Охорона здоров’я та працездатності жінок на виробництві

ПЛАН

ВСТУП

1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

НА ВИРОБНИЦТВІ

1.1. Поняття охорони здоров'я на виробництві та її правове забезпечення

1.2. Гарантії прав працівників на охорону здоров'я на виробництві

2. ГОЛОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я ТА ПРАЦЕЗДАТНОСТІ ЖІНОК НА ВИРОБНИЦТВІ

2.1. Правове забезпечення охорони здоров’я та працездатності жінок на виробництві

2.2. Організація охорони здоров'я та працездатності жінок на підприємстві

2.3. Спеціальні правила охорони здоров'я та працездатності на важких, небезпечних та шкідливих роботах

3. РОЗСЛІДУВАННЯ ТА ОБЛІК НЕЩАСНИХ ВИПАДКІВ, ПРОФЕСІЙНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ ТА АВАРІЙ, ПОВ'ЯЗАНИХ З ВИРОБНИЦТВОМ

4. ЗАГАЛЬНООБОВ'ЯЗКОВЕ ДЕРЖАВНЕ СОЦІАЛЬНЕ СТРАХУВАННЯ ВІД НЕЩАСНИХ ВИПАДКІВ ТА ПРОФЕСІЙНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність обраної теми пояснюється тим, що Згідно зі ст. 24 Конституції України жінки мають рівні з чоловіками права і свободи. Рівноправність жінок у сфері трудових відносин забезпечується наданням їм рівних з чо­ловіками можливостей у професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці та здоров'я жінок; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.

З метою фактичного забезпечення рівноправності, з урахуванням особливостей жіночого організму, трудовим законодавством передбачено спеціальні правила охорони праці жінок, пільги і додаткові гарантії їх трудових прав.

Конституція України до числа соціальних прав включає право кожного на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування, належні, безпечні й здорові умо­ви праці.

Оскільки в Україні розвиваються ринкові умови, то, відповідно, все більше виникає форм власності, в яких не завжди дотримуються основних нормативно-правових актів щодо охорони праці, особливо жінок. Тому вкрай важливим є вивчення і відпрацювання правової охорони здоров’я та працездатності жінок на виробництві. Бо жінки – це наші майбутні покоління, а якщо здоров’я жінок буде підірване важкою працею, все це негативно відіб’ється на загальному генофонді нації.

В даній роботі планую дослідити загальні положення правової охорони здоров’я на виробництві, головні положення охорони здоров’я та працездатності жінок на виробництві, розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань та аварій, пов’язаних з виробництвом.

Під час написання роботи були використані різноманітні нормативно-правові акти, спеціалізована література тощо.

1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

НА ВИРОБНИЦТВІ

1.1. Поняття охорони здоров'я на виробництві та її правове забезпечення

Конституція України до числа соціальних прав включає право кожного на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування, належні, безпечні й здорові умо­ви праці[1]. Відповідно до ст.12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права кожна людина має право на медичну допомогу та медичний догляд у разі хвороби. Серед основних трудових прав працівників ст. 2 Кодексу законів про працю України вказує на право на здо­рові та безпечні умови праці. Ст. 6 Основ законодавства Украї­ни про охорону здоров'я закріплює право на охорону здо­ров'я, що передбачає серед інших право на безпечні й здо­рові умови праці[2].

Державні, громадські або інші органи, підприємства, уста­нови, організації, посадові особи та громадяни зобов'язані забезпечити пріоритетність охорони здоров'я у власній діяль­ності, не завдавати шкоди здоров'ю населення й окремих осіб[3]. Зазначаючи необхідність створення безпечних і здоро­вих умов праці в процесі трудової діяльності працівників, наукова та навчальна література з трудового права завжди користувалася терміном "охорона праці". При цьому термін "охорона праці" вживається в двох значеннях: широкому й вузькому. Як вказує B.I. Прокопенко, в широкому розумінні до поняття "охорона праці" відносяться "ті гарантії для пра­цівників, що передбачають усі норми трудового законодав­ства"[4]. У широкому зна­ченні під охороною праці розуміється сукупність правових норм, що охоплюють увесь комплекс питань застосування праці й приналежних до різних інститутів трудового права (трудового договору, робочого часу і часу відпочинку та ін.). До них належать норми, які забороняють необгрунтовану відмову в прийнятті на роботу, обмежують переведення та звільнення працівників, встановлюють граничну тривалість робочого часу, регламентують час відпочинку, та багато інших, спрямованих на створення сприятливих загальних умов тру­дової діяльності. Л.О. Сироватська під охороною праці у широкому значенні розуміє все трудове право, оскільки всі його нор­ми спрямовані на захист інтересів усіх працюючих[5]. У цьому значенні, на нашу думку, і повинен застосовуватися термін "охорона праці" як визначення заходів, спрямованих на охорону права особи на працю.

Терміном "охорона праці" у вузькому розумінні завжди визначалося створення для працівників здорових та безпеч­них умов праці[6]. Закон України "Про охорону праці" від 14 жовтня 1992 р. в ст. 1 так визначає охорону праці: "Охорона праці — це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження здоров'я і працездатності людини в процесі роботи". Виходячи зі змісту закону та інших зазначених вище нормативно-правових актів, більш доцільно, на нашу думку, замість терміна "охорона праці" у вузькому розумінні вживати термін "охорона здоров'я працівників на вироб­ництві", оскільки фактично метою таких заходів є саме охо­рона здоров'я працівника, збереження його працездатності на виробництві під час виконання трудових обов'язків.

Останнім часом вимоги з охорони здоров'я часто не дотримуються підприємствами різних організаційно-правових форм, які використовують працю найманих працівників. Чимало керівників підприємств безвідповідально ставлять­ся до обов'язків щодо створення здорових і безпечних умов праці, часто розглядають ці питання як другорядні. Лише за два місяці 1999 p. інспектори Держнаглядохоронпраці вияви­ли понад 340 тис. порушень правил безпечного ведення робіт. Через наявну загрозу життю заборонялася робота понад 17 тисяч підприємств та об'єктів[7].

Такий стан охорони здоров'я на виробництві пояснюєть­ся передусім важким економічним становищем держави, а також іншими об'єктивними і суб'єктивними причинами, які полягають у зносі основних виробничих фондів, у тому, що немає зацікавленості власників у поліпшенні умов і без­пеки праці, в некомпетентності більшості персоналу в пи­таннях охорони здоров'я, в низькій трудовій і технологічній дисципліні, в недостатній ролі органів нагляду і контролю за дотриманням законодавства про працю й охорону здоров'я у процесі праці. В умовах, що не відповідають санітарно-гігієнічним нормам, працює понад 3,4 млн чоловік. Забез­печеність працюючих засобами індивідуального захисту не перевищує 40—50%. Щорічні виплати на відшкодування шкоди, заподіяної життю і здоров'ю працюючих, сягають 400 млн грн. Особливу тривогу викликає зростання кількості аварій з груповими нещасними випадками. Під час аварій у 1998 p. було травмовано 712 працівників, з-поміж яких 279 — смертельно.

В Основних напрямах соціальної політики на 2002 — 2006 роки йдеться про необхідність реформування системи охо­рони праці, основною метою якої є істотне зниження рівня виробничого травматизму і професійних захворювань, змен­шення чинників шкідливого впливу на організм працюючих і вивільнення працівників з шкідливих і важких умов праці. Хоча у Основних напрямах і вживається традиційний термін "охорона праці", але по суті мова йде про охорону здоров'я та працездатності працівників.

Для цього передбачається: завершити формування сис­теми управління охороною праці на регіональному і вироб­ничому рівнях для підприємств, установ, організацій усіх форм власності, видів діяльності; здійснити перегляд законодав­чих і нормативних актів з питань охорони праці з урахуван­ням вимог нормативних актів Європейського Союзу; прийняти законодавчі акти про об'єкти підвищеної небезпеки і про безпеку промислової продукції; перейти до територі-ально-галузевого принципу здійснення державного нагляду за охороною здоров'я в процесі праці; забезпечити стабіль­не фінансування заходів щодо питань охорони здоров'я тощо. На жаль, деякі з цих заходів так і залишаються на папері.

Найважливіші норми щодо охорони здоров'я працівників на виробництві закріплені в Законі України "Про охорону праці" від 14 жовтня 1992 p. (Відомості Верховної Ради Украї­ни. - 1992. - №49. - Ст. 668), у трьох главах КЗпП (глава XI "Охорона праці", глава XII "Праця жінок", глава XIII "Праця молоді"), а також у підзаконних актах — положеннях, пра­вилах, інструкціях, актах соціального партнерства, локаль­них нормативно-правових актах.

1.2. Гарантії прав працівників на охорону здоров'я на виробництві

Права громадян, у тому числі працівників, закріплені у відповідних нормативно-правових актах, може бути реалізо­вано тільки за умови, якщо в нормативному порядку будуть встановлені для цього необхідні гарантії.

Закон України "Про охорону праці" передбачає цілий ряд гарантій прав громадян на охорону праці як при укла­денні трудового договору, так і під час роботи на підприємстві.

Чинне законодавство передбачає систему гарантій щодо охорони здоров'я працівників на виробництві. Згідно зі ст. 43 Конституції України кожен має право на належні, безпечні й здорові умови праці. Використання праці жінок і непов­нолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забо­роняється.

Основи законодавства України про охорону здоров'я розглядають охорону здоров'я як загальний обов'язок усіх підприємств, установ, організацій, посадових осіб та грома­дян, які зобов'язані забезпечити пріоритетність охорони здоров'я у власній діяльності (ст. 5 Основ). З метою забезпе­чення сприятливих для здоров'я умов праці, високого рівня працездатності встановлюються єдині санітарно-гігієнічні вимоги до організації виробничих процесів, пов'язаних з діяльністю людей. Власники і керівники підприємств, уста­нов і організацій зобов'язані забезпечити виконання техні­ки безпеки, виробничої санітарії, інших вимог охорони праці, не допускати шкідливого впливу на здоров'я людей (ст. 28 Основ). При укладенні трудового договору громадянин по­винен бути проінформований власником під розписку про умови праці на підприємстві, наявність на робочому місці небезпечних і шкідливих виробничих чинників, про можливі наслідки їх впливу на здоров'я і про його права на пільги і компенсації за роботу в таких умовах. Забороняється укла­дення трудового договору з громадянином, якому згідно з медичним висновком протипоказана запропонована робота за станом здоров'я.

Однією з гарантій є й те, що згідно зі ст. 153 КЗпП пра­цівник має право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров'я або для оточуючих його людей і навколишнього середовища. Факт наявності такої ситуації підтверджується фахівцями з охорони праці підприємства за участю пред­ставника профспілки й уповноваженого трудового колекти­ву, а за період простою з цих причин не з вини працівника за ним зберігається середній заробіток.

Працівник має право розірвати трудовий договір за влас­ним бажанням, якщо власник не виконує законодавство про охорону праці, умови колективного договору з цих питань. У цьому випадку працівникові виплачується вихідна допо­мога в розмірі, передбаченому колективним договором, але не менш 3-місячного заробітку[8].

На час припинення експлуатації підприємства, цеху, дільниці, окремого виробництва або обладнання органом дер­жавного нагляду або службою охорони праці працівникам гарантується збереження місця роботи.

Працівникам, зайнятим на роботах з важкими і шкідли­вими умовами праці, надається право на додаткові пільги і компенсації. Вони безкоштовно забезпечуються лікувально-профілактичним харчуванням, молоком або рівноцінними харчовими продуктами, газованою солоною водою, мають право на оплачувані перерви санітарно-оздоровчого призначення, скорочення тривалості робочого часу, додаткову оплачувану відпустку, пільгову пенсію, оплату праці в підвищеному розмірі та інші пільги і компенсації, що надаються у перед­баченому законодавством порядку. Власник також може за свої кошти додатково встановлювати працівникам за ко­лективним договором (угодою, трудовим договором) пільги і компенсації, не передбачені чинним законодавством.

Гарантійною нормою є й те, що на власника покладається обов'язок безкоштовної видачі працівникам спецодягу, інших засобів індивідуального захисту, змиваючих і знешкоджую­чих засобів, а якщо працівник був вимушений придбати їх за власні кошти, — компенсувати йому витрати.

Серед гарантій прав громадян на охорону здоров'я під час праці особливо необхідно виділити обов'язок власника відшкодувати працівникові шкоду, заподіяну йому каліцт­вом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з вико­нанням трудових обов'язків.

2. ГОЛОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я ТА ПРАЦЕЗДАТНОСТІ ЖІНОК НА ВИРОБНИЦТВІ

2.1. Правове забезпечення охорони здоров’я та працездатності

жінок на виробництві

Згідно зі ст. 24 Конституції України жінки мають рівні з чоловіками права і свободи. Рівноправність жінок у сфері трудових відносин забезпечується наданням їм рівних з чо­ловіками можливостей у професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці та здоров'я жінок; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям. З метою фактичного забезпечення рівноправності, з урахуванням особливостей жіночого організму, трудовим законодавством передбачено спеціальні правила охорони праці жінок, пільги і додаткові гарантії їх трудових прав.

Забороняється застосування праці жінок на важких ро­ботах і на роботах зі шкідливими або небезпечними умова­ми праці. Перелік важких робіт та робіт зі шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється засто-сування праці жінок, затверджений наказом Міністерства охорони здоров'я України від 29 грудня 1993 p. №256[9].

Забороняється також застосування жіночої праці на підземних роботах, крім деяких підземних робіт (нефізич-них робіт або робіт по санітарному та побутовому обслуго­вуванню).

Забороняється залучення жінок до підіймання і пере­міщення важких речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми. Граничні норми підіймання і переміщен­ня важких речей жінками затверджено наказом Міністер­ства охорони здоров'я України від 10 грудня 1993 p. №241[10]. Граничними нормами підіймання і переміщення вантажів вважаються при чергуванні з іншою роботою (до 2 разів на годину) — 10 кг, а якщо робота пов'язана з постійним підійманням і переміщен­ням вантажів протягом робочої зміни — 7 кг. Сумарна вага вантажу, який переміщується протягом кожної години робо­чої зміни, не повинна перевищувати: з робочої поверхні — 350 кг, з підлоги — 175 кг.

Законодавство обмежує застосування праці жінок у нічний час. Така праця допускається тільки в тих галузях народно­го господарства, де це зумовлюється особливою необхідністю і дозволяється як тимчасовий захід. Перелік цих галузей і видів робіт із зазначенням максимальних термінів застосу­вання праці жінок у нічний час затверджується Кабінетом Міністрів України. До роботи у нічний час можуть залуча­тися жінки: медичні працівники, робітниці підприємств хар­чової промисловості. Таке залучення жінок до роботи у нічний час викликано особливою необхідністю, але має постійний, а не тимчасовий характер. Правила про обмеження застосу­вання праці жінок у нічний час, як правило, порушуються на підприємствах приватної форми власності.

Зазначені обмеження не поширюються на жінок, які пра­цюють на підприємствах, де зайняті лише члени однієї сім'ї[11] (ст. 175КЗпП).

Згідно зі ст. 178 КЗпП вагітним жінкам відповідно до медичного висновку знижуються норми виробітку, норми обслуговування або вони переводяться на іншу роботу, яка є легшою і виключає вплив несприятливих виробничих факторів, із збереженням середнього заробітку за попередньою роботою.

До вирішення питання про надання вагітній жінці відпо­відно до медичного висновку іншої роботи, яка є легшою і виключає вплив несприятливих виробничих факторів, вона підлягає звільненню від роботи зі збереженням середнього заробітку за всі пропущені внаслідок цього робочі дні за рахунок підприємства, установи, організації.

Жінки, які мають дітей віком до 3 років, у разі неможли­вості виконання попередньої роботи переводяться на іншу роботу зі збереженням середнього заробітку за попередньою роботою до досягнення дитиною віку 3 років.

Вагітні жінки і жінки, які мають дітей віком до 3 років, не можуть залучатися до робіт у нічний час, до надурочних робіт і робіт у вихідні дні, а також не допускається направлення їх у відрядження. Жінки, які мають дітей віком від 3 до 14 років або дітей-інвалідів, не можуть залучатись до надуроч­них робіт або направлятись у відрядження без їх згоди (статті 176, 177КЗпП).

Забороняється відмовляти жінкам у прийнятті на робо­ту і знижувати їм заробітну плату з мотивів, пов'язаних з вагітністю або наявністю дітей віком до 3 років, а одиноким матерям за наявністю дитини віком до 14 років або дитини-інваліда. При відмові у прийнятті на роботу зазначеним ка­тегоріям жінок власник або уповноважений ним орган зобо­в'язаний повідомляти їм причини відмови у письмовій формі. Відмова у прийнятті на роботу може бути оскаржена у су­довому порядку.

Звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до 3 років (за наявністю медичного висновку — до 6 років), одиноких матерів при наявності дитини віком до 14 років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваже­ного ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства. Але і в цьому випадку звільнення допускається з обов'язковим працевлаштуванням.

Обов'язкове працевлаштування зазначених категорій жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період пра­цевлаштування за ними зберігається середня заробітна пла­та, але не більше 3 місяців від дня закінчення строкового трудового договору[12].

Жінкам надаються оплачувані відпустки у зв'язку з вагітністю і пологами тривалістю 70 календарних днів до пологів і 56 (у разі ненормальних пологів або народження двох чи більше дітей — 70) календарних днів після пологів, які об­числюються сумарно і надаються жінкам повністю незалеж­но від кількості днів, фактично використаних до пологів. Жінкам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катаст­рофи, надаються відпустки тривалістю 90 календарних днів до пологів і 90 календарних днів після пологів, які обчислю­ються сумарно до пологів з оплатою в розмірі повного заро­бітку, незалежно від стажу та місця роботи (ст. 30 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які по­страждали внаслідок Чорнобильської катастрофи"). Після відпустки у зв'язку з вагітностю і пологами за бажанням жінки їй надається частково оплачувана відпустка для догля­ду за дитиною до досягнення нею віку 3 років з виплатою за ці періоди допомоги за державним соціальним страхуванням.

У разі, коли дитина потребує домашнього догляду, жінці надається відпустка без збереження заробітної плати трива­лістю, визначеною у медичному висновку, але не більше, як до досягнення дитиною 6-річного віку.

За рахунок власних коштів підприємства, установи, органі­зації можуть надавати жінкам частково оплачувану відпустку та відпустку без збереження заробітної плати по догляду за дитиною більшої тривалості. .

У разі надання жінкам відпустки у зв'язку з вагітністю і пологами власник або уповноважений ним орган зобов'яза­ний за заявою жінки приєднати до неї щорічні основну і додаткову відпустки незалежно від тривалості її роботи на даному підприємстві, в установі, організації в поточному ро­бочому році (ст. 180 КЗпП).

Відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку і відпустка без збереження заробітної плати надаються за заявою жінки або осіб, які фактично здійсню­ють догляд за дитиною, повністю або частково в межах уста­новленого періоду й оформляються наказом (розпоряджен­ням) власника або уповноваженого ним органу.

Відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку та відпустка без збереження заробітної плати зараховується як до загального, так і до безперервного ста­жу роботи і до стажу роботи за спеціальністю. Однак до стажу роботи, що дає право на щорічну відпустку, не зарахо­вується.

Законодавством про працю передбачені й інші гарантії в галузі охорони праці жінок.

2.2. Організація охорони здоров'я та працездатності жінок

на підприємстві

З метою забезпечення сприятливих для здоров'я умов праці, високого рівня працездатності, профілактики травма­тизму і професійних захворювань, отруєнь та відвернення іншої можливої шкоди для здоров'я на підприємствах, в уста­новах і організаціях різних форм власності повинні вста­новлюватися єдині санітарно-гігієнічні вимоги до організації виробничих процесів, пов'язаних з діяльністю людей, а та­кож до якості машин, обладнання, будівель та інших об'єктів, які можуть мати шкідливий вплив на здоров'я. Всі державні стандарти, технічні умови і промислові зразки обов'язково погоджуються з органами охорони здоров'я в порядку, вста­новленому законодавством. Власники і керівники підпри­ємств, установ та організацій зобов'язані забезпечити в їх діяльності виконання правил техніки безпеки, виробничої санітарії та інших вимог щодо охорони здоров'я, передбаче­них законодавством, не допускати шкідливого впливу на здоров'я людей (ст. 28 Основ законодавства України про охорону здоров'я).

Власник зобов'язаний створити в кожному структурно­му підрозділі й на робочому місці умови праці відповідно до вимог нормативних актів, а також забезпечити дотриман­ня прав працівників, гарантованих чинним законодавством.

З цією метою власник забезпечує функціонування систе­ми управління охороною здоров'я, для чого створює на підприємстві підрозділи, які традиційно іменуються служ­бою охорони праці. Діє ця служба на підставі Типового по­ложення, затвердженого наказом Державного комітету Украї­ни по нагляду за охороною праці від 3 серпня 1993 p. №73[13]. Служба охорони праці створюється на підприємстві виробничої сфери з чис­лом працюючих 50 і більше чоловік. На підприємстві з чис­лом працюючих менш 50 чоловік функції цієї служби мо­жуть виконувати в порядку сумісництва особи, які пройшли перевірку знань з питань охорони здоров'я. Служба охоро­ни праці підпорядковується безпосередньо керівникові під­приємства і прирівнюється до основних виробничо-техніч­них служб.

Служба охорони праці виконує такі основні функції:

опрацьовує ефективну цілісну систему управління охоро­ною праці від шкідливих впливів, сприяє удосконаленню діяль­ності в цьому напрямі кожного структурного підрозділу і кожної посадової особи; проводить оперативно-методичне керівництво роботою з охорони праці; складає разом з струк­турними підрозділами підприємства план комплексних захо­дів щодо досягнення встановлених нормативів безпеки, гігієни праці та виробничого середовища (підвищення існуючого рівня охорони праці, якщо встановлених норм досягнуто), а також розділ "Охорона праці" в колективному договорі (до речі, цей розділ доцільно іменувати "Охорона здоров'я", оскільки саме питанням створення умов праці, спрямованих на збереження здоров'я і працездатності працівників він при­свячується); проводить для працівників увідний інструктаж з питань охорони праці; організує: забезпечення працюючих правилами, стандартами, нормами, положеннями, інструкція­ми та іншими нормативними актами з охорони праці; облік, аналіз нещасних випадків, професійних захворювань і аварій, а також шкоди від цих подій; розробку перспективних та поточних планів роботи підприємства щодо створення без­печних та нешкідливих умов праці; бере участь: у розсліду­ванні нещасних випадків та аварій; у формуванні фонду охорони праці підприємства і розподілі його коштів; у роз­робці положень, інструкцій, інших нормативних актів про охорону праці, що діють у межах підприємства; контролює:

дотримання чинного законодавства, міжгалузевих, галузевих та інших нормативних актів, виконання працівниками поса­дових інструкцій з питань охорони праці; виконання при­писів органів державного нагляду, пропозицій та подань упов­новажених трудових колективів і профспілок з питань охорони праці, використання за призначенням коштів фонду охорони праці; своєчасне проведення навчання та інструк­тажів працюючих, атестації та переатестації з питань безпе­ки праці посадових осіб та осіб, які виконують роботи підви­щеної небезпеки, а також дотримання вимог безпеки при виконанні цих робіт тощо.

Для виконання функціональних обов'язків фахівці з охорони праці наділяються певними правами, наприклад, безперешкодно в будь-який час відвідувати виробничі об'єкти, структурні підрозділи підприємства, зупиняти роботу ви­робництв, дільниць, машин, механізмів устаткування та інших засобів виробництва в разі порушень, які створюють загрозу життю або здоров'ю працюючих; одержувати від посадових осіб необхідні відомості, документи і пояснення з питань охорони праці; перевіряти стан безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на об'єктах підприємства, видава­ти керівникам перевіреного об'єкта, цеху, виробництва обо­в'язковий для виконання припис щодо усунення наявних недоліків; вимагати від посадових осіб відсторонення від роботи працівників, які не пройшли медичного огляду, на­вчання, інструктажу, перевірки знань з охорони праці, не мають допуску до відповідних робіт або порушують норма­тивні акти про охорону праці; надсилати керівникові підпри­ємства подання про притягнення до відповідальності праців­ників, які порушують вимоги щодо охорони праці та ін. Припис спеціаліста з охорони праці, у тому числі про зупи­нення робіт, може скасувати в письмовій формі лише поса­дова особа, якій підпорядкована служба охорони праці. Роз­порядження фахівця з охорони праці може відмінити лише керівник підприємства. Ліквідація служби охорони праці допускається тільки у разі ліквідації підприємства.

Для нормального функціонування системи управління охороною здоров'я власник зобов'язаний розробляти і за­тверджувати положення, інструкції, інші нормативні акти про охорону праці, що діють у межах підприємства та вста­новлюють правила виконання робіт і поведінки працівників на території підприємства, у виробничих приміщеннях, на бу­дівельних майданчиках, робочих місцях. Ці правила повинні відповідати основним вимогам, встановленим державними міжгалузевими і галузевими нормативними актами про охо­рону праці.

На власникові підприємства також лежить обов'язок здійснення постійного контролю за додержанням працівни­ками технологічних процесів, правил поводження з машина­ми, механізмами, устаткуванням та іншими засобами вироб­ництва, використанням засобів колективного та індивідуаль­ного захисту і виконанням робіт відповідно до вимог з охо­рони праці.

Законодавство про охорону здоров'я передбачає й обо­в'язки працівників. Згідно зі ст. 10 Основ законодавства України про охорону здоров'я громадяни зобов'язані піклу­ватися про своє здоров'я. Стосовно трудового законодавства цей обов'язок полягає в тому, що працівники зобов'язані знати і виконувати вимоги нормативних актів про охорону праці, користуватися засобами колективного та індивідуаль­ного захисту; додержуватися зобов'язань з охорони праці, передбачених колективним договором (угодою, трудовим договором) та правилами внутрішнього трудового розпоряд­ку підприємства; проходити у встановленому порядку по­передні та періодичні медичні огляди тощо. Відповідно до ст. 11 Основ законодавства про охорону здоров'я іноземні громадяни та особи без громадянства, які постійно прожи­вають на території України і працюють на підприємствах, в установах і організаціях різних форм власності та господа­рювання, користуються такими ж правами і несуть такі ж обов'язки в галузі охорони здоров'я, як і громадяни України.

На підприємствах з кількістю працюючих 50 і більше чоловік рішенням трудового колективу може створюватися комісія з питань охорони праці, яка діє на основі Типового положення, затвердженого наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці від 3 серпня 1993 p. №72[14]. Комісія скла­дається з представників власника, профспілок, уповноваже­них трудового колективу, спеціалістів з безпеки, гігієни праці і представників інших служб підприємства. Однак рішення комісії носять рекомендаційний характер, що взагалі знижує ефективність її роботи.

Фінансування охорони праці здійснюється власником. Працівник не несе ніяких витрат на заходи щодо охорони здоров'я при виконанні трудових обов'язків. Відповідно до ст. 21 Закону України "Про охорону праці" фінансування охорони праці здійснюється з фондів охорони праці. Такі фонди утворюються на підприємствах, у галузях і на дер­жавному рівні відповідно до Положення про державний, га­лузеві, регіональні фонди охорони праці та фонди охорони праці підприємств[15].

Підприємства можуть використати кошти фонду охоро­ни праці тільки на заходи, що забезпечують доведення умов і безпеки праці до нормативних вимог або підвищення існую­чого рівня охорони праці на виробництві.

Кошти галузевих і державного фондів охорони праці витрачаються на здійснення галузевих і національних про­грам з питань охорони праці, науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт, що виконуються в межах цих про­грам, на сприяння становленню і розвитку спеціалізованих підприємств та виробництв, творчих колективів, науково-тех­нічних центрів, експертних груп, на заохочення трудових колективів і окремих осіб, які плідно працюють над розв'я­занням проблем охорони праці.

До державного, регіональних та галузевих фондів охоро­ни праці надсилаються поряд з коштами державного чи місцевих бюджетів, відрахуваннями підприємств та іншими надходженнями кошти, одержані від застосування органа­ми державного нагляду штрафних санкцій до власників[16], а також кошти від стягнення цими органами штрафу з працівників, винних у порушенні вимог щодо охорони праці.

На власникові також лежить обов'язок організувати за свої кошти проведення попереднього (при прийнятті на роботу) і періодичних (протягом трудової діяльності) ме­дичних оглядів працівників, зайнятих на важких роботах, роботах зі шкідливими чи небезпечними умовами праці або таких, де є потреба в професійному доборі, а також щоріч­ного обов'язкового медичного огляду осіб віком до 21 року. Перелік професій, працівники яких підлягають медичному огляду, термін і порядок його проведення передбачено Поло­женням про медичний огляд працівників певних категорій, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров'я України від 31 березня 1994 p. №45 (Кодекс законів України про працю з постатейними матеріалами // Бюлетень законо­давства і юридичної практики України. — 1997. — №11 —12. — С. 716). Проведения медичних оглядів покладено на ме­дичні заклади, працівники яких несуть відповідальність згідно із законодавством за невідповідність медичного висновку фактичному стану здоров'я працівника.

Власник має право притягнути працівника, який ухиляєть­ся від проходження обов'язкового медичного огляду, до дис­циплінарної відповідальності й зобов'язаний відсторонити його від роботи без збереження заробітної плати.

Постановою Кабінету Міністрів України від 6 листопада 1997 року №1238 затверджений Перелік професій і видів діяльності, для яких є обов'язковим первинний і періодич­ний профілактичний наркологічний огляд, а також порядок його проведення (Офіційній вісник України. — 1997. — Чис­ло 46). Метою проведення профілактичного наркологічного огляду громадян є виявлення хворих на алкоголізм, нарко­манію і токсикоманію, а також визначення наявності або відсутності наркологічних протипоказань до виконання фун­кціональних обов'язків і ведення певних видів діяльності.

Дотримання правил техніки безпеки і виробничої сані­тарії залежить не тільки від виконання власником своїх обов'язків, а й від того, наскільки кожний працівник знає і виконує їх під час роботи. Тому всі працівники при прий­нятті на роботу і в процесі виконання обов'язків за трудо­вим договором повинні проходити на підприємстві навчан­ня і перевірку знань з питань охорони праці, надання пер­шої медичної допомоги потерпілим від нещасних випадків, про правила поведінки та дії при виникненні аварій згідно з Типовим положенням про навчання з питань охорони праці, затвердженим наказом Комітету по нагляду за охороною праці України від 17 лютого 1999 p. №27[17]. Ці обов'язки працівників відповідають вимогам ст. 10 Основ законодав­ства України про охорону здоров'я.

Працівники, зайняті на роботах з підвищеною небезпекою або там, де є потреба у професійному доборі, повинні прохо­дити попереднє спеціальне навчання і перевірку знань з питань охорони праці в строки, встановлені відповідними галузевими нормативними актами про охорону праці, але не рідше як один раз у рік. Перелік робіт з підвищеною не­безпекою затверджений наказом Державного комітету Украї­ни по нагляду за охороною праці від ЗО листопада 1993 p. №123[18].

Навчання й інструктаж працівників з питань охорони здоров'я під час праці є складовою частиною системи управ­ління охороною праці й проводиться з усіма працівниками в процесі їх трудової діяльності.

Відповідальність за організацію і здійснення навчання та перевірки знань з питань охорони праці на підприємстві покладається на його керівника (в структурних підрозділах

— на їхніх керівників). Контроль за навчанням і періодич­ністю перевірок знань з питань охорони здоров'я здійснює служба охорони праці.

Інструктажі працівників за характером і часом прове­дення поділяються на вступний (при прийнятті на роботу);

первинний (на робочому місці); повторний (на робочому місці з усіма працівниками: на роботах з підвищеною небезпекою

— один раз на 3 місяці, на інших роботах — один раз на 6 місяців, проводиться індивідуально або з групою працівників, які виконують однотипні роботи, за програмою первинного інструктажу); позаплановий (при зміні правил з охорони праці, заміні обладнання або інших чинників, що впливає на безпеку праці); цільовий (при виконанні разових робіт, не пов'язаних з прямими обов'язками зі спеціальності, при ліквідації аварії, стихійного лиха.

Первинний, повторний, позаплановий і цільовий інструк­тажі проводить безпосередній керівник робіт (начальник виробництва, цеху, дільниці, майстер). Інструктажі завершу­ються перевіркою знань усним опитуванням за допомогою технічних засобів навчання, а також перевіркою набутих на­вичок безпечних методів роботи. Знання перевіряє особа, яка проводила інструктаж.

Посадові особи, відповідно до Переліку посад посадових осіб, які зобов'язані проходити попередню і періодичну пе­ревірку знань з охорони праці, затвердженого наказом Держ-комітету України по нагляду з охороною праці від 11 жовт­ня 1993 p. №94[19], до виконання ними своїх обов'язків, а також періодично, один раз у 3 роки, проходять навчання і перевірку знань з охорони праці, тех­нологічної безпеки і надзвичайних ситуацій на виробництві.

Допуск до роботи осіб, які не пройшли навчання, інструк­таж і перевірку знань з охорони праці, забороняється. При незадовільних результатах перевірки знань, умінь і навичок щодо безпечного виконання робіт після первинного, повтор­ного чи позапланового інструктажу для працівника протя­гом 10 днів додатково проводяться інструктаж і повторна перевірка знань. При незадовільних результатах і повторної перевірки знань, питання щодо працевлаштування праців­ника вирішується згідно з чинним законодавством. При не­задовільних результатах перевірки знань після цільового інструктажу допуск до виконання робіт не надається. По­вторна перевірка знань при цьому не дозволяється.

2.3. Спеціальні правила охорони здоров'я та працездатності на важких, небезпечних та шкідливих роботах

На роботах зі шкідливими і небезпечними умовами праці, а також роботах, пов'язаних із забрудненням або здійснюва­них у несприятливих температурних умовах, працівникам видаються безплатно за встановленими нормами спеціаль­ний одяг, спеціальне взуття та інші засоби індивідуального захисту: маски, респіратори, захисні окуляри, запобіжні поя­си і т. ін., а також змиваючі та знешкоджуючі засоби.

Порядок забезпечення працівників підприємств спеціаль­ним одягом, спеціальним взуттям та іншими засобами інди­відуального захисту, а також порядок їх утримання і збері­гання визначається Положенням про порядок забезпечення працівників спеціальним одягом, спеціальним взуттям та інши­ми засобами індивідуального захисту, затвердженим нака­зом Державного комітету України по нагляду за охороною праці від 29 жовтня 1996 p. №170[20].

Видача замість спеціального одягу і спеціального взуття матеріалів для їх виготовлення або грошових сум для їх придбання не дозволяється. У той же час власник або уповно­важений ним орган повинен компенсувати працівнику витрати на придбання спецодягу та інших засобів індивідуально­го захисту, якщо встановлений нормами строк видачі цих засобів порушено і працівник був змушений придбати їх за власні кошти. У разі дострокового зносу цих засобів не з вини працівника власник або уповноважений ним орган зо­бов'язаний замінити їх за свій рахунок.

На роботах, пов'язаних із забрудненням, працівникам видається безплатно за встановленими нормами мило, а там, де можливий вплив на шкіру шкідливо діючих речовин, — змиваючі, знешкоджуючі засоби. Перелік робіт і професій, що дають працівникам право на отримання мила, встанов­люється власником або уповноваженим ним органом за узго­дженням з профспілковим органом.

На роботах зі шкідливими умовами праці працівникам видаються безоплатно за встановленими нормами молоко або інші рівноцінні харчові продукти. Діючою постановою Державного комітету СРСР з праці та соціальних питань і Президії ВЦРПС від 16 грудня 1987 р. №731/П-13 "Про порядок безкоштовної видачі молока або інших рівноцін­них харчових продуктів робітникам і службовцям, зайнятим на роботах з шкідливими умовами праці" (Бюллетень Гос­комтруда СССР. — 1988. — №4) передбачено, що підприєм­ства самостійно вирішують питання, пов'язані з безоплат­ною видачею працівникам молока або інших рівноцінних харчових продуктів, на підставі Переліку хімічних речовин, при роботі з якими з профілактичною метою рекомендується вживання молока або інших рівноцінних харчових продуктів, затвердженого Міністерством охорони здоров'я СРСР 4 лис­топада 1987 p. №4430-87 (Додаток до постанови Держкомпраці СРСР і Президії ВЦРПС від 16 грудня 1987 p. №731/П-13).

Молоко видається по 0,5 літра за зміну незалежно від її тривалості в дні фактичної зайнятості працівника на робо­тах, пов'язаних з виробництвом або застосуванням хімічних речовин. Не допускається оплата молока грішми, заміна його іншими товарами і продуктами, крім рівноцінних — кефі­ром, кислим молоком тощо.

На роботах з особливо шкідливими умовами праці на­дається безплатно за встановленими нормами лікувально-профілактичне харчування. Перелік професій і посад, робота на яких дає право на безплатне лікувально-профілактичне харчування, а також раціони і правила видачі цього харчування визначено діючою постановою Державного комітету Ради Міністрів СРСР з праці і соціальних питань і Прези­дії ВЦРПС від 7 січня 1977 р. №4/П-1 (Бюллетень Госком­труда СССР. - 1979. - №7-9).

Лікувально-профілактичне харчування видається у ви­гляді гарячих сніданків перед початком роботи. В окремих випадках допускається за погодженням з медико-санітарною частиною підприємства, а коли її немає — з місцевою сані-тарно-епідеміологічною станцією видача цих сніданків під час обідньої перерви. Працівникам, які одержують безплатне ліку­вально-профілактичне харчування у зв'язку з особливо шкід­ливими умовами праці, молоко не видається.

Працівники гарячих цехів і виробничих дільниць забез­печуються безкоштовно газованою солоною водою. Цехи і виробничі дільниці, на які поширюється це правило, визнача­ються органами санітарного нагляду за погодженням з влас­ником або уповноваженим ним органом.

На навантажувально-розвантажувальних роботах встанов­лено граничні норми підіймання, перенесення і пересування вантажів (Правила про умови праці вантажників при на­вантажувально-розвантажувальних роботах: Утв. НКТ СРСР 20 вересня 1931 p. // Известия НКТ СССР. - 1931. -№30). Забороняється перенесення одним вантажником ван­тажів, більших за 80 кг. Якщо вага вантажу (кожного місця окремо) перевищує 50 кг, то підйом і зняття вантажу зі спи­ни вантажника повинні проводитися за допомогою інших працівників, а перенесення такого вантажу допускається на відстань, не більшу за 60 м.

Працівникам, які працюють у холодну пору року на відкритому повітрі або в закритих неопалювальних приміщен­нях, вантажникам і деяким іншим категоріям працівників у випадках, передбачених законодавством, надаються спеціальні перерви для обігрівання і відпочинку, які включаються в робочий час. Власник або уповноважений ним орган зобов'я­заний обладнувати приміщення для обігрівання і відпочин­ку працівників. Питання про кількість і тривалість перерв і про обладнання місць обігрівання вирішується власником або уповноваженим ним органом і виборним профспілковим органом підприємства. Тривалість і розподіл перерв для відпо­чинку на навантажувально-розвантажувальних роботах вста­новлюються правилами внутрішнього трудового розпорядку.

Для працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими умовами праці, встановлюється скорочена тривалість робочого часу — не більш 36 годин у тиждень (ст. 51 КЗпП). Перелік виробництв, цехів, професій і посад з шкідливими умовами праці, робота на яких дає право на скорочену тривалість ро­бочого часу, затверджується в порядку, встановленому зако­нодавством. Нині продовжує частково діяти Список вироб­ництв, цехів, професій і посад зі шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на додаткову відпустку та скорочену тривалість робочого дня, затверджений постановою Держкомпраці СРСР і ВЦРПС від 21 листопада 1975 р. №298/П-22.

За роботу зі шкідливими і важкими умовами праці пра­цівникам надається щорічна додаткова відпустка тривалістю до 35 календарних днів, за Списком виробництв, робіт, цехів, професій і посад, зайнятість працівників в яких дає право на щорічну додаткову відпустку за роботу із шкідливими і важкими умовами праці, затвердженим постановою Кабіне­ту Міністрів України від 17 листопада 1997 p. №1290.

Додаткові компенсації і пільги з урахуванням специфі­ки умов праці на конкретному підприємстві можуть визна­чатися колективним договором або угодою.

3. РОЗСЛІДУВАННЯ ТА ОБЛІК НЕЩАСНИХ ВИПАДКІВ, ПРОФЕСІЙНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ ТА АВАРІЙ, ПОВ'ЯЗАНИХ З ВИРОБНИЦТВОМ

У разі травмування працівників, професійних захворю­вань або аварій на виробництві власник або уповноважений ним орган повинен провести розслідування. Порядок прове­дення розслідування регулюється Положенням про розслі­дування та облік нещасних випадків, професійних захворю­вань і аварій на підприємствах, в установах і організаціях, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1993 p. №623 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 17 червня 1998 p. №923)[21].

Дія даного Положення поширюється на підприємства, установи й організації усіх форм власності, що діють на те­риторії України (далі — підприємства), усіх громадян (у тому числі іноземців та осіб без громадянства), які є власниками цих підприємств або уповноваженими ними особами (далі — власники), а також на громадян, котрі виконують на цих підприємствах роботу за трудовим договором (контрак­том), проходять виробничу практику або залучаються до роботи з інших підприємств. Розслідування нещасних ви­падків (професійних захворювань), що сталися з працівни­ками, які перебували у відрядженні за кордоном, а також з громадянами іноземних держав, які працюють на підприєм­ствах, провадиться згідно з Положенням, якщо інше не пе­редбачено міжнародними договорами України.

Дія цього Положення не поширюється на осіб, які пра­цюють або проходять службу та з якими не укладаються трудові договори на підвідомчих підприємствах і у військо­вих частинах, підрозділах Міноборони, МВС, Держкомкор-дону, Національної гвардії, СБУ. У цих випадках порядок розслідування та обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій встановлюється зазначеними органа­ми за погодженням з Комітетом по нагляду за охороною праці. Порядок розслідування та обліку нещасних випадків з учнями та студентами під час навчально-виховного проце­су, трудового і професійного навчання в навчальному закла­ді визначається Міносвіти.

Розслідуванню підлягають травми, у тому числі отримані внаслідок тілесних ушкоджень, заподіяних іншою особою, гострі професійні захворювання і гострі професійні отруєн­ня, теплові удари, опіки, обмороження, утеплення, ураження електричним струмом, блискавкою та іонізуючим випроміню­ванням, ушкодження, отримані внаслідок аварій, пожеж, сти­хійного лиха (землетруси, зсуви, повені, урагани та інші над­звичайні події), контакту з тваринами, комахами та іншими представниками фауни і флори (далі — нещасні випадки), що призвели до втрати працівником працездатності на один робочий день чи більше або до необхідності перевести по­терпілого на іншу, легшу роботу терміном не менш як на один робочий день, а також випадки смерті на підприємстві.

За результатами розслідування складається акт за фор­мою Н-1 і беруться на облік нещасні випадки, що сталися з працівниками під час виконання трудових (посадових) обо­в'язків, у тому числі у відрядженнях, а також ті, що сталися під час:

— перебування на робочому місці, на території підприєм­ства або в іншому місці роботи протягом робочого часу (термін "робочий час" — це час, починаючи з моменту приходу працівника на підприємство до його виходу, який повинен фіксуватися, і цей порядок встановлюється правилами внутрішнього трудового розпорядку), або за дорученням власника в неробочий час, під час відпустки, у вихідні та святкові дні

—приведення в порядок знарядь виробництва, засобів захисту одягу перед початком роботи і після її закінчення, , під час виконання заходів особистої гігієни;

— проїзду на роботу чи з роботи на транспорті підприємства або на -транспорті сторонньої організації, яка надала його згідно з говором (заявкою), за наявності розпорядження власника.

—використання власного транспорту в інтересах підприємства з дозволу або за дорученням власника;

—провадження дій в інтересах підприємства, на якому працює потерпілий (дії в інтересах підприємства — дії працівника які не входять до кола його виробничих завдань чи обов'язків, наприклад, надання необхідної допомоги іншому працівникові, дії щодо попередження можливих аварій або рятування людей та майна підприємства);

— ліквідації аварій, пожеж та наслідків стихійного лиха на виробничих об'єктах і транспортних засобах, що використовуються підприємством;

—надання підприємством шефської допомоги;

—перебування на транспортному засобі або його сто-янці, на території вахтового селища, у тому числі під час відпочинку, якщо причина нещасного випадку пов”язана з виконанням потерпілим трудових (посадових) обов”язків або дією на нього виробничого фактора чи середовища;

—прямування працівника до (між) об'єкта (ми) обслуговування за затвердженими маршрутами або до будь-якого об”єкта за дорученням власника.

Про кожний нещасний випадок свідок, працівник, який його виявив, або сам потерпілий повинні терміново повідомити безпоседнього керівника робіт чи іншу посадову особу і вжити заходів для надання необхідної допомоги. Цей керівник (посабова ; особа) в свою чергу зобов'язаний терміново організувати медичну допомогу потерпілому і в разі необхідності доставити його до лікувально-профілактичного закладу, а також повідомити про тс, що сталося, власника, а також відповідну профспілкову організацію підприємства; зберегти до прибуття комісії з розслідування обстановку на робочому місці та устаткування у такому стані, в якому вони були на момент події (якщо це не загрожує життю і здоров'ю інших працівників і не призведе до більш тяжких наслідків), а також вжити заходів з метою недопущення подібних ви­падків у ситуації, що склалася.

Власник підприємства, одержавши повідомлення про не­щасний випадок, організовує його розслідування комісією, до складу якої включаються: керівник (спеціаліст) служби охоро­ни праці підприємства (голова комісії), керівник структурного підрозділу або головний спеціаліст, представник профспілкової організації, членом якої є потерпілий, або уповноважений тру­дового колективу з питань охорони праці, якщо потерпілий не є членом профспілки, а у разі гострих професійних захво­рювань (отруєнь) — також спеціаліст санепідемстанції.

Комісія з розслідування нещасного випадку зобов'язана протягом 3 діб: обстежити місце нещасного випадку, опитати свідків і осіб, які причетні до нього, та одержати пояснення потерпілого, якщо це можливо; розглянути й оцінити відпо­відність умов праці вимогам нормативних актів про охорону праці; установити обставини і причини, що призвели до нещасного випадку, визначити осіб, які допустили порушення нормативних актів, а також розробити заходи щодо запобі­гання подібним випадкам; скласти акт за формою Н-1 у п'яти примірниках і передати його на затвердження власникові; у випадках гострих професійних захворювань (отруєнь), крім акта за формою Н-1, складається також карта обліку профе­сійного захворювання (отруєння) за встановленою формою.

До акта за формою Н-1 додаються пояснення свідків, по­терпілого, а у разі необхідності — також витяги з експлуа­таційної документації, схеми, фотографії та інші документи, що характеризують стан робочого місця (устаткування, ма­шини, апаратури тощо), медичний висновок щодо діагнозу ушкодження здоров'я потерпілого в результаті нещасного випадку, а у разі необхідності — також про наявність в його організмі алкоголю, отруйних чи наркотичних речовин.

Власник підприємства повинен розглянути і затвердити акти за формою Н-1 протягом доби після закінчення розслі­дування, а щодо випадків, які сталися за межами підприєм­ства, — після отримання необхідних матеріалів.

Затверджені акти протягом 3 діб надсилаються: потерпілому або особі, яка представляє його інтереси; керівникові цеху або іншого структурного підрозділу, де стався нещасний випадок, для здійснення заходів щодо запобігання подібним випадкам; державному інспекторові охорони праці; проф­спілковій організації, членом якої є потерпілий; керівникові (спеціалістові) служби охорони праці підприємства, якому акт надсилається разом з іншими матеріалами розслідування. На вимогу потерпілого власник зобов'язаний ознайоми­ти потерпілого або особу, яка представляє його інтереси, з матеріалами розслідування нещасного випадку.

Нещасний випадок, про який потерпілий своєчасно не повідомив безпосереднього керівника чи власника підприєм­ства або якщо втрата працездатності від нього настала не зразу, незалежно від терміну, коли він стався, розслідується згідно з вказаним Положенням протягом місяця після одер­жання заяви потерпілого чи особи, яка представляє його інтереси. Питання про складання акта за формою Н-1 вирі­шується комісією з розслідування, а у разі незгоди потерпі­лого чи особи, яка представляє його інтереси, за рішенням комісії питання вирішується у порядку, передбаченому зако­нодавством про розгляд трудових спорів. Контроль за своєчасним і правильним розслідуванням, документальним оформленням та обліком нещасних випадків, виконанням заходів щодо усунення їх причин здійснюється органами державного управління та органами державного нагляду за охороною праці відповідно до їхньої компетенції та повноважень.

У разі відмови власника скласти акт за формою Н-1 про нещасний випадок чи незгоди власника, потерпілого або особи, яка представляє його інтереси, із змістом акта або з приписом посадової особи органу державного нагляду за охороною праці питання вирішуються вищестоячим органом державного нагляду за охороною праці або в порядку, перед­баченому законодавством про розгляд трудових спорів.

Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний від­шкодувати працівникові шкоду, заподіяну ушкодженням здо­ров'я, в порядку, передбаченому Правилами відшкодування власником підприємства, установи, організації або уповноваже­ним ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 24 червня 1993 p. №472[22].

4. ЗАГАЛЬНООБОВ'ЯЗКОВЕ ДЕРЖАВНЕ СОЦІАЛЬНЕ СТРАХУВАННЯ ВІД НЕЩАСНИХ ВИПАДКІВ ТА ПРОФЕСІЙНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ

Загальнообов'язковим є державне соціальне страхуван­ня від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності.

Під час здійснення працівником своїх трудових функцій існує ризик професійного травматизму та захворювання.

Відповідно до Закону України "Про охорону праці" усі працівники підлягають обов'язковому соціальному страху­ванню власником підприємства, організації та установи неза­лежно від форм власності та видів їх діяльності від нещас­них випадків і професійних захворювань. У разі ушкоджен­ня їх здоров'я власник зобов'язаний відшкодувати праців­никові шкоду, заподіяну йому каліцтвом або іншим ушко­дженням здоров'я, пов'язаним з виконанням трудових обо­в'язків.

Сучасна економічна криза, скорочення обсягів виробниц­тва, погіршення умов праці неодмінно призводить до збільшен­ня порушень нормативів з охорони праці та зростання кількості нещасних випадків на виробництві й професійної захворюваності. У нашій країні досі не створено системи медичної, професійної та соціальної реабілітації постражда-лих від нещасного випадку на виробництві. Нема механізму для відшкодування збитків постраждалим у разі фінансової неспроможності, банкрутства чи ліквідації їхніх підприємств. Розв'язати ці проблеми можливо лише шляхом створення системи соціального страхування від нещасних випадків, передбаченої Основами законодавства України про за­гальнообов'язкове державне соціальне страхування (Урядо­вий кур'єр. — 1998. - 19 лютого) та Законом України від 23 вересня 1999 р. "Про загальнообов'язкове державне со­ціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату праце­здатності" (Урядовий кур'єр. — 1999. — 17 листопада). Цей Закон набирає чинності з 1 січня 2001 року. Відшкодування шкоди, медична, професійна та соціальна реабілітація будуть провадитися Фондом соціального страхування від нещасних випадків — некомерційною самоврядованою організацією, що діє на підставі статуту, має права юридичної особи (ст. 15).

Управління Фондів здійснюється на паритетній основі дер-. страхованих осіб і роботодавців. .ання від нещасного випадку є пра­вонаступником державного, галузевих та регіональних фондів охорони праці.

Страхування від нещасного випадку є самостійним ви­дом загальнообов'язкового державного соціального страху­вання, за допомогою якого здійснюється соціальний захист, охорона життя та здоров'я громадян у процесі їхньої трудо­вої діяльності. За даним видом соціального страхування стра­хові внески до Фонду соціального страхування від нещас­них випадків сплачують тільки роботодавці.

Нещасним випадком є обмежена в часі подія або рапто­вий вплив на працівника виробничого фактора чи середови­ща, що сталися у процесі виконання ним трудових обов'язків, внаслідок яких заподіяно шкоду здоров'ю або настала смерть. До професійного захворювання належить захворювання, що виникло внаслідок професійної діяльності застрахованого та зумовлюється виключно або переважно впливом шкідливих речовин і певних видів робіт та інших факторів, пов'язаних з роботою (ст. 14 Закону). Таким чином, об'єктом страхування від нещасного випадку на виробництві є життя застрахова­ної особи (працівника), його здоров'я та працездатність.

Законом визначено дві форми страхування: обов'язкова та добровільна. В обов'язковому порядку страхуванню підля­гають особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту); учні, студенти, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти, залучені до будь-яких робіт під час, перед або після занять, професійного навчання, виробничої практики (стажування), виконання робіт на підприємстві та особи, які утримуються у виправних, лікувально-трудових, виховно-тру­дових закладах та залучаються до трудової діяльності.

Добровільно, за письмовою заявою, від нещасного випад­ку можуть страхуватися священнослужителі, церковнослу­жителі та особи, які працюють у релігійних організаціях на виборних посадах; особи, що забезпечують себе роботою са­мостійно, суб'єкти підприємницької діяльності.

У разі настання страхового випадку Фонд соціального страхування від нещасних випадків зобов'язаний (ст. 21 За­кону):

1) своєчасно та в повному обсязі відшкодувати шкоду, заподіяну працівникові внаслідок ушкодження його здоров'я або у разі його смерті, виплачувати йому або особам, які перебували на його утриманні:

— допомогу в зв'язку з тимчасовою непрацездатністю до встановлення працездатності або встановлення інвалідності;

— щомісячну грошову суму в разі часткової чи повної втрати працездатності, що компенсує відповідну частину втраченого заробітку потерпілого;

— пенсію по інвалідності внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання;

— пенсію у зв'язку з втратою годувальника, який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві або професій­ного захворювання;

— грошову суму за моральну шкоду за наявності факту заподіяння цієї шкоди потерпілому;

— допомогу дитині, що народилася інвалідом, внаслідок травмування на виробництві або професійного захворюван­ня жінки під час вагітності;

2) організувати поховання, відшкодувати вартість риту­альних послуг;

3) сприяти створенню умов для своєчасного надання ква­ліфікованої першої невідкладної допомоги потерпілому, його госпіталізації, ранньої діагностики професійного захворю­вання;

4) організувати лікування у власних спеціалізованих або інших лікувально-профілактичних закладах з метою якнай­швидшого відновлення здоров'я застрахованого;

5) забезпечити повний обсяг постійно доступної медич­ної допомоги;

6) забезпечити згідно з медичним висновком домашній догляд за потерпілим;

7) відповідно до висновку ЛКК або МСЕК проводити навчання та перекваліфікацію потерпілого;

8) організувати робочі місця для інвалідів;

9) сплачувати за потерпілими внески на медичне та пен­сійне страхування.

Крім вищеперелічених соціальних послуг та виплат, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на вироб­ництві здійснюватиме заходи, спрямовані на усунення шкід­ливих і небезпечних виробничих факторів. Виконання цих функцій покладається на страхових експертів з охорони праці (ст.23 Закону).

Серед основних принципів страхування від нещасного ви­падку необхідно виділити економічну зацікавленість суб'єк­тів страхування в поліпшенні умов і безпеки праці, диферен­ціювання страхового тарифу з урахуванням умов і стану без­пеки праці, виробничого травматизму та професійної захво­рюваності на кожному підприємстві.

ВИСНОВКИ

Отже, можна зробити наступні висновки:

Конституція України до числа соціальних прав включає право кожного на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування, належні, безпечні й здорові умо­ви праці. Найважливіші норми щодо охорони здоров'я працівників на виробництві закріплені в Законі України "Про охорону праці" від 14 жовтня 1992 p., у трьох главах КЗпП (глава XI "Охорона праці", глава XII "Праця жінок", глава XIII "Праця молоді"), а також у підзаконних актах — положеннях, пра­вилах, інструкціях, актах соціального партнерства, локаль­них нормативно-правових актах.

Згідно зі ст. 24 Конституції України жінки мають рівні з чоловіками права і свободи. Рівноправність жінок у сфері трудових відносин забезпечується наданням їм рівних з чо­ловіками можливостей у професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці та здоров'я жінок; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям. З метою фактичного забезпечення рівноправності, з урахуванням особливостей жіночого організму, трудовим законодавством передбачено спеціальні правила охорони праці жінок, пільги і додаткові гарантії їх трудових прав.

Забороняється застосування праці жінок на важких ро­ботах і на роботах зі шкідливими або небезпечними умова­ми праці. Перелік важких робіт та робіт зі шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок, затверджений наказом Міністерства охорони здоров'я України від 29 грудня 1993 p. №256.

Забороняється також застосування жіночої праці на підземних роботах, крім деяких підземних робіт (нефізичних робіт або робіт по санітарному та побутовому обслуго­вуванню).

Згідно зі ст. 178 КЗпП вагітним жінкам відповідно до медичного висновку знижуються норми виробітку, норми обслуговування або вони переводяться на іншу роботу, яка є легшою і виключає вплив несприятливих виробничих факторів, із збереженням середнього заробітку за попередньою роботою.

Жінкам надаються оплачувані відпустки у зв'язку з вагітністю і пологами тривалістю 70 календарних днів до пологів і 56 (у разі ненормальних пологів або народження двох чи більше дітей — 70) календарних днів після пологів, які об­числюються сумарно і надаються жінкам повністю незалеж­но від кількості днів, фактично використаних до пологів. Жінкам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катаст­рофи, надаються відпустки тривалістю 90 календарних днів до пологів і 90 календарних днів після пологів, які обчислю­ються сумарно до пологів з оплатою в розмірі повного заро­бітку, незалежно від стажу та місця роботи (ст. 30 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які по­страждали внаслідок Чорнобильської катастрофи"). Після відпустки у зв'язку з вагітністю і пологами за бажанням жінки їй надається частково оплачувана відпустка для догля­ду за дитиною до досягнення нею віку 3 років з виплатою за ці періоди допомоги за державним соціальним страхуванням.

Законодавством про працю передбачені й інші гарантії в галузі охорони праці жінок.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України. – К., 1996.

2. Закон України "Про охорону праці" від 14 жовтня 1992 р.

3. Кодекс законів про працю України з постатейними матеріа­лами // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 1997. - №11-12.

4. Зако­нодавство України про охорону праці: збірник норматив­них актів. - К., 1995. - Т. 3.

5. Положення про порядок накладення штрафів на підприємства, установи і організації за порушення нормативних актів про охорону праці, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 17 вересня 1993 p. №754 // ЗП України. — 1994. — №1.

6. Основи законодавства України про охорону здоров’я. – К., 1996.

7. Голошатов С.А. Правовые вопросы охраны труда в СССР. - М., 1982.

8. Дріжчана С. В. Удосконалення законодавства про пра­цю неповнолітніх //У мон.: Удосконалення трудового за­конодавства в умовах ринку / Відп. ред. Н.М. Хуторян. — К.: ІнЮре, 1999. - С. 82-88.

9. Праця і зарплата. — 1999. — №8. — Квітень

10. Праця і зарплата. - 1994. - №17.

11. Прокопенко B.I. Трудове право України: Підручник. - X.: Фірма "Консум", 1998.

12. Севастьяновым., Штефанов Б. И. Охрана труда. Труд женщин. Труд молодежи. — М., 1990.

13. Сыроватская Л.А. Трудовое право: Учебник — 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Юристъ, 1998.

14. Шептулина Н.Н. Охрана труда работников, занятых на работах с неблагоприятными условиями труда / / Трудо­вое право. — 1998.

15. Ярхо А.А. Законодательство об охране труда. — М 1988.-112 с.

[1] Конституція України. – К., 1996. – Статті 43, 49.

[2] Основи законодавства України про охорону здоров’я. – Стаття 6.

[3] Основи законодавства України про охорону здоров’я. – Стаття 5.

[4] Прокопенко B.I. Трудове право України: Підручник. - X.: Фірма "Консум", 1998. - С. 360

[5] Сыроватская Л.А. Трудовое право: Учебник — 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Юристъ, 1998. - С. 252

[6] Сыроватская Л.А. Трудовое право: Учебник — 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Юристъ, 1998. - С. 446.

[7] Праця і зарплата. — 1999. — №8. — Квітень.

[8] Ч. З ст. 38, ст. 44 КЗпП

[9] Законодавство України про охорону праці: збірник нормативних актів. - К., 1995. - Т. 3. - С. 32.

[10] Законодавство України про охорону праці: збірник нормативних актів. - К., 1995. - Т. 3. - С. 61.

[11] Ст. 175КЗпП.

[12] Ст. 184 КЗпП

[13] Кодекс законів про працю України з постатейними матеріалами /,/ Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 1997. - №11-12. - С. 603

[14] Кодекс законів про працю України з постатейними матеріалами // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 1997. — №11—12. ~ С. 611

[15] Кодекс законів про працю України з постатейними матеріалами // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 1997. — №11—12. — С. 676

[16] Положення про порядок накладення штрафів на підприємства, установи і організації за порушення нормативних актів про охорону праці, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 17 вересня 1993 p. №754 // ЗП України. — 1994. — №1. — Ст. 24

[17] Бюлетень систематизованого законодавства України: Серія 1. Праця і соціальний захист населення. — 1999. — №6. — С. 49

[18] Кодекс законів України про працю з постатейними матеріалами / / Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 1997. - №11-12. - С. 627

[19] Кодекс законів України з постатейними матеріалами / / Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 1997. — №11—12. — С. 635

[20] Кодекс законів про працю України з постатейними матеріалами // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 1997. — №11— 12. - С. 690

[21] Зібрання законодавства України. — 1998. — №10. — Ст. 437

[22] Праця і зарплата. - 1994. - №17