Агропромислова інтеграція України до ЄС і СНД

Однією з найважливіших особливостей розвитку сучасного світу є швидко прогресуюча інтеграція. Вона зачіпає різноманітні аспекти сучасного життя – економіку, політику, культуру, ідеологію, безпеку, навколишнє середовище. Економічна зміна інтеграції включає у багато разів збільшені за останні десятиріччя потоки товарів і послуг між країнами, капіталу, праці і інформації, а також інтернаціоналізацію виробничих процесів аж до міжнародного розподілу окремих технологічних операцій. У цілому інтеграцію можна охарактеризувати як посилення взаємозалежності національних економік, взаємовплив і взаємопереплетіння різних сфер і процесів у світовому господарстві [1].

З погляду розвитку інтеграційних процесів в Україні варто розрізняти два стратегічних вектори – західний і східний. Перший вектор обумовлює інтеграцію у межах Європейського Союзу (далі – ЄС), а другий – у межах СНД.

Враховуючи, що Україна – одна з найбільших країн Європи, для неї особливо важливою є інтеграція саме з країнами Європейського Союзу.

Інтеграція сільськогосподарської галузі у європейський економічний простір та його структури здійснюється в межах Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу, затвердженої Указом Президента України від 11 червня 1998 р. № 615 (зі змінами, внесеними відповідним Указом від 12 жовтня 2000 р. № 587). Цими документами визначені основні пріоритети в діяльності органів державної виконавчої влади на період до 2007 року. За цей час необхідно створити передумови для набуття нашою державою повноправного членства у цьому європейському угрупованні.

Для реалізації Програми інтеграції України до Європейського Союзу були створені необхідні політико-правові та організаційні інституції, зокрема, укладено Угоду про партнерство та співробітництво (далі – УПС) між Україною та ЄС.

Проникнення України на європейські ринки сільськогосподарських товарів стане можливим тільки у випадку набуття чинності в повному обсязі угод, (незастосування кількісних обмежень імпорту, створення ефективного механізму захисту внутрішнього ринку відповідно до норм ГАТТ/СОТ, вдосконалення системи сертифікації та стандартизації, захисту прав інтелектуальної власності), прийнятих під час Уругвайського раунду [2].

Рис. 1. Принципова схема інтеграції України до Європейського Союзу

Треба сказати, що Європейський Союз підтримує реалізацію заходів щодо виконання усіх взятих на себе угод та приєднання України до Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (далі – ГАТТ) та забезпечення вступу України до Світової організації торгівлі (далі – СОТ).

Існує думка, що пристосування галузі сільського господарства до вимог європейських країн є важливим стимулом до її економічного відродження і налагодження взаємовигідного співробітництва. З іншого боку, державою втрачені традиційні ринки продовольства і значною мірою розірвані зв’язки з виробничою кооперацією, які забезпечували позитивні результати для економіки країни.

Одним з найважливіших напрямків політики ЄС є Спільна аграрна політика (далі – (САП).

Спільна аграрна політика ЄС – це узгоджені спільні дії країн-членів щодо забезпечення поставок сільськогосподарської продукції по стабільних цінах, підвищення продуктивності сільськогосподарського виробництва, підтримки життєвого рівня фермерів і забезпечення оптимальних цін для споживачів.

Вона була введена в дію в 1964 р. і донині залишається найважливішою статтею бюджету Європейського Союзу (близько 48 % витрат у 1995 р.). Аграрна політика гарантує виробникам сільськогосподарської продукції її збут за заздалегідь установлюваною ціною інтервенції. На деякі товари був уведений режим прямих дотацій виробництву. До кінця 80-х рр. політика цін охоплювала більше 90 % сільськогосподарського виробництва в ЄС. Для централізованого фінансування сільського господарства був створений Фонд орієнтації і гарантування сільського господарства, фінансований з бюджету ЄС.

Основні елементи єдиної аграрної політики такі:

– єдині ціни на сільськогосподарську продукцію всередині ЄС і єдиний механізм їх підтримки;

– свобода торгівлі сільськогосподарською продукцією всередині ЄС, відсутність тарифних і кількісних обмежень;

– єдине фінансування сільського господарства.

Гайдуцький П.І. стверджує, що епіцентром спільної аграрної політики ЄС є особлива система державної підтримки й регулювання сільського господарства, яка визначає характер розвитку галузі. Запровадження такої системи в Україні – необхідна умова забезпечення конкурентоспроможності вітчизняного аграрного сектора на європейському ринку [3].

Рада міністрів ЄС встановлює лімітовані імпортні ціни, тобто мінімальні ціни, за якими ті або інші продукти можуть бути імпортовані в країни-члени Європейського Союзу. Ці ціни, які через ввізні мита у багатьох випадках вище світових, призначені для захисту сільського господарства ЄС від конкуренції з боку більш дешевих продуктів із країн, що не входять у Союз. Фермери одержують з бюджету ЄС субсидії у випадку несприятливих погодних умов (заморозки, посухи тощо), на будівництво нових приміщень, модернізацію виробництва, закупівлі нової техніки та ін. Субсидіюється й експорт сільськогосподарських товарів – експортери одержують відшкодування, що повинне компенсувати різницю між світовою ціною і більш високою ціною в ЄС.

Субсидії, система єдиних цін і захист ринку сприяли укрупненню господарств, вирішенню продовольчої проблеми. Між 1973 і 1988 р. сільськогосподарське виробництво в ЄС зростало в середньому на 2 % у рік, у той час як споживання продовольства – тільки на 0,5 %. Країни ЄС практично цілком забезпечили себе продовольством і стали другим у світі (після США) експортером аграрної продукції. У деяких країнах ЄС продуктивність праці в сільському господарстві перевищила американську (так, у Бельгії один працівник сільського господарства „годує” 100 чоловік, у Великобританії 95 – проти 80 чоловік у США і 13 чоловік у колишньому СРСР). Врожайність, наприклад, пшениці в ЄС удвічі вище, ніж у США, а в Нідерландах, Великобританії і Бельгії – майже втроє (від 65 до 70 ц/га в середньому). Проте аграрна політика ЄС привела до надвиробництва сільськогосподарської продукції і до виникнення суперечностей з іншими світовими виробниками сільськогосподарських товарів (насамперед США), що заперечують проти обмеження в доступі на ринок ЄС і практики субсидування експорту. Крім того, вона виявилася занадто дорогою (70 % витрат бюджету ЄС). Тому в червні 1992 р. ЄС прийняв рішення про радикальний перегляд аграрної політики. Нова політика (реформа МакШеррі) включала такі міри:

– для забезпечення конкурентоспроможності аграрної продукції ЄС, ціни на землеробську продукцію і яловичину протягом трьох років були знижені, щоб наблизитися до рівнів світових ринків (для зернових, наприклад, зниження цін склало 29 %, для яловичини – 15 %);

– для того щоб фермери могли вижити в нових умовах, їм виплачуються платежі, які компенсують витрати. У випадку з зерновими та іншими землеробськими культурами виплата компенсації залежить, насамперед, від скорочення оброблюваних земель (set aside). Цей захід розглядається як інструмент контролю за рівнем і ефективністю виробництва;

– у виробництві яловичини верхня межа преміальних платежів встановлюється на індивідуальній або регіональній основі і залежить від поголів’я худоби в розрахунку на гектар.

Регулювання премій підприємствам належить до важливих секторів ринку, таких як: зерновий, м’ясний та молочний. З 2006 року будуть залучатися до регулювання тютюновий сектор, сектор оливкової олії та сектор бавовни. Регулювання премій підприємствам зможуть ввести країни-члени протягом 2005–2007 років. Десять країн-членів (Бельгія, Данія, Німеччина, Ірландія, Італія, Люксембург, Австрія, Португалія, Швеція та Великобританія) здійснюють цей крок з 1 січня 2005 року. П’ять інших країн-членів (Фінляндія, Франція, Греція, Нідерланди та Іспанія) введуть регулювання премій підприємствам з 2006 року, інші нові країни-члени, які погодилися на регулювання премій підприємствам (Мальта та Словенія), розпочнуть з 2007 року. У інших восьми країнах ЄС буде діяти стара погектарна система отримання субсидій, а до цієї реформи вони приєднаються не пізніше 2009 року.

Щодо України цінова політика САП також актуальна і спрямована на:

– підвищення продуктивності сільського господарства через сприяння технічному прогресу та оптимальне використання виробничих факторів;

– забезпечення високого рівня життя сільського населення (і зокрема – збільшення індивідуальних доходів осіб, зайнятих у сільському господарстві);

– підтримання стабільності ринків;

– забезпечення можливостей для розширення пропозиції сільськогосподарської продукції;

– сприяння збутові сільськогосподарської продукції за доступними цінами.

Шлях до ближчої інтеграції з ЄС пролягає через подальший прогрес у будуванні політичної довіри та демократії, у створенні функціонуючої ринкової економіки, в дотриманні принципів УПС та приєднанні до СОТ. Просування у цьому напрямі буде поступово поліпшувати практичне здійснення переходу до ближчої інтеграції у Європейське Співтовариство, включаючи у відповідний момент і крок у напрямі вільної торгівлі [4]. Протягом декількох останніх років спостерігається зростаючий інтерес до України з різних європейських питань і навіть щодо можливого її вступу до Європейського Союзу.

Україна є типовою країною Кейрнської групи. Кейрнську групу названо на честь міста в Австралії, де група країн-експортерів сільськогосподарської продукції вперше зустрілася з метою координації своїх стратегій на останньому, Уругвайському Раунді переговорів СОТ. Кейрнська група включає такі країни, як Аргентина, Австралія та Канада, які мають певні переваги у сільському господарстві і експортують значні обсяги сільськогосподарської продукції, але не мають можливості субсидувати свій аграрний сектор так само інтенсивно, як це роблять ЄС або США. Ці країни бажають отримати більше доступу до захищених ринків, зокрема у ЄС, для своєї аграрної продукції і тому закликають до зменшення використання експортних субсидій „великими гравцями”, наприклад ЄС та США, оскільки такі субсидії викривлюють світові ринки, знижують світові ціни і надають ЄС та США несправедливі переваги у конкуренції за експортні ринки.

У 1999 році ЄС розробив і прийняв документ, який започаткував новий етап реформи САП та отримав назву „Agenda 2000”. Головними завданнями цієї реформи було визначено:

– підвищення конкурентоспроможності продукції європейських фермерів в умовах чесної конкуренції, які передбачено правилами СОТ;

– зниження рівня перевиробництва окремих груп сільськогосподарської продукції;

– забезпечення простоти та прозорості принципів державної допомоги фермерам;

– боротьба не за кількість виробленої продукції, а за її якість;

– посилена політика щодо розвитку сільської місцевості.

Визначаючи аграрну стратегію, Україна повинна орієнтуватися на перспективу свого вступу в ЄС. Проте на той час Спільна аграрна політика Євросоюзу, напевно, матиме цілком інший зміст, ніж сьогодні. Тому аграрна політика країни повинна забезпечувати передусім високу конкурентоспроможність вітчизняної сільгосппродукції на внутрішньому та світових аграрних ринках, що дозволить Україні зайняти належне місце в міжнародному аграрному поділі праці.

Аналізуючи зовнішню торгівлю України 1-24 груп УКТЗЕД, головним споживачем української аграрної продукції залишається Російська Федерація. Тому економічні зв’язки з північним сусідом є надзвичайно важливими, і було б нерозумно відмовлятися від тих переваг міжнародного поділу праці, які є при стосунках України з Росією.

Перспектива торговельно-економічних відносин України та Російської Федерації визначена Договором про економічне співробітництво на 1998–2007 роки, де країни, з огляду на географічну близькість та високий рівень виробничих і науково-технічних зв’язків, визнають одна одну стратегічними партнерами. Серед основних документів також виділяють такі: Угода про створення зони вільної торгівлі, Угода про Спільний аграрний ринок (САР).

Механізм державного регулювання сільськогосподарського виробництва учасників Спільного аграрного ринку передбачає спрямування зусиль на узгодження цінової, бюджетної, податкової, кредитної політики та системи страхування. На першому етапі заплановано організувати регулярний обмін ціновою інформацією, нормативними документами з ціноутворенням в аграрному секторі та фінансової підтримки національних аграрних економік. Передбачається також створити систему цінового моніторингу і поширення інформації про рівень цін та обсяги попиту і пропозиції продукції АПК. На другому етапі необхідно опрацювати і почати створювати механізм захисних цін у попередньо визначених сегментах продовольчого ринку. Не менш масштабні заходи передбачено здійснити країнами СНД – учасниками Спільного аграрного ринку й за іншими напрямами його регулювання.

Важливого значення надається уніфікації митних правил і процедур, ліквідації існуючих елементів дискримінації під час митного оформлення товарів і транспортних засобів. Для активізації торговельних відносин між країнами передбачається обмін статистичною інформацією, в першу чергу, із зовнішньої торгівлі.

Як один із напрямів у відновленні і оновленні коопераційних зв’язків між українськими та російськими підприємствами, у створенні нової системи інвестування у сільському господарстві, у формуванні інтеграційних структур, здатних до розвитку в умовах ринку, виступає створення транснаціональних російсько-українських фінансово-промислових груп у сфері АПК.

Новим поштовхом у розвитку українсько-російських торговельних відносин є підписання Угоди про створення Єдиного економічного простору (ЄЕП) за участю Республіки Білорусь, Республіки Казахстан, Російської Федерації та України.

Згідно з Угодою під єдиним економічним простором розуміють економічний простір, що поєднує митні території держав-учасниць, на якому функціонують механізми регулювання економік, які ґрунтуються на єдиних принципах, що забезпечують вільний рух товарів, послуг, капіталу і робочої сили, та проводиться єдина зовнішньоторговельна і узгоджена, у тій мірі та у тому обсязі, в яких це необхідно для забезпечення рівноправної конкуренції і підтримання макроекономічної стабільності, податкова, грошово-кредитна, валютно-фінансова політика.

Передбачене проведення спільної політики в окремих галузях економіки, де значну увагу необхідно приділити розвитку сільського господарства, роблячи акцент на розробку спільної аграрної політики країн-учасниць. Оскільки проведення спільної сільськогосподарської політики сприяє інтеграції не тільки в агросфері, а й активізує процеси в ряді паралельних їй галузях економіки. Аграрна політика держав-учасниць ЄЕП повинна включати такі напрями: внутрішню аграрну політику, зовнішню аграрну політику, що, в свою чергу, містить дві складові: економічну інтеграцію АПК держав-учасниць і зовнішню торгівлю агропродовольчими товарами із третіми країнами. Основою спільної аграрної політики повинна бути модель ринкових відносин, яка здатна гнучко поєднувати механізми ринкового саморегулювання і державного впливу.

Головними завданнями спільної аграрної політики є: досягнення продовольчої безпеки, зростання виробництва високоякісної продукції та більш широкого асортименту агропродовольчої продукції, розширення ринків збуту, технічне переоснащення підприємств, захист економічних інтересів держав-учасниць при здійсненні зовнішньоторговельної діяльності тощо [5].

З огляду на вищесказане можна зробити висновок, що як перший, так і другий шлях агропромислової інтеграції має свої переваги та недоліки. Але головний позитивний факт – Україна, як потужна аграрна країна, робить важливі рухи до світового суспільства.

Література:

1. Особливості сучасних інтеграційних процесів для економіки України (Електронний ресурс) / О.М. Гаркуша // Культура народов Причерноморья. – 2005. – № 59. – С. 10–14.

2. Кириченко О.А. Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності: Навч. посіб. – 3-тє вид., перероб. і доп. – К.: Знання-Прес, 2002. – 384 с.

3. Гайдуцький П.І. Україні потрібна нова аграрна політика // Економіка АПК. – 2005. – № 103. – С. 3–7.

4. Україна на шляху до Європи / Лутці Хоффманн Феліцітас Мьоллерс. – Київ: Видавництво “Фенікс”, 2001. – С. 338.

5 Економічна роль держави у формуванні українсько-російських торговельних відносин в агропродовольчій сфері: Автореф. дис . канд. екон. наук: 08.02.03 (Електронний ресурс) / С.Л. Ганначенко; НАН України. Ін-т екон. прогнозування. – К., 2004. – 20 с.