Українська революція 1917-1918 рр.

ЗМІСТ

ВСТУП .

1. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД УКРАЇНИ ПІСЛЯ ПЕРЕМОГИ ЛЮТНЕВОЇ ДЕМОКРАТИЧНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ (лютий—жовтень 1917 p.)

1.1. Перемога Лютневої революції. Крах самодержавства і початок створення в Україні нових політичних структур

1.2. Тимчасовий уряд та його органи в Україні .

1.3. Законодавство Тимчасового уряду

1.4. Боротьба за національно-державне відродження України.

Утворення Центральної Ради

2. УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД І ПРАВО УНР .

2.1. Організація центральної влади .

2.2. Організація місцевої влади .

2.3 Законодавча діяльність Центральної Ради .

2.4 Останні дні Центральної Ради

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Вступ

Акутальність обраної теми для даної курсової роботи “Українська революція 1917-1918 рр.” є вкрай ціквавою і повчальною. Оосбливо в наш час, коли “революційність” стає реальною дійсністю.

У цій революції можна взиначити кілька етапів. На першому етапі – націоанльну революцію очолювала Центральна Рада. В листопаді 1917 р. було проголошено УНР. Другий етап – це правління з квітня 1918 р. гетьманщини в умовах окупації України авторійськими та німецькими військами.

Актуальність даної теми також полягає в ознайомленні з наявним матеріалом, який дає історіографічна література. Адже суть і причини актуальності теми залежить від опрацьованого матеріалу по даній темі, та її викладу в науковій літературі. Можна сказати, що ця тема “Українська революція 1917-1918 рр.” охоплює важливий період в історії України, тому заслудовує на особливу увагу.

Об’єктом дослідження є Українська революція, її позитивні, негативні дії, та наслідки. Предментом дослідження є ті заходи, які проводилися під час революції 1917-1918 р. щодо України.

Мета даної робот полягає в тому, щоб порівняти “Українську революцію 1917-1918 рр.” з іншими революціями України.

Основним завданням є на основі вивченої літератури висвітлити такі питання:

1) передумови Української революції;

2) Проходження революції;

3) Останні дні Української революції;

Необхідною умовою для будь-якого історичного дослідження є наявність максимального охоплення доступного кола джерел, та наукової літератури.

Структура роботи даної курсової складається з вступу, двох розділів, висновків та використаних джерел і літератури.

1. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД УКРАЇНИ ПІСЛЯ ПЕРЕМОГИ ЛЮТНЕВОЇ ДЕМОКРАТИЧНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

(лютий—жовтень 1917 p.)

1.1. Перемога Лютневої революції. Крах самодержавства і початок створення в Україні нових політичних структур

Лютнева революція 1917 p. була зумовлена ходом економічно­го і політичного розвитку Російської імперії. Як і будь-яка револю­ція, вона була б неможлива без надзвичайного загострення супере­чностей усередині старого ладу. Цо них, перш за все, відносилися суперечності між трудом і капіталом, між селянами та поміщиками, між відсталим, напівфеодальним селом і розвинутим капіталістич­ним містом. Ці характерні для усієї Росії антагонізми яскраво виявлялися і в Україні, де вони ще більше загострювалися внаслі­док політики національного гноблення, яку проводив царизм.

За своїм характером Лютнева революція, як і революція 1905— 1907 pp., була демократичною, точніше — загальнодемократичною. Проте ситуація в країні до 1917 р. на відміну від передодня першої російської революції була іншою. За десятиріччя після 1907 p. Росія значно просунулась по шляху розвитку капіталізму. Істотно зріс промисловий потенціал країни, неухильно тривав процес концент­рації виробництва і капіталів, утворювалися нові монополії, банки, фінансові групи, розширювалися і міцніли їх зв'язки з державним апаратом.

Цей процес яскраво спостерігався в Україні — найважливішо­му регіоні Російської імперії. Тут сформувалися промислові райони всеросійського значення: Правобережжя — з розвинутими цукро­вою та іншими галузями харчової промисловості і машинобудуван­ням; Південь, який поділявся на Криворізько-придніпровський район — з могутньою залізорудною і марганцевою промисловістю, металургією та машинобудуванням — і Донбас — з розвинутою вугільною, металургійною та хімічною промисловістю. Слід також виділити Харківський (машинобудування, цукрова промисловість) і Одесько-Миколаївський (машинобудування, суднобудування, ха­рчова промисловість) райони.

В Україні діяли такі об'єднання, як синдикати "Продамет", "Продву гілля", "Продруда", цукровий синдикат та ін. У гірничій, металургійній і машинобудівній галузях промисловості великі акці­онерні товариства зосередили 98,2% усього акціонерного капіталу.

Монополістичний капітал почав усе активніше впливати на державний апарат. Здійснювався процес переростання монополіс­тичного капіталу в державно-монополістичний. В економіці країни тривав процес взаємопроникнення і взаємозрошення державного господарства та приватної промисловості. Внаслідок цього утворю­вався єдиний комплекс державно-монополістичного господар­ства.

Проте і до початку 1917 p. розвиток монополістичного капіта­лу не змінив значною мірою аграрного характеру економіки країни. Капіталізм був "обплетений" густою сіткою пережитків феодальних виробничих відносин. В Україні 8,9 млн. десятин кращої землі належали дворянам. Крім того, величезна кількість землі знаходи­лась у царській родині, церкви та монастирів.

Аграрні перетворення П.Столипіна, і перш за все ломка об­щинних відносин на селі, хоча й призводили до зростання тут капіталістичних відносин, проте не ліквідували пережитків феода­лізму і пов'язаних з ними соціальних суперечностей. Більш того, внаслідок розшарування селянства до основної суперечності на селі — між поміщиками та селянами — додалася нова — між сільською буржуазією та сільським пролетаріатом.

Соціальне гноблення в країні тісно перепліталося з гноблен­ням національним. Самодержавство, сповідуючи принцип "поділяй і володарюй", цілеспрямовано насаджало незгоду і ворожнечу між різними народами, культивувало великодержавний шовінізм. Пов­ною мірою це виявлялося в Україні. Тут царська влада закривала українські школи, клуби "Просвіти", газети та журнали, забороняла твори Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, інших письменників радикально-демократичного напрямку. Українці, як і інші приг­ноблені нації, згідно з циркуляром Столипіна від 1910 р. вважалися "чужородцями". Жорстоких утисків з боку самодержавства зазнавав і трудовий російський народ.

Маючи незліченні природні багатства і гігантські трудові ре­сурси, країна з вини царизму та правлячої верхівки знаходилася на межі убозтва. Ще до початку 1917 р. в Росії виникла революційна ситуація.

Друга народна революція в Росії визрівала в умовах, коли непримиренні суперечності між самодержавно-поліцейським ладом і потребами суспільного прогресу ще більше посилювалися у зв'яз­ку із світовою соціально-економічною, політичною і національною кризою, яка призвела до першої світової війни. Війна забирала життя мільйонів людей, глибоко руйнувала економіку країни. Тіль­ки в Україні внаслідок нестачі вугілля та руди до січня 1917 р. були погашені 36 доменних печей, дезорганізовані інші галузі промисло­вості. На 1 млн. 800 тис. десятин скоротилися посівні площі. Розпочався товарний голод, інфляція, в містах і промислових пові­тах не вистачало продовольства.

Революційний вибух, який започаткував Лютневу революцію, стався 23 лютого 1917 р. в Петрограді, а вже 27 лютого озброєні робітники та солдати майже повністю оволоділи столицею Російсь­кої імперіїлУ ніч на 28 лютого були заарештовані міністри остан­нього царського уряду. Незабаром революція перемогла у всій країні.Розвалилася багатовікова монархія.

Повалення царизму. Зречення від імператорського престолу Миколи II і вимушена відмова членів царської сім'ї від прав на російський престол відбулися на початку березня. Але офіційно республікою Росія була проголошена декретом Тимчасового уряду тільки через півроку — 1 вересня 1917 р. У цьому відбилися маневри певної частини правлячих кіл, котрі і після зречення Романових не виключали можливості поновлення у трохи іншому вигляді монар­хії в майбутньому.

Пролетаріат Петрограда приступив до утворення міської Ради робітничих депутатів, перше засідання якої відбулося 27 лютого. І березня Рада поповнилась солдатськими представниками і стала називатися Радою робітничих і солдатських депутатів. За прикла­дом Петрограда Ради робітничих і солдатських депутатів, а згодом і селянських депутатів почали виникати в містах і селах України.

Більша частина депутатів Петроградської Ради, як і Рад, що виникли в інших районах країни, в цей період підтримувала мен­шовиків та есерів, які керували Радами. У діяльності Рад в цей час спостерігався політичний плюралізм.

Меншовики, есери та інші групи, які приєдналися до них, були партіями соціалістичними. Вони ставили за кінцеву мету побудову шляхом реформ соціалістичного суспільства. Проте вони вважали, що Росію чекає ще тривалий період буржуазно-демокра­тичного розвитку, протягом якого пролетаріат не може і не повинен прагнути до влади. Члени цих партій багато зробили для повалення царизму, перетворення Росії на демократичну республіку. Їх прог­рама подальшого розвитку країни докорінно відрізнялася від планів і політики екстремістського крила російської соціал-демократії, яке складалося з більшовиків.

Останні твердили, що Росія у своєму розвитку досягла вищої стадії капіталізму — імперіалізму, тобто того рівня, який нібито дає змогу відразу здійснити перехід до соціалізму. Хоча Росія ще не відносилась до найрозвиненіших капіталістичних держав, В.Ленін вважав, що готовність Росії до соціалістичної революції необхідно розглядати у всесвітньо-історичному аспекті. Вибух у Росії В.Ленін трактував як початок світової соціалістичної революції. Більшови­цька партія в основу своєї тактики на початку 1917 p. поклала вказівки В.Леніна про те, що Лютнева революція є лише етап у боротьбі трудящих мас за своє визволення, що вона повинна пере­рости в революцію соціалістичну. Подальша історія показала трагі­чність такого вибору. Конкретний план боротьби за перехід від демократичної революції до соціалістичної В. Ленін виклав у "Кві­тневих тезах". Щоправда, в них тоді було ще зроблено висновок про можливість мирного розвитку революції шляхом завоювання кому­ністами більшості в Радах. Тому вони і висунули лозунг "Вся влада Радам", обіцяючи кожному робітникові, солдату, селянину участь в управлінні державою. На ділі ж єдиновладдя Рад створювало ідеа­льні умови для диктатури однієї партії, тієї, яка візьме контроль над Радами. На роль саме такої партії претендували більшовики. Вони сподівалися швидко витіснити меншовиків та есерів з Рад. Курс на єдиновладдя Рад суперечив досвіду людства, яке в процесі суспіль­ного розвитку виробило принцип поділу влад на законодавчу, виконавчу і судову — як необхідну передумову демократії. Відмов­ляючись від цього принципу, більшовики відмовлялися й від де­мократії, вступали в конфлікт з переважною більшістю населення і

підштовхували у кінцевому підсумку Росію до громадянської вій­ни.

Петроградська Рада спочатку виявила себе як демократична влада, претендуюча на роль всеросійського державного центру.УУ перші дні революції на роль керівної влади претендував також буржуазний Тимчасовий комітет Державної думи. За згодою між лідерами Тимчасового комітету і керівництвом Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів був утворений Тимчасовий уряд. формально він нікому не підпорядковувався, але фактично йому доводилося діяти під контролем Тимчасового комітету, з яким до травня 1917 p. він здійснював спільні засідання.'В той же час Петроградська Рада зв'язала уряд рядом обов'язків і стежила за їх виконанням.

V Через кризи, прорахунки та помилки коаліційний Тимчасовий уряд'(представлений кадетами, народними соціалістами, меншови- ками та есерами) вів країну до Установчих зборів, котрі, як він

сподівався, мали розв'язати кардинальні питання її нового буття. і'Проте коаліція стала "в'язнути" і виявляти тенденцію до банкруте- S-ва внаслідок своєї подвійної, нерішучої політики.Не привело до успіху і створення однорідного соціалістичного уряду (есери, мен­шовики).

Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів в Україні та суспільно-політичні структури, що підтримували їх повалення царизму полегшило діяльність демократичних сил. Український народ на повний голос заявив про свої національні інтереси. Намі­тилася перспектива його самовизначення і утворення власної дер­жавності. Одночасно очевидною стала необхідність глибоких соці­альних і економічних перетворень, від здійснення яких значною мірою залежала доля національної революції в Україні.

Трудящі маси України брали активну участь у другій демокра­тичній революції. Звістка про лютневі події в Петрограді миттю облетіла усю Україну. Трудящі відразу ж приступили до ліквідації органів царської влади і формування своєї революційної влади. У великих містах України Ради почали діяти відразу ж після перемоги Лютневої революції в Петрограді. В Харкові перше засідання Ради робітничих депутатів відбулося 2 березня; у Києві, Катеринославі, Кременчуку Ради виникли 4 березня, в Луганську і Полтаві — 5 березня, в Одесі та Миколаєві — 6 березня, в Херсоні та Вінниці — 7 березня, в Сімферополі та Житомирі — 9 березня. Незабаром Ради сформувалися в Єлисаветграді, Бердичеві, Кам'янець-Подільсько­му, Чернігові та інших містах. Багато Рад України ухвалювали рішення про встановлення контактів з Петроградською Радою. В свою чергу, Петроградська і Московська Ради налагоджували зв'я­зки з Радами України. В Одесі разом з місцевою Радою робітничих депутатів виникли районні Ради. Утворювались також Ради солда­тських депутатів, що було новим явищем в історії революційного руху в Україні. Подекуди у сільській місцевості формувалися Ради селянських депутатів.

Інтенсивно процес будівництва Рад відбувався в Донбасі. Тут Ради формувалися не тільки в порівняно великих населених пунк­тах, айв невеликих робітничих селищах, на окремих рудниках. До кінця березня в Донбасі налічувалось більш 100 Рад.15—17 березня в Бахмуті відбулась перша в Україні конференція Рад, що охопила досить значний регіон. 138 делегатів конференції було обрано від 48 Рад великих районів басейну, які представляли 190 тис. робітни­ків.

Безпосередніми організаторами Рад виступали самі трудящі або обрані ними тимчасові ініціативні групи, комісії, комітети. Делегати в Ради обирались на заводах і фабриках, в установах і казармах, селянськими громадами. Наприклад, у Києві вибори до Ради проходили 2—3 березня на підприємствах міста, а 4 березня вже відбулися її установчі збори, які обрали виконком Ради у складі 37 чоловік, де більшість складали представники меншовиків і есе­рів. Більшовиків було всього 6.

Єдиних для України правил і норм представництва щодо виборів до Рад на той час не існувало. уУ Лютневій революції повторилося те, що мало місце в роки першої російської революції. Ради тоді утворювалися поза будь-яких нормативних актів, як прояв самобутньої народної творчості.

Деякі комітети та комісії по виборах до Рад, закликаючи населення взяти активну участь у виборах, не встановлювали ні порядку виборів, ні норм представництва (наприклад, у Херсоні та Лисичанську). Інші, навпаки, вказували термін виборів, норми представництва і навіть регламентували порядок обрання депутатів. До кінця першого півріччя 1917 р. в Україні налічувалось понад 250 Рад робітничих і солдатських депутатів. Проте слід враховувати, що це порівняно не така вже велика цифра, бо в Україні на цей час налічувалося близько 10 тис. населених пунктів, щоправда, більшість з них були сільськими. Зростала і кількість депутатів у Радах. Частина депутатів переобиралась, оскільки засто­совувалося право відклику.

Ради ухвалили ряд демократичних рішень, спрямованих на зміцнення союзу різних груп трудящих. Вони втручалися в усі сфери життя, в них населення набувало деяких навичок державної роботи. Радам були притаманні почуття відповідальності, народна розсудливість, діловитість, на перших порах недосвідченість і, як данина епосі, революційний ентузіазм, романтизм та ілюзії. Усе це, на жаль, мало місце лише на етапі демократичного розвитку рево­люції, до жовтневого перевороту.

У здійсненні нової влади особливо активно діяли Ради Донба­су. Наприклад, в Горлівці і на рудниках органи влади Тимчасового уряду до кінця березня практично припинили своє існування, встановилось єдиновладдя Рад робітничих депутатів.

Ради відрізнялися за соціальним складом, партійністю, харак­тером діяльності. Найчастіше зустрічалась така їх структура: Раду робітничих і солдатських депутатів у цілому представляли загальні (пленарні) збори усіх депутатів, а робочими органами Рад були виконкоми, підзвітні та підконтрольні загальним зборам.

Виконкоми проводили в життя постанови Рад і вирішували невідкладні питання.

Ради здійснювали заходи щодо координації своєї діяльності. Виникали перші територіальні об'єднання Рад — районні, повітові, губернські, обласні (крайові).

Ухвалу про утворення районних об'єднань було, наприклад, прийнято в середині березня на Бахмуцькій конференції Рад Дон­басу. Обиралися й повітові Ради. У деяких губерніях України прой­шли губернські з'їзди Рад робітничих і солдатських депутатів.

25—27 квітня у Києві відбувся крайовий (обласний) з'їзд ро­бітничих, солдатських і селянських депутатів Південно-Західного регіону, на якому були представлені Ради Київської, Волинської, Подільської, Чернігівської та Полтавської губерній. На з'їзді роз­глядалися питання про ставлення до війни і Тимчасового уряду, про організації селянства, про взаємовідносини Рад і громадських комі­тетів, а також заслухані доповіді з місць. У Харкові 25 квітня — 6 травня проходив перший обласний з'їзд Рад робітничих і солдат­ських депутатів Донецького і Криворізького басейнів. З'їзд обгово­рив питання про становище робітників Донбасу і підвищення їм зарплати, про війну і мир, земельне питання та ін. Було обрано обласний виконком Рад Донецького і Криворізького басейнів. У травні в Одесі відбувся перший з'їзд Рад робітничих, солдатських, матроських і селянських депутатів Румунського фронту, Чорномо­рського флоту і Одеського військового округу. Всього у березні — червні 1917 p. пройшло 11 обласних і губернських з'їздів та конфе­ренцій Рад України.

'Формування Рад поряд з місцевими установами Тимчасового уряду вже було по суті початком ліквідації державного апарату самодержавства.

В Україні, як і у всій країні. Ради ліквідовували органи царсь­кої влади, розганяли поліцію, утворювали робітничу міліціюуВони здійснювали важливі заходи щодо демократизації місцевих дум, земств, судових органів, боролися за введення 8-годинного робочо­го дня, підвищення зарплати. Ради вживали заходів у боротьбі з голодом, робили перші кроки у справі встановлення робітничого контролю над виробництвом.

Професійні спілки та фабрично-заводські комітети. Масове профспілкове будівництво розпочалося в Україні у другій половині березня. До кінця місяця виникло понад 100 профспілок. Найбіль­шу професіональну організованість виявили металурги, машинобу­дівники, залізничники та гірники. Спілки металургів і машинобуді­вників були утворені у великих промислових центрах України — Харкові, Києві, Катеринославі, Миколаєві. Профспілка "Металіст" була однією з найбойовитіших та найорганізованіших в Україні. Профспілки залізничників створювалися на усіх великих залізнич­них станціях. Спілки гірників сформувалися у багатьох містах і робітничих селищах Донбасу і Криворіжжя. Організовувалися профспілки також інших загонів трудящих. У ряді міст, наприклад, виникали спілки будівельників, друкарів, трамвайників, кушнірів, тютюнників, конторників, перукарів, фармацевтів, офіціантів і,на­віть найменше організованих за характером своєї праці дворових робітників і хатньої прислуги.

У деяких великих промислових центрах були організовані профспілкові об'єднання. У Києві, наприклад, 14 квітня було обра­не Центральне бюро професійних спілок міста. На цей час у Києві в профспілках були об'єднані 66 тис. робітників і службовців. Профспілки разом з Радами і фабзавкомами, які створювалися на підприємствах, боролися за реалізацію вимог робітників, нерідко вживаючи рішучих заходів, аж до організації страйків.

Безпосередньо на підприємствах за ініціативою робітників виникали фабрично-заводські та рудникові комітети, котрі стали важливою формою організації робітників. В Україні 'створення фабзавкомів мало масовий характер. На більшості шахт, рудників та заводів Донбасу вони були створені протягом березня. До кінця місяця заводські комітети були сформовані на більшості підпри­ємств Катеринослава, Києва, Харкова і Одеси. До складу фабзавко­мів звичайно обирали найактивніших робітників, функції та права фабзавкомів залежали від ступеня свідомості робітників. Фабзавко-ми, як і профспілки, багато робили для реалізації здобутих полі­тичних свобод, налагоджували охорону підприємств, створювали робітничу міліцію, боролися за встановлення 8-годинного робочого дня, підвищення зарплати, зміну правил внутрішнього розпорядку та охорони праці, поліпшення постачання робітників, налагоджува­ли їх культурне дозвілля. Окремі фабзавкоми навіть увільняли від роботи деяких представників адміністрації. У випадку саботажу з її боку вони брали на себе регулювання і організацію виробництва шляхом встановлення робітничого контролю. Незабаром після Лютневої революції був встановлений контроль за прийомом і звільненням з роботи з боку профспілок або завкомів. У Харкові у березні 1917 p. робітники заводів "ВЕК", "Герлях і Пульст" вирі­шили доручити такий контроль радам старост. До літа 1917 p. контроль робітників за прийомом і звільненням був встановлений майже на всіх підприємствах Харкова.

Поступово фабзавкоми були утворені практично на всіх підп­риємствах України. Наприкінці травня відбулася конференція зав­комів Харкова, на якій була сформована Рада завкомів металообро­бної промисловості. 22 червня пройшли збори представників об'є­днаних завкомів Придніпров'я. Здійснювалась також робота щодо узагальнення досвіду діяльності фабзавкомів і профспілок, які все більше ставали засобом залучення трудящих до активної політичної діяльності.

За робітниками шляхом створення своїх комітетів пішли сол­дати та матроси. Солдатські та флотські комітети стали повсюдно виникати після виходу постанови солдатської секції Петроградської Ради від 1 березня, відомої під назвою наказу № 1 по гарнізону Петроградського військового округу. Постановою було запропоно­вано утворити в усіх військових частинах виборні солдатські комі­тети, на які покладалося завідування усім внутрішнім розпорядком життя підрозділів і частин. У політичних виступах військові частини мали підпорядковуватись тільки Раді та своїм комітетам. Зброя ставилася під контроль ротних та батальйонних комітетів. Відміня­лося титулування офіцерів, заборонялося брутальне поводження з солдатами.

Армія та її позиція мали велике значення у політичному житті України, оскільки українська територія була театром воєнних дій Південно-Західного фронту, тут знаходилися також його і Румунсь­кого фронту тили. Київський і Одеський військові округи були найбільшими в країні. Основна частина Чорноморського флоту, яка обслуговувала Румунський та Кавказький фронти, розташову­валася в Севастополі. Всього у військах і на флоті в межах України знаходилась майже половина особового складу діючої армії напере­додні повалення царизму — 3250 тис. солдат і офіцерів та 40 тис. моряків. Крім того, в тилових гарнізонах України розміщувалося приблизно 400 тис. солдатів і офіцерів.

В армії утворювалися солдатські комітети — ротні, батальйон­ні, полкові, бригадні, дивізійні, корпусні, армійські та фронтові, а на флоті — матроські. Вони були органами самоврядування солда­тських і матроських мас на фронті та в тилу. Ротні, батальйонні та полкові комітети обиралися загальними зборами солдат, а солдат­ські комітети вищої ланки — на відповідних з'їздах. За характером своєї діяльності солдатські комітети наближалися до Рад солдатсь­ких депутатів. Такими були перш за все солдатські кцмітсти нижчої ланки (ротні, ескадронні, батарейні, корабельні, батальйонні, пол­кові, гарнізонні). Солдатські комітети усували з постів одіозних офіцерів, втілюючи в життя принцип виборності начальників, ор­ганізовували братання на фронті, контролювали витрати боєприпа­сів, надавали солдатам короткострокові відпустки, прагнули поліп­шити побут солдат. Аналогічні функції виконували також флотські комітети.

Тимчасовий уряд і Ставка, усвідомлюючи, що у них невиста-чає сил ліквідувати виборні армійські та флотські організації нама­галися з одного боку оволодіти ними, а з другого — проводили політику обмеження їхньої компетенції.

Більшовики, усвідомлюючи роль озброєних-сил в революції, боролися за зміцнення в них свого впливу. Для масової роботи серед солдат і матросів при більшовицьких комітетах в Луганську, Катеринославі, Харкові, Києві та інших містах були утворені спеці­альні військові організації. Внаслідок антиурядової агітації армія була значною мірою виведена з-під політичного впливу Тимчасово­го уряду і підтримувала позицію Рад.

Потяг трудових селян до формування власних організацій знайшов вихід в утворенні на селі Рад селянських депутатів, а в ряді міст і містечок — Рад робітничих, селянських і солдатських депута­тів. Перші, щоправда, поодинокі, випадки утворення Рад селянсь­ких депутатів відносяться до березня 1917 p. Всього у першій половині 1917 р. в Україні були створені та діяли 4 губернські (Київська, Чернігівська, Харківська, Таврійська) і 44 повітові Ради селянських депутатів, а також багато волосних і сільських Рад.

На місцях вибирались також селянські комітети. Волосні ко­мітети обирались, як правило, на волосних сходах, де правом голосу в основному користувалися домохазяєва і рідше — усе доросле населення. Селянство ліквідувало на селі старі органи влади — посади земських начальників, урядників, стражників, волосних старшин.

Трудящі утворювали також власні збройні формування. Відра­зу ж після повалення царизму за ініціативою робітничих депутатів на підприємствах формувалися загони робітничої міліції (п розраху­нку 100 чоловік на кожну 1000 робітників), яка відіграла значну роль у боротьбі із спробами поновити монархічні установи. Загони робітничої міліції робили обшуки в осіб, які приховували товари і штучно створювали господарські та продовольчі труднощі, арешто­вували спекулянтів, примушували промисловців виконувати поста­нови Рад, стежили за правильним розподілом продуктів. Робітнича міліція поєднувала у своїй діяльності охорону заводів з підтриман­ням порядку на підприємствах і в місті, стаючи тим самим органом державного управління.

В Україні рішення про утворення робітничої міліції було ухвалено, наприклад, на мітингу робітників харківського заводу "Гельферіх-Саде". Резолюцію цього мітингу було покладено за основу постанови про робітничу міліцію, прийняту 3 березня 1917 р. на загальноміському огляді революційних сил, який організувала Рада робітничих депутатів. 10 березня на пленарному засіданні Харківської Ради начальник міліцейської комісії П. Кін заявив, що робітнича міліція утворюється головним чином для запобігання можливим спробам контрреволюційного перевороту.

У березні 1917 p. робітнича міліція також була утворена в промислових центрах Донбасу. Активну роботу з утворення робіт­ничої міліції було розгорнуто на підприємствах Києва і Одеси. Загони робітничої міліції підпорядковувалися Радам робітничих депутатів, де на той час вирішальну роль відігравали меншовики та есери, і власним виборним органам — міліцейським радам. Останні

відали призначенням нарядів, навчанням міліціонерів та їхнім ма­теріальним забезпеченням.

Більшовики, готуючись до захоплення влади, почали утворю­вати озброєні формування, які повністю підпорядковувалися їм. Організовували загони Червоної гвардії безпосередньо при більшовицьких партійних комітетах. Згодом їх формування було перенесене на підприємства. Більшовики залучали до утворення червоногвардійських загонів завкоми тих підприємств, де перева­жав їхній вплив. Спираючись па червоногвардійців, більшовики боролися з політичним плюралізмом, за своє єдиновладдя, завдаю­чи шкоду формуванню демократичних політичних структур.

Першими в Україні організовано оформлені червоногвардійські загони утворили більшовики Харкова, Києва, Одеси та Кате­ринослава, слідом за ними вони були створені у Донбасі та інших промислових центрах. Червона гвардія будувалася за виробничо-те­риторіальним принципом. Первинною бойовою одиницею в дружи­нах (загонах) був десяток, десятки складали сотні. Сотники кожно­го району разом з районним начальником дружини утворювали районний штаб Червоної гвардії, який підпорядковувався Центра­льному міському штабу або раді робітничих дружин міста. Цілі та завдання бойових дружин, їх внутрішня організація, права і обов'­язки червоногвардійців та виборних начальників, засоби дотриман­ня дисципліни, порядок бойового навчання закріплювалися в ста­тутах.

Більшовики України використовували досвід більшовиків Пе­трограда, узагальнений в статуті Червоної гвардії Виборзького ра-йонуЗ урахуванням цього досвіду наприкінці квітня була прийнята Інструкція (Статут) Одеської Червоної гвардії-vB той же час був розроблений проект статуту Катеринославської Червоної гвардії, затверджений трохи пізніше — 4 червня 1917 р.УВ інших містах України схвалення статутів червоногвардійських загонів відносить­ся ло вересня — жовтня 1917 рКількість Червоної гвардії в Україні в цей період значно збільшилася.-Червона гвардія — ударна сила більшовиків — відіграла велику роль під час жовтневого збройного повстання.'Дона стала найважливішою складовою частиною озбро­єних сил більшовицької влади, яка установилася після жовтня 1917 р. в Росії, а після грудня 1917 p.— і на значній частині України.

1.2. Тимчасовий уряд та його органи в Україні

Після перемоги Лютневої революції Росія залишалася унітар-державою, яка ігнорувала інтереси національних регіонів. Усі управлялися з одного центру.

Тимчасовий уряд Росії на чолі з Г.Львовим, утворений 2 березня 1917 р, був органом буржуазної влади і спочатку формувався в основному з представників о уазних партій і близьких до буржуазії поміщиків (П.Мілюков, Січков та ін.). Найміцніші позиції в уряді займала партія кадетів — головна партія російської буржуазії. Посаду міністра юстиції іаймав трудовик О.Керенський.

Тимчасовий уряд вважав себе правонаступником царського уряду і прагнув зберегти контроль над усіма територіями імперії, у тому числі і над Україною. Як і в інших районах, тут він спирався на політичне близькі йому елементи — членів губернських, міських і повітових управ, активістів місцевих організацій земського союзу, союзу міст, військово-промислового та біржового комітетів тощо.

Тимчасовий уряд, за задумом його організаторів, мав не тільки зосередити в своїх руках урядову владу. Він утворювався як виший орган держави в галузі законодавства, нагляду і верховного управ­ління, який повинен був, таким чином, замінити верховну владу скинутого царя та інших вищих органів царизму. Тимчасовий комі­тет Державної думи, проголосивши передачу всієї влади Тимчасо­вому уряду, обумовив тільки неможливість видання ним законода­вчих актів, які вносять докорінні зміни в державний і соціальний лад.

Есеро-меншовицькі лідери Петроградської Ради згідно з свої­ми політичними установками схвалили утворення Тимчасового уряду. Проте спочатку вони відмовилися увійти до складу уряду і обмежилися розробкою політичної платформи для нього. Ця полі­тична платформа з деякими поправками була схвалена Тимчасовим урядом і надрукована 3 березня у вигляді програмної Декларації. Уряд заявив про своє прагнення довести війну до переможного кінця і неухильно виконувати договори та угоди, укладені царем з союзними державами. В галузі внутрішньої політики було обіцяно ввести демократичні права і свободи, здійснити повну політичну амністію, підготувати скликання Установчих зборів, замінити полі­цію народною міліцією. Уряд виявив певну нерішучість, відклада­ючи реалізацію кардинальних заходів, а також вирішення питання про землю та національних проблем аж до скликання Установчих зборів. Така непослідовність та нерішучість підривали авторитет уряду в очах народу, полегшували більшовицьку агітацію.

Незадоволення значної частини населення політикою Тимча­сового уряду призвело до масових антиурядових виступів, які, в свою чергу, обумовили кризу уряду. Квітнева криза потягла утво­рення 5 травня першого коаліційного уряду. Із складу Тимчасового уряду було виведено кадета П.Мілюкова і октябриста О.Гучкова, а в уряд за угодою між Тимчасовим урядом та виконкомом Петрог­радської Ради включено 6 міністрів-соціалістів. Партії меншовиків та есерів перетворилися на урядові партії, безпосередньо відповіда­льні за політику уряду. Загострення зовнішньої та внутріполітичної обстановки внаслідок невдалого червневого наступу на фронті викликало на початку наступного місяця нову політичну кризу, котра призвела до встановлення в державі єдиновладдя Тимчасово­го уряду. Ради втратили реальну владу.

Тимчасовий уряд, котрий розпочав діяльність на початку бе­резня, здійснив деякі зміни в апараті управління і утворив нові установи, продемонструвавши тим самим своє прагнення до демо­кратизації політичного ладу Росії. Разом з тим слід підкреслити жорсткість політики уряду в галузі національно-державного будів­ництва, його прагнення зберегти унітарність країни. Державність, яка встановилася в Росії після Лютневої революції та протистояла Радам, була державністю буржуазної республіки. Від царизму була успадкована Державна дума. Тільки в умовах наростання револю­ційної кризи Тимчасовий уряд на початку жовтня видав указ про п розпуск. Така ж доля спіткала і Державну раду, хоча спочатку Тимчасовий уряд обмежився тим, то вивів з нього осіб, найтісніше пов'язаних з колишнім царем і найбільш йому відданих.

Апарат міністерств і відомств зазнав незначних змін. Самі міністерства — центральні органи галузевого управління — Тимчасо­вий уряд залишив в основному недоторканними. З числа централь­них відомств царської Росії було скасоване лише міністерство імператорського двору. З утворенням першого коаліційного уряду було засновано декілька нових міністерств — пошт і телеграфів, праці, продовольства та державного піклування. Бюрократичне чи­новницький апарат, наскрізь пройнятий антидемократичним ду­хом, залишився старим навіть у міністерствах, які були передані міністрам-соціалістам.

Свою керівну участь у державному житті буржуазія зміцнювала також через особливі наради, воєнно-промислові комітети і ради при уряді та міністерствах, утворені ще на початку війни. Тимчасовий уряд зберіг, зокрема, воєнно-промислові комітети та особливі на­їв ради з оборони, палива, перевезень та інші державно-монополісти­чні органи. Були утворені також нові наради, необхідність яких диктувалася економічною та політичною обстановкою в країні. Кожній особливій нараді доручалося визначене коло питань держа­вного управління. 21 червня при Тимчасовому уряді була утворена економічна нарада (або Економічна рада), якій Тимчасовий уряд доручив розробку "загального плану організації народного господа­рства і праці", а також "законопроектів та загальних заходів по врегулюванню господарського життя". Виконавчим органом Еко­номічної ради був Головний економічний комітет, рішення якого міг відмінити тільки Тимчасовий уряд. Головою комітету був глава уряду, а членами — представники міністерств. Ці економічні органи були бюрократичними установами, які не зробили нічого істотного, щоб подолати розруху в країні.

Новим регулюючим органом був і утворений наприкінці бе­резня загальнодержавний продовольчий комітет, сформований за­мість центральних продовольчих органів, які існували при царизмі. Йому доручалася розробка продовольчого плану, керівних принци­пів і загальних заходів щодо продовольчої справи.

Особливі економічні наради і комітети мали свої установи на місцях, у тому числі в Україні. Так, 13 березня міністерство торгівлі та промисловості утворило Тимчасовий комітет Донецького басей­ну для об'єднання діяльності у цьому регіоні особливих нарад з палива, оборони, перевезень і продовольства. Особлива нарада з оборони утворила у великих економічних районах спеціальні між­заводські наради. Такі наради функціонували, наприклад, в Кате­ринославському промисловому районі.

21 квітня для розв'язання земельного питання був утворений Головний земельний комітет — дорадчий орган при міністрі земле­робства. Цьому органу доручалася підготовка проекту реформи, він також спрямовував діяльність місцевих земельних комітетів. Діяль­ність Головного земельного комітету продемонструвала нерішучість та непослідовність Тимчасового уряду в розв'язанні аграрного пи­тання.

Юридична нарада, утворена 22 березня на основі Конституцій­ного бюро, заснованого ЦК кадетської партії, складалася з її відомих представників. Юридичній нараді доручалося обговорення правових проблем, які поставали у зв'язку з розробкою економічних і державних планів. Тут розроблялися законопроекти для Тимчасового уряду. На Юридичну нараду покладалися також підготовчі роботи, пов'язані з відкриттям Установчих зборів.

Влада величезного центрального державного апарату, який очолювався Тимчасовим урядом, природно, повністю поширювала­ся і на Україну, оскільки він негайно проголосив лозунг "єдиної та неподільної" Росії.

Буржуазні місцеві органи влади в Україні, як і в усій Росії, стали утворюватися відразу ж після одержання звістки про революцію у Петрограді. Цей процес відбувався паралельно і організацією Рад робітничих і селянських депутатів. У березні спочатку у великих промислових і адміністративних центрах, а згодом — в усій Україні були створені комітети громадських організацій. Вони складалися переважно з членів міських дум, хоч до участі у формуванні буржу­азної влади на місцях залучались також представники інших орга­нізацій.

Партійний склад комітетів був переважно кадетський. Предс­тавники меншовиків і есерів також входили до складу рад об'єдна­них громадських організацій і брали участь у їх діяльності.

Буржуазія прагнула до того, щоб її органи на місцях мали вигляд законних спадкоємців влади. Голова Катеринославської зе­мської управи на нараді земців і фабрикантів, звертаючись ло губернатора, заявив, що зібрання просить "його превосходительст­во про утворення комітету громадських діячів . при їхньому прево-сходительстві" Цей місцевий орган влади в Катеринославі одер­жав назву "Комітет представників громадських демократичних ор­ганізацій".

Буржуазія утворювала власні комітети, щоб з їх допомогою прибрати владу до своїх рук. Місцеві комітети негайно заявили про своє визнання Тимчасового уряду і зверталися до населення із закликом підкорятися цьому уряду.

Проте у деяких центрах України комітети громадських органі­зацій поступово виходили з-під контролю Тимчасового уряду. 4 березня у приміщенні Київської міської думи було утворено Раду об'єднаних громадських організацій у складі представників від гу­бернської, міської та повітових управ, земського союзу, союзу міст, воєнно-промислового комітету, біржового комітету, кооперативів тощо. Виконком цієї Ради протягом перших пореволюційних міся­ців вважався найвищою владою у місті. З будинку думи було знято біло-синьо-червоний триколір Російської імперії та вивішено жор­стоко гнаний самодержавним режимом синьо-жовтий український прапор, а також прапори численних у місті національних меншин.

Громадські ради і комітети створювались в усіх губерніях України. Вони розглядалися як представницькі органи місцевої влади. Панівне становище в них зайняли представники торгово-промислових кіл і управлінської бюрократії.

У громадських комітетах, як уже зазначалось, велику роль відігравали представники партії кадетів, які спочатку користувалися в українських містах великим впливом. Партія кадетів, яка після Лютневої революції виступала за республіканську форму правління і називала себе партією народної свободи, закликала до припинен­ня класової боротьби і доведення світової війни до переможного кінця. В Україні близьким за рядом програмних положень до партії кадетів було "Товариство українських поступовців" (ТУП), перет­ворене у червні 1917 р. в Українську партію соціалістів-федералістів (УПСФ). Але ТУП на відміну від кадетів вимагало автономії для України.

Громадські комітети утворювалися і на селі. У березні розпо­чалася масова ліквідація колишніх управ. Замість старих волосних управ утворювалися волосні та сільські виконавчі громадські комі­тети — органи Тимчасового уряду. Наприклад, було сформовано виконавчий громадський волосний комітет у с. Миропіллі Харків­ської губернії. Тимчасовий уряд зберіг у волосних виконкомах вплив буржуазії та ліберальних поміщиків. 20 березня він розіслав циркуляр, згідно з яким пропонувалось утворювати волосні вико­навчі громадські комітети під керівництвом і наглядом комісарів уряду, а до їх складу залучати "місцевих землевласників і усі інтелігентні сили села". З волосними та сільськими громадськими комітетами співробітничали також меншовики і есери.

Про характер місцевих органів Тимчасового уряду свідчить соціальний склад губернських і повітових комісарів. Уже в перші дні Лютневої революції повсталі маси вигнали царських губернаторів, багато з них були заарештовані. Тимчасовий уряд видав 4 березня з цього приводу постанову, згідно з якою губернатори та віце-губер­натори усувалися від посади, а їх обов'язки покладалися на голів губернських земських управ — губернських комісарів. Обов'язки повітових справників цією ж постановою було покладено на пові­тових комісарів — голів повітових земських управ. Голів земських управ було обрано до революції на основі антидемократичного царського закону. За своєю соціальною суттю вони в основному були обуржуазненими поміщиками. Більшість комісарів належала до октябристів і кадетів. Вони у значній частині зберігали на місцях старий державний апарат і його діячів, за винятком найбільш скомпрометованих прибічників царизму. Губернські та повітові комісари вживали всіх заходів, щоб припинити дальший розвиток революції та демократії, не допустити розширення національно-ви­звольного руху. Про це свідчать, наприклад, численні донесення губернських і повітових комісарів в Україні Тимчасовому уряду, міністерству внутрішніх справ та іншим органам центральної влади.

Великі надії у зміцненні своєї влади на місцях буржуазія покладала на органи земського і міського самоврядування. Були утво­рені волосні земства ~ зібрання і управи та дільничні міські управління (районні думи). Останні утворювалися в містах з насе­ленням не менше 150 тис. чоловік. Вони допомагали міській думі управляти господарством в окремих районах міста. Шляхом демок­ратизації виборів у земські та міські установи був розширений їхній склад. Цим буржуазія зміцнила своє керівне становище в земствах і думах. Проте і трудящі, особливо у містах, розширили своє представництво в думах і земствах, як, наприклад, наприкінці березня у Луганську.

Значну увагу Тимчасовий уряд приділяв формуванню охоронного апарату. Проблема його організації для локалізації революційного руху та лівоекстремістських проявів, котрі під час Лютневої революції виходили далеко за межі звичайної демократичної революції, була однією з найскладніших проблем, з якою довелося зіткнутися Тим­часовому уряду. Мала місце й реальна загроза контрреволюційного військового перевороту і встановлення реакційної військової дикта­тури, що теж могло призвести до ліквідації демократії,

Десятимільйонна слабодисциплінована армія, що у значній своїй частині перебувала під впливом більшовицької агітації, не могла бути використана для боротьби із зазначеними проявами. Уряд міг розраховувати, але не завжди впевнено, як засвідчила практика, лише на дуже обмежене число добірних військових час­тин, не допускаючи звернення безпосередньо до широких солдат­ських мас. Був розширений центральний апарат військового мініс­терства, витрати на утримання якого подвоїлися. Проте із цього нічого не вийшло. Усе більш реальною ставала більшовицька заг­роза. Солдатські маси — у більшості своїй селяни, переодягнені в солдатські шинелі, — в умовах війни легко піддавалися більшови­цькій агітації.

Необхідно було терміново утворити нові спеціальні органи охорони буржуазно-демократичного ладу. Це питання виникло ще під час переговорів між делегаціями виконкому Петроградської Ради і Тимчасового комітету Державної думи з питання про прог­раму майбутнього Тимчасового уряду. Тим більше, що озброєні робітники і повсталі війська розпочали ліквідацію поліції та жанда­рмерії. Вони захоплювали і громили поліцейські участки, арешто­вували ненависних стражів старого ладу, секретних агентів політи­чної поліції — провокаторів. Ліквідація поліції та жандармерії про­ходила і в усій Україні. Їх керівники, маневруючи, намагалися врятувати від повного розгрому ці чужі народові органи. Так, поліцмейстер Києва після одержання звістки про перемогу револю­ції в Петрограді і утворення буржуазного Тимчасового уряду на загальних зборах поліцейських міста закликав їх до підкорення новій владі. У Катеринославі начальник губернського жандармсь­кого управління видав наказ аналогічного змісту. Проте злам старої поліції був здійснений революційними масами грунтовно і зайшов набагато далі, ніж це було потрібно буржуазії.

Тимчасовий уряд не міг не зважати на настрої трудящих. Він санкціонував ліквідацію найбільш одіозних установ царського ка­рального апарату — жандармерії та поліції: 6 березня 1917 p. було проголошено про ліквідацію корпусу жандармів, а 10 березня ска­совано департамент поліції. Почалось формування народної міліції. У складі міністерства внутрішніх справ замість департаменту поліції було утворене Головне управління у справах міліції. В той же час Тимчасовий уряд надав своїм губернським комісарам право вирішу­вати питання про прийняття на службу в міліцію осіб "достойних з числа колишніх членів поліції та корпусу жандармів". У результаті в Одесі, наприклад, у квітні 1917 р, відбували службу в міліції 4 колишніх пристави, 9 колишніх поліцейських, 46 раніше усунутих околодочних наглядачів, 121 городовий, 100 канцеляристів. Народ­ну міліцію у Бахмуті очолював колишній повітовий справник. Але були й нові моменти. Так, представники інтелігенції посіли посади міських і дільничних комісарів поліції.

На місцях, таким чином, діяла народна міліція, підпорядкова­на комісарам Тимчасового уряду, та робітнича міліція, підпорядко­вана Радам.

В Україні чиновники Тимчасового уряду неодноразово вико­ристовували загони народної міліції для придушення виступів селя­нства, борців за національне визволення, що свідчило про спроби Тимчасового уряду перетворити народну міліцію на інструмент своєї каральної політики. Проте зупинити дальший розвиток рево­люції у країні вони вже на могли.

Тимчасовий уряд намагався зберегти в основному стару судову систему. Головну причину недоліків судоустрою та судочинства він вбачав у відступі від буржуазної судової реформи 1864 p. і вважав за необхідне очистити судові статути від різних нашарувань пізніших контрреформ. Проте розмах революції не дозволив Тимчасовому уряду обмежитися тільки цим. Йому довелося підтвердити ліквіда­цію фактично зруйнованих революцією тих судових установ цариз­му, які були ненависні народові, — верховного кримінального суду, особливих присутствій за участю станових представників при Сена­ті та судових палатах, військово-польових судів. Проте після черв­невої кризи військове- польові суди були відновлені Тимчасовим урядом 12 липня 1917 p. під назвою "військово-революційних" з правом виносити смертні вироки. Такі суди влітку 1917 p. діяли у Києві, Житомирі, Вінниці, Кременчуку та інших містах прифрон­тове? смуги. Більш того, за наказом О.Керенського комісія з пред­ставників воєнного міністерства і міністерства юстиції підготувала законопроект про військово-революційні суди в тилу, за яким допускалося застосування смертної кари також в тилових умовах.

Основна форма дореволюційної судової організації — окружна юстиція — була залишена Тимчасовим урядом майже без змін, лише дещо розширилася її компетенція. Окружні суди навіть перетворили­ся в органи реєстрації спілок і товариств. Зміни у становищі засіда­телів полягали у відміні для них майнового цензу і допущенні до складу присяжних засідателів військових чинів, учителів церковно-приходських і народних шкіл та деяких інших категорій населення, які раніше були позбавлені цього права. Інші обмеження збереглися (не допускалася участь жінок, обмежувалася участь солдат і робітни­ків).

Значної демократизації зазнала мирова юстиція. Розширилася система мирових судів — вони були впроваджені у більшості губе­рній європейської частини Росії. В Україні мирові суди, ліквідовані (за винятком Одеси і Харкова) на основі судово-адміністративної контрреформи 1889 p., тепер були відновлені. Збільшилася також питома вага мирової юстиції. Постановою Тимчасового уряду від 4 травня 1917 р. "Про тимчасовий устрій місцевого суду" розширю­валася кримінальна і цивільна підсудність мирового суду. Тут тепер могли розглядатися цивільні позови до 1000 крб., а також криміна­льні справи, по яких покарання перевищувало півтора роки тюремного ув'язнення. Мирові суди, таким чином, заступили земських начальників у сфері виконання останніми судових функцій, а також волосні суди, повітових членів окружного суду і міських суддів. Замість одноособового мирового судді утворювалася колегія у скла­ді голови — мирового судді та двох членів суду. Щоб бути обраними в мирові судді і членами мирового суду треба було мати середню освіту і три роки попередньої державної служби.

Законом Тимчасового уряду від ЗО травня 1917 p. утворювали­ся суди по розгляду адміністративних справ. Згідно з цим законом у кожний повіт призначався адміністративний суддя. В губернських та обласних містах були сформовані особливі адміністративні відді­лення, а у Сенаті вищою інстанцією для адміністративних суддів став перший департамент. Вони розглядали конфлікти між держав­ними органами, комісарами уряду та громадськими установами.

Значним демократичним, але тимчасовим заходом було санк­ціонування урядом, так званих, тимчасових судів, котрі утворюва­лися з перших днів революції на основі самодіяльності мас. Такі суди керувалися революційною совістю та власною правосвідоміс­тю. Тимчасовий уряд вжив відповідних заходів, щоб ввести їх діяльність в рамки російської законності. Він поставив діяльність означених судів під контроль мирових суддів. 6 березня було розро­блено інструкцію про тимчасові суди. Вони утворювалися у складі мирового судді, який виконував функції головуючого, і двох членів суду: одного представника від робітників і одного — від солдатів. Тимчасовим судам надавалося право розглядати справи про злочи­ни, спрямовані проти особистої безпеки та майнових прав грома­дян, порядку і спокою.КУРСОВА РОБОТАна тему:“Українська революціярр. ПЛАНВСТУП1.СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД УКРАЇНИ ПІСЛЯ ПЕРЕМОГТИ ЛЮТНЕВОЇ ДЕМОКРАТИЧНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ (лютий-жовтень 1917 p.)1.1. Перемога Лютневої революції.Крах самодержавства і початок створення в Україні нових політичних структур1.2. Тимчасовий уряд та його органи в Україні1.3. Законодавство Тимчасового уряду1.4. Боротьба за національно-державне відродження України.Утворення Центральної Заради. УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ.ДЕРЖАВНИЙ ЛАД І ПРАВО УНР2.1. Організація центральної влади2.2. Організація місцевої влади2.3. Військове будівництво та спеціальні служби УНР2.4. Судова система УНР2.5. Законодавча діяльність Центральної Заради.6.Останні дні Центральної ЗарадиИСНОВКИСПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ Тема даної курсової роботи: “Українська революція 1917-1918 рр.” є вкрай актуальною для дослідження.Особливо в нашу годину, коли “революційність” стає реальною дійсністю.отьба за державність України наприкінці 1917—1920 pp.відбувалася в умовах запеклої громадянської війни та іноземної інтервенції.У цій боротьбі можна виділити кілька етапів.На першому - етапі національну революцію очолювала Центральна Рада У листопаді 1917 p.було проголошено Українську Народну Республіку (УНР) Другий етап — це правління з кінця квітня 1918 p.гетьманщини в умовах окупації України австрійськими та німецькими військами Лютнева революція створила сприятливі умови для розвитку національно-визвольного рухові пригноблених народів Росії.оловною перешкодою на шляху розв'язання національного питання, як уже зазначалось, була політична діяльність Тимчасового уряду.Він, хоча і заявивши в декларації від 3 березня 1917 р. про скасування усіх національних обмежень, насправді ж продовжував шовіністичну політику.перших днів національно-демократичної революції сталося згуртування національних сил в Україні, і виникнення загальноукраїнського громадсько-політичного центру, покликаного очолити масовий народний рух, — Української Центральної Заради.З годиною Рада мала скликати український парламент і створити відповідальний перед ним уряд.Національний центр був започаткований Товариством українських поступовців (ТУПИЙ).ого політичним ідеалом була автономія України в складі перебудованої на федеративних засідках Російської держави На співпрацю з поступовцями погодилися й українські соціалісти.До Центральної Заради увійшли також представники православного духівництва, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і гуртків, представники наукових товариств (Українського наукового товариства, Товариства українських техніків та агрономів, Українського педагогічного товариства та ін.). 1.ЛАДПЕРЕМОГТИ(лютий-жовтень 1917 p.)1.1. Перемога Лютневої революції.Крах самодержавства і початок створення в Україні нових політичних структурЛютнева революція 1917 p.була зумовлена ходом економічного і політичного розвитку Російської імперії Як і бу-яка революція, вона була б неможлива без надзвичайного загострення суперечностей усередині старого ладу.пеклу.про їх, перш за всі, відносилися суперечності між працею і капіталом, між селянами та поміщиками, між відсталим, напівфеодальним селом і розвинутим капіталістичним містом.Ці характерні для усієї Росії антагонізми яскраво виявлялися й в Україні, де смороду ще більше загострювалися внаслідок політики національного гноблення, яку проводив царат.За своїм характером Лютнева революція, як і революція 1905— 1907 pp., була демократичною, точніше — загальнодемократичною.Проте ситуація в країні до 1917 р. на відміну від передодня першої російської революції була іншою.За десятиріччя після 1907 p.Росія значно просунулася по шляху розвитку капіталізму.Істотно зріс промисловий потенціал країни, неухильно тривав процес концентрації виробництва і капіталів, утворювалися нові монополії, банки, фінансові групи, розширювалися і міцніли їх зв'язки з державним апаратом Цей процес яскраво спостерігався в Україні — найважливішому регіоні Російської імперії Отут сформувалися промислові райони всеросійського значення: Правобережжя — з розвинутими цукровою та іншими галузями харчової промисловості і машинобудуванням; Південь, який поділявся на Криворізько-придніпровський район — з могутньою залізорудною і марганцевою промисловістю, металургією та машинобудуванням — і Донбас — з розвинутою вугільною, металургійною та хімічною промисловістю Слід також виділити Харківський (машинобудування, цукрова промисловість) і Одесько-Миколаївський (машинобудування, суднобудування, харчова промисловість) райони В Україні діяли такі об'єднання, як синдикати "Продамет", "Продву гілля", "Продруда", цукровий синдикат та ін.У гірничій, металургійній і машинобудівній галузях промисловості великі акціонерні товариства зосередили 98,2% усього акціонерного капіталу Монополістичний капітал почав вусі активніше впливати на державний апарат.Здійснювався процес переростання монополістичного капіталу в державно-монополістичний В економіці країни тривав процес взаємопроникнення і взаємозрошення державного господарства та приватної промисловості.Унаслідок цього утворювався єдиний комплекс державно-монополістичного господарства.а.Проте і до початку 1917 p.розвиток монополістичного капіталу не змінив значною мірою аграрного характеру економіки країни Капіталізм був "обплетений" густою сіткою пережитків феодальних виробничих відносин.В Україні 8,9 млн. десятин кращої землі належали дворянам.Крім того, величезна кількість землі знаходилась у царській родині, церкви та монастирів Аграрні перетворення П.Столипіна, і перш за всі ламка общинних відносин на селі, хоча й призводили до зростання отут капіталістичних відносин, проте не ліквідували пережитків феодалізму і пов'язаних з ними соціальних суперечностей Більш того, унаслідок розшарування селянства до основної суперечності на селі — між поміщиками та селянами — додалася нова — між сільською буржуазією та сільським пролетаріатом.Соціальне гноблення в країні тісно перепліталося з гнобленням національним Самодержавство, сповідуючи принцип "поділяй і володарюй", цілеспрямовано насаджало незгоду і ворожнечу між різними народами, культивувало великодержавний шовінізм.Повною мірою це виявлялося в Україні Отут царська влада закривала українські школи, клубочи "Просвіти", газети та журнали, забороняла дій Т.Шевченка, І.ранка, Лесі Українки, інших письменників радикально-демократичного напрямку.Українці, як і інші пригноблені нації, згідно з циркуляром Столипіна від 1910 р. вважалися "чужородцями" Жорстоких утисків з боку самодержавства зазнавав і трудовий російський народ.Маючи незліченні природні багатства і гігантські трудові ресурси, країна з звинувачуй царату та правлячої верхівки знаходилася на межі убозтва.до початку 1917 р. у Росії виникла революційна ситуація.Друга народна революція в Росії визрівала в умовах, коли непримиренні суперечності між самодержавно-поліцейським ладом і потребами суспільного прогресу ще більше посилювалися в зв'язку із світовою соціально-економічною, політичною і національною крризою, яка призвела до першої світової війни.Війна забирала життя мільйонів людей, глибоко руйнувала економіку країни.Тільки в Україні внаслідок нестачі вугілля та рудій до січня 1917 р. були погашені 36 доменних печей, дезорганізовані інші галузі промисловості На 1 млн. 800 тис. десятин скоротилися посівні площі.Розпочався товарний голод, інфляція, у містах і промислових повітах не вистачало продовольства Революційний вибух, який започаткував Лютневу революцію, стався 23 лютого 1917 р. у Петрограді, а вже 27 лютого озброєні робітники та солдати майже повністю оволоділи столицею Російської імперіїлу ніч на 28 лютого були заарештовані міністри останнього царського уряду.у. Незабаром революція перемогла у всій країні.Розвалилася багатовікова монархія.Повалення царату Зречення від імператорського престолу Миколи II і вимушена відмова членів царської сім'ї від прав на російський престол відбулися на початку березня.Алі офіційно республікою Росія була проголошена декретом Тимчасового уряду тільки через півроку — 1 вересня 1917 р. У цьому відбилися маневри певної частини правлячих кіл, котрі і після зречення Романових не виключали можливості поновлення в трохи іншому вигляді монархії в майбутньому Пролетаріат Петрограда приступивши до утворення міської Заради робітничих депутатів, перше засідання якої відбулося 27 лютого.ерезня Рада поповнилась солдатськими представниками і стала називатися Радою робітничих і солдатських депутатів.За прикладом Петрограда Заради робітничих і солдатських депутатів, а згодом і селянських депутатів почали виникати в містах і селах України.Більша частина депутатів Петроградської Заради, як і Радийий, що виникли в інших районах країни, у цей період підтримувала меншовиків та есерів, які керували Радами.яльності Рад у цей година спостерігався політичний плюралізм.ншовики, есери та інші групи, які приєдналися до них, були партіями соціалістичними.Смороду ставили за кінцеву позначку побудову шляхом реформ соціалістичного суспільства.смороду вважали, що Росію чекає ще тривалий період буржуазно-демократичного розвитку, протягом якого пролетаріат не може і не винний прагнути до влади.Членуй цих партій багато зробили для повалення царату, перетворення Росії на демократичну республіку.Їх інКУРСОВА РОБОТАна тему:“Українська революціярр. ПЛАНВСТУП1.СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД УКРАЇНИ ПІСЛЯ ПЕРЕМОГТИ ЛЮТНЕВОЇ ДЕМОКРАТИЧНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ (лютий-жовтень 1917 p.)1.1. Перемога Лютневої революції.Крах самодержавства і початок створення в Україні нових політичних структур1.2. Тимчасовий уряд та його органи в Україні1.3. Законодавство Тимчасового уряду1.4. Боротьба за національно-державне відродження України.Утворення Центральної Заради. УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ.ДЕРЖАВНИЙ ЛАД І ПРАВО УНР2.1. Організація центральної влади2.2. Організація місцевої влади2.3. Військове будівництво та спеціальні служби УНР2.4. Судова система УНР2.5. Законодавча діяльність Центральної Заради.6.Останні дні Центральної ЗарадиИСНОВКИСПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ Тема даної курсової роботи: “Українська революція 1917-1918 рр.” є вкрай актуальною для дослідження.Особливо в нашу годину, коли “революційність” стає реальною дійсністю.отьба за державність України наприкінці 1917—1920 pp.відбувалася в умовах запеклої громадянської війни та іноземної інтервенції.У цій боротьбі можна виділити кілька етапів.На першому - етапі національну революцію очолювала Центральна Рада У листопаді 1917 p.було проголошено Українську Народну Республіку (УНР) Другий етап — це правління з кінця квітня 1918 p.гетьманщини в умовах окупації України австрійськими та німецькими військами Лютнева революція створила сприятливі умови для розвитку національно-визвольного рухові пригноблених народів Росії.оловною перешкодою на шляху розв'язання національного питання, як уже зазначалось, була політична діяльність Тимчасового уряду.Він, хоча і заявивши в декларації від 3 березня 1917 р. про скасування усіх національних обмежень, насправді ж продовжував шовіністичну політику.перших днів національно-демократичної революції сталося згуртування національних сил в Україні, і виникнення загальноукраїнського громадсько-політичного центру, покликаного очолити масовий народний рух, — Української Центральної Заради.З годиною Рада мала скликати український парламент і створити відповідальний перед ним уряд.Національний центр був започаткований Товариством українських поступовців (ТУПИЙ).ого політичним ідеалом була автономія України в складі перебудованої на федеративних засідках Російської держави На співпрацю з поступовцями погодилися й українські соціалісти.До Центральної Заради увійшли також представники православного духівництва, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і гуртків, представники наукових товариств (Українського наукового товариства, Товариства українських техніків та агрономів, Українського педагогічного товариства та ін.). 1.ЛАДПЕРЕМОГТИ(лютий-жовтень 1917 p.)1.1. Перемога Лютневої революції.Крах самодержавства і початок створення в Україні нових політичних структурЛютнева революція 1917 p.була зумовлена ходом економічного і політичного розвитку Російської імперії Як і бу-яка революція, вона була б неможлива без надзвичайного загострення суперечностей усередині старого ладу.пеклу.про їх, перш за всі, відносилися суперечності між працею і капіталом, між селянами та поміщиками, між відсталим, напівфеодальним селом і розвинутим капіталістичним містом.Ці характерні для усієї Росії антагонізми яскраво виявлялися й в Україні, де смороду ще більше загострювалися внаслідок політики національного гноблення, яку проводив царат.За своїм характером Лютнева революція, як і революція 1905— 1907 pp., була демократичною, точніше — загальнодемократичною.Проте ситуація в країні до 1917 р. на відміну від передодня першої російської революції була іншою.За десятиріччя після 1907 p.Росія значно просунулася по шляху розвитку капіталізму.Істотно зріс промисловий потенціал країни, неухильно тривав процес концентрації виробництва і капіталів, утворювалися нові монополії, банки, фінансові групи, розширювалися і міцніли їх зв'язки з державним апаратом Цей процес яскраво спостерігався в Україні — найважливішому регіоні Російської імперії Отут сформувалися промислові райони всеросійського значення: Правобережжя — з розвинутими цукровою та іншими галузями харчової промисловості і машинобудуванням; Південь, який поділявся на Криворізько-придніпровський район — з могутньою залізорудною і марганцевою промисловістю, металургією та машинобудуванням — і Донбас — з розвинутою вугільною, металургійною та хімічною промисловістю Слід також виділити Харківський (машинобудування, цукрова промисловість) і Одесько-Миколаївський (машинобудування, суднобудування, харчова промисловість) райони В Україні діяли такі об'єднання, як синдикати "Продамет", "Продву гілля", "Продруда", цукровий синдикат та ін.У гірничій, металургійній і машинобудівній галузях промисловості великі акціонерні товариства зосередили 98,2% усього акціонерного капіталу Монополістичний капітал почав вусі активніше впливати на державний апарат.Здійснювався процес переростання монополістичного капіталу в державно-монополістичний В економіці країни тривав процес взаємопроникнення і взаємозрошення державного господарства та приватної промисловості.Унаслідок цього утворювався єдиний комплекс державно-монополістичного господарства.а.Проте і до початку 1917 p.розвиток монополістичного капіталу не змінив значною мірою аграрного характеру економіки країни Капіталізм був "обплетений" густою сіткою пережитків феодальних виробничих відносин.В Україні 8,9 млн. десятин кращої землі належали дворянам.Крім того, величезна кількість землі знаходилась у царській родині, церкви та монастирів Аграрні перетворення П.Столипіна, і перш за всі ламка общинних відносин на селі, хоча й призводили до зростання отут капіталістичних відносин, проте не ліквідували пережитків феодалізму і пов'язаних з ними соціальних суперечностей Більш того, унаслідок розшарування селянства до основної суперечності на селі — між поміщиками та селянами — додалася нова — між сільською буржуазією та сільським пролетаріатом.Соціальне гноблення в країні тісно перепліталося з гнобленням національним Самодержавство, сповідуючи принцип "поділяй і володарюй", цілеспрямовано насаджало незгоду і ворожнечу між різними народами, культивувало великодержавний шовінізм.Повною мірою це виявлялося в Україні Отут царська влада закривала українські школи, клубочи "Просвіти", газети та журнали, забороняла дій Т.Шевченка, І.ранка, Лесі Українки, інших письменників радикально-демократичного напрямку.Українці, як і інші пригноблені нації, згідно з циркуляром Столипіна від 1910 р. вважалися "чужородцями" Жорстоких утисків з боку самодержавства зазнавав і трудовий російський народ.Маючи незліченні природні багатства і гігантські трудові ресурси, країна з звинувачуй царату та правлячої верхівки знаходилася на межі убозтва.до початку 1917 р. у Росії виникла революційна ситуація.Друга народна революція в Росії визрівала в умовах, коли непримиренні суперечності між самодержавно-поліцейським ладом і потребами суспільного прогресу ще більше посилювалися в зв'язку із світовою соціально-економічною, політичною і національною крризою, яка призвела до першої світової війни.Війна забирала життя мільйонів людей, глибоко руйнувала економіку країни.Тільки в Україні внаслідок нестачі вугілля та рудій до січня 1917 р. були погашені 36 доменних печей, дезорганізовані інші галузі промисловості На 1 млн. 800 тис. десятин скоротилися посівні площі.Розпочався товарний голод, інфляція, у містах і промислових повітах не вистачало продовольства Революційний вибух, який започаткував Лютневу революцію, стався 23 лютого 1917 р. у Петрограді, а вже 27 лютого озброєні робітники та солдати майже повністю оволоділи столицею Російської імперіїлу ніч на 28 лютого були заарештовані міністри останнього царського уряду.у. Незабаром революція перемогла у всій країні.Розвалилася багатовікова монархія.Повалення царату Зречення від імператорського престолу Миколи II і вимушена відмова членів царської сім'ї від прав на російський престол відбулися на початку березня.Алі офіційно республікою Росія була проголошена декретом Тимчасового уряду тільки через півроку — 1 вересня 1917 р. У цьому відбилися маневри певної частини правлячих кіл, котрі і після зречення Романових не виключали можливості поновлення в трохи іншому вигляді монархії в майбутньому Пролетаріат Петрограда приступивши до утворення міської Заради робітничих депутатів, перше засідання якої відбулося 27 лютого.ерезня Рада поповнилась солдатськими представниками і стала називатися Радою робітничих і солдатських депутатів.За прикладом Петрограда Заради робітничих і солдатських депутатів, а згодом і селянських депутатів почали виникати в містах і селах України.Більша частина депутатів Петроградської Заради, як і Радийий, що виникли в інших районах країни, у цей період підтримувала меншовиків та есерів, які керували Радами.яльності Рад у цей година спостерігався політичний плюралізм.ншовики, есери та інші групи, які приєдналися до них, були партіями соціалістичними.Смороду ставили за кінцеву позначку побудову шляхом реформ соціалістичного суспільства.смороду вважали, що Росію чекає ще тривалий період буржуазно-демократичного розвитку, протягом якого пролетаріат не може і не винний прагнути до влади.Членуй цих партій багато зробили для повалення царату, перетворення Росії на демократичну республіку.Їх ін

На практиці тимчасові суди розглядали також інші криміналь­ні, а в деяких місцях — і цивільні справи. Вони виконували і функції нагляду: стежили за обгрунтованістю та правильністю три­мання арештованих під вартою. Судочинство в цих судах було усним та гласним, їх вироки не підлягали оскарженню і виконува­лись негайно; вони могли бути скасовані лише міністром юстиції в порядку нагляду.

Суди, створені революційною творчістю народних мас, існува­ли й в Україні. Так, у Макіївці представники шахтарів обіймали посади суддів. У Луганську при Раді бойових дружин для боротьби з провокаторами та зрадниками був утворений революційний три­бунал. Судові функції іноді виконували безпосередньо Ради. Нап­риклад, Дружківська Рада робітничих депутатів систематично здій­снювала судові функції. Катеринославський губернський комісар у травні 1917 р. в донесенні міністру внутрішніх справ Тимчасового уряду повідомляв про утворення тимчасових судів у Бахмутському повіті. Такі суди діяли в Катеринославській, Херсонській та інших губерніях України.

У травні Тимчасовий уряд повідомив про розпуск судових установ, утворених населенням за власною ініціативою. Після лип­невої демонстрації уряд ліквідував усі тимчасові суди.

Отже, Тимчасовий уряд зберіг частину царських судів. Старі прокурорські чини в основному теж залишилися на своїх місцях.

Разом з тим слід підкреслити, що час після перемоги Лютневої революції був позначений рядом демократичних перетворень, роз­ширенням окремих прав і свобод громадян країни, хоча, як вже зазначалося, не все (і далеко не послідовно) було зроблено в цьому напрямі.

Липнева криза викликала глибокі зміни у політичному ладі Росії, що позначалося на політичній обстановці в Україні. 2 липня група міністрів-кадетів подала у відставку. За кадетами пішов у відставку глава Тимчасового уряду князь Е.Львов; міністром-головою був призначений О. Корейський.

Не будучи впевненим у міцності своєї влади. Тимчасовий уряд маневрував і намагався залучити трудящих на свій бік обіцянками нових реформ. 24 липня був сформований другий коаліційний уряд. Він виступив із зверненням до населення, в якому проголошував "священне єднання" між класами і погрожував боротися з против­никами існуючого ладу як зліва, так і справа.

У зв'язку з цими подіями був намічений новий курс більшо­вицької партії, спрямований на підготовку повалення влади буржу­азії та встановлення диктатури пролетаріату. РСДРП(б) визначила курс на збройне повстання. Більшовицькі організації України роз­горнули діяльність по виконанню рішень IV з'їзду партії, підготовці мас до збройного повстання. Ленін не виключав у боротьбі за владу можливості громадянської війни, надання прямої збройної допомо­ги більшовикам України.

Тимчасовий уряд ухвалив ряд постанов про наділення військо­вого міністра і міністра внутрішніх справ надзвичайними повнова­женнями у боротьбі з більшовицьким, а також національно-визво­льним рухом. Для мобілізації своїх сил Тимчасовий уряд скликав 12—15 серпня у Москві Державну нараду. ЦК РСДРП(б) розцінив цю нараду як змову проти народу. Були організовані страйки та мітинги протесту. В політичному страйку 12 серпня у Києві брали участь 22 тис. робітників. Мітинги і страйки відбулися також в інших містах і районах України.

Верхівка буржуазії та військові кола не були задоволені полі­тикою Тимчасового уряду, вважаючи її недостатньо рішучою. Ліде­ром цих сил став верховний головнокомандуючий генерал Корнілов.

25 серпня він зчинив заколот з метою встановлення в країні війсь­кової диктатури. Трудящі України та Росії виступили проти дикта­тури єдиним фронтом. Вони знешкоджували контрреволюційні еле­менти в місцевих гарнізонах, ізолювали окремі вогнища заколоту, запобігали спробам об'єднання контрреволюційних сил.

За таких умов розпочалася нова, найгостріша і тривала урядова криза. У пошуках виходу з неї в правлячих колах Росії вирішили тимчасово передати владу "раді п'ятисот" (директорії). З метою заспокоєння народу директорія 1 вересня, нарешті, проголосила Росію республікою, одночасно піддавши репресіям ліві революційні маси та їх організації.

Конференція фабрикантів та заводчиків Півдня Росії в телег­рамі воєнному міністру від 20 вересня, повідомляючи про арешт робітниками на ряді заводів Харкова адміністрації за відмову підви­щити зарплату, констатувала безсилля та бездіяльність влади. З Переяслава, де у вересні "команда одужуючих" заарештувала нача­льника міліції, повідомляли: " .всі посадові особи Тимчасового уряду погрожують, що складуть повноваження, віддавши хід подій озброєному натовпу". "Місцева влада безсильна" — повідомляли з Ровенського, Могильовського та Ямпільського повітів. Про безси­льність міліції в Ольгопольському повіті, втечу міліціонерів зі слу­жби доповідав 22 жовтня товариш прокурора Вінницького окруж­ного суду.

1.3. Законодавство Тимчасового уряду

В Україні після лютого 1917 p. діяло законодавство Тимчасо­вого уряду. Після утворення Центральної Ради, ще до проголошен­ня незалежності УНР, були зроблені перші кроки в напрямі україн­ської правотворчості.

Тимчасовий уряд значною мірою зберіг стару правову систему царизму. Його міністерство юстиції, на яке було покладено завдан­ня підготувати нове законодавство, висловилося щодо цього так:

"По взмозі зберегти існуючі закони та установи надалі до утворення нових Установчими зборами. З існуючих установ та законів скасу­вати лише ті, залишення яких при новому ладі безумовно немож­ливо". За цією настановою, були відмінені явно неприйнятні царські закони, які закріплювали права і привілеї вже поваленої монархічної влади.

Була здійснена амністія, проголошена свобода слова, розши­рені деякі права громадян. Але, коли трудящі вимагали розв'язання соціальних питань, видання законів про землю та мир, задоволення національних сподівань, їм пояснювалося: завдання Тимчасового уряду полягає в тому, щоб довести країну до Установчих зборів. Тимчасовий уряд зберіг в законодавстві становий розподіл суспіль­ства, станові привілеї та обмеження, хоча і визнавав необхідність їх відміни. Юридична нарада, яка розглянула це питання, заявила про неможливість здійснити в законодавчому порядку цей захід, поси­лаючись на те, що "становий лад переймає усе наше цивільне законодавство, станові (дворянські та інші) установи відають вели­чезним майном і раптова ліквідація станів неминуче призведе до хаосу та загибелі встановленого порядку".

Цивільне право. Центральними в цивільному законодавстві Тимчасового уряду були норми, які охороняли право приватної власності. На нараді в Москві О. Корейський підтвердив, що Тим­часовий уряд відмовився від будь-яких "посягань на приватну власність окремих громадян і станів". А міністерство юстиції навіть намітило підготувати законопроект про відшкодування збитків, заподіяних приватним особам під час революції. Помилкою Тимча­сового уряду було те, що він, по суті, нічого не зробив, щоб наділити трудящих власністю. Досить згадати, що селянство при Тимчасовому уряді так і не одержало землі. Розв'язання аграрного питання зачепило б інтереси великих землевласників.

У березні 1917 р. на I Всеросійському торговельно-промисло­вому з'їзді було сформульовано ряд програмних вимог, яких мав додержуватися Тимчасовий уряд у своїй законодавчій діяльності, зокрема створення сприятливих умов для приватного підприєм­ництва, залучення іноземного та вітчизняного капіталів у промис­ловість. Монополістична буржуазія вимагала якнайскоріше створи­ти торговсльно-промислові палати як органи її представництва.

Ці вимоги були схвалені Тимчасовим урядом. Він здійснив реформу акціонерного законодавства, побудовану "на принципах, що забезпечують цілковиту свободу приватної ініціативи у справі акціонерного засновництва", та перетворив біржові комітети у тор­гово-промислові палати. 20 березня Тимчасовий уряд прийняв на захист права власності постанову "Про кооперативні товариства та їх спілки".

Зловживаючи правом приватної власності, монополії одержу­вали колосальні прибутки. Так, синдикат "Продамет", що діяв в Україні, штучно придержував випуск металу, щоб тримати ринкову ціну на найвищому рівні та одержати якомога більше прибутків. Аналогічно діяв синдикат "Продвугілля". У зв'язку із зловживання­ми проти його хазяїв ще у 1915 p. було порушено кримінальну справу, проте її швидко закрили "за відсутністю доказів". Тимчасо­вий уряд, замість того щоб терміново прийняти антимонопольний закон, видав промисловцям Донбасу позику в 20 млн. крб. "на зміцнення оборотних коштів" та 3 млн. крб. "на устаткування", Використовуючи практично нічим не обмежене право приватної власності на шкоду трудящим, власники підприємств нерідко вда­валися до локаутів. Наприклад, у травні 1917 р. в Україні було зупинено 108 заводів, у червні — 125, а в липні — 206. Протягом тільки одного жовтневого тижня було закрито близько 200 шахт. Це була помилкова політика, котра за тих умов сприяла посиленню впливу більшовицьких ліворадикальних сил.

В інтересах збереження і зміцнення капіталістичного ладу Тимчасовий уряд під тиском господарської розрухи та революцій­них сил був змушений здійснити державне регулювання економіки, в кінцевому підсумку прийнятне для буржуазії, шляхом утворення комітетів і нарад по окремим галузям промисловості. У складі уряду було утворено міністерство торгівлі та промисловості. Поряд з традиційними методами регулювання капіталістичного господарст­ва встановлювалося примусове укладання договорів та регулювання їх основних умов, централізований розподіл стратегічної сировини та матеріалів, зосередження частини товарів у монопольному роз­порядженні держави, регулювання цін, примусове картелювання і синдикування капіталістичних підприємств, різноманітні форми контролю за ними та ін. З формально-юридичної точки зору це призводило до посилення адміністративно-правових методів за ра­хунок цивільно-правових. Проте монополістична буржуазія не до­пускала й гадки про встановлення особливих органів фінансового та адміністративного контролю за окремими підприємствами. З приводу примусового синдикування в урядовій декларації зазнача­лося, що "здійснюватимуться заходи розумного об'єднання окре­мих приватних підприємств з можливою участю в цих об'єднаннях казначейства". Це положення захоплення в колах буржуазії не викликало, вона навіть вимагала від уряду усунути всі законодавчіи обмеження добровільних синдикатських угод. Урядове рішення про регулятивне втручання держави в сферу встановлення твердих цін, розподілу продуктів між різними верствами населення, втручання у певних випадках у виробництво, не одержавши підтримки, зазнало краху. Так, під тиском торгово-промислової верхівки, обуржуазне-них поміщиків. Тимчасовий уряд, незважаючи на голод в країні, по суті, відмовився навіть від встановлення хлібної монополії та твер­дих цін на хліб. У серпні 1917 p. уряд підвищив ціни на хліб удвічі. Усі ці акти, як і інші акти Тимчасового уряду, поширювалися і на Україну.

Водночас буржуазія виступала проти робітничого контролю за виробництвом і розподілом продуктів. У цьому питанні вона одер­жувала постійну підтримку Тимчасового уряду.

Формальні обмеження права приватної власності, пов'язані з регулюванням капіталістичного господарювання в умовах війни, а також окремі випадки безпосередньої участі імперіалістичної дер­жави у господарському житті країни, юристи та політики намагали­ся видати за зміну самої суті капіталістичного господарства. Вони назвали капіталістичне господарство воєнного часу "державним" або "воєнним соціалізмом". У дійсності ж це господарство являло собою воєнно-державний монополістичний капіталізм.

1.4. Боротьба за національно-державне відродження України.

Утворення Центральної Ради

Лютнева революція створила сприятливі умови для розвитку національно-визвольного руху пригноблених народів Росії. Головною перешкодою на шляху розв'язання національного питання, як уже зазначалось, була політична діяльність Тимчасового уряду. Він, хоча і заявив у декларації від 3 березня 1917 р. про скасування усіх національних обмежень, насправді ж продовжував шовіністичну політику.

З перших днів національно-демократичної революції сталося згуртування національних сил в Україні, і виникнення загально­українського громадсько-політичного центру, покликаного очоли­ти масовий народний рух, — Української Центральної Ради. З часом Рада мала скликати український парламент і створити відповідальний перед ним уряд. Національний центр був започаткований Товариством українських поступовців (ТУП). Його політичним іде­алом була автономія України в складі перебудованої на федератив­них засадах Російської держави. На співпрацю з поступовцями погодилися й українські соціалісти. До Центральної Ради увійшли також представники православного духовенства, культурно-освіт­ніх, кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і гуртків, представники наукових товариств (Українського наукового товариства, Товариства українських техніків та агроно­мів, Українського педагогічного товариства та ін.).

3 березня вважається офіційною датою заснування Центральної Ради і початком її історії.

4 березня Центральна Рада телеграмою повідомила Е.Львова і ОКеренського про своє утворення. У телеграмі висловлювалася надія на те, що "у вільній Росії задоволене буде всі законні права українського народу".

Офіційне діловодство Ради розпочалося 9 березня, коли обгово­рювалися питання про виготовлення печатки Центральної Ради, пе­редачу останній будинку Педагогічного музею (тепер — Київський міський будинок учителя), утворення агітаційної школи та ін.

Центральна Рада виникла на революційній хвилі народного піднесення як організація, котра ставила перед собою завдання перебудови суспільного ладу, виходячи з невід'ємного права украї­нського народу на самовизначення і відродження багатовікової державної традиції.

Головою Ради було обрано видатного історика і громадського діяча М. Гру шевського — лідера ТУП. Незабаром М.Грушевський приєднався до українських есерів. На чолі Ради стояли також В.Винниченко, С.Петлюра, С.Єфремов та ін. Визначальна роль у Центральній Раді належала українським соціал-демократам, які мали соціалістичну орієнтацію, розраховану на віддалену перспек­тиву. Найближчим же часом вони прагнули до того, щоб добитися від Тимчасового уряду широкої автономії для України у складі Російської федеративної республіки.

Зміст національно-територіальної автономії М.Грушевський розкрив на прикладі "українських земель Російської держави, які прагнуть до того, щоб з них була утворена одна національна тери­торія". Вона "має вершити у себе вдома будь-які свої справи — економічні, культурні, політичні, утримувати своє військо, розпо­ряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати свое законодавство, адміністрацію

і суд".

19 березня у Києві відбулася стотисячна маніфестація, яка завершилася ухвалою резолюції про доручення Центральній Раді вступити у прямі переговори з Тимчасовим урядом щодо зазначе­них проблем.

Протягом усього березня лідери Центральної Ради напружено працювали над скликанням з'їзду, який одержав назву "Всеукраїн­ський Національний Конгрес". В.Винниченко писав про скликання Конгресу як про перший крок по шляху організації державності. Конгрес відбувся 5—7 квітня. Крім 900 делегатів від демократичних організацій України у роботі Конгресу брали участь запрошені представники від Петрограда, Москви, Криму та Холмщини (Поль­ща). Було виголошено ряд важливих доповідей, як, наприклад, "Державне право і федеративні змагання України" (Дорошенко), "Федералізм та домагання російської демократичної республіки" (Шульгін), "Права національних меншин та їх забезпечення" (Матушевський), "Про спроби створення автономного ладу на Україні" (Крижанівський) та ін. У документах, ухвалених Конгресом, визна­чалися такі основні цілі українського національного руху: широка національно-територіальна автономія України та інших регіонів країни у складі Російської федеративної демократичної республіки;

забезпечення економічних, політичних та інших прав національних меншин, які проживають в Україні; допуск представників України до участі в майбутніх переговорах з Німеччиною; встановлення правового статусу для українців, які проживають в інших губерніях Росії. Конгрес доручив Центральній Раді організувати крайові Ради та поступово встановити українську владу на місцях. Важливим рішенням було також те, що кордони автономних республік мали бути визначені на підставі етнографічного принципу. Серед органі­заційних питань, які вирішив Конгрес, було обрання депутатів Центральної Ради, у тому числі й до виконкому. Головою Ради став М.Грушевський, його заступниками в Раді — В.Винниченко і С.Єфремов, у виконкомі — Ф. Крижанівський і Д.Антонович.

Таким чином. Конгресом були оформлені ідеологічні та орга­нізаційні основи руху, перш за все, в питаннях національно-державного будівництва як альтернативна політична сила існуючої в Україні фінансової та промислової буржуазії, з одного боку, а з другого — тієї частини пролетаріату, яку очолювала більшовицька партія. Лідери Центральної Ради використали могутнє патріотичне піднесення українського народу, підхопивши його загальнодемок­ратичні вимоги щодо усунення будь-яких обмежень української мови та культури в суспільно-політичному житті.

Відправною точкою організаційної роботи Центральної Ради є рішення Національного Конгресу, згідно з яким Центральна Рада мала розвиватися саме як національний парламент. Поступово розпочали свою діяльність президія та постійні комісії Центральної Ради, почало формуватися те, що називають апаратом, з'явилися певні кошти, хоча фінансові труднощі увесь час тяжіли над Цент­ральною Радою. Бракувало ще одного дуже важливого елемента — правової основи, на якій грунтувалася б її діяльність. Проте і ця проблема була розв'язана. Уже в резолюціях Національного Конг­ресу Центральній Раді доручалося створити комітет для розробки статуту автономної України. Першим узагальнюючим документом, який мав регламентувати діяльність Центральної Ради, став "Наказ Українській Центральній Раді" від 5 травня 1917 p. Він юридичне закріпив існуючий порядок, визначивши повноваження і механізм функціонування загальних зборів Центральної Ради та її Комітету (згодом Малої Ради), комісій, секретарств та інших органів. Отже, досить швидко Центральна Рада практично завершила перший етап своєї організаційної діяльності, а її вплив зріс настільки, що М.Гру-шевський визнав за можливе говорити про "Тимчасовий Українсь­кий уряд".

Тимчасовий уряд Росії, проте, не поспішав задовольняти ви­могу політичної автономії України, хоча в цей період його контакти з Центральною Радою активізувалися як на особистому, так і на офіційному рівні (перша офіційна зустріч відбулася у другій поло­вині травня під час перебування О.Керенського у Києві). У зв'язку з цим Рада, яка була виразником інтересів народних мас, наполег­ливо розширювала соціальну базу, залучаючи на свій бік різні верстви населення.

Для зміцнення позицій Центральної Ради досить важливе значення мала підтримка її з боку скликаних у Києві у травні 1917 p. всеукраїнських з'їздів: військового, селянського і робітни­чого. Залученню в русло політики Центральної Ради нових соціаль­них груп, перш за все на місцях, сприяло також утворення губерн­ських, повітових та міських "українських рад" (вони діяли на Полтавщині, Чернігівщині, Слобожанщині, Волині, у Києві). Вели­ке значення мав і Всеукраїнський військовий з'їзд, на який з'їхало близько 700 делегатів. Адже доля революції значною мірою залежа­ла від позиції армії і флоту. З'їзд ухвалив рішення про українізацію армії. Із солдат запасу — українців був сформований Перший полк імені Богдана Хмельницького.

До літа 1917 p. відносини Центральної Ради з Тимчасовим урядом все більше загострювалися, що зумовлювалося перш за все політичною лінією загальноросійської влади.

1 червня розпочався новий період у політичній історії Центра­льної Ради. В цей день Тимчасовий уряд офіційно дав негативну відповідь на вимоги Ради. Прагнучи закріпити за собою на майбут­нє керівництво національним рухом та враховуючи революційні настрої широких мас. Центральна Рада (її виконком) 10 червня прийняла свій перший Універсал — державний правовий документ у формі звернення до населення. Він був оголошений В.Винничен-ком на П Військовому з'їзді. В Універсалі проголошувалася суве­ренність українського народу на своїй землі. Принципово новим було положення про відмову передавати будь-які кошти, в тому числі й податки, в центральну (тобто російську) державну скарбни­цю, а також про впровадження спеціального податку — на "рідну справу", тобто на потреби України.

В.Винниченко назвав універсали Центральної Ради" першими виразними словами української державності", і це можна вважати точною їх характеристикою, причому не тільки політичною, а й правовою.

М.Грушевський пояснював, чому було обрано саме цей тер­мін: "Магічне слово "універсал", несподівано винесене на поверх­ню демократичного селянського соціалістичного руху, давало задо­волення всім, хто прагнув демонстрації української суверенності. Це слово ставило в порядок денний спомин української державно­сті колишньої гетьманщини".

Тоді ж, перебуваючи в зеніті популярності після проголошен­ня І Універсалу, лідери Центральної Ради одразу ж приступили до організації роботи над проектом Української Конституції, або ж "Статуту автономної України", як вона тоді називалася.

Проголошення в І Універсалі автономії України означало крах національної політики Тимчасового уряду, який хотів, але був Неспроможний здійснювати традиційну великодержавну шовіністи­чну політику, не міг зупинити наростаючий національний рух. Саме непоступлива позиція Тимчасового уряду і стала рішучим поштов­хом перетворення Центральної Ради з "національно-політичного центру" в орган національної державності. Центральна Рада виявила себе у І Універсалі як влада, встановлена українським народом, здатна управляти ним, тому її постанови та накази підлягали обо­в'язковому виконанню українською спільнотою.

28 червня було засновано Генеральний Секретаріат Українсь­кої Центральної Ради — інститут, що мав за мету реалізувати закріплені в І Універсалі тези. Це не був уряд у звичайному розу­мінні слова. "Центральна Рада не хотіла гратися бучними словами, для яких ще не було реальних, дійсних передумов. Але це була Рада Міністрів для української, свідомо організованої демократії. Це був Уряд для тих, хто почував над собою примус законів духу, а не законів фізичної сили . Генеральний Секретаріат у тому періоді свого існування не мав ніякої влади, яку має звичайне Правитель­ство . Але сотні тисяч українців, які були в армії, готові були на найбільші жертви за одним його словом. Генеральний Секретаріат не міг ні поставити, ні скинути ані одного урядовця, не міг ні одній адміністративній інстанції дати розпорядження чи наказу. Але ті українці, які були в інституціях і на посадах урядовців, накази Генерального Секретаріату ставили вище за накази уряду". Неви­падково голова Генерального Секретаріату В.Винниченко писав про його утворення як про організацію "морально-правової влади".

В.Винниченко (укр. с.-д.) взяв на себе також обов'язки гене­рального секретаря внутрішніх справ. Генеральним писарем став П.Христюк (укр. с.-д.), генеральним секретарем фінансових справ

— Х.Барановський (б. п.), генеральним секретарем міжнаціональ­них справ — С.Єфремов (ТУП), генеральним секретарем військових справ — С.Петлюра (укр. с.-д.), генеральним секретарем земельних справ — Б.Мартос (укр. с.-д.), генеральним секретарем судових справ — В.Садовський (укр. с.-д.), генеральним секретарем харчо­вих справ — М.Стасюк (укр. с.-р.), генеральним секретарем освіти — І.Стещенко (укр. с.-д.).

З багатьох питань Генеральним Секретаріатом приймалися різні акти. Серед них особливо виділяється Декларація від 27 черв­ня 1917 p., де значилося, що "Центральна Рада досягла в своїй національно-політичній діяльності серйозного, відповідального мо­менту. З виконавчого органу об'єднаних партійних і громадських груп, яким вона була в початку революції, вона стала найвищим і не тільки виконавчим, але й законодавчим органом усього органі­зованого українського народу". Рада вступила "в ту зону, де стира­ються межі двох влад — моральної й публічно-правової". Проте, говорилося в Декларації, процес перетворення моральної влади в публічно-правову, повноважну, з усіма властивими їй компетенціями, функціями й апаратами ще не закінчився. "У тому-то утворен­ня Генерального Секретаріату було необхідним щаблем розвитку . представницького органу. Тому-то інститут Генерального Секрета­ріату має охоплювати всі потреби українського народу". В Декла­рації визначалися в загальних рисах повноваження усіх секретарств, говорилося про головні напрями діяльності Центральної Ради та Генерального Секретаріату.

На початку липня пленум Центральної Ради ухвалив рішення, згідно із яким "УЦР, як орган української революційної демократії, складається, головним чином, з Рад робітничих, селянських і сол­датських депутатів; цей склад поповнюється представництвом від губерній, великих міст і колоній". До складу Центральної Ради входили: від Ради селянських депутатів — 212 осіб, Ради солдатсь­ких депутатів — 132, Ради робітничих депутатів — 100, Генерально­го Військового комітету — 27, учительської спілки, кооператорів і студентства — по 5 осіб, духівництва — 1, губерній — 52, великих міст — 23, колоній — 6 осіб. Було ухвалене й спеціальне рішення про обов'язкове представництво в Раді національних меншин.

Проте Тимчасовий уряд продовжував чинити перешкоди від­родженню української державності. Лідери Центральної Ради після переговорів з петроградськими міністрами, які прибули до Києва, змушені були в питанні про автономію України тимчасово піти на поступки. У виданому 3 липня 1917 p. II Універсалі, виходячи з угоди з Тимчасовим урядом. Центральна Рада відмовлялася від автономії України до скликання всеросійських Установчих збо­рів. Зі свого боку, Тимчасовий уряд погодився визнати своїм крайовим органом утворений Центральною Радою уряд — Генера­льний Секретаріат. Підзвітний був Генеральний Секретаріат і Ма­лій Раді — комітету, створеному Центральною Радою для операти­вного вирішення найважливіших питань. До Ті складу увійшли також представники неукраїнського населення.

29 липня Мала Рада затвердила "Статут Генерального Секре­таріату" — першу, за словами М.Грушевського, Конституцію Укра­їни. "Вищим органом управління на Україні, — говорилося в Статуті, — є Генеральний Секретаріат У.Ц.Р., який формується Ц.Р., відповідає перед нею й затверджується Тимчасовим урядом". До складу Генерального Секретаріату входило 14 генеральних сек­ретарів. Статут надавав Генеральному Секретаріату право заміщати всі урядові посади в Україні, коли вони не виборні, усі урядові органи віддавав під його "юрисдикцію". Крім того, відповідно до Статуту Генеральний Секретаріат мав передавати "на санкцію Ти­мчасового уряду ті законопроекти, які розглянула й ухвалила Цен­тральна Рада". Так само він надсилав на затвердження Тимчасово­му уряду "фінансові обрахунки потреби України". Статут також визначав відносини між Генеральним Секретаріатом і комітетом Центральної Ради, порядок, законодавчі процедури та інші питан­ня.

Щоправда, в такому вигляді "перша Конституція України" проіснувала недовго. Після кривавих липневих подій в Петрограді ситуація змінилася, і, як зазначав М.Грушевський, спад революцій­ної хвилі і нахил вправо був очевидний. Статут перетворився на Інструкцію Тимчасового уряду Генеральному Секретаріату від 4 серпня. Ця Інструкція істотно обмежувала повноваження Генераль­ного Секретаріату як територіальне (його юрисдикція поширювала­ся на п'ять губерній: Київську, Подільську. Полтавську; Волинську та Чернігівську), так і функціонально (замість 14 генеральних сек­ретарів залишалося тільки 9). Інструкція була актом, виданим Тим­часовим урядом без погодження з українською стороною. Однак, незважаючи на це, Центральна Рада погодилась з Інструкцією, хоча в своїй резолюції від 22 серпня наголосила, що вона "цілком не відповідає потребам ні тільки українського народу, а й національ­них меншостей, які живуть на Україні". Інструкція була прямим запереченням принципів, на яких грунтувався Статут.

Центральна Рада вступила у етап свого розвитку (тривав до кінця жовтня), для якого характерним було прагнення лідерів укра­їнського національного руху наповнити конкретним змістом діяль­ність раніш утворених інститутів. Так, наприклад, Генеральний Секретаріат, здійснивши понад ЗО засідань, розглянув на них бли­зько 100 конкретних питань зовнішнього та внутрішнього життя України. Серед них слід відмітити підготовку проекту постанови пленуму Центральної Ради про введення українського прогресив­но-прибуткового оподаткування у розмірі 25% загальноросійського прибуткового податку, поземельного податку по 10 коп. з десятини та одночасного оподаткування робітників і службовців у розмірі 25% одноденного заробітку. Проблема фінансів була однією з голо­вних для Центральної Ради як державної структури України. Генеральний Секретаріат розглянув також проблеми судоуст­рою. Він вважав необхідним, "щоб апарати суду було краще прис­тосовано до місцевого населення відповідно до нових форм життя на Україні, а для цього потрібне затвердження секретарства судових справ". Увага приділялася й військовій справі. У постанові Генерально­го Секретаріату говорилося: "Організація військових частин іде безу­пинно. Вона стала позитивним фактором як в справі оборони на фронті, так і в справі охорони революції в державі. Генеральний Секретаріат, маючи на меті надати якомога більшої планомірності у формуванні українських військових частин, визнає для цього необхі­дним затвердження Секретарства військових справ. Визнаючи верхо­вне командування за воєнним міністерством Росії, Генеральний Секретаріат в той же час вважає, що секретарству військових справ мусить бути надано компетенцію і відповідні права в сфері організації формування українських військових частин".

Генеральний Секретаріат знову розробив і 12 жовтня 1917 p. прийняв Декларацію, яка уточнювала компетенцію кожного секре­тарства та всього Секретаріату в цілому. ентральна Рада робила спроби поширити свій політичний вплив на аналогічні за характером і спрямованістю рухи інших "недержавних" народів, які проживали на окраїнах колишньої ім­перії. Помітною подією у цьому плані став "З'їзд народів", який відбувся у Києві 21—28 вересня. Наприкінці серпня відбувся корніловський заколот. 29 серпня Центральна Рада рішуче відгукнулась на нього. Вона запропонувала через Генеральний військовий комітет українським частинам і ор­ганізаціям не виконувати наказів Корнілова. той же час поглиблювався конфлікт Центральної Ради з Тимчасовим урядом. У третій декаді жовтня на інформацію про те, що у Києві розгорнулася практична підготовка до скликання Украї­нських Установчих зборів, Тимчасовий уряд зреагував істерично. Міністр юстиції П.Малянтович наказав прокуророві Київської судо­вої палати негайно розпочати слідство з метою притягнення В.Вин-ниченка та інших генеральних секретарів до кримінальної відповіда­льності. Але 25 жовтня Тимчасовий уряд перестав існувати. ким чином, період історії держави і права України, який розпочався перемогою Лютневої революції та завершився подіями, що безпосередньо передували жовтневому збройному повстанню в Петрограді, являє собою час, коли в Україні в умовах демократичних процесів, які розвивалися під впливом перемоги революції розгорнулася боротьба за відродження національної державності та йшло формування демократичних суспільно-політичних структур головною з яких стала утворена легітимним шляхом Центральна Рада — перший український парламент, а також урядовий орган — Генеральний Секретаріат. Цим державним структурам доводилося діяти у складних умовах встановлення в Україні влади Тимчасового уряду, його місцевих органів та законодавства. ісля жовтневого збройного повстання у Петрограді влада Тимчасового уряду була ліквідована і встановилася пролетарська диктатура. Враховуючи ці обставини, Центральна Рада проголосила створення Української Народної Республіки, а згодом й її незалеж­ність від більшовицької Росії.

2. УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ.

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД І ПРАВО УНР

2.1. Організація центральної влади

Події у Петрограді вітала пробільшовицьки настроєна частина трудящих України, однак переважна більшість її народних мас підтримувала політику партій, які входили до складу Центральної Ради, — партій соціальних реформ і національного відродження. Тому перехід в Україні влади до Рад більшовикам вдалося здійснити лише в пролетарському Донбасі. В більшості ж районів України події розвивалися інакше. Особливо напружене становище склало­ся у Києві. Одержавши повідомлення про повалення Тимчасового уряду, керівництво Центральної Ради прийняло резолюцію, в якій засуд­жувалось збройне повстання у Петрограді. Не маючи підстав захи­щати Тимчасовий уряд, українські партії все ж таки висловилися проти переходу влади до Рад робітничих і солдатських депутатів, бо вони не представляли всієї революційної демократії.

Центральна Рада вважала, що в такій ситуації можливий єди­ний вихід, щоб вона стала дійсною, фактичною, крайовою владою, — це утворення Української Народної Республіки. 7 листопада 1917 p. був оголошений текст Універсалу Центральної Ради. "Віднині Україна стає Українською Народною Республікою . — говорилося в Універсалі.— Ми твердо станемо на нашій землі, щоби силами нашими помогти всій Росії, щоб вся республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів".

М.Грушевський наголошував: на тому, що подібна "широка автономія об'єктивно дає початок "її перетворенню у "повну держа­ву '. І вже через два місяці після проголошення УНР на весь голос заявила, що вона є "повною державою": 22 січня IV Універсал Центральної Ради сповістив, що "віднині Українська Народна Рес­публіка стає самостійною, не від кого не залежною державою". Зрозуміло, були й інші чинники (конфлікт з Раднаркомом, пробле­ми міжнародного визнання), що зумовили рішучий поворот до повної незалежності, однак, з точки зору еволюції "чистих" держа­вних форм, цей шлях є закономірним.

З цього часу досить активно відбувається процес формування і удосконалення державного ладу УНР.

Особливе місце в структурі вищих органів УНР займала Центральна Рада. 'У III Універсалі міститься конструкція, згідно з якою Центральна Рада поставлена українським народом "разом з братніми народами України . бере­гти права, здобуті боротьбою", а в IV Універсалі сказано: "Ми, Українська Центральна Рада, представниця робочого народу — селян, робітників і солдатів".

У деклараціях Генерального Секретаріату вживаються правові означення Центральної Ради: "законодавчий орган", "представницький орган", нарешті, "революційний, демократичний парла­мент".

Проте, не зважаючи на всі ознаки парламенту, Центральна Рада мала свою певну специфіку.

По-перше, від самого початку в основоположних документах Центральної Ради постійно декларувалося, що вона є тимчасовим органом, який має припинити свою діяльність, після скликання Всеукраїнських Установчих зборів. По-друге, Центральна Рада фор­мувалася не шляхом загальних виборів, а на основі делегування до її складу представників різних демократичних громадських організацій.

Прагнучи у питаннях державного будівництва спиратися на всі соціальні верстви населення України, Центральна Рада намагалася розширити свою соціальну базу. Саме з цією метою на початок грудня 1917 р. був спланований і Всеукраїнський з'їзд Рад робітни­чих, селянських та солдатських депутатів. За нормами представни­цтва депутати з'їзду мали представляти усі українські землі.

Свої наміри щодо цього з'їзду мали і більшовики України. Вони намагалися шляхом переобрання складу Центральної Ради перетворити її на зразок російського ЦВК.

Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селянських та солдатсь­ких депутатів розпочав свою роботу 4 грудня 1917 р. у Києві. На нього прибуло понад 2000 депутатів, переважно селян, серед яких більшовики складали трохи більше 100 чоловік. Зрозуміло, що при такому співвідношенні сил з'їзд висловив повну довіру і підтримку Центральній Раді та Генеральному Секретаріату. В резолюції з'їзду, зокрема, говорилося: "З проголошенням Третього Універсалу Цен­тральна Рада стала на шлях широких соціальних і політичних реформ і приступила до скликання Українських Установчих зборів, яким єдино Центральна Рада може передати усю повноту влади в Україні . З'їзд вважає переобрання Центральної Ради несвоєчас­ним і недоцільним".

Більшовики були змушені залишити з'їзд і переїхати до Хар­кова, де провели свій окремий з'їзд.

Незважаючи на всі свої зусилля, лідери Центральної Ради не змогли швидко добитися повноцінного територіального представ­ництва, хоча це питання не сходило з порядку денного практично до останньої хвилини існування Центральної Ради. Підсумок про­блем представництва підбивався 20 березня 1918 р. На засіданні Малої Ради виступив М.Грушевський. Він нагадав, що склад Центральної Ради поповнився новими організаціями українських мас, які одна за одною виходили на політичну арену. Центральна Рада прагнула якнайскоріше передати своє місце представництву, утво­реному на підставі виборчого права української землі.

Приймалися окремі акти, що визначали правові засади діяльно­сті Центральної Ради. Зокрема, 25 листопада 1917 p. було схвалено закон про утримання Центральної Ради за державний кошт, 16 квітня 1918 р, — закон про недоторканість членів Центральної Ради, тобто вони користувались такими ж правами, як і "класичний" парламент. 9 квітня Центральна Рада затвердила закон про право безмитного придбання книжок та інших видань бібліотекою Центральної Ради.

Функції українського уряду виконував Генеральний Секрета­ріат. Після оголошення IV Універсалу Генеральний Секретаріат перетворився на Раду Народних Міністрів.

Уже після утворення УНР український уряд пережив чимало криз, зумовлених різними факторами, і в результаті за часів Цент­ральної Ради його склад мав такий вигляд: голова міністрів — Голубович (укр. с.-р.); міністри: внутрішніх справ — Ткаченко (укр. с.-д.); військових і морських справ — Жуковський (укр. с.-р.); судових — Шелухін (укр. с.-ф.); земельних — Ковалевський (укр. с.-р.); харчових — Коліух (укр. с.-д.); праці — Михайлів (укр. с.-д.); пошт і телеграфів — Сидоренко (с. сам.); залізничних шляхів — Сокович (укр. с.-р.), фінансів — Перепелиця (укр. с.-р.); просвіти — Прокопович (с.-ф.); торгівлі й промислу — Фещенко-Чоповський (с.-ф.); державний секретар закордонних справ — — Любинський (укр. с.-р.); державний контролер — Лотоцький (с.-ф.).

Перед українським урядом постали ті ж самі проблеми, що й перед Центральною Радою. Це були соціально-економічні пробле­ми і проблеми державотворення.

У галузі державотворення після проголошення УНР на пер­ший план постає проблема, яка полягала в прагненні розділити "сфери впливу" між Генеральним Секретаріатом і самою Централь­ною Радою, хоча вона так і не дістала свого розв'язання. В резуль­таті сталося так, що Центральна Рада як законодавчий орган і Генеральний Секретаріат як орган виконавчий займалися одними й тими ж самими питаннями, по яких приймались то постанови, то закони. Наприклад, протягом грудня 1917 р. і Центральна Рада, і Генеральний Секретаріат зверталися до проблеми ціноутворення. На жаль, навіть конституція УНР не вирішила цієї проблеми.

Однак за тих умов українській справі значно більшої шкоди завдавало не протистояння "гілок влади", а партійні чвари й супе­речки між політичними силами, які реально впливали на державне будівництво.

Центральна Рада все ж таки зробила важливий крок в напрямі формування державного механізму, ухваливши 25 листопада 1917 р. закон про порядок видання нових законів, відповідно до якого залишалися "в силі до прийдучих змін законодавчим порядком усі державні уряди і установи, які зоставалися на території Української Народної Республіки по день 7 листопада 1917. p.". Цей акт факти­чно заклав правові основи державного будівництва, Видані ще до жовтневого перевороту універсали й декларації мали здебільшого політичний і пропагандистський характер та були розраховані на тривалий переговорний процес з російським центром щодо кожно­го генерального секретаря, кожного конкретного повноваження. Проте жовтневі події в Петрограді докорінно змінили ситуацію і поставили Центральну Раду перед необхідністю терміново будувати державу в повному обсязі.

Як відомо, в аналогічній ситуації більшовики ламали стару державну машину. Лідери Центральної Ради, навпаки, прагнули пристосувати її до потреб національного самовизначення. Наприк­лад, відповідно до спеціального закону, ухваленого Центральною Радою 9 грудня 1917р., функції Головної скарбниці та Українсько­го Державного Банку виконували Київська губернська скарбниця та Київська контора Держбанку.

Варто звернути увагу й на таку деталь. Одні інституції почина­ли діяти ще до того, як відповідним чином "легалізувалися". Так, посада Генерального контролера існувала ще в першому складі Генерального Секретаріату, однак 23 березня 1918 р. його канцеля­рія подає на розгляд Центральної Ради проект закону "Про тимча­сову організацію державного контролю". Створення ж деяких ін­ших, навпаки, декларувалося значно раніше, ніж до них доходили руки. Ще в жовтні 1917 р. Декларація Генерального Секретаріату передбачила організацію економічного комітету. Однак ця ідея стала реалізуватися лише в останній місяць існування Центральної Ради, коли 31 березня 1918 р. до неї надійшов проект закону "Про вищу економічну раду УНР".

2.2. Організація місцевої влади

Її загальні принципи вперше окре­слив ще до утворення УНР М.Грушевський, який розробив таку схему: "Щоб не було ніякої тісноти від власті людям, щоб вона не коверзувала людьми, не накидала їм своєї волі, не має бути іншої власті, тільки з вибору народнього!"

В 1 Універсалі з цього приводу зазначалось таке: "Кожне село, кожна волость, кожна управа повітова чи земська, яка стоїть за інтереси українського народу, повинна мати найтісніші організаційні зносини з Центральною Радою. Там, де через якісь причини влада зосталась у руках людей, ворожих до українства, приписуємо нашим громадянам провести широку, дужу організацію та освідомлення народу, й тоді перевибрати адміністрацію".

У III Універсалі також йшлося про проблеми місцевого само­врядування: "Генеральному Секретарству внутрішніх справ припи­суємо: вжити всіх заходів до закріплення й поширення прав місце­вого самоврядування, що являються органами найвищої адмініст­ративної влади на місцях".

Як бачимо. Центральна Рада намагалася об'єднати два момен­та. З одного боку, домінує ідея надання органам місцевого самов­рядування широких прав і повноважень, а з другого — визначення меж цих повноважень з покладенням керівництва всією системою самоврядування в масштабах країни на Генеральне секретарство внутрішніх справ. Та не тільки й не стільки ця, до певної міри теоретична дилема, заважала нормальному формуванню місцевої адміністрації й самоврядуванню. Три основні проблеми, зрештою, визначили долю цього процесу. По-перше, невизначеність самої системи інституцій, які мали закласти фундамент місцевої влади. Поряд з органами місцевого самоврядування, більшість з яких перейшла в спадщину ще від Російської держави, діяли губернські і повітові комісари Центральної Ради та згадані в III Універсалі "органи революційної демократії". Всі вони функціонували за вла­сним розсудом без механізму взаємодії й точного розмежування "сфер впливу". Навпаки — деякі найважливіші питання взагалі вилучалися з їх компетенції, що в свою чергу призводило до утво­рення нових органів.

Універсал зобов'язав "правительство додати до помочі місце­вим самоврядуванням ради робітничо-селянських і солдатських депутатів, вибраних з місцевих людей", тобто з'явилася, точніше — легалізувалася, ще одна ланка, оскільки Ради не припиняли своєї діяльності. Справді, їх не можна було ігнорувати, і IV Універсал визнав цей факт, але конкретно "не вписав" їх в існуючу структуру місцевих органів.

На початку березня Центральна Рада затвердила новий адмі­ністративно-територіальний поділ України, поділивши її на трид­цять земель. Отже, організація місцевої влади мала відповідати новим умовам, але Центральна Рада не встигла це здійснити.

По-друге, органи місцевого самоврядування і місцева держав­на адміністрація не мали ресурсів для здійснення своїх повнова­жень і реального впливу на місцеве життя.

По-третє, відсутність належної правової бази; законодавство в цій сфері обмежувалося переважно загальними, здебільшого декла­ративними нормами, що містилися в універсалах Центральної Ради і деклараціях її Генерального Секретаріату. Правовий статус комі­сарів Центральної Ради фактично визначався положенням, прий­нятим ще Тимчасовим урядом для своїх представників. В Україні розроблявся закон про утворення нових органів влади на місцях, однак до цього проекту, за свідченням П.Христюка, "було тільки приступлено".

Наприкінці січня 1918 p. Центральна Рада нарешті ухвалила довгожданий земельний закон, в якому робиться спроба якось врегулювати відносини між численними органами, що здійснювали владні повноваження на місцях. "Верховне порядкування всіма землями з їх водами, надземними і підземними багатствами, — зазначалось у ст. 4 закону, — належить до скликання Українських Установчих зборів Українській Центральній Раді. Порядкування в межах цього закону належить: землями міського користування .— органам міського самоврядування; іншими — сільським громадам, волосним, повітовим і губернським земельним комітетам в межах їх компетенції". Ця спроба так і не одержала свого завершення.

Правова невизначеність зберігалася до останнього дня існу­вання Центральної Ради, коли, нарешті, конституція УНР, прийня­та 29 квітня 1918 p., не звела все до спільного знаменника. У ст. 5 говорилося: "Не порушуючи єдиної своєї власті, УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування, додержуючи принципу децентралізації".

Крім цієї загальної норми, до конституції увійшло ще дві статті, які визначали відносини суб'єктів самоврядування з держав­ною адміністрацією. Так, Радам і Управам громад, волостей і земель "належить єдина безпосередня місцева вдасть. Міністри УНР тіль­ки контролюють їх діяльність, безпосередньо і через визначених урядовців, не втручаючись до справ, тим Радам і Управам призна­чених, а всякі спори в цих справах рішає Суд Української Народної Республіки". Що ж до самої Ради Народних Міністрів, то до її компетенції входили лише ті питання, які "зістаються поза межами установ місцевої самоуправи або дотикають цілої УНР", причому Рада Народних Міністрів не може "порушувати законом установле­них компетенцій" органів місцевого самоврядування.

2.3 Законодавча діяльність Центральної Ради

Проголошення У HP докорінно змінило орієнтири в обстановці, коли молода держава опинилася віч-на-віч з проблемою невідкладного законодавчого регулювання найважливіших проблем життя країни.

25 листопада Центральна Рада ухвалила закон про порядок видання законів, згідно з яким "до сформування Федеративної Російської республіки і утворення її конституції виключне й непо­дільне право видавати закони для Української Народної Республіки належить Центральній Раді", а "право видавати розпорядження в обсягу урядування на основі законів належить Генеральним Секре­тарям Української Народної Республіки". Разом з тим цей закон не підтвердив дію "всіх законів і постанов", які мали чинність на території У HP до 27 жовтня (тобто російського законодавства) і не були скасовані Універсалами, законами і постановами Центральної Ради й Генерального Секретаріату. Водночас розпочався процес формування власної правової системи.

В галузі державного будівництва найбільш вагомим з огляду на стратегічні завдання Центральної Ради став закон "Про вибори до Установчих зборів Української Народної Республіки". Це був най­більший за обсягом закон, прийнятий Центральною Радою, 183 статті якого детально регламентували порядок організації й прове­дення виборів.

Закон затверджувався в два етапи. Спочатку, 11 листопада 1917 p., Центральна Рада ухвалила його перший розділ, що склада­вся з десяти глав: "Загальні статті" (у ній, зокрема, наводився перелік "виборчих округ"); "Про виборче право" (відповідно до ст. З "право участі в виборах до Установчих зборів Української Народної Республіки мають громадяни Російської республіки обох полів, котрим до дня виборів вийде 20 років", позбавлялися ж виборчих прав "засуджені правосильними судовими вироками", "невиплатні боржники, признані правосильною судовою установою зловмисними банкротами", "служащі у війську, що самовільно покинули військо", а також "члени роду, що царював в Росії");

"Про установи, котрі відають проведенням виборів до Українських Установчих Зборів" (ці функції належали "головній, окружним, повітовим і городським комісіям по справах виборів до Українських Установчих зборів та дільничним виборчим комісіям" (головній комісії, яка обиралася Центральною Радою у складі 16 осіб, доручалося, зокрема, "загальне пильнування ходу виборів і обміркову­вання засобів, необхідних для їх прискорення", а також "вироблен­ня і видання загальних інструкцій і постанов на доповнення чи розвиток цього закону та інструкцій про його здійснення"); "Про виборчі списки", "Про кандидатські списки", "Про подавання і підрахунок виборчих карток", "Про встановлення результату вибо­рів" (в основу покладалася пропорційна система), "Про порядок вступления на місце членів, які виступають з Українських Устано­вчих зборів", "Про забезпечення вільності і правильності виборів" (цей закон прямо встановлював систему покарань за ті чи інші порушення — наприклад, "винуватий в самовільнім здійманні, розірванні, закритті або зміненні привселюдно виставлених вибор­чих відозв, оповісток або списків, які виходять від груп виборців", карався арештом на строк до одного місяця або штрафом до 100 крб.); "Про трати на вибори до Українських Установчих зборів".

16 листопада Центральна Рада затвердила другий розділ закону про вибори до Українських Установчих зборів, три глави якого визначали специфічні особливості виборів "в армії, флоті і тилу". Законом було затверджено ще й "Правила про спільну з цивільним населенням участь в виборах частин армії і флоту" та "Інструкцію для користування розділом першим Закону про вибори до Устано­вчих зборів Української Народної Республіки".

Вибори мали відбутися 27 грудня 1917 p., а Установчі збори відкритися — 9 січня 1918 р. В деяких округах вибори справді пройшли. Потім війна відсунула вибори на другий план, і лише 11 квітня Мала Рада ухвалила провести їх 12 травня там, де вони не відбулися.

Досить неоднозначно розвивалася діяльність Центральної Ра­ди в сфері, умовно кажучи, "правового забезпечення економічної реформи ". Тодішня ідеологія цих перетворень визначалася проголо­шеними III Універсалом гаслами "упорядкування праці робітницт­ва", "доброго упорядкування виробництва", "рівномірного розпроділення продуктів споживання". Відповідно Центральна Рада мала виробити правові підходи до реалізації своєї концепції "соціальне орієнтованої" і "керованої" економіки, однак вона не досягла цієї мети, насамперед через політичні причини, хоча в той же час прийняла ряд важливих актів.

На перший план вийшла проблема власної валюти — в умовах кризи грошового обігу. На початку січня Центральна Рада ввела вдію Тимчасовий закон про випуск державних кредитних білетів У HP. Закон встановлював, що вони випускаються Державним банком в розмірі, суворо обмеженому дійсними потребами грошового обігу.

Деякі акти регламентували оподаткування. Зокрема, відповідно до закону від 9 грудня 1917р. всі державні податки і прибутки, які на підставі існуючих законів збиралися на території УНР, визнавалися "прибутками державного скарбу УНР". Генеральний Секретаріат закликав населення сумлінно і своєчасно вносити податки.

Нарешті, справжнім каменем спотикання для Центральної Ради виявився державний бюджет, який так і не вийшов за межі проміжних рішень. II квітня 1918 p. був ухвалений закон "Про тимчасові розписки видатків на 1918 рік". Поки буде "складений і ухвалений перший бюджет Української Народної Республіки, — зазначалося в цьому законі, — державні видатки переводяться на підставі тимчасових розписів, які складаються відповідними мініс­терствами на кожні чотири місяці і подаються через Міністерство фінансів на затвердження Центральної Ради".

Певні кроки зробила Центральна Рада й в галузі соціального законодавства, ухваливши, щоправда з великим запізненням, закон "Про 8-годинний робочий день", причому цей закон виходив за межі своєї назви, оскільки визначав не тільки тривалість "робочого часу", а й регламентував найм жінок і неповнолітніх, нічну працю, торкався "особливо шкідливих виробництв і робіт" та інше.

Центральна Рада торкнулася багатьох інших галузей права — від кримінального (скасувавши III Універсалом смертну кару й видавши 19 листопада 1917 p. закон про амністію) до міжнародного (наприклад, 26 квітня Генеральне писарство подало на її розгляд законопроект про приєднання до Всесвітнього поштового союзу).

Оцінюючи ж чинники, що негативно вплинули на законодавчу діяльність Центральної Ради, слід, звичайно, вказати на брак часу й професіоналізму. Проте найбільш відчутно на ній відбилися політичні й ідеологічні пристрасті. Найхарактерніший приклад — проблема власності.

Як відомо, Центральна Рада, її лідери постійно декларували прагнення розбудувати Українську державу на соціалістичних заса­дах. Так, наприклад, М.Грушевський відзначав: "Будуємо республі­ку не для буржуазії, а для трудящих мас України". Це визначило ставлення лідерів Українського уряду й до приватної власності. Грушевський вживає терміни "належати" й "користуватися". В документах Центральної Ради бачимо ті ж самі терміни "право порядкування", "право користування". М.Грушевський, зокрема, був рішучим противником самого поняття "святість прав власнос­ті". Особливе заперечення у нього викликала ідея власності на землю. III Універсал скасував право приватної власності на землю.

Генеральний Секретаріат розповсюдив офіційне роз'яснення до Універсалу, яким підкреслив, що скасування прав власності на землю й перехід їх до трудящого народу слід розуміти "у тому смислі, що право власності на ці землі переходить до народу Української Республіки, отже, від дня опублікування Універсалу колишнім власникам забороняється землю продавати, купувати, закладати, дарувати чи передавати будь-кому у власність іншим способом, оскільки ці землі визнаються Українською Центральною Радою такими, що належать не окремим особам чи інституціям, а всьому трудящому народу, причому скасування власності, як і весь земельний лад на Україні, мають підтвердити й остаточно встано­вити Українські Установчі збори". Відповідно до цього документа заборонялися самочинні захоплення земель й всі подібні "револю­ційні" акції.

Аналогічний принцип був покладений в основу і земельного законопроекту, ухваленого наприкінці січня 1918 р. Ним, зокрема, встановлювалося, що "землі відводяться земельними комітетами в приватнотрудове користування сільським громадам та добровільно складеним товариствам". Незважаючи на те що закон дозволяв "перехід права користування в спадщину", основна проблема — людини, землі й ріллі — так і лишилася неврегульованою, що врешті-решт призвело до фатальних наслідків. За свідченням В.Винниченка, "сільський пролетаріат в обіцянки і закони про землю не вірив, більше вірячи реальним фактам, а з іншого боку, ідея "соціалізації землі" викликала обурення заможного селянства, "яке лаяло Центральну Раду й агітувало на всі боки проти неї". У цих суперечностях Центральна Рада й зустріла свій останній день — 29 квітня. Більше того, одночасно з конституцією, де взагалі нічого не сказано про власність, Центральна Рада нарешті ухвалює поправку до земельного закону, відповідно до якого ділянки розмі­ром до 30 десятин не підлягають "соціалізації". Проте це вже нічого не могло змінити.

Такі ж політичні чинники визначили й долю закону про національно-персональну автономію від 9 січня 1918 p., де йшлося про право національних меншин на "самостійне устроєння . наці­онального життя в межах Української Народної Республіки". Від­повідно до закону для здійснення цього права передбачалося, зок­рема, укладання спеціальних "національних кадастрів", або імен­них списків, відповідних національностей, а остаточне рішення всіх проблем національних меншин, зокрема компетенція, так званих, "Національних союзів" (саме їм, згідно з законом, "виключно належить право представництва даної нації, яка живе на території УНР, перед державними і громадськими установами"), підлягає розгляду і затвердженню українським парламентом.

Однак, незважаючи на всю зовнішню привабливість, цей за­кон, який інколи характеризують як "прояв великодушності украї­нських політичних лідерів, подію, що не мала прецеденту в історії людства", викликав неоднозначну реакцію в тодішньому суспільс­тві. Як зауважує Д.Дорошенко, проблема полягала в тому, що серед всіх "запланованих" національних меншин тільки поляки прагнули організуватися на ґрунті захисту своїх національних інтересів. Най­більш складною виявилася ситуація з російськомовним населен­ням: "Говорити про якусь великоруську народність, яка жила в Україні відокремленими колоніями, взагалі було дуже важко, бо й мова йшла не за якісь там дійсно великоруські села, вкраплені подекуди серед української етнографічної маси на Чернігівщині, Катеринославщині, Харківщині чи ще десь там, навіть не про робітників Донецьких копалень", які в значній більшості складали­ся з захожих росіян: мова йшла про насичення більшості міст, яке складалося з зросійщених українців з домішкою природних росіян, які прибували на Україні як урядовці, військові, купці, робітники. "Це все були елементи, які зжилися з російською культурою, виховалися в ній, дорожили нею, були пройняті загальноросійським патріотизмом . Всі вони зовсім не хотіли визнавати себе на Україні за якусь "національну меншість". Та відокремити всіх цих людей в якусь осібну національність було важко ще й тому, що сьогоднішній "русский" чи "малорос" міг завтра національне усві­домитись і стати вже українцем. Навпаки, сьогоднішній соціаліст-українець, ставши більшовиком, дивився на "український націона­лізм" як на щось реакційне і вступав з українським рухом в боротьбу".

В результаті, підсумовує Д.Дорошенко, закон про національ­но-персональну автономію, яким так пишалися лідери Центральної Ради, вважаючи його зразком того, як треба будувати міжнаціона­льні відносини, в "дійсності не викликав ніякого признання з боку тих, кого мав ущасливити, — з боку національних меншостей ."

Ще складнішою виявилася доля закону про громадянство від 2—4 березня 1918 p., згідно з яким громадянином УНР визнавався той, "хто народився на території України і зв'язаний з нею постійним перебуванням". Всі інші могли клопотатися про прийняття їх в українське громадянство. Однак таке право реально мали лише ті особи, які постійно прожили три роки на території республіки й ніколи не були помічені в "діяльності, спрямованій проти україн­ської державності", причому ця норма не поширювалась на Тих, хто до 1 серпня 1917 p. мешкав за межами У HP і тільки під час війни прожив три роки на території республіки як військовослужбовець або біженець. Крім того, в законі визначалися досить стислі термі­ни подачі клопотань, пов'язаних з українським громадянством (від 3 до 6 місяців з дня опублікування закону), а також дозволу на перебування в Україні іноземців і тих, хто відмовився від українсь­кого громадянства (знов-таки від 3 до 6 місяців).

Закон про громадянство викликав обурення насамперед фахі­вців-юристів. Професор Б.Кістяковський заявив таке: "Якщо цей закон вийде, то я, як українець-патріот, побоюсь, як би українська державність себе не скомпрометувала". Міністр судових справ У HP С.Шелухін визнав, що закон "складений поспіхом".

Незабаром з'явилися два альтернативні проекти нового закону про громадянство. Перший від імені єврейської фракції був внесе­ний 20 квітня й передбачав практично нинішній "нульовий" варі­ант — громадянами УНР визнавалися всі без винятку піддані колишньої Російської імперії, що народилися на території України або на день опублікування цього закону постійно жили на її тери­торії. Інший проект був підготовлений комісією міністерства судо­вих справ. Відповідно до нього під громадянством УНР розумілася "державноправова належність людини до Української держави, що утворює права і обов'язки громадянина". Стаття 4 визнавала гро­мадянами УНР "всіх російських підданих, що перебували осіло на Україні до 19 липня 1914 року". Особи ж, "які оселилися після 19 липня 1914 року і проживали на території УНР до оголошення цього закону, коли хто з них схоче стати громадянином Республіки, повинні протягом двох тижнів з дня одержання закону подати заяву місцевому комісару".

Слід упом'янути і закон про державну символіку. Він мав цікаву передісторію. У листопаді 1917 p. з ініціативи Генерального секретар­ства освіти під головуванням М.Грушевського відбулася нарада, яка розглянула питання про державний герб України. Як згадує М.Гру-шевський, ця нарада мала "чисто теоретичний характер" — йшлося про конкурс в цій справі. Серед варіантів гербів були традиційні. М.Грушевський звертає увагу на три основних символи: "гарно сти­лізований геральдичний знак неясного значення, щось вроді тризубця ще з часів Київської Русі", "пізніший київський герб, як його бачимо на печатках київського магістрату XVII—XVIII вв.— лук або арбалет, самостріл", і, нарешті, "козак з мушкетом і шаблею" як герб козаць­кого війська. Однак тоді вони не "пройшли".

М.Грушевський вважав, що гербом України міг би стати "як символ творчої мирної праці золотий плуг на синім тлі". Навколо плуга голова Центральної Ради пропонував розмістити "знак старої Київської держави Володимира Великого", герби Галицько-Волинського князівства та Гетьманщини ("козак з мушкетом"). Внизу, під плугом, мали бути розміщені герби Києва і Львова, а вгорі — голуб з оливковою гілкою. "Взагалі, — писав М.Грушевський, — хотів би я в атрибутах нашого герба бачити якнайбільше підчеркнений культу­рний, творчий, об'єднавчий характер нашої нової республіки".

Проте більш злободенні проблеми відсунули геральдичні по­шуки на другий план, до того ж змінилася й позиція М.Грушевсь­кого, який, навпаки, вирішив повернутися в минуле. Отож, 12 березня 1918 р. Мала Рада затвердила "Володимирів тризуб" держа­вним гербом УНР.

Паралельно продовжувалася робота над проектом конституції УНР. 12 листопада VII сесія Центральної Ради на своєму засіданні заслухала доповідь М.Грушевського про проект конституції Украї­ни. Згадує її й IV Універсал, де сказано, що Установчі збори мають ухвалити конституцію й закріпити в ній "свободу, порядок і добро­бут на тепер і на будучі часи".

Та історія, як відомо, повернула все по своєму, і конституцію ухвалила Центральна Рада. Це сталося 29 квітня 1918 p., тобто в останній день її існування.

Перший же погляд на конституцію переконує в тому, що вона позбавлена будь-якого ідеологічного чи пропагандистського забар­влення. Вражає те, що у вирі політичних пристрастей народився такий нейтральний документ, де лише перша стаття "прив'язувала" його до тодішніх реалій: "Відновивши своє державне право, яке Українська Народна Республіка, Україна, для кращої оборони свого краю, для певнішого забезпечення права і охорони вільностей, культури і добробуту своїх громадян проголосила себе і нині єсть державою суверенною, самостійною і ні від кого не залежною".

Всі ж інші 82 статті конституції, об'єднані у сім розділів (загальні постанови, права громадян України, органи влади УНР, Всенародні збори УНР, Суд УНР, національні союзи, про тимчасове припинення громадянських свобод), послідовно визначали соці­ально-політичну організацію українського суспільства. Так, відпо­відно до конституції "верховним органом власті У HP являються всенародні Збори, які безпосередньо здійснюють вищу законодавчу власть в У HP і формують органи виконавчої і судової власті в УНР", вища виконавча влада належить "Раді Народних Міністрів", а "вищим органом судовим єсть Генеральний Суд УНР"; місцеве самоврядування представлене "виборними Радами" і "Управами громад, волостей і земель", лише їм "належить єдина безпосередня місцева власть: міністри УНР тільки контролюють і координують їх діяльність, безпосередньо і через визначених ними урядовців, не втручаючись до справ, тим Радам і Управам призначених, а всякі спори в цих справах рішає Суд Української Народної Республіки".

Одне з центральних місць у конституції посідають права лю­дини: свобода слова, друку, совісті, "переміни місця перебування", недоторканість "домашнього вогнища", рівність всіх громадян не­залежно від походження, віри, національності, майнового стану. Конституція визначала законотворчу процедуру.

Відповідно до конституції УНР мала б стати парламентською республікою. У свій передостанній день Центральна Рада обрала президента УНР. Ним став М.Грушевський. Центральна Рада прий­мала конституцію як перспективний документ, як своєрідний запо­віт, бо добре усвідомлювала свою приреченість; однак, сподіваю­чись на краще, прагнула зміцнити свої позиції. Саме для цього і був потрібен президент.

2.4 Останні дні Центральної Ради

4 грудня Цен­тральна Рада отримала ультиматум Раднаркому за підписами Леніна і Троцького. Обвинувачення з боку радянського уряду зводилось до того, що відкликаючи в односторонньому порядку українізовані війська. Центральна Рада дезорганізує фронт, крім того, роззброює радянські сили в Україні й відмовляється пропустити війська проти Каледіна. А через два дні на засіданні Всеукраїнського з'їзду Рад М.Грушевський заявив, що в Україну вже вступила війська Радна­ркому.

У відповіді на ультиматум (її підписали В.Винниченко й С.Пе­тлюра) Раднарком обвинувачувався у грубому замаху на "право самовизначення України шляхом нав'язування їй своїх форм полі­тичного устрою". М.Грушевський заявив, що "народні комісари" не мають права втручатися в українські справи, а у прийнятій на Всеукраїнському з'їзді Рад резолюції ультиматум визначався як "агресивний крок проти Української Центральної Ради". Нарешті, В.Винниченко і М.Порш в розмові по прямому дроту з українською делегацією, яка перебувала в Петрограді для участі в селянському з'їзді, підкреслили, що основою для переговорів між Центральною Радою й Раднаркомом може бути визнання УНР й заява народних комісарів про повне невтручання у її внутрішні справи. Більшовики ж, навпаки, незважаючи на численні декларації про "самовизна­чення націй аж до відділення", не переводили своїх відносин з Україною в площину міжнародного права.

Постає закономірне запитання: чому перед такою загрозою, а тим більше після вітальних телеграм Центральній Раді, після бага­тотисячних маніфестацій на її підтримку, після широкомовних й цілком обгрунтованих заяв, що український рух підтримують міль­йони багнетів, чому все ж таки Центральна Рада не змогла протис­тояти більшовицькому наступу, а в творах В.Винниченка з'явилися такі сумні рядки: "Я під той час уже не вірив у особисту прихиль­ність народу до Центральної Ради".

Відповідь на це питання лежить у площині двох факторів — зовнішнього й внутрішнього.

Насамперед, це характерна для української історії проблема політичної орієнтації. Лідери Центральної Ради, зазначив В.Винни­ченко в своєму "Заповіті борцям", опинилися перед вибором: де шукати допомоги проти ворога нашого національного визволення (Росії)? Думка щодо цього не була однозначною: одна частина стояла за те, щоб шукати її в народі, йдучі назустріч вічним соціально-еко­номічним прагненням його, щоб із гасла "Вільна Україна" зробити гасло "Вільна Україна без холопа і пана", щоб з'єднати всі прагнення в одне, щоб однобічне визволення розвинути у всебічне. Інша части­на Центральної Ради не знайшла в собі ні сили, ні мужності, ні бажання прийняти це гасло, вона переважною більшістю голосів висловилась "за орієнтацію на зовнішні сили, за кликання на поміч проти більшовицької навали німецького війська".

По закінченні переговорів у Брест-Литовську 9 лютого за новим стилем члени української делегації звернулися із закликом до німецького народу з такими словами: "У цій тяжкій боротьбі за наше існування ми шукаємо помочі". Між УНР і Німеччиною та її союзниками був підписаний мирний договір. 2 березня українські й німецькі війська вступили до Києва. Центральна Рада повернула­ся, але якою ціною?

Пояснюючи причину приходу на Україну німецької армії та її статус, М.Грушевський наголосив, що вона "залишатиметься рівно стільки, скільки це буде потрібно для визволення України".

У житті — не так сталося, як гадалося. Центральні і місцеві органи УНР потонули у нескінченних заявах і скаргах на безчинс­тва гостей, які почували себе не "приятелями", а повноправними хазяями. Інакше не можна розцінити, наприклад, накази головно­командуючого німецькими військами генерал-фельдмаршала фон Ейхгорна про впровадження на Україні законів воєнного часу, смертної кари, німецьких польових судів й німецького судочинства.

Результати такої "дружби" показали себе дуже швидко. "Буду­чи в гущі народу, — писав В.Винниченко, — я на свої очі бачив, що дала нашій нації "орієнтація на зовнішні сили".

Що ж стосується внутрішнього фактора, то тут спостерігається універсальна закономірність, якою є вічна прірва між задумом і його втіленням у життя, що виявилася у спробах Центральної Ради реалізувати намічену соціально-економічну програму. Українські лідери добре усвідомлювали вирішальне значення соціально-еконо­мічних перетворень. Та цей далекоглядний висновок лишився тіль­ки політичним заповітом. Так само фатальну роль відіграла й нездатність Центральної Ради налагодити ефективний державний механізм.

Однак була ще одна причина. Ще на початку діяльності Цент­ральної Ради М.Грушевський запропонував визнати "всякі прояви українського шовінізму, виключності, нетолеранції супроти інших народностей національним злочинством". Він щиро прагнув на­ціонального миру й злагоди, однак, зіткнувшись з цілком злободен­ною дилемою — пріоритет прав нації чи прав людини, все ж таки обирає перше. 1 це породило низку труднощів.

У житті, таким чином, все виявилося набагато складнішим, а ідилічні картини міжнаціональних взаємин не мали шансів у тоді­шньому розколотому суспільстві. На жаль, М.Грушевський та його соратники не змогли знайти оптимального рішення, і це, врешті-решт, визначило їхню долю.

ВИСНОВКИ

З вищесказаного можна зробити наступні висновки:

Українська революція 1917-1918 рр. – період насичений різноманітними подіями. В першу чергу цей період пов’язаний з формуванням державного відродження України та спроб зробити українські землі економічно-, політичнонезалежними.

Історія боротьби за державне відродження України свідчить, що успіх міг бути досягнутий у важкий період 1917—1920 pp. тільки за умов згуртованості народу, його солідарності. На жаль, цього не трапилося.

Протистояння соціальних, національних та політичних про­шарків, груп та партій, які так чи інакше виступали за державне відродження України на тому чи іншому етапі боротьби, набувало гострих форм, що гальмувало будівництво української державності і у кінцевому підсумку призвело до кризи.

Лише опора на власні сили могла призвести до перемоги, а вона досягалася перш за все забезпеченням згоди а Україні. Зрозу­міло, сподіватися про ідеальну, загальну згоду в умовах громадян­ської війни та іноземної інтервенції було б утопією, але демократам, прибічникам державного відродження України для досягнення зго­ди слід було б прикладати більше зусиль, перш за все у сфері соціально-економічної політики. Деяким лідерам партій слід було б менше думати про задоволення власних амбіцій. Іншим чинником, який породив зазначені труднощі, була переоцінка іноземних сил як опори в боротьбі за незалежність України. Усі іноземні сили, які залучались до справи збереження самостійності України, в кінцевому підсумку переслідували власні інтереси, нерідко протилежні інтересам народу України.

Наведені внутрішні та зовнішні чинники й визначили характер кожного етапу в боротьбі за державне відродження України в 1917—1920 pp., стали підставою для дослідження у даному розділі пропонованої етапізації.

Зазначені прорахунки національних демократів, а також допо­мога російських більшовиків більшовикам України вирішальною мірою полегшили прихід до влади у північно-східній частині України в грудні 1917р. більшовицького уряду і в підсумку — утворення УСРР та встановлення радянської влади на більшій частині України.

Список використаної літератури

1. Винниченко В. Відродження нації. — Ч. 1. — С. 222, 223

2. Грушевський М. Якої ми хочемо автономії і федерації. К., 1997. — С. 4.

3. Грушевський М. На порозі нової України. К., 1994. — С. 84.

4. ГунчакТ. Українська Народна Республіка і національні меншини Сло­во і час. — 1990. — № 10. — С. 62.

5. Гончаренко В. Д., Рогожин А. Й. Центральна Рада і її правові акти Вісник Академії правових наук. — X., 1993. — № 1. — С 42—50.

6. Дорошенко Д. Історія України. 1917, 1920. Ч. 1. Мюнхен, 1966. — С. 270-271.

7. Історія держави і права України. Частина 2: Підруч. для юрид. вищих навч. закладів і фак.: У 2 ч. За ред. акад. Академії правових наук України А. Й. Рогожина. — К., 1996. — 448 с.

8. Історія України: Курс лекцій. Кн. 1. К., 1991. — С. 457—459

9. Коваль MB, Кульчицький СВ., Курносов Ю. О. Історія України. К, 1992. -- С. 6.

10. Кульчицький С.В. Центральна Рада. Утворення УНР УЇЖ. — 1992. — № 6. — С. 82.

11. Мироненко О.М. Світоч української державності. К, 1995. — С. 177—181.

12. Нагаевський І. Історія Української держави двадцятого століття. К, 1993. — С. 66—69

13. Права національних меншинств і граждан УНР. - К., 1918. — С. 5, 7.

14. Романчук О. К. Ультиматум. К., 1990. — С. 17—19.

15. Слюсаренко А. Г., Томенко М.В. Історія української конституції. К., 1993. — С. 79—85.

16. Харитонов В. Л. Лютнева буржуазно-демократична революція 1917 p. на Україні УЇЖ. — 1987. — № 2. — С. 82—83.

17. Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. Ч. II. Прага. 1999. — С. 132.