Плани Дауеса та Юнга та їх роль у повоєнній відбудові Німеччини

ЗМІСТ

1. Наслідки Першої світової війни і Версальський договір 3

2. Криза репараційної системи 5

3. План Дауеса 7

4. План Юнга 10

5.Наслідки 10

Література 12

1. Наслідки Першої світової війни і Версальський договір

Після Першої світової війни розвинені країни були заклопотані проблемами розподілу територій, завоювання ринків і утвердження на них, розв'язанням політичних проблем.

Однією із особливостей цього періоду був той факт, що в повоєнному економічному розвитку світове господарство функціонувало в режимі Версальського договору, що був підписаний 28 червня 1919 року з Німеччиною у Версальському великому палаці (ратифіковано 9 липня 1919р. Німецькими національними зборами). Ця дата вважається датою закінчення 1-ї світової війни.

За цим договором Німеччина визнавалася винною у розв’язанні світової війни. Вона втрачала всі свої колонії, деякі території передавалися сусіднім державам, на неї накладалися військові обмеження та репарації за збитки, завдані країнам Антанти.

Версальський договір є складовою частиною Версальсько-Вашингтонської системи. До цієї системи входили:

- Комп'єнське перемир'я між Німеччиною і головними союзними державами (1918 рік). За цим перемир'ям Німеччина капітулювала.

- Паризька мирна конференція (1919 1920 рр.). В межах цієї конференції були підготовлені Сен-Жерменський мирний договір (був підписаний головними союзними державами та Австрією), Нейнський мирний договір з Болгарією, Тріанонський мирний договір з Угорщиною і Севрський мирний договір з Турцією.

- Вашингтонська конференція (1921 1922 рр.). Нею були розроблені договори що стосувалися і якими потім регулювалися відносини, пов'язані з воєнно-морськими проблемами Далекого Сходу і басейну Тихого океану.

Версальському договору належало центральне місце у відновленні і повоєнному регулюванні системи світогосподарських зв'язків. Договір було підписано в червні 1919 року з одного боку США, Британією, Францією, Італією, Японією Бельгією та іншими державами, з іншого переможеною Німеччиною. За цим договором Німеччина, втратила всі свої колонії, які були поділені між Великобританією, Францією, Японією та Бельгією.

Німеччина змушена була визнати суверенітет Австрії, Чехословаччини, Польщі. За Версальським договором Франції було повернено Ельзас і Лотарингію і передано на 15 років вугільні шахти Саарської області (під наглядом Ліги Націй). Ряд округів відійшло до Бельгії (Мальмеді, Ейтен, Морене). Деякі території відійшли до Данії, Литви, місто Гданськ було оголошено вільним містом.

Виплати у вигляді контрибуцій були визначені в розмірі 132 млрд. золотих марок. За договором Німеччина позбавлялася військового флоту, авіації, важкого озброєння. Армія Німеччини обмежувалася 100 тис. солдат. Таким чином, Версальський договір ставив Німецьку економіку на межу катастрофи.

В результаті війни Німеччина втратила зовнішні ринки. В катастрофічному стані опинилися основні галузі виробництва, потерпіла крах кредитно-фінансова система, зовнішньоторговельний оборот знизився до 1/3 довоєнного рівня. В цілому Німеччина характеризувалася політичною дестабілізацією, різким падінням життєвого рівня населення і економічним крахом.

2. Криза репараційної системи

На початку і в середині 20-х років Версальський договір перестав спрацьовувати. Стабілізація міжнародних відносин ледве не перервалася новим вибухом воєнного конфлікту між Францією й Ні­меччиною. Одною із причин було те, що Німеччина повільними темпами відновлювала свій економічний потенціал, та, у зв'язку з економічною депресією, виявилася неспроможною платити репарації. Уряд же Пу­анкаре рішуче вимагав від неї «безумовного виконання Версальського договору». Оскільки слабка Німеччина як партнер для країн Європи була невигідна, тому йшов пошук шляхів відновлення німецької економіки.

Міністр закордонних справ Німеччини В. Ратенау намагався це робити й поплатився своїм життям: 28 червня 1922 р. він загинув від вибуху гранати, кинутої терорис­том. Уряд К. Вірта в липні заявив, що він не спромож­ний продовжувати виплату репарацій і просить установи­ти мораторій на 2 — 4 роки. На цей час Німеччина вже сплатила репарації на суму 3,4 млрд. марок (у тому числі на 1,8 млрд. марок готівкою і на 1,6 млрд. марок поставка­ми вугілля, лісу та ін.).

Пуанкаре відмовився від будь-яких поступок Німеччині й твердо вирішив окупувати Рур, щоб примусити Німеччину платити репарації.

11 січня 1923 р. війська Франції (5 дивізій) та Бельгії (2 дивізії), зміцнені танка­ми й артилерією, окупували основні центри Рурського басейну.

Німецький уряд заявив протест, відкликав свого пос­ла з Парижа й наказав населенню Руру вдатися до «пасивного опору», який часто ставав активним. У результа­ті німецька економіка була дезорганізована, Рур відрізано від усієї країни, тисячі німецьких підприємств зупинили­ся через нестачу вугілля й сировини. Німеччина втратила 88% видобутку вугілля й 70 % продукції чавуну.

США й Англія зайняли очікувальну позицію. Радян­ський Союз засудив дії Пуанкаре, підкресливши, що це — «небезпечна гра з вогнем», яка може викликати нову воєнну пожежу. СРСР направив населенню Німеччини десятки ешелонів із хлібом і продовольством.

Уряд Пуанкаре взяв під контроль рурські залізниці, які експлуатувалися під наглядом військ окупантів. На шахти привезли тисячі французьких і бельгійських шах­тарів. Натомість з окупованої зони насильно виселили 145 тис. Німців. У Німеччині назрівала революційна ситуація. Спалах­нуло повстання в Гамбурзі, економічний саботаж і зростання реваншизму німців ще більше ускладнили станови­ще в країні.

Окупація Руру мала тяжкі економічні та політичні на­слідки для Франції. Зросли окупаційні витрати, а постав­ки вугілля з Руру скоротилися через саботаж німців. У са­мій Франції й серед світової громадськості ширилося осудження окупаційної політики уряду Пуанкаре.

США й Англія, обмінявшись нотами, вирішили втру­титися, щоб «урятувати Європу від катастрофи». Держав­ний секретар Юз, виступаючи в Нью-Хейвені наприкінці грудня 1922 р., заявив, що «серед ночі почув голос Божий», який порадив йому створити міжнародний комітет експертів для розробки репараційного плану й послати туди американських представників. Через рік — 12 жовтня 1923 р. — уряд Великобританії підхопив цю ідею й нотою до Вашингтона запропонував йому взяти на себе роль арбітра в репараційному питан­ні. Французькій дипломатії довелося відступити й дати згоду на створення такого комітету.

У листопаді 1923 р. вирішено організувати два коміте­ти експертів. Перший — для розробки планів стабілізації німецької марки й бюджету Німеччини. Другий — для по­шуку шляхів повернення та припливу капіталів у Німеч­чину. Не чекаючи рекомендацій комітетів, США й Англія надали німецькому урядові першу велику позику.

В січні — квітні 1924 р. в Парижі працювали обидва комітети експертів у складі представників США, Англії, Франції, Італії та Бельгії. Головою першого комітету став американський банкір (і генерал) Чарльз Дауес, директор одного з банків групи Моргана в Чикаго. В комітеті та­кож працював ще один американець — Оуен Юнг, генеральний директор морганівської компанії «Дженерал електрик». Другий комітет очолював англійський фінансист Мак-Кенна.

Дауес фактично взяв на себе вивчення репараційної проблеми в цілому. 9 квітня експерти подали свої допові­ді. Згодом — 1 червня — пішов у відставку Пуанкаре, а новий прем'єр-міністр Ерріо об'єднав питання репарацій з виведенням французьких військ із Руру.

Доповідь комітету Дауеса включала основні положен­ня репараційного плану для Німеччини, розрахованого на 5 років. Цей план розглянула й офіційно схвалила Лон­донська конференція 9 держав (у тому числі США й союз­ні держави), яка працювала з 16 липня до 16 серпня 1924 р. Німецьку делегацію (канцлера Маркса, міністрів Штреземана та Лютера) запросили тільки на закінчення конфе­ренції — з 5 серпня.

3. План Дауеса

Конференція розглянула доповідь комітету експертів, який назвали «планом Дауеса», і питання про виведення військ окупантів. Прийнятий «план Дауеса» містив такі положення.

1. Загальна сума й остаточний термін сплати репара­цій Німеччиною не визначалися. Встановлено ануїтети (річні платежі) на 5 років (з 1924 — 1925 до 1928 — 1929 фі­нансових років) і відповідно 1 млрд. марок, 1,22, 1,22, 1,75 і 2,5 млрд. марок.

2. Визначалися джерела репарацій — відрахування дер­жавного бюджету за рахунок непрямих податків (на цукор. тютюн, пиво, спиртні напої тощо) й спеціального транс­портного податку, а також відрахування від прибутків про­мисловості та залізниць. Передбачався випуск облігацій на 16 млрд. марок, 6% від яких — 960 млн марок — щорічно мали переказуватися до репараційного фонду. Перші дві статті фінансування репарацій — основні джерела, а третя — часткова — зобов'язувала фірми й корпорації.

3. Репараційна комісія з французьким керівником лік­відувалася. Встановлювалася посада репараційного гене­рального комісара з податків, який наділявся широкими повноваженнями. Першим обійняв цю посаду американ­ський банкір (знову ж таки з групи Моргана) П. Джільберт. Прямо або опосередковано тим самим була постав­лена під англо-американський контроль уся економіка Німеччини. Створено емісійний банк на 40 років, який не підлягав німецькому урядові.

4. Передбачалося надати Німеччині державні й при­ватні кредити та позики для відновлення її важкої промисловості (основна їхня маса спрямовувалася на ремі­літаризацію Німеччини).

Відразу ж після того, як «план Дауеса» ЗО серпня 1924 р. набрав сили, Німеччина одержала міжнародну позику на суму 200 млн дол. (з них 110 млн дол. виділили американські банки). З 1924 по 1932 р. Німеччина у вигляді позик та інших надхо­джень одержала від держав Антанти й особливо від США понад 31,8 млрд. марок, а виплатила репарацій на суму близько 11,5 млрд. марок і 7,8 млрд. марок платежів за позиками. Таким чином, на початку 1933 р. вона мала 12,5 млрд. марок неповернутих надходжень. Більше одер­жала, ніж виплатила репарацій.

5. У «плані Дауеса» передбачалося, що свою продукцію Німеччина буде збувати Радянському Союзові, щоб не кон­курувати з державами Антанти. СРСР тоді бурхливо розви­вав свою промисловість, мав активні торговельні зв'язки з Німеччиною, навіть здійснював військово-технічне співро­бітництво з нею, але не збирався бути її аграрним придат­ком. У цій частині «план Дауеса» виявився нереальним.

Гострі суперечки на Лондонській конференції викли­кала проблема виведення військ окупантів із Німеччини. Французький уряд намагався залишити свої війська в Ру­рі на невизначений термін для контролю над виплатою репарацій. Але під рішучим тиском США й Англії уряди Франції та Бельгії змушені були зобов'язатися, що за умо­ви виконання рішень конференції вони через рік ева­куюють свої війська. Справді, рівно через рік — у серпні 1925 р. — достроково почалося виведення французьких та бельгійських військ з Руру.

Таким чином, за планом Дауеса передбачався наступний механізм активізації відновлення німецької економіки:

-країни-переможниці надають Німеччині позики і кредити. Левова доля таких позик і кредитів надавалася США;

-Німеччина відбудовує економіку і фінансову систему;

-на цій основі виникає можливість послідовно сплачувати репарації Великобританії та Франції;

-за рахунок німецьких репараційних платежів Великобританія і Франція повертають воєнні борги США.

План Дауеса діяв до 1929 року. Німеччина одержала кредитів і позик на суму понад 27 млрд. золотих марок і встигла виплатити у вигляді репараційних платежів Великобританії і Франції близько 10 млрд. золотих марок. В червні 1929 року план Дауеса був замінений на план Юнга.

4.План Юнга

Проблеми сплати репарацій Німеччиною і боргів союзниками США дуже загострилися. Термін дії «плану Дауеса» закінчував­ся в 1929 р., але він не визначав ані остаточної суми репарацій, ані періоду їхньої сплати.

Союзники-переможці ще в 1929 р. створили «комітет експертів» на чолі з аме­риканським банкіром Юнгом, який виробив новий репа­раційний план. «План Юнга» після гострих суперечок був затверджений на Гаазькій конференції 12 держав і почав діяти з січня 1930 р.

«План Юнга» встановлював загальну суму репарацій Німеччини (в 1921 р. визначалося 132 млрд. марок, тепер — 113,9 млрд. марок).

Остаточний термін їхньої сплати встановлено до 1988 р. Розмір щорічних репарацій змен­шувався на 20 % — до 2 млрд. марок. Змінено порядок збирання репарацій — тільки за рахунок непрямих подат­ків і залізничних прибутків (без облігацій з концернів). Були ліквідовані всі види контролю над Німеччиною, за­сновано Базельський банк міжнародних розрахунків (за­мість репараційної комісії).

«План Юнга» становив продовження «плану Дауеса» й передбачав певну систему сплати боргів: Німеччина торгує з Радянським Союзом, сплачує репарації європейським союзникам, а ті, у свою чергу, сплачують борги Сполученим Штатам.

5.Наслідки

Так було задумано, проте без урахування економічних та політичних обставин. Німеччина намагалася взагалі перекреслити Версальський договір. Франція вимагала, щоб репарації для неї перевищували її борги Америці. Англія, у свою чергу, збиралася анулювати свої борги. Світова економічна криза ще більше загострила між імперіалістичні суперечності.

На прохання президента Німеччини П. Гінденбурга президент США Г. Гувер 20 червня 1931 р. запропонував усім державам оголосити загальний мораторій на борги — припинити на рік виплату репарацій і союзницьких бор­гів. З мораторієм Гувера, який діяв протягом року (до 20 червня 1932 р.), погодилися всі заінтересовані країни. Навіть Франція, яка на різниці репарацій і боргів Сполу­ченим Штатам втрачала 2 млрд. франків щорічно, але не хотіла, щоб її визнали винною в загостренні труднощів.

Проте посилення економічної кризи змусило західні держави знову повернутися до проблеми репарацій. «План Юнга» не міг зупинити фінансову паніку. Розмах кризи й загроза економічної катастрофи Німеччини (щоб виплатити репарації за «планом Юнга», вона мала збіль­шити свій експорт до 5 млрд. марок, що викликало різкий опір інших держав) — усе це робило неможливим вико­нання задумів західної дипломатії.

Почалися нові консультації, нові конференції. Вреш­ті-решт на міжнародній репараційній конференції в Лозанні (червень — липень 1932 р.) було ухвалено взагалі ліквідувати репарації. Німеччина мала сплатити за 15 років зали­шок у розмірі 3 млрд. марок через облігації й на 1 млрд. марок здійснити деякі поставки в натуральному вигляді, після чого вона офіційно звільнялася від репарацій.

Та й цього не сталося. Фактично з моменту оголошен­ня мораторію Гувера (1931 р.) Німеччина припинила випла­ту репарацій. З установленої загальної суми репарацій

Франція, наприклад, загалом одержала 22,9 млрд. марок, хоча їй належало 52 % усіх репарацій. Між іншим, борг Франції Сполученим Штатам у 1932 р. становив 51 млрд. марок.

Отже, репарації практично були ліквідовані. Та й бор­ги Сполученим Штатам, незважаючи на їх заперечення, союзники в кінці 1932 р. припинили сплачувати. Тільки Фінляндія сплачувала свої щорічні суми, до речі мізерні.

план Юнга та плана Дауерса сприяв посиленню позицій США в Європі.

В той же час була створена база для розповсюдження реваншистських ідей в

Німеччині, укріплення крупного Німецького капіталу, котрий згодом привів до влади Гітлера.

Література:

1. Лановик Б. Д., Лазарович М. В., Чайковський В. Ф. Економічна історія К. «Вікар» 2000

2. Юхименко П. І. Економічна історія К. 1995

3. Тимочко Н. О., Пучко О. А., Рудьомкіна Л. М. Економічна історія : Лекції К. 2000

4. Кочергіна Н. Л. комплекс навчально – методичних матеріалів із дисципліни «Економічна історія» К. 2001