Загальна характеристика умовиводів

План

1. Загальна характеристика умовиводів;

2. Поділ умовиводів;

3. Способи побудови безпосередніх умовиводів:

a. перетворення;

b. обернення;

c. протиставлення предикату;

4. Загальна характеристика дедуктивних умовиводів.

5. Категоричний силогізм;

6. Аксіома силогізму та правила категоричного силогізму;

7. Фігури категоричного силогізму;

8. Скорочені та складноскорочені силогізми.

Умовиводом називається форма мислення, за допомогою якої з двох або кількох суджень виводиться нове судження, котре містить в собі нове знання.

Термін “умовивід” вживається у подвійному значенні. Це і розумовий процес виведення нового знання із суджень, і саме нове судження, як наслідок розумової операції. Поняття і судження входять до складу умовиводу як його елементи. Будь-який умовивід складається із засновків і висновку.

Засновки – це судження, із яких виводяться нові знання.

Висновок – судження, виведене із засновків.

Умовивід – це логічний спосіб здобування нового знання. Об’єктивною підставою умовиводу є зв’язок і взаємозалежність предметів і явищ дійсності. Якщо предмети дійсності не пов’язані між собою, то й судження, що відображають ці предмети, не будуть логічно пов’язані між собою і тому побудувати умовивід не можна. Наприклад, із двох суджень: “Будь-який злочин є діяння суспільно небезпечне”, “усі дерева рослини” – не можна зробити ніякого логічного висновку, тому що ці судження логічно не пов’язані.

У будь-якому умовиводі розрізняють три види знань:

1) Вихідне знання, те з якого виводяться нові знання – воно міститься в засновках умовиводу;

2) Висновкові знання – міститься у висновку;

3) Обґрунтовуюче знання – котре пояснює правомірність висновку;

Знання бувають безпосередні та опосередковані (висновкові).

Безпосередніми називаються знання, здобуті за допомогою безпосереднього сприймання явищ або предметів.

Опосередкованими знаннями називаються знання, які ми виводимо з раніше добутих знань.

У кримінальному судочинстві пізнання є в основному опосередкованим. Пояснюється це тим, що злочин, предмет судового розслідування, є факт минулого стосовно розслідування і судового розгляду. Для пізнання істини в кримінальній справі існує лише один шлях: установлення фактів – слідів злочину і на їх підставі відновлення злочинної дії в цілому. Вирішальна роль в судовому дослідженні належить умовиводам.

Умовиводи бувають різних видів. За кількістю засновків умовиводи поділяються на безпосередні та опосередковані.

Безпосереднім називається такий умовивід, у якому висновок робиться із одного засновку.

Опосередкованим називається такий умовивід, у якому висновок робиться з двох або більше засновків.

За спрямованістю процесу міркування опосередковані умовиводи поділяються на дедуктивні та індуктивні.

У дедуктивних умовиводах висновок іде від знання більшого ступеня спільності до знання меншого ступеня спільності.

В індуктивних умовиводах висновок іде від знання окремих, одиничних предметів до знання всіх предметів класу.

Основними способами побудови безпосередніх умовиводів є перетворення, обернення, протиставлення суджень.

Перетворення – це така операція, унаслідок якої вихідне судження перетворюється у судження рівнозначне за змістом, але іншої структури.

У процесі перетворення ствердні судження (А та І) перетворюються в заперечні (E та O). Щоб ствердне судження перетворити в заперечне, необхідно внести до нього дві заперечні частки. Одна –перед зв’язкою, друга – перед предикатом. Загальноствердні судження (А) перетворюються у загально заперечні (Е).

Усі S є Р à Жодне S не є не – Р.

Наприклад: “Будь-який злочин є діяння суспільно небезпечне, отже, жоден злочин не є діяння не суспільно небезпечне”.

Частковоствердні судження (І) перетворюються у частково заперечні судження (О):

Деякі S є Р à деякі S не є не – Р.

Наприклад: “Деякі злочини є посадовими отже, деякі злочини не є не посадовими”.

Заперечні судження (Е та О), що мають структуру “S не є Р”, перетворюються в заперечні судження, що мають структуру “S є не Р”. жодне не є Р à Усі S не є Р.

Наприклад: “Жодна буржуазна держава не є справді демократичною; отже, будь-яка буржуазна держава є не справді демократичною”.

Частковозаперечні судження (О) перетворюються в частково ствердні судження (І):

Деякі S не є Р à Деякі S є не Р.

Перетворене судження категоричніше, думка в ньому виражена визначено й однозначно, тлумачити її інакше просто не можливо.

Обернення називається така операція, коли суб’єкт вихідного судження стає предикатом, а предикат – суб’єктом вивідного судження.

наприклад: “Будь-який договір є юридичною угодою, отже, деякі юридичні угоди договори”. Схема обернення:

Під час обернення якість судження не змінюється, якщо вихідне судження є ствердним, то й висновок буде ствердним, якщо засновок заперечний, то й висновок буде заперечним.

Розрізняють два види обернення: чисте обернення та обернення з обмеженням.

Обернення буде чистим, якщо кількість судження під час обернення не змінюється. Наприклад: Деякі студенти – відмінники отже, деякі відмінники – студенти”.

Обернення з обмеженням – це таке обернення внаслідок якого змінюється кількість судження.

Наприклад: “Усі капіталісти експлуататори, отже, деякі експлуататори капіталісти”. Тут вихідне судження є загальним (“Усі S є Р”), а висновкові частковим – (Деякі Р є S).

Загальноствердні судження обертаються подвійно: з обмеженням і без обмеження. Загальноствердні судження, в котрих предикат не розподілений, обертаються з обмеженням.

Усі S є Р à деякі Р є S.

Наприклад: “Будь-які правовідносини є вольовими відносинами; отже, деякі вольові відносини є правовідносинами”.

У загально ствердних судженнях – визначеннях і в судженнях з виділяючим суб’єктом предикат (Р) розподілений. Такі судження обертаються без обмеження. Наприклад: “Тільки посадова особа може бути суб’єктом халатності, отже суб’єктом халатності може бути тільки посадова особа”; “Крадіжкою називається таємне викрадення власного майна громадян; отже, таємне викрадення власного майна громадян є крадіжкою”.

Загально заперечні судження завжди обертаються без обмеження.

Наприклад: “Жодна загарбницька війна не є справедливою; отже, жодна справедлива війна не є загарбницькою”.

Жодне S не є Р à жодне Р не є S.

Неозначені часткові судження, в яких S і Р не розподілені, обертаються за схемою чистого обернення:

Деякі S є Р à деякі Р є S

Наприклад: “Деякі письменники – лауреати; отже, деякі лауреати – письменники”.

Означені часковоствердні судження, в котрих S не розподілене, а Р розподілене, обертаються в загальні ствердні судження.

Наприклад: “тільки деякі юридичні угоди – договори; отже усі договори – угоди”. Схема:

Тільки деякі S є Р à Усі Р є S.

Розрізняються два види обернення умовних суджень: контрпропозицію і конверсію.

Контрпропозиція – це висновок нового судження, в якому заперечується підстава і наслідок вихідного умовного судження, а потім наслідок стає підставою, а підстава – наслідком оберненого судження. Наприклад: “якщо угода не відповідає умовам закону, то вона не дійсна; отже, якщо угода визнана дійсною, то вона відповідає закону”.

Якщо А, то В. Отже, якщо не В, то не А.

Конверсія умовних суджень полягає в тому, що наслідок вихідного судження робиться основою, а основа – наслідком вивідного судження. Наприклад: ”Якщо межі необхідної оборони не перевищені, то відповідальність не настає; отже, якщо кримінальна відповідальність за заподіяння при необхідній обороні не настає, то межі необхідної оборони не перевищені”.

Якщо А, то В. Отже якщо В, то А

Протиставленням предикату називається висновок такого нового судження, суб’єктом котрого є поняття, що суперечить предикату вихідного судження, а предикатом – суб’єкт вихідного судження. Наприклад: “Будь-який злочин є діяння суспільно небезпечне; отже, жодне не суспільно небезпечне діяння не є злочином”.

Загально ствердне судження за допомогою протиставлення предикату перетворюється в судження загально суперечне: Всі S є Рà Жодне не Р не є S.

Наприклад: “всі вовки – хижі тварини, жодна нехижа тварина не є вовком”.

Загальнозаперечне судження перетворюється в частковоствердне:

Жодне S не є Р à деякі Р є S.

Наприклад: “Жоден свідок не може бути суддею” за допомогою протиставлення предикату переходить у судження “Деякі судді не є свідками”.

Частковоствердне судження перетворюється під час протиставлення предикату в частковоствердне:

Деякі S не є Р à деякі не Р є S.

Наприклад: “Деякі студенти не є відмінниками, отже деякі не відмінники студенти”.

Характеристика дедуктивних умовиводів

Дедуктивним (від латинського слова deductio – виведення) називається умовивід, у якому робиться на підставі класу в цілому. Дедукція є логічним засобом конкретного , одиничного на основі знання загального.

Механізм дедуктивного умовиводу полягає в поширенні загального положення на окремий випадок, у підведенні часткового випадку під загальне правило.

Щоб дійти до дедуктивного висновку, необхідно мати подвійне знання, засновки:

1) засновок, що має загальне положення або правило, під яке підводиться частковий випадок;

2) засновок, у якому йдеться про окремий предмет або частковий випадок, який підводиться під загальне положення.

До загальних положень відносяться закони науки, аксіоми, наукові положення, в котрих міститься знання загального. У юридичній практиці – це норми права (статті кодексів, законодавчих актів), положення правових наук, керівні вказівки органів суду, прокуратури .

Дедукція дає висновки достовірні. У цьому перевага її над іншими методами умовиводів. Якщо засновки дедуктивного методу частинні і правильно пов’язані, ­­­­­­то висновок буде неодмінно істинним.

Дедуктивні методи з вірогідними засновками широко використовують у судовій практиці під час побудови судових версій.

У залежності від того, з яких суджень складається дедуктивний умовивід, розрізняють такі види дедуктивних умовиводів: категоричний силогізм, умовні силогізми, розподільні силогізми.

Категоричним силогізмом називається такий дедуктивний умовивід, у якому обидва засновки є категоричними судженнями.

Категоричний силогізм складається з трьох суджень: двох засновків і висновку. Поняття, які входять до складу кожного судження, називаються термінами. У категоричному силогізмі виділяють три терміни: менший, більший і середній.

Термін, який займає місце суб’єкта у висновку називається меншим, позначається буквою S.

Термін, який займає місце предиката у висновку, називається більшим терміном, позначається буквою Р.

Більший і менший терміни називаються крайніми термінами.

Середнім терміном називається поняття, яке входить до обох засновків і відсутнє у висновку, позначається М.

Середній термін (М) виконує роль сполучної ланки між більшим і меншим термінами, що дає змогу із двох суджень вивести третє судження.

До кожного засновку категоричного силогізму входять по два терміни: середній і один крайній. У залежності від того, який із крайніх термінів (більший чи менший) вводять до засновку, розрізняють більший і менший засновки. Більшим засновком категоричного силогізму є загальне положення або правило, а меншим – судження про конкретний предмет.

Аксіома силогізму – це положення, яке обґрунтовує правомірність висновку із засновків категоричного силогізму.

1. Все, що стверджується (або заперечується) про клас предметів, може стверджувати ( або заперечувати) про кожен предмет даного класу.

2. Ознака ознаки речі є ознака самої речі; те, що суперечить ознаці речі, суперечить самій речі.

Для того, щоб із істинних засновків можна було б отримати істинний висновок, необхідно дотримуватись правил силогізму.

1. У кожному силогізмі має бути тільки три терміна – не більше і не менше.

2. Середній термін має бути розподіленим хоча б у одному із засновків.

3. Термін, не розподілений у засновку, не може бути розподілений у висновку.

4. Із двох заперечних засновків не можна зробити ніякого висновку.

5. Якщо один засновок суперечний, то й висновок має бути суперечним.

6. Із двох часткових засновків не можна зробити ніякого висновку.

7. Якщо один із засновків частковий, то й висновок має бути частковим.

Категоричний силогізм має різні види, котрі називаються фігурами силогізму, котрі відрізняються одна від одної розташуванням середнього терміна в засновках.

У першій фігурі середній термін займає місце суб’єкта у більшому засновку і предиката – в меншому.

Схема першої фігури:

Перша фігура силогізму має такі особливі правила:

1. Більший засновок має бути судженням загальним;

2. Менший засновок – судженням ствердним. Модуси: ААА, АІІ, ЕАЕ, ЕІО.

Перша фігура силогізму – найтиповіша. Класична форма дедуктивного умовиводу. За першою фігурою відбувається юридична оцінка правових явищ і фактів. Більшим засновком, що має загальне положення, служить норма права, стаття кодексу. Меншим –судження про конкретний випадок. Висновок є вивід про це конкретне на основі загального положення.

Будь-який обвинувальний вирок, як застосування норми права до конкретного випадку є умовиводом першої фігури. Щоб підвести частковий випадок під загальне правило, необхідно глибоко і всебічно дослідити цей випадок, дати плавильну оцінку.

Друга фігура силогізму

У другій фігурі середній термін займає місце предиката в обох засновках.

Схема:

Вона має такі правила:

1. Більший засновок має бути судженням загальним;

2. Один із засновків – судження заперечне.

Сутність другої фігури силогізму полягає в запереченні належності якого-небудь предмета або явища до то чи іншого класу предметів.

Модуси: ЕАЕ, АЕЕ, ЕІО, АОО.

У судовій практиці друга фігура є логічною формою обґрунтування складу злочину в тому чи іншому конкретному випадку, доказом неправильності кваліфікації скоєного.

Третя фігура силогізму

У третій фігурі середній термін займає місце суб’єкта в обох засновках.

Вона має таке правило: менший засновок має бути ствердним. Висновок у третій фігурі завжди частковий.

Модуси: ААІ, ЕАО, ІАІ, ОАО, АІІ, ЕІО.

Третє фігура силогізму у практиці мислення трапляється рідше, ніж перша і друга. Вона приймається для спростування загальних положень.

Четверта фігура силогізму

У четвертій фігурі середній термін займає місце предиката у більшому засновку і суб’єкта в меншому.

У четвертій фігурі діють такі правила:

1. Якщо більший засновок ствердний, то менший має бути загальний;

2. Якщо один із засновків заперечний, то більший засновок буде загальним.

Модуси: ААІ, АЕЕ, ІАІ, ЕАО, ЕІО.

Перші три фігури були відкриті і описані Аристотелем. Четверта фігура виділена через 500 років Кл.Галеном. У практиці мислення нею користуються досить рідко.

Силогізм, у котрому пропущений один із засновків чи висновків, називається скороченим силогізмом, або ентинемою.

“Ентинема” – слово грецьке, в перекладі на українську означає “в умі”, “в думках”. За способом утворення розрізняють три види ентинем:

1. ентинема з випущеним більшим засновком;

2. ентинема з випущеним меншим засновком;

3. ентинема з випущеним висновком.

Наприклад: “Ми громадяни України, отже, ми повинні знати українську мову”. Тут пропущений більший засновок. “Згідно із законом громадяни України повинні знати українську мову”.

Складним силогізмом або полісилогізмом називається умовивід, який складається з одного або двох силогізмів.

Полісилогізм – це ланцюг силогізмів. Висновок попереднього силогізму стає засновком наступного силогізму.

Існує два види полі силогізмів: прогресивні і регресивні.

Прогресивними силогізмами є такі полісилогізми, у котрих висновок попереднього силогізму є більшим засновком наступного. Регресивними називаються такі полісилогізми, у котрих висновок попереднього силогізму є меншим засновком наступного. У практиці мислення рідко зустрічаються повні полісилогізми.

Полісилогізм, в котрому пропущені деякі засновки, називається соритом. Сорит – грецьке слово, в перекладі означає “купа” (засновків). Є два види соритів: гокленіївський та аристотелівський.

Гокленіївський сорит здобувають із прогресивного полісилогізму, випускаючи в ньому проміжні висновки (більші засновки).

Аристотелівський – скорочена форма регресивного полі силогізму, в котрому випущені всі менші засновки. Сорит є нерідко формою міркування під час юридичної кваліфікації заподіяного. До складноскорочених умовиводів відноситься і епіхейрема. Це такий складноскорочений силогізм, у котрому засновками є ентинеми.

Література

В.Є. Жеребкін, Логіка, Харків – Київ “Основа” – “Знання”, 1998.