Поняття технічної естетики. дизайн як проектна культура. Специфіка естетичної діяльності

Різноманітність естетичних відношень людство відтворило як естетичні категорії. Водночас усвідомлювався процес формуван­ня власне естетичного відношення, що започаткувало, крім інших, і категорію естетичної діяльності як специфічної здатності осо­бистості та людства в цілому перетворювати дійсність за зако­нами краси. Ця діяльність пов'язана з усіма проявами людської діяльності, проте має ряд особливостей.

У будь-якій утилітарній діяльності (як індивідуальній, так і колективній) є хоча 6 елементи загальнолюдського значення, змісту, сенсу, які відтворюють загальнолюдську цінність даної діяльності. З цим загальнолюдським началом пов'язано естетич­не забарвлення або естетичний зміст людської діяльності.

Кожен, хто володіє естетичною свідомістю, свідомо або несвідомо працює, діє, оцінює дійсність у співвідношенні зі своїми естетичними уявленнями. Тому на ступінь естетичної забарвленості даного виду діяльності справляє істотний вплив таке: якість естетичного смаку; зміст естетичного ідеалу; роз­виненість естетичного почуття, емоцій та уявлень суб'єкта діяльності.

Таким чином, естетична діяльність – це будь-яка людська діяльність у її загальнолюдському вимірі (хоча загальнолюдське не вичерпується естетичним. Разом з красою зміст загально­людського складають добро, істина, свобода тощо). Наприклад, кожній людині красивий будинок подобається більше, ніж не­показний, і на будівництво такої оселі будуть спрямовані всі її зусилля; елегантне плаття приваблює більше, ніж лантухувате, тому вибір за інших рівних умов буде зупинений на першому. Кожен сподівається побачити результат своєї праці гармоній­ним, пропорційним, привабливим, який прикрашає побут, пра­цю, оселю, зовнішність особистості, піднімає її настрій, самопо­чуття.

Мета естетичної діяльності – перетворення дійсності за за­конами краси, тобто за законами ритму, симетрії, пропорції, гармонії тощо. Це пов'язує естетичну діяльність з діяльністю творчою, яка акцентує на перетворюючому характері впливу, естетичний намір вносить якісний сенс, «зверхідею» цього пе­ретворення. Зв'язок між естетичним та творчим характером людської діяльності є діалектичним, відсутність будь-якого ас­пекту позбавляє сенсу діяльність в цілому.

Мета естетичної діяльності знаходиться не зовні, а в людині:

завдяки їй у особистості розвиваються якості та здібності, які мають загальне культурне значення. Згідно з законом перене­сення, у процесі естетичної діяльності формуються, а потім мо­жуть бути використані у будь-якій людській діяльності якості мислення та характеристики ціннісного світу, що наповнюють творчістю та естетичною значущістю будь-який прояв особис­тості. Серед цих результатів слід назвати чуттєве, образне мис­лення; здатність до емоційного реагування, співвідносну з куль­турою почуття; здатність до тонкого, чутливого спілкування з іншими людьми; здатність до відображення дійсності, яка фор­мується на підставі творчого уявлення, що має естетичну при­роду; здатність до передбачення тощо.

Цінності, що створюються у процесі естетичної діяльності, мають вічний характер. Наприклад, фізика за два віки пройшла шлях від І. Ньютона до А. Ейнштейна. Є галузі, в котрих не діють закономірності, що були відкриті Ньютоном, де діє фізика Ейнш­тейна. Але знахідки, зроблені Рубенсом чи Рембрандтом, не стали менш значними з появою шедеврів Матісса чи Ван Гога. Е. Золя, Ч. Діккенс, В. Гюго стоять поряд, а не нижче, ніж А. Франс, Б. Шоу, Е.-М. Ремарк тощо. Більше того, те, що було передбачено у XVI ст. Босхом або у XIX ст. Діккенсом, набирає своєї істинної значущості та життєвого наповнення у XX ст.

Естетична діяльність породжена трудовою діяльністю та існує як її частина (згадаймо, наприклад, танці народів Півночі, в яких відтворені звичаї та головні види трудової діяльності, наприклад, мисливство (полювання на тюленів, оленів, качок тощо). Тому необхідно враховувати таке: естетична діяльність – це необхід­ний аспект суспільної практики, на підставі якої розвивається естетичне виробництво (творчість і свідомість) та естетичне спо­живання; естетична діяльність – атрибут (істотна властивість) будь-якої соціальної діяльності, що створює довершену річ, дос­коналий твір, породжує відточену думку (ідею); однак естетичну діяльність можна розглядати як окремий вид діяльності, яка існує самостійно. Так характеризується вид діяльності, де безпосеред­ньо та в основному розв'язуються естетичні завдання.

Отже, естетична діяльність внутрішньо неоднорідна. Вона розглядається як система видів діяльності, спегщфіка яких виз­начається співвідношенням. и,ілвй перетворення та характе­ром того об'єкта дійсності, на який и,е перетворення, спрямо­ване. УСІ види предметів естетичної діяльності та співвідносні з ними їх різновиди узагальнюються схематично так:

З перелічених особливостей естетичної діяльності виплива­ють такі висновки:

1. Естетична діяльність співвідносна з усіма видами людської діяльності, але ступінь її наявності залежить від націлювання особистості на перетворення світу за законами краси, тобто від розвиненості естетичної потреби; здатності особистості до та­кого перетворення, тобто від розвиненості естетичних умінь, навичок, знань тощо; умов, за яких ця діяльність здійснюється.

Обставини можуть сприяти як реалізації цих якостей та потреб особистості, так і їх формуванню. Однак умови виконання мо­жуть заважати реалізації цілей естетичної діяльності, а також гальмувати розвиток естетичної свідомості особистості.

2. Види естетичної діяльності співвідносні з наявністю есте­тичних та інших цілей, що є метою такої діяльності, а також з характером предмета, що перетворюється.

Власне естетична діяльність – діяльність, що спрямована на досягнення будь-яких неутилітарних цілей. Насамперед, це ху­дожня діяльність, за винятком архітектури та декоративно-по­бутового мистецтва. Інша справа – духовна користь, яку дістає особистість під час спілкування з другом, читання книги або сприйняття величних явищ природи, тощо.

3. Результатом естетичної діяльності є не тільки світ пред­метів та навколишнє середовище, що перетворюються за зако­нами краси, а й сама людська суб'єктивність, яка збагачується та удосконалюється завдяки розвиненому творчому уявленню та іншим навичкам і умінням, що мають естетичну природу. Серед них: відчуття форми, уміння мислити за аналогією та асо­ціацією, образне мислення, інтуїція, а також уміння організува­ти свою працю так, щоб вона приносила насолоду, тощо.

63. Поняття технічної естетики. Дизайн як проектна культура

В умовах сучасної цивілізації важливого значення набуває дизайн – найрозвинутіша та усвідомлена галузь людської діяль­ності за законами краси поза мистецтвом.

Дизайн у вузькому, спеціальному значенні терміна – це про­ектна художньо-творча діяльність, що направлена на розробку елементів предметно-просторового середовища людської жит­тєдіяльності, які виготовлені індустріальне, з високими спожив­чими властивостями й естетичними якостями. Позначка дизай­ну – у цьому вузькому смислі – формування гармонійного середовища житлової, виробничої і соціально-культурної сфер. Об'єкти дизайну – промислові вироби (виробниче обладнання, побутова техніка, меблі, посуд, одяг тощо); елементи і системи міського, виробничого і житлового середовища; візуальна інфор­мація; функціонально-споживчі комплекси і т. ін. Відповідно розрізняють окремі види дизайну: дизайн промислових виробів, дизайн середовища, графічний дизайн, дизайн соціально-куль­турної сфери і т. ін.

Усередині кожного виду можлива також спеціалізація ди­зайну. Позначка проектування в дизайні – оптимізація функціо­нальних процесів життєдіяльності людини, підвищення естетич­ного рівня виробів і їх комплексів. Предметом проектування в дизайні є структура і якості форми предметного середовища в цілому і окремих виробів як його елементів. Метод дизайну – принципові основи діяльності, що складаються еволюційно і виз­начають її позначку та категоріальний апарат, який задає мето­дичні підвалини проектування – засоби моделювання об'єкта і сукупність правил, що визначають послідовність і зміст етапів формотворення. Сучасні принципи дизайну – поєднання в цілісній структурі і гармонійній формі всіх суспільне необхід­них якостей об'єкта, що проектується. Основними робочими категоріями дизайнерського проектування є образ, функція, морфологія, технологічна форма, естетична цінність.

Здійснення ідеї створення цілісного об'єкта потребує глибо­кого знання основних законів і тенденцій розвитку економіки, виробництва, споживання, а також розуміння духовних потреб суспільства. Тому дизайн базується на наукових основах моде­лювання об'єкта, поєднує наукові принципи з художніми в про­ектному образі і знаходить застосування в інших галузях суспіль­ної діяльності – це так званий соціальний дизайн.

Теоретичною базою сучасного дизайну є технічна естетика – наукова дисципліна, яка комплексно вивчає соціальні, естетичні, функціональні, ергономічні і технічні аспекти формування пред­метно-просторового середовища і складає науково-методичні основи дизайну.

Виникнення дизайну пов'язано з розвитком промисловості наприкінці XIX ст., коли вузька спеціалізація виробництва при­звела до руйнування універсальності творчих сил людини та, як наслідок, до втрати естетичної цінності предметів, які виробля­лися промисловим способом.

У 1851 р. у Лондоні відбулася промислова виставка, вражен­ня від якої висловив один з її відвідувачів: «Незважаючи на роз­виток науки і техніки, успіхи цивілізації у художній справі по­ступаються досягненням минулих сторіч. Таке ж ганебне виз­нання напрошується від зіставлення сучасних виробів з вироба­ми наших предків. При всьому технічному прогресі наші вироби поступаються їм за формою та навіть за їх практичною присто­сованістю та доцільністю».

Цим відвідувачем був Г. Земпер, засновник технічної естети­ки. Через шість років відомий англійський теоретик та соціолог Д. Рескін відзначив з цього приводу: «Те, що створюється по­спішно, вмирає також поспішно; те, що коштує всього дешев­ше, у підсумку виявляється найдорожчим», – зафіксувавши у даному висловлюванні зв'язок між доцільністю, корисністю та красою. Отже виникнення дизайну пов'язано з власне процесом розвитку людської цивілізації. З самого свого виникнення ди­зайн орієнтувався на досягнення єдності трьох принципів: ко­рисності, зручності та краси.

Розробку даних принципів здійснив Г. Земпер, який у 1860– 1863 рр. написав працю «Стиль у технічних та тектонічних мистецтвах, або Практична естетика», де сформулював фунда­ментальний закон дизайну: форма предмета повинна залежати від його функції у людській практиці, матеріалу виготовлення та технології виробництва, а також визначатися рівнем соціаль­но-історичного розвитку суспільства.

У нашій країні ідеї дизайну набули розвитку на початку XX ст., що пов'язано з діяльністю Страхова, Енгельмейера, Столярова та ін. У 1920 р. були створені перші організації, які спеціально зай­малися розробкою дизайнерських проблем – Всеросійські ху­дожньо-технічні майстерні. У 1962 р. був створений ВНДІТЕ – Всесоюзний науково-дослідний інститут технічної естетики. Цей центр дизайнерської теорії та творчості мав філії в багатьох містах (наприклад, у Харкові), а на великих підприємствах пра­цювали спеціальні художньо-конструкторські бюро. Водночас були організовані перші спеціальні вищі та середні навчальні заклади (наприклад, Харківський художньо-промисловий інсти­тут, нині – Харківська державна академія дизайну і мистецтв, яка є головним закладом підготовки дизайнерських кадрів Ук­раїни), де розпочалася підготовка фахівців такого профілю.

У 1964 р. на міжнародному семінарі дизайнерів у Бельгії було прийнято таке визначення дизайну:

Дизайн – г^е творча діяльність, метою якоі є виявлення фор­мальних якостей промислових виробів. Ці якості включають і зовнішні особливості виробів, але головним чином – структурні та фунщіональні взаємозв'язки, які перетворюють вироби в єди­не и,іле як з точки зору споживача, так і з точки зору виробника.

Таким чином, були виділені головні специфічні особливості дизайну як різновиду естетичної діяльності.

Дизайн має власний предмет. Об'єктом дизайнерської діяль­ності є світ речей, які створюються людиною за допомогою засобів індустріальної техніки за законами краси та функціонування.

Мета дизайну (художнього конструювання) полягає у фор­муванні гармонійного предметного середовища, яке найбільш повно задовольняє матеріальні та духовні потреби людини.

Дизайн охоплює і діяльність дизайнера, і результати його праці – предмети, що пройшли художньо-конструкторську розробку, і особливий метод проектування – художнє конструю­вання, і власну теорію – технічну естетику – науку, яка дослід­жує проблеми створення гармонійного предметного середовища.

Художнє конструювання як метод дизайну передбачає вису­нення нової художньо-проектної ідеї та розробку нової функці­ональної структури, раціональне втілення цієї ідеї та гармоній­не, виразне стилістичне оформлення предмета.

Предмети, які є результатом діяльності дизайнера, повинні бути функціональними, а саме: досконало виконувати своє прак­тичне призначення; бути зручними та безпечними під час екс­плуатації, тобто задовольняти вимоги ергономіки; бути естетич­но виразними, тобто мати інформаційно-виражальну форму і бути цілісними композиційне. Наприклад, історія розвитку ав­томобілебудування – це пошук форми, яка б найліпшим спо­собом втілювала ідею руху, швидкості, динаміки. Найбільше відпо­відає цій ідеї форма «витягнутої краплі», яку має сьогодні більшість автомобілів.

Для досягнення композиційної цілісності дизайнер викорис­товує можливості ритму, кольору, масштабу, співвідношення світла та тіні, пустоти та об'єму у поєднанні з особливостями звукового оформлення, освітлення тощо.

Соціальне призначення дизайну полягає в тому, щоб створю­вати предмети промислового виробництва, які здатні «по-людсь­кому ставитися до людини», тобто були гідними посередника­ми між виробником та споживачем. Дизайн призначений здійснювати масову культурно-естетичну комунікацію, щоб пе­редати через предмети побуту, засоби виробництва, речі повсяк­денного використання певний тип естетичного смаку. Дизайн пов'язує в одне ціле матеріальну та духовну культуру суспіль­ства, забезпечуючи цілісність цивілізації. Сучасний маркетинг як один з напрямів сьогодення ринкової діяльності дуже широ­ко використовує закони дизайну для створення цілісного пред­метного середовища. Дизайн вимагає врахування будь-якої но­вації у зміні предметного світу.

Отже, слід висунути тезу про схожість дизайну не тільки з технічною творчістю, з одного боку, але й з художньою творчі­стю – з іншого, при збереженні власної специфіки. Співвідно­шення дизайну, мистецтва технічної творчості, можна з'ясувати, проаналізувавши таблицю.

У теорії дизайну з 1980-х років домінує ідея проектної куль­тури. Вона народилася в XX ст. із характерної для європейської культури Нового часу утопії подолання розриву між Красою і Корисністю. Проектна культура в ідеалі не розділяється на «мис­тецтво» і «техніку».

Зміст терміна «проектна культура» осягає комплекс засобів і форм. інституи,іонально організованої проектної діяльності, яка функционально пов'язана з системами управління, плануван­ня. і є особливого роду виробництвом проектної докуменгпагаї, у мові якої передбачається бажаний результат дій і образ май­бутнього об'єкта – речі, предметного середовища, системи діяль­ності, способу життя в и,ілому тощо.

Але крім характеристики інституціональної проектної діяль­ності проектна культура сучасності є відмінною стильовою ри­сою сучасного мислення, однією з найважливіших типологічних ознак сучасної культури майже у всіх основних її аспектах, по­в'язаних з творчою діяльністю людини. Впливу проектної куль­тури зазнають сучасні наука, мистецтво, психологія людини, її відношення до світу, до соціального і предметного середовища;

у формах споживання і творчості також присутні риси проект­ного переживання світу, тобто передбачення таких його образів, котрі повинні бути створені внаслідок людської життєдіяльності.

Таке трактування проектної культури надає терміну «дизайн» широкого розуміння – як будь-якого прояву проектного мис­лення в сучасній культурі суспільства.

Отже, естетична діяльність у сукупності всіх видів та форм про­низує різні сфери людської діяльності, естетизує її, наближає до створення ідеалів краси, підносить саму суб'єктивність особистості.