[25]

Крім зазначених актів, існує низка відомчих інструкцій про правила ліцензування окремих видів підприємницької діяль­ності, затверджених наказами міністерств, державних комітетів і відомств.

В Україні ведеться Єдиний ліцензійний реєстр - автоматична система збору, накопичення та обліку даних, пов'язаних із ліцен­зуванням підприємницької діяльності відповідно до Положення про єдиний ліцензійний реєстр, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.03.96 р. № 364[26]. Нині фонд цього реєстру - 300 тисяч ліцензій ї він відкритий для підприємців.

До Реєстру включаються відомості про ліцензіатів, ліцензіарів і видані ліцензії. Інформаційний фонд Реєстру складається із таких даних: ідентифікаційний код (номер) ліцензіата, найменування, місцезнаходження, відомча підпорядкованість, телефон і факс ліцензіарів та ліцензіатів; найменування форми власності та організаційної форми ліцензіатів; .номер, дата .видачі, термін дії ліцензії і вид підприємницької діяльності, на який видана ліцензія.

3.4. Патентування деяких видів підприємництва

Деякі види підприємницької діяльності потребують одержання торгового патенту - державного свідоц­тва, яке засвідчує право суб'єкта підприємницької діяльності чи його структурного (відокремленого) підрозділу займатися підприємницькою діяльністю.

Відповідно до cт.1 Закону України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності"[27] (далі - Закон "Про патенту­вання ") торговельна діяльність за готівкові кошти, а також: з використанням інших форм розрахунків та кредитних карток на території України, діяльність з обміну готівкових валютних цін­ностей (включаючи операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з кредитними картками), а також діяльність з надання послуг у сфері грального бізнесу, побутових послуг, потребує отримання торгового патенту, що відображено в такій схемі:

Рис. 3.1. Види діяльності, що підлягають патентуванню

Поряд з отриманням патенту на право заняття організацією грального бізнесу і надання побутових послуг ці самі види діяльності відповідно до ст. 4 Закону України "Про підприємництво" підлягають ліцензуванню суб'єкти підприємництва, які здійснюють таку діяльність, повинні отримати на неї ліцензію. Якщо торговий патент згідно з: ч. 1 ст. 2 Закону України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" є держав­ним свідоцтвом, що засвідчує право суб'єкта підприємництва на особливий порядок оподатковування, і видається податковим органом за місцезнаходженням суб'єкта підприємницької діяль­ності, то ліцензія є дозволом на здійснення певного виду діяль­ності і видається відповідними державними адміністраціями або виконкомами місцевих рад (роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 06.08.97 р. № 02-5/276 у редакції від 03:06.98 р; №02-5/202).

Вищий арбітражний суд роз'яснює, що арбітражні суди, вирі­шуючи спори, які виникають у процесі укладення або виконання договорів, пов'язаних з підприємницькою діяльністю, зобов'язані перевіряти їх відповідність чинному законодавству та у випадку відсутності у суб'єкта підприємницької діяльності патенту і ліцензії визнавати такі договори недійсними, оскільки вони не відповідають вимогам Закону (ст. 48 Цивільного кодексу України), Якщо арбітражний суд установить, що договір укладено стосовно такого виду діяльності, в якому підприємництво не допускається (ст. З і 4 Закону "Про підприємництво"), то угоду слід визнавати недійсною як таку, що суперечить інтересам держави, з наслідками, передбаченими ст. 48 або 49 Цивільного кодексу України, залежно від обставин і матеріалів справи.

У цьому ж роз'ясненні Вищого арбітражного суду України зазначено, що Закон України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" не визначає порядок вирішення спо­рів, що можуть виникати у зв'язку, наприклад, з відмовою у видачі і патенту, його анулюванням тощо. Тому арбітражні суди повинні керуватися нормами Арбітражного процесуального кодексу дож вирішення спорів, виходячи із суб'єктивного складу учасників таких спорів (п. 5).

Суб'єктами правовідносин, які підлягають регулюванню за Законом "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності", є юридичні особи та суб'єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи - резиденти і нерезиденти, а також їх відокремлені підроз­діли (філії, відділення, представництва тощо), які займаються вищевказаною підприємницькою діяльністю.

Дія Закону "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності " не поширюється на торго­вельну діяльність та діяльність з надання побутових послуг:

1) підприємств і організацій Укоопспілки, військової торгівлі, аптек, які знаходяться в державній власності, та торгово-виробничих державних підприємств робітничого постачання у селах, селищах та містах районного підпорядкування;

2) суб'єктів підприємницької діяльності, фізичних осіб, які: здійснюють торговельну діяльність з лотків, прилавків і сплачують .ринковий збір (плату) за місце для торгівлі продукцією в межах ринків усіх форм власності; сплачують податок на промисел у порядку, передбаченому чинним законодавством; здійснюють продаж вирощених в особистому підсобному господарстві, на присадибній, дачній, садовій і городній ділянках продукції рослинництва, худоби, кроликів, нутрій, птиці (як у живому вигляді, так і продукції їх забою в сирому вигляді та у вигляді первинної переробки), продукції власного бджільництва; сплачують державне мито за нотаріальне засвідчення дого­ворів про, відчуження власного майна, якщо товари кожної окремої категорії відчужуються не частіше одного разу на календарний рік;

3) суб'єктів підприємницької діяльності, створених громадсь­кими «організаціями інвалідів, які мають податкові пільги згідно з чинним законодавством та здійснюють торгівлю виключно продовольчими товарами вітчизняного виробництва та продукцією, виготовленою на підприємствах Українського товариства сліпих і Українського товариства глухих.

Перелік видів діяльності, що підлягають патентуванню, має вичерпний характер. Тому не допускається визначення видів підприємницької діяльності, що підлягають патентуванню, поряд­ку та суб'єктів патентування в інших нормативно-правових актах, а також рішеннями органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Отже, жодний нормативно-правовий акт або рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не можуть визначати інші види діяльності, що підлягають патенту­ванню, чи встановлювати інших суб'єктів правовідносин з патен­тування або додаткові пільги з патентування, ніж передбачені безпосередньо в Законі.

Торговий патент придбавається суб'єктами підприємницької діяльності, предметом діяльності яких є вищевказані види. Під­ставою для придбання торгового патенту є заявка, оформлена відповідно до Закону. Встановлення яких-небудь додаткових умов щодо придбання торгового патенту не дозволяється.

Торговий патент видається за плату суб'єктам підприємницької діяльності державними податковими органами за місцезнаход­женням цих суб'єктів або місцезнаходженням їх структурних (відокремлених) підрозділів, суб'єктам підприємницької діяльнос­ті, що провадять торговельну діяльність або надають побутові послуги (крім пересувної торговельної мережі), за місцезнаход­женням пункту продажу товарів або пункту з надання побутових послуг, а суб'єктам підприємницької діяльності, що здійснюють торгівлю через пересувну торговельну мережу, - за місцем реєстрації цих суб'єктів.

Торговий патент містить такі реквізити:

* номер торгового патенту;

* найменування власника торгового патенту;

* вид підприємницької діяльності;

* назва виду побутових послуг або послуг у сфері грального бізнесу,

* місце реєстрації громадянина же суб'єкта підприємницької дальності чи місцезнаходження суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи (місцезнаходження структур­ного (відокремленого) підрозділу цього суб'єкта);

* для транспортних засобів - зазначення "виїзна торгівля";

* термін дії торгового патенту;

* місцезнаходження державного податкового органу, що ви­дав торговий патент;

* відмітка державного податкового органу про надходження плати за виданий нею торговий патент.

Заявка на придбання торгового патенту повинна містити такі реквізити:

• найменування суб'єкта підприємницької діяльності;

• витяг з установчих документів щодо юридичної адреси суб'єкта підприємницької діяльності, а у випадках, якщо патент придбавається для структурного (відокремленого) підрозділу, - довідка органу, який погодив місцезнаходжен­ня структурного (відокремленого) підрозділу, із зазначен­ням цього місця;

• вид підприємницької діяльності, здійснення якої потребує придбання торгового патенту;

• найменування документа про повну або часткову сплату вартості торгового патенту.

Відповідно до п. 14 Положення про виготовлення, зберігання та реалізацію торгових патентів, затвердженого постановою Кабі­нету Міністрів України від 13.07.98 р. № 1077[28], у разі зміни юридичної адреси суб'єкта підприємницької діяльності або міс­цезнаходження його структурного (відокремленого) підрозділу, пункту продажу товарів, пункту надання побутових послуг, об­мінного пункту, грального місця протягом терміну дії торгового патенту, власник торгового патенту зобов'язаний повідомити про це письмово у триденний термін відповідний орган державної податкової служби. Ця інформація є підставою для внесення відповідних змін до торгового патенту.

Здійснення торговельної діяльності, діяльності у сфері торгівлі іноземною валютою, діяльності з надання послуг у сфері граль­ного бізнесу та побутових послуг за адресою (місцезнаходжен­ням), не зазначеною в торговому патенті, оцінюється як заняття діяльністю без патенту (п. 15 Положення).

Порядок придбання торгового патенту на здійснення тор­говельної діяльності. Патентуванню підлягає торговельна діяль­ність, що здійснюється суб'єктами підприємницької діяльності або їхніми структурними (відокремленими) підрозділами у пунк­тах продажу товарів.

Під торговельною діяльністю в Законі "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" розуміється роздрібна та оптова торгівля, діяльність у торговельно-виробничій (громадське харчування) сфері за готівкові кошти, інші готівкові платіжні засоби та з використанням кредитних карток.

Вартість торгового патенту на здійснення торговельної ді­яльності встановлюється органами місцевого самоврядування за­лежно від місцезнаходження пункту продажу товарів та асорти­ментного переліку товарів.

Вартість торгового патенту за календарний місяць встановлю­ється у межах таких граничних рівнів:

• на території міста Києва, обласних центрів - від 60 до 320 грн.;

• на території міста Севастополя, міст обласного підпорядку­вання (крім обласних центрів) і районних центрів —від 30 до 160грн.;

• на території інших населених, пунктів - до 80 грн.

Термін дії торгового патенту на здійснення торговельної, діяльності становить 12 календарних місяців.

Законом передбачено короткотерміновий торговий патент, термін дії якого на здійснення торговельної діяльності становить від 1 до 15 днів.

Відповідно до пункту 1.6 Положення про виготовлення, збері­гання та реалізацію торгових патентів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 13.07.98 р. № 1077, короткотерміновий торговий патент має бути придбаний у разі проведення ярмарків, виставок-продажів та інших короткострокових заходів» пов'язаних із демонструванням і продажем товарів, за місцем здійснення зазначеної діяльності. .

Вартість короткотермінового торгового патенту на здійснення торговельної діяльності за 1 день встановлюється у фіксованому розмірі 10 грн.

Оплата вартості торгового патенту на здійснення торговельної діяльності провадиться щомісячно до 15 числа місяця, який передує звітному, а оплата вартості короткотермінового торгового патенту здійснюється не пізніше як за один день до початку здійснення торговельної діяльності.

Під час придбання торгового патенту на здійснення торговель­ної діяльності суб'єкт підприємницької діяльності вносить одно­разову плату в розмірі вартості торгового патенту за один місяць. На суму сплачену під час придбавання торгового патенту, змен­шується розмір плати за торговий патент, яка підлягає внесенню в останній місяць його дії.

Без придбання торгового патенту суб'єкти підприємницької діяльності або їхні структурні (відокремлені) підрозділи здійсню­ють торговельну діяльність виключно з використанням таких видів товарів вітчизняного виробництва: хліб і хлібобулочні вироби; борошно пшеничне та житнє; сіль, цукор, олія соняшни­кова і кукурудзяна; молоко і молочна продукція, крім молока і вершків згущених з добавками і без них; продукти дитячого харчування; безалкогольні напої; морозиво; яловичина і свинина; домашня птиця; яйця; риба; ягоди і фрукти; картопля і плодоово­чева продукція; комбікорми для продажу населенню.

Пільговий торговий патент видається суб'єктам підприєм­ницької діяльності або їх структурним (відокремленим) підрозді­лам, які здійснюють торговельну діяльність виключно з викорис­танням таких видів товарів вітчизняного виробництва:

• поштові марки, листівки, вітальні листівки та конверти непогашені, ящики, коробки, мішки, сумки та інша тара з дерева, паперу та картону, що використовується для пош­тових відправлень підприємствами Державного комітету зв'язку України, і фурнітура до них;

• періодичні видання друкованих засобів масової інформації (незалежно від країни їх походження);

•• проїзні квитки;

• товари народних промислів (крім антикварних та тих, що становлять культурну цінність згідно з переліком, який встановлюється Міністерством культури України);

• готові лікарські засоби (лікарські препарати, ліки, медика­менти, предмети догляду, перев'язувальні матеріали та інше медичне приладдя) та вітаміни для населення; ветеринарні препарати, папір туалетний, зубні паста та порошки, косме­тичні серветки, дитячі пелюшки, тампони, інші види сані-тарно-гігієнічних виробів з целюлози або її замінників, термометри, індивідуальні діагностичні прилади (незалежно від країни їх походження);

• вугілля, вугільні брикети, паливо пічне побутове, газ освіт­лювальний і газ скраплений, торф паливний кусковий, торф'яні брикети і дрова для продажу населенню;

• мило господарське, сірники (незалежно від країни їх поход­ження);

• насіння овочевих, баштанних, квіткових культур» кормових коренеплодів та картоплі (незалежно від країни його поход­ження).

Не потребує патентування:

• реалізація суб'єктом підприємницької діяльності продукції власного виробництва фізичним особам, які перебувають з ним у трудових відносинах, через пункти продажу товарів, вбудовані у виробничі або адміністративні приміщення цього суб'єкта;

• діяльність суб'єктів підприємницької діяльності із закупівлі у населення продукції (заготівельна діяльність), якщо по­дальша реалізація такої продукції відбувається за розрахун­ками у безготівковій формі (пункти приймання склотари, макулатури, відходів паперових, картонних і ганчіркових; заготівля сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки).

Відповідно до п. 20 Положення про виготовлення, зберігання та реалізацію торгових патентів від 13.07.98 p., у разі коли суб'єкт підприємницької діяльності в одному окремому приміщенні, будівлі або в їх частинах надає два і більше видів побутових послуг, що підлягають патентуванню, він повинен придбавати один торговий патент за максимальною вартістю, установленою відповід­ним органом місцевого самоврядування з урахуванням місцезна­ходження цього пункту і виду побутових послуг.

Спе­ціальний торговий патент - це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта підприємницької діяльності на особливий порядок оподатковування відповідно до Закону "Про патентування .".

Спеціальний торговий патент може бути придбаний суб'єктом підприємницької діяльності, який займається торговельною діяль­ністю та діяльністю з надання побутових послуг, що потребують патентування.

Суб'єкт підприємницької діяльності самостійно приймає рішення про придбання спеціального торгового патенту.

Вартість спеціального торгового патенту встановлюється органами місцевого самоврядування, щорічно після затвердження міс­цевого бюджету залежно від місцезнаходження пункту продажу товарів і асортиментного переліку товарів або місцезнаходження об'єкта з надання побутових послуг та виду побутових послуг.

Вартість спеціального торгового патенту не обмежується гра­ничними рівнями, зазначеними Законом.

Плата за спеціальний торговий патент установлюється за єдиною методикою для всіх суб'єктів підприємницької діяльності - окремо для фізичних і юридичних осіб - суб'єктів підприєм­ницької діяльності. Забороняється установлювати вартість спеці­ального торгового патенту для окремого суб'єкта підприємницької діяльності.

ВИСНОВОК

Державне регулювання підприємницької діяльності не є достатнім для створення сприятливого оточення підприємництва. Необхідне формування комплексу організаційно-правових заходів для створення макросередовища підприємницької діяльності, включаючи розвинену інфраструктуру підтримки підприємницт­ва, правові механізми стимулювання розвитку підприємницької діяльності та ефективні системи захисту прав і законних інтересів підприємців, а також суспільних і державних інтересів у сфері підприємництва.

Легітимація суб'єктів підприємницької діяль­ності - це підтвердження державою законності входження суб'єк­тів у відносини у сфері підприємництва.

Легітимація суб'єктів підприємницької діяльності в Україні може включати: один елемент - державну реєстрацію (для заняття видами діяльності, що не потребують ліцензування або патенту­вання); два елементи — державну реєстрацію і ліцензування (для заняття видами діяльності, що потребують ліцензування); три елементи - державну реєстрацію, ліцензування і патентування (для заняття видами діяльності, що потребують ліцензування і патентування).

Для заняття легітимною підприємницькою діяльністю суб'єкт підприємництва має пройти державну реєстрацію, а для здійснен­ня деяких, зазначених у законодавстві, видів діяльності - також ліцензування і патентування.

Якщо державна реєстрація є загальною умовою здійснення підприємницької діяльності будь-яким суб'єктом, незалежно від його організаційно-правової форми і виду здійснюваної діяльнос­ті, то ліцензування і патентування є спеціальними умовами здійснення деяких видів підприємництва, що відображено в такій схемі:

- Державна реєстрація - обов'язкова для всіх суб'єктів підприємництва

- Умови здійснення підприємництва

- Ліцензування - обов'язкове стосовно видів діяльності, зазначених у Законі "Про ліцензування певних видів господарської діяльності"

- Патентування - обов'язкове для видів діяльності, зазначе­них у Законі "Про патенту­вання деяких видів підпри­ємницької діяльності"

Державна реєстрація суб'єктів підприємниц­тва - обов'язкова умова здійснення всіх видів підприємницької діяльності кожним суб'єктом підприємництва, що означає необхідність проходження ним певної процедури, яке підтверджується свідоцтвом про реєстрацію.

Перереєстрація - необхідна умова продовження здійснення підприємницької діяльності у випадку зміни назви, організацій­но-правової форми суб'єкта підприємницької діяльності, а також власності, що проводиться у порядку; встановленому для державної реєстрації.

Скасування державної реєстрації суб'єкта підприємництва - визнання державної реєстрації недіючою, що можливе як у добровільному порядку (за особистою заявою суб'єкта), так і в примусовому (у судовому порядку) за підставами, передбаченими законодавством. Воно є підставою для виключення суб'єкта . підприємництва - юридичної особи з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, фізичної особи - з Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності.

Ліцензування - необхідна умова здійснення окре­мих видів підприємницької діяльності, передбачених Законом України "Про ліцензування певних видів господарської діяль­ності", що означає необхідність одержання ліцензії у встановле­ному законодавством порядку.

З моменту одержання ліцензії виникає право підприємця здійснювати відповідний вид діяльності, яке він може реалізову­вати протягом терміну дії ліцензії, після закінчення якого це право припиняється (у деяких випадках, визначених законодавством, можливе припинення такого права раніше закінчення терміну дії ліцензії, наприклад при анулюванні ліцензії).

Анулювання ліцензії — припинення дії ліцензії суб'єкта підприємництва за підставами, передбаченими законодавством.

Отже, правове регулювання легалізації підприємницької діяльності в Україні здійснюється, на мою думку, належним чином і не лише контролює підприємництво, але й сприяє його розвитку в сучасних ринкових умовах. Але поряд з цим під час роботи над даною дипломною роботою мною були сформульовані власні пропозиції щодо вдосконалення системи підприємницького права в Україні.

На мою думку, для вдосконалення нормативної та правозастосовної діяльності в Україні слід більшу увагу звертати на ті види підприємницької діяльності, які підлягають патентуванню та ліцензуванню, оскільки саме в цьому напрямку відбувається найбільша кількість правопорушень в країні; вважаю також за потрібне вдосконалити ті види ліцензій, які стосуються благодійної діяльності, оскільки така діяльність сьогодні набуває особливої актуальності; законодавчим органам, на мою думку слід також посилити контроль за додержанням вимог ліцензування та патентування підприємницької діяльності шляхом введення нових посадових інструкцій працівників правоохоронної сфери в Україні.

ЛІТЕРАТУРНІ ДЖЕРЕЛА

1. Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р.

2. Закон України “Про підприємства в Україні” від 27.03.1991.

3. Закон України “Про об’єднання громадян” від 16.06.1992.

4. Закон України від 7 лютого 1991 р. № 698-ХІІ «Про підприємництво»//Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 14. — Ст. 168.

5. Закон України “Про господарські товариства” від 19.09.1991.

6. Закон України “Про власність” від 26.03.1991.

7. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 р. № 8073-Х/Кодекси України. - К.: Юрінком Інтер, 1998. - Кн. 1.

8. Закон України від 1 березня 1991 р. № 803-ХІІ «Про зайнятість населен-ня»//Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 14. — Ст. 170.

9. Закон України від 16 квітня 1991 р. № 959-ХІІ «Про зовнішньоекономічну діяльність»//Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 29. — Ст. 377.

10. Закон України від 1 червня 2000 р. № 1775-ІН «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»//Відомості Верховної Ради України. — 2000. - № 36. - Ст. 299.

11. Закон України від 23 березня 1996 р. № 98/96-ВР «Про патентування де­яких видів підприємницької діяльності»//Відомості Верховної Ради Ук­раїни. - 1996. - № 20. - Ст. 82.

12. Про запровадження єдиної регуляторної політики у сфері підприємництва: Указ Президента України від 22.01.2000 р.

13. Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприєм­ницької діяльності: Указ Президента України від 03.02.98 р.

14. Про деякі заходи з урегулювання підприємницької діяльності: Указ Президента України Від 23.07 98 р. № 817/98.

15. Про підтримку малого підприємництва: Указ Президента Ук­раїни від 12.05.98 р.

16. Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва: Указ Президента України від 03.07.98р.

17. Про внесення змін до Указу Президента України від 3 липня 1998 р. № 727 "Про спрощену систему оподатковування, обліку і звітності суб'єктів малого підприємництва": Указ Президента України від 28.06.99 р. № 746/99.

18. Порядок координації проведення планових виїзних перевірок фінансово-господарської діяльності суб'єктів підприємницької діяльності. - Затв. Постановлю КМУ від 29.01. .99 р. № 112.

19. Про ціноутворення в умовах реформування економіки: Поста­нова КМУ від11.10.94-.p. №733.

20. Положення про державне регулювання цін (тарифів) на про­дукцію .виробничо-технічного призначення, товари народного споживання, роботи і послуги монопольних утворень. Затв. Постановою, КМУ від 2,2.02.95 р. №135.

21. Декрет Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 р. № 24-93 «Про податок на промисел»//Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 19. - Ст. 208.

22. Цивільний кодекс України. К., 1988 із змінами і доповненнями на 1.04.1994.

23. Буряк Л.Д., Гапонюк М.А. Проблеми фінансового забезпечення розвитку малого бізнесу. // Фінанси України ст.102-105

24. Бусыгин А.В. Предпринимательство: Учебник. Основной курс. – Учеб. для вузов. – М.: Инфра-М, 1998. – с. 94

25. Вінник О. Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності // Вісник Вищого арбітражного суду України. – 1998. - №2. – с. 242

26. Гальперин В.М., Игнатьев С.М., Моргунов В.И. Микроэкономика. СПб: Экономическая школа, 1997.

27. Герасимчук З.В. Проблеми розвитку малого бізнесу в Україні. // Фінанси України ст.110-115.

28. Ершова И.В., Иванова Т.М. Предпринимательское право. – М.: Юриспруденция, 1994. – с. 36-37

29. Ионова Ж.А. Правовые проблемы легитимации предпринимательства // Государство и право. – 1997. - №5. – с. 46

30. Коммерческое право. – СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 1998. – с.67

31. Кравчук В. Правові ознаки юридичної особи//Предпринимательство, хо­зяйство и право. — 1999. — № 9. — С. 11.

32. Мартемьянов В.С. Хозяйственное право. – Т.1. – Общие положения. Курс лекций. – М., 1994. – с. 55

33. Олейник О. Правовые основы лицензирования хозяйственной деятельности: (Росийская федерация) // Закон . – 1994 - №6. – с.15-18

34. Основы предпринимательства / Под ред. А.С.Пелиха. – М.: Гардарика, 1996. – с. 192

35. Піддубний Ф. “Хочете стати бізнесменом ?”.- К. : Молодь , 1992.

36. Підприємницьке право України/За заг. ред. Шишки Р.Б. — Харків: Еспа­да, 2000.

37. Підприємницьке право: Навч. посібник / Ніколаєва Л.В., Старцев О.В., Пальчук П.М., Іваненко Л.М. – К.: Істина, 2001. – 480 с.

38. Правові основи підприємницької діяльності/За ред. Шакуна В.1., Мельни­ка П.В, Поповича В.М. — К.: Правові джерела, 1997.

39. Предпринимательское право: курс лекций / Под ред. Н.И.Клейн. – М., 1993.

40. Саниахметова Н.А. Юридический справочник предпринимателя. – Х.: Одиссей, 1999. – 464 с. – Раздел І

41. Саніахметова Н.О. Підприємницьке право: Навч. посібник. – К.: А.С.К., 2001. – 704 с.

42. Саніахметова Н.О. Правовий захист підприємництва в Україні. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 336 с. – Розділ І.

43. Селіванов В. Правові передумови політики державної підтримки підприємництва в Україні//Право України. — 1994. — № 10. — С. 11.

44. Ткачук Р. Пора стреножить министерства // Бизнес. – 1999. - №16. – с.42

45. Фролов Ю. Некоторые проблемы правовой характеристики юридического лица//Предпринимательство, хозяйство и право. — 2000. — № 5. — С. 34.

46. Хойер В. “ Как делать бизнес в Европе”. –М: Прогресс, 1980.

[1] Відомості Верховної Ради. 1991. №12 С.1

[2] Див.: Селіванов В. Правові передумови політики державної підтримки підприємництва в Україні // Право України. — 1994. — № 10. — С. 12.

[3] Урядовий кур’єр, 1993, №18

[4] Див.: Аксенов И., Платонов С. Что такое предпринимательство? // Предпри­нимательство, хозяйство и право. — 1996. — № 7. — С. 3.

[5] Відомості Верховної Ради. 1995. №19 С.2

[6] Відомості Верховної Ради. 1991. №14 С.3

[7] Див.: Підприємницьке право України / За заг. ред. Шишки Р.Б. — Харків: влада, 2000. - С. 31.

[8] Відомості Верховної Ради. 1995. №26 С.5

[9] Відомості Верховної Ради. 1993. №1 С.7

[10] Саниахметова Н.А. Юридический справочник предпринимателя. – Х.: Одиссей, 1999. – 464 с. – Раздел І, с. 101

[11] Відомості Верховної Ради. 1999. №2 С.11

[12] Відомості Верховної Ради. 1999. №2 С.14

[13] Саниахметова Н.А. Юридический справочник предпринимателя. – Х.: Одиссей, 1999. – с. 404 – Раздел І

[14] Відомості Верховної Ради. 2000. №17 С.9

[15] Відомості Верховної Ради. 1999. № 539/99 С.4

[16] Про запровадження єдиної регуляторної політики у сфері підприємництва: Указ Президента України від 22.01.2000 р.

[17] Відомості Верховної Ради. 1998. №21 С.12

[18] Урядовий кур’єр, 1996 . №44

[19] Урядовий кур’єр, 1997. №26

[20] Відомості Верховної Ради. 2000. №8 С.11

[21] Відомості Верховної Ради. 1998. №21 С.13

[22] Відомості Верховної Ради. 1998. №21 С.14

[23] Відомості Верховної Ради. 1995. №7 С.5

[24] Відомості Верховної Ради. 1999. №20 С.15

[25] Відомості Верховної Ради. 1999. №5 С.17

[26] Відомості Верховної Ради. 1996. №6 С.10

[27] Відомості Верховної Ради. 1999. №13 С.2

[28] Відомості Верховної Ради. 1998. №34 с.3