Формування Української державності

Перші державні формування. Княжа доба

На території України люди з'явилися більш, як 500 тис. років тому. Українська держава формувалася протягом трива­лого часу в складних історичних, соціально-економічних умо­вах. Класове суспільство на території України виникло у І тис. до н.е. Це — Боспорське, Скіфське царства.

У період зародження феодальних відносин на території Ук­раїни налічувалось понад сто східнослов'янських племен, які утворювали 14 племінних об'єднань: поляни, древляни, сіверя­ни, в'ятичі, радимичі, дреговичі, кривичі, ільменські слов'яни.

Перша держава східних слов'ян виникла у VII-XI ст. на території, де жили поляни. Називалась вона — Руська земля, об'єднувала Київське, Чернігівське і Переяславське князівст­ва, центром був Київ. Згодом Руська земля стала центром ве­ликої єдиної держави східних слов'ян, простягаючись аж до Новгорода.

Виникнення держави позитивно вплинуло на розвиток по­літичного ладу, економіки, культури. Київська Русь відіграва­ла помітну роль у міжнародному житті, особливо за князюван­ня Ярослава Мудрого (1019-1054), бо захищала Європу від східних кочівників.

Згодом, після смерті Ярослава, велика і могутня Київська Русь внаслідок феодальної роздрібненості, міжусобиць почала занепадати. У цей час відбувся інтенсивний політичний та еко­номічний розвиток на західних землях, де утворилось Галиць­ке князівство, а згодом, в результаті об'єднання Галичини і Волині — Галицько-Волинське князівство. Столицею його спо­чатку були Галич, потім Холм, а з 1272 р. — Львів.

Державою правив князь, який мав великі права. Він при­значав посадових осіб у містах і волостях. Помітну роль в уп­равлінні державою відігравала Рада бояр, куди входили великі землевласники, єпископи, високопоставлені державні службовці. За надзвичайних обставин скликалось віче, в якому могло бра­ти участь усе населення.

Після монголо-татарської навали, у другій половині XIV ст., ослаблене Галицько-Волинське князівство було захоплене Польським князівством і Великим князівством Литовським. Відтоді на тривалий час Україна втратила свою самостійність, її землі перебували під владою литовських князів, польських та угорських королів.

Польсько-литовський період

Історію Литовсько-Руської держави (столиця — м. Вільно) можна поділити на три періоди: 1) до 1386 p.; 2) від 1368 до 1569 p.; 3) після 1569 року.

До 1386 р. Литовсько-Руська держава була незалежною. Українські землі спершу перебували на становищі автономних удільних князівств, на чолі яких стояли місцеві руські князі або члени литовського великокнязівського роду. Тут і надалі існувала успадкована від давньоруської держави волосна сис­тема адміністративно-територіального поділу, згодом у волос­тях Київського і Подільського князівств утворились нові адмі­ністративно-територіальні одиниці — повіти.

Більш розвинута культура, організація державного життя Русі мали значний вплив на Литовське князівство. У Русі за­позичується форма організації княжого господарства й адмі­ністрації, податкових і судових справ. Руська мова стає мовою великокняжого двора і державної канцелярії.

Агресія Тевтонського ордену сприяла зближенню Литовсь­кого князівства і Польщі, що знайшло своє втілення у Кревській унії 1385 р.

У 1569 р внаслідок невдач у Лівонській війні (1558-1583) було укладено Люблінську унію, за якою Польща і Литва об'єд­налися у єдину державу — Річ Посполиту. На цьому завершу­ється литовсько-руський період в історії України — перехід­ний період між княжою добою і добою козаччини.

Під владою Польщі та інших держав

Після Люблінської унії українські землі перейшли до складу Польської корони і поділялися на воєводства (адміністративні одиниці): Волинське, Брацлавське, Белзьке, Київське, Подільсь­ке, Руське, з 30-х років XVII ст. — Чернігівське, де правили наділені необмеженою владою воєводи.

Державою з допомогою центрального уряду правив вели­кий князь з роду Гедимінів, при якому діяла господарська рада з числа князів, намісників, вищих урядовців та католицьких намісників. Діяв сейм, в якому брала участь шляхта.

Польський уряд не лише визискував політичне й економіч­но українське населення, а й прагнув у союзі з католицьким духовенством поневолити його і духовно, і на цьому ґрунті ак­тивніше протидіяти Московщині.

У зв'язку з цим певна частина духовенства, очолювана єпис­копом І.Потієм та К.Терлецьким, на Берестейському соборі 1596р- проголосила з'єднання православної церкви з римсь­кою зі збереженням своїх обрядових і канонічних особливостей (Берестейська унія).

Однак значна частина духовенства, братства унію не при­йняла. Одним з найпомітніших організаторів боротьби з нею був князь Острозький.

Щодо українських земель, то, як уже зазначалося, Гали­чина перебувала у складі Польщі, Буковина у 1359 р. опинила­ся у складі Молдови, а в XVI ст. потрапила разом з Молдовою під владу Туреччини; Закарпаття було у складі Угорщини.

Запорозька Січ. Гетьманщина

Важкий гніт, якого зазнавали селяни, змушував їх утікати від панів. Вони знайшли собі притулок у Середньому Подніп­ров'ї, назвавши його — Запорозька Січ, яка за формою прав­ління була республікою. Себе ж звали козаками. Січ мала вій­ськовий (38 куренів) і територіальний (5-8 паланок) поділ. Най­вищим органом влади була військова рада, яка скликалася у визначений час — 1 січня і 1 жовтня, а на вимогу війська — в інший час. У куренях і паланках діяли свої ради.

Очолював Січ кошовий отаман, наділений вищою військо­вою, адміністративною, судовою і духовною владою. Йому до­помагали військовий суддя, військовий писар, військовий осавул. Всі вони обиралися військовою радою на рік 1 січня. Курені очолювали курінні отамани, паланки — полковники.

Історики стверджують, що організація самоврядування у Запорозькій Січі була певним відродженням української дер­жавності.

Утиски народу з боку польської шляхти спричинили наро­дно-визвольну війну 1648-1654 р. У цей період Б.Хмельниць­ким було втілено ідею незалежної держави, про що свідчили: а) наявність органів державної влади; б) територіальний поділ; в) власна податкова система.

У складній ситуації, не досягнувши успіху у політиці про-турецької орієнтації, Б.Хмельницький знайшов підтримку з боку Москви. У 1654 році на Переяславській раді було укладено угоду про українсько-московський альянс, згідно з якою Україна прийняла протекторат московського царя, залишаючись і надалі окремим державним організмом, зберігаючи свій політико-соціальний устрій, власні адміністрацію, військо, фінанси.

Того ж року були підписані статті Б.Хмельницького, відомі як «Березневі статті», та видана царська жалувана грамота, які визначили правовий статус України на весь період Геть­манщини. Згідно з ними Україна, зберігаючи самостійність у внутрішньому управлінні, ввійшла до складу Росії на автономних правах, визнавала верховенство царської влади. Гетьман і старшина перебували на службі у царя.

На чолі України стояв гетьман, якого обирала військова рада і затверджував цар. Територія ділилася на полки, сотні, курені, села і міста. Україна мала своє військо — 60 000 реєс­трових козаків, свою правову і судову систему, а також праве зовнішніх зносин за винятком Польщі і Туреччини.

Царизм всіляко намагався обмежити козацьке самоврядування У 1663 р. утворено Малоросійський приказ, який був наділенні адміністративними, військовими, судовими функціями, санкціонував вибори гетьмана, контролював українську церкву.

Петро І замість Малоросійського приказу заснував Малоросійську колегію (1722 p.), завданням якої було ліквідувати давні порядки в Україні, повністю підкорити її Москві.

У складі Російської та Австро-Угорської імперій

У 1774 р. в Україні було остаточно ліквідоване гетьманство. Управління було передано другій Малоросійській колегії. Пре­зидент колегії був і генерал-губернатором України, яка була позбавлена автономного становища у складі Росії. Відзнаки державності України — прапор, печатки, гетьманські клейноди — були відправлені до Москви.

Тиску зазнала і Запорозька Січ, яка після 1654 р. зберігала самостійність і самоврядування, Після того як кошовий К.Гор­дієнко із своїми однодумцями перейшов на бік І.Мазепи, Січ було ліквідовано. Згодом цариця Анна на прохання гетьмана Д.Апостола дозволила козакам, які втекли від розправи Пет­ра І, повернутися, заснувати нову Січ. Але у 1775 році за нака­зом Катерини II Січ була розгромлена остаточно, а її територія приєднана до Новоросійської губернії, козацька старшина від­правлена на заслання. Заборонялось навіть уживати вислів «за­порозький козак».

На становище українських земель вплинули і три поділи Польщі.

За першим поділом (1772 р.) до Австрії відійшла Галичина, а згодом (1774 р.) і Буковина, яка була виділена в окремий коронний край на чолі з крайовим президентом. На чолі Гали­чини був призначений імператорський намісник. У 1861 р. ав­стрійський імператор запровадив для коронних країв сейм (Бу­ковинський мав 31, а Галицький — 151 депутатське місце). Виконавчу владу здійснював крайовий виділ на чолі з марша­лом та віце-маршалом. Виборці ділилися за майновим цензом на чотири курії: великих землевласників, торгово-промислову палату, міську та сільську. Пізніше була запроваджена загальна п'ята курія, а на початку XX ст. — загальне виборче право.

У 1870 р. коронні міста (Львів, Чернівці) отримали окремі статути на самоврядування. Населення міста обирало міську раду із 100 депутатів на шість років, очолював її президент міста, який був і керівником виконавчого органу — магістрату.

Українська державність 1917—1920 pp.

Після розпаду Російської імперії, 4 березня 1917 р. на Тру­довому конгресі у Києві була створена Центральна Рада — вищий орган влади Української держави, її главою став М.Грушевський. Виконавчим органом спочатку була Мала Рада, зго­дом — Генеральний Секретаріат.

Згідно з третім універсалом Центральної Ради 20 листопа­да 1917 р. була проголошена Українська Народна Республіка у федеративних зв'язках з Росією, і тільки четвертим універса­лом (28 січня 1918 р.) Україна була проголошена незалежною суверенною державою. Україну як незалежну державу визна­ли Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія та Туреччина. За умовами Брестського миру визнати Україну незалежною ви­мушена була і більшовицька Росія.

29 квітня 1918 р. Центральна Рада прийняла конституцію УНР. Того ж дня німці остаточно окупували Україну, розігна­ли Центральну Раду, поставивши при владі генерала П.Скоро­падського.

Але після відходу австро-угорських військ, які були ОПО­РОЮ Скоропадського, 13 листопада 1918 р. на засіданні Укра­їнського Народного Союзу був створений Уряд Директорії на чолі з В. Винниченком. Головним отаманом збройних сил став С. Петлюра. Як тільки війська Директорії захопили Київ, Ско­ропадський зрікся влади і виїхав до Німеччини.

У цей час на західноукраїнських землях, після розпаду Австро-Угорщини, було проголошено Західноукраїнську На­родну Республіку, найвищим органом якої була Національна Рада на чолі з Є. Петрушевичем, а найвищим виконавчим органом — Державний секретаріат.

13 листопада Національна Рада схвалила Тимчасовий Ос­новний закон — Конституцію і проголосила на території Гали­чини, Буковини та Закарпаття Західноукраїнську Народну Рес­публіку із столицею у Львові. На гербі значився золотий лев на синьому тлі (згодом — тризуб), прапор — синьо-жовтий.

1 грудня 1918 року було укладено попередній договір про об'єднання УНР і ЗУНР, який був затверджений у Києві Тру­довим Конгресом (22 січня 1919 р.), у Львові Національною Радою (З січня). ЗУНР дістала назву — Західна область України.

Але відстояти незалежність України через низку неспри­ятливих обставин не вдалося. Війська Петлюри були розбиті більшовиками, а Галичину окупували польські війська.

Після жовтневого більшовицького перевороту в Росії у грудні 1917 р. у Києві відбувся перший Всеукраїнський з'їзд рад ро­бітничих, селянських і солдатських депутатів. На адресу з'їзду надійшов маніфест уряду Росії «До українського народу» з ультимативними вимогами до Центральної Ради, що було роз­цінено, як втручання у справи України.

Центральна Рада не дала можливості провести цей з'їзд під більшовицьким гаслом. Частина делегатів переїхала до Харкова, і там 24-25 грудня 1917 р. на першому Всеукраїнсь­кому з'їзді рад було проголошено радянську владу в Україні.

А 30 грудня 1922 р. на першому Всесоюзному з'їзді рад був утворений СРСР, до складу якого ввійшла і Україна на правах союзної республіки з обмеженою самостійністю. З 12 жовтня 1924 р. по 2 серпня 1940 р. до складу УРСР входила Молдова на правах Молдовської АРСР

30 червня 1941 р. у Львові було проголошено Акт віднов­лення Української держави. Українське Державне правління очолив Ярослав Стецько. Але гітлерівці не визнали Акта, за­арештувавши на початку липня керівників ОУН, Голову Дер­жавного Правління.

Під час другої світової війни на Волинських землях, що перебували під контролем Української повстанської Армії (УПА), у 1943-1944 pp. була проголошена Колківська Респуб­ліка з центром у селищі Колки.

Правова культура — це складне явище, частина духовного багатства суспільства, створеного багатьма поколіннями лю­дей. Це система правових цінностей, у яку перш за все входять правові норми і законодавство у цілому з правосвідомістю лю­дей та інших найбільших правових утворень. Матеріальною основою правової культури є система конкретних правових до­кументів, коріння якої сягає глибокої давнини. Ще у X ст., на­приклад, діяло князівське законодавство, зокрема статути князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого.

«Руська правда»

Це найважливіша пам'ятка Київської держави. Початко­вий текст, укладений у 30-х роках XI ст. під назвою «Правда Ярослава», не зберігся. Сини Ярослава доповнили його, ство­ривши «Правду Ярославичів». Тепер відомо 106 списків «Русь­кої правди», складених протягом XIII-XVII ст.

На правову культуру Київської держави істотно вплинуло запровадження християнства. Найдавнішими пам'ятками цер­ковного права були церковні статути, які закріплювали «при­вілеї» служителів церкви на «десятину» — десяту частину до­ходу, яку сплачувало церкві населення. «Руська правда» за­кріплювала феодальну власність на землю, угіддя, рухоме майно (коні, знаряддя виробництва). У ній зафіксовано види угод: міна, купівля-продаж, позика, поклажа, особистий найм. Найповні­ше був відпрацьований договір позики, об'єктом якого були не тільки гроші, а й хліб, мед.

Багато уваги приділено кримінальному праву. Злочин трак­тувався як «обида». Суб'єктом злочину могла бути будь-яка особа, крім холопа, за якого відповідав його пан. Найпоширені­шими покараннями були грошові, а найсуворішим — конфіс­кація майна злочинця і вигнання його з общини. За вбивство, наприклад, стягувалось на користь князя від 5 до 80 гривень, за інші злочини — від 3 до 12. Смертна кара у «Руській правді» не зафіксована, але відомо, що вона застосовувалася за висту­пи проти влади і зраду князя.

Судів у Київській державі не було. Ці функції виконували представники влади, церковні органи, сам феодал (вотчинний суд).