Суспільство

1. Суспільство - система об'єктивної реальності

Філософське розуміння суспільства поля­ гає у визначенні його з позицій окремої лю­дини, особи, гуманізму. Людина - суспільство, (я - суспільство) є вихідне у філософському аналізі. Людина є суспільною істотою і її можливості реалізуються лише в суспільстві, а всі дії людини, зв'язки і відносини, умови, в яких живуть люди, можна правильно зрозуміти лише тоді, коли усвідомлюється зміст поняття суспільства, соціуму. Відомий філософ Хосе Ортега-і-Гассет підкреслює, що в сучасних умовах люди постійно говорять про закони і права, державу, національне і інтернаціональне, гро­мадську думку та повноваження, правильну й неправильну політику, пацифізм та мілітаризм, батьківщину і людство, соціальну справедливість і несправедливість, капіталізм і колективізм, соціалізацію й лібералізацію, авторитаризм, особистість і колективізм тощо. І не тільки говорять, а й сперечаються. І не тільки сперечаються, але й борються за те, що стоїть за такими словами. І в таких соціальних, політичних битвах в усіх куточках землі люди гинуть сотнями, ти­сячами, мільйонами. Ідея закону, права, держави, свободи, держав­ності, соціальної справедливості тощо є основною складовою частиною ідеї соціальної, суспільної. І якщо ідея соціальна, суспільна неясна, то всі ідеї втрачають сенс, і розмова про них перетворюється у зви­чайне пустослів'я. Проблема що таке соціум, що таке суспільство, яка природа елементарних явищ, що складають факти суспільного життя. Тому соціологія, соціальна філософія все ще не дали чіткої відповіді на питання. Одні філософи (неокантіанці, Вільгельм Віндельбанд, Генріх Ріккерт) пояснюють це складністю будови суспільства, плинніс­тю суспільного життя, зв'язаною з унікальністю свідомої дії кожної людини. Суспільство не має своїх законів і наука про суспільство

неможлива. Інші, - англійський філософ Карл Поппер та ін. - ідуть ще далі, пояснюють неможливість наукового визначення суспіль­ства унікальністю самого суспільного життя на Землі, суспільство позбавлене всезагальних, універсальних законів. Зазначені трудно­щі пізнання суспільства справді стримували пошуки соціальною філософією суті соціуму, суспільства протягом історії.

Стародавні філософи Конфуцій, Платон, Арістотель та ін., філософи Середньовіччя, XIX і XX стст., обґрунтовуючи причини виникнення со­ціуму (потреби, інстинкти, нерівність нахилів індивідів тощо), суть соці­ального, не спромоглися уявити суспільство як специфічне цілісне утво­рення. Відкривши характерні властивості: розподіл праці, відносини власності, моральні якості, філософи ототожнювали суспільство з дер­жавою, спільністю, народом. Засновники соціології Огюст Конт і Герберт Спенсер не говорять, що є суспільство. Аж до кінця XX ст. багато соціологів ототожнювали суспільство з біологічним організмом, особою, взаємодією тощо.

Оригінальну спробу визначити суспільство здійснила марксистська філо­софія: показала суспільство як систему суспільних відносин між людьми, а суть людини - як соціальну якість, запрограмовану суспільством. Розгляда­ючи відношення Людина - суспільство як основне у соціальній філософії, неодноразово підкреслювали, що суспільство в такій же мірі створює людину, в якій людина створює суспільство. Марксистська філософія провідною лан­кою вважає суспільство. Стрункістю концепції людини і суспільства марксист­ська філософія вплинула на сучасні концепції соціуму та соціального.

Одна з сучасних концепцій людини та сус­пільства, що склалися на ідеях марксизму, тейярдизму, неофрейдизму та соціобіологізму, показує суспільство як продукт індивідуальної взаємодії. Це концепція методологічного індивідуалізму, що, за словами Карла Поппера, є нес­простовною доктриною, за якою будь-яке колективне явище належить розуміти як результат дій, взаємодій, мети, надій і думок окремих людей і як результат створених і збережених ними традицій. За таким розумін­ня соціальна суть індивіда запрограмована не лише суспільством, але й космо-природно-тваритим буттям, оскільки людина є космо-природно-тваринно-соціальна істота. Потенційна духовність космосу реалізується людиною у суспільних об'єднаннях індивідів. Усі сучасні соціально-філо­софські поняття суспільства так чи інакше визначають сукупність соці­альних взаємозв'язків людей у процесі задоволення їх потреб. Але за таким спільним нерідко існують істотні відмінності. Плюралізм як риса світової філософської думки характерний і для концепцій суспільства. Є й інші визначення суспільства. Французький соціолог Еміль Дюркгейм називає суспільством особливу істоту, з її власною природою, відмінною від при­роди його членів, і особою, яка має свої власні відмінності від індивіду­альних особистостей. Таке ототожнення суспільства з особою не сприяє розумінню суспільства. Американський соціолог Толкотт Парсонс вва­жає, що суспільство становить соціальну систему, що характеризу­ється відносною самостійністю, урівноваженою територією, еконо­мічними ресурсами, вихованням та соціалізацією населення і культури.

Інший американський соціолог Едвард Шілз пише, що суспільство - це об'єднання колективів, головними факторами якого є центральна влада, згода та територіальна цілісність. Німецький філософ Георг Штіллер визначає суспільство як закономірну, органічну цілісну систему соціаль­них відносин та їх носіїв. У такому ж контексті російський філософ Леонід Жаров вбачає у суспільстві продукт цілеспрямованої і розумно організованої спільної діяльності великих груп людей, об'єднаних на спіль­них інтересах і договорі.

У такому далеко неповному різноголоссі розуміння суспільства соціальною філософією і соціологією, по-перше, треба виділити сус­пільство від інших понять, спільність, держава тощо; по-друге, тре­ба виділити найзагальніші значення поняття суспільство; по-тре­тє, визначити поняття соціального, з яким зв'язують сучасні концепції суспільство; по-четверте, відокремити філософський та загальносоціологічний підходи вивчення суспільства. Це й стане передумовою всебічного розуміння складної структури суспільства, як системи, основних форм взаємодії людей, суспільних зв'язків, умов існування і розвитку, джерел, суб'єктів та спрямованості сус­пільного руху, рушійних сил.

Поняття спільність вживається для визначення загальної життє­діяльності людей, зв'язаних спільним походженням, мовою, інтере­сами, долею, культурою. Найважливішими спільностями є сім'я, рід, плем'я, народність, нація, які входять у суспільство як спільності, але не охоплюють усіх людей суспільства, їх діяльності та суспіль­них відносин. Суспільство також можна вважати спільністю людей усієї землі чи окремих її регіонів. Але не всяка спільність є суспіль­ством. Сучасне суспільство - це система соціальних спільностей.

Поняття народ означає спільність людей, зв'язаних походжен­ням, мовою, культурою, певною територією. І хоч народ є основним суб'єктом суспільства, творцем історії, не тотожний суспільству, бо в суспільство входить і видатна особа, і еліта. Поняття народ вужче, ніж поняття суспільство. Нетотожне поняття суспільство і з понят­тям держава. Держава, по-перше, існувала не завжди, а виникла на певному етапі розвитку суспільства; по-друге, держава становить фор­му організації життя народів за допомогою законів та права. І все-таки, будучи не тотожними між собою, поняття суспільство, спіль­ність, народ, держава взаємозв'язані між собою і зумовлюють розуміння тих і інших. Так, не погоджуючись з ототожненням дер­жави й особи, не можна не бачити зв'язку між ними. Бо суспільство становить форму інтеграції життєдіяльності індивідів у цілісність. І, як інтегрована форма стосунків між людьми, суспільство є суб'єк­тним буттям людини, суб'єктом і носієм життєвих потреб людей і способів їх задоволення, тобто діє у певному розумінні як особа.

Суспільство визначається в широкому і вузькому розумінні. У ши­рокому - поняття суспільство охоплює всі суспільні явища - соціаль­ну діяльність, практику, суспільний та політичний лад, організацію сім'ї, інших соціальних спільностей, усі види культури, всі форми ду­ховності. Отже, суспільство означає цілісну систему життєдіяльності людей в усій її повноті та розвитку. Суспільство - це вся сукупність історичних форм спільної діяльності і спілкування людей, особливий ступінь розвитку живих систем, способом існування яких е вироб­ництво засобів для життя. Тут суспільство як людство відокрем­люється із усіх спільностей тварин. У вузькому розумінні поняття суспільство вживається для позначення історично конкретного ти­пу соціальної системи, певного етапу людської історії (феодально­го, капіталістичного, інформаційного тощо). Тут суспільство роз­глядається не в усій сукупності елементів, а лише в важливіших, істотніших властивостях етапу. Ці два основних визначення сус­пільства є вихідними в аналізі.

В філософії поняттям соціальне визначають суть суспільного життя людей, специфіку соціальної форми руху матерії. Соціальне в такому аспекті однопорядкове з суспільним, а не з тим його значен­ням, що виражає розшарування суспільства та відносини між ними. Отже, соціальне - не чисто природне, а те, що характерне і значиме для людей і взаємодії між ними. Найважливішими властивостями соціального є: по-перше, спосіб життя людей, заснований на свідомій діяльності - на виробництві засобів для життя людей; по-друге, сві­домість, духовність, що найглибше виражаються людською саморефлексією; по-третє, значима людська взаємодія, що здійснюється шля­хом усвідомленої свободи вибору, спілкування між людьми засобами символічних форм культури; по-четверте, створений людьми світ куль­тури, як власне буття. Зрештою, соціальне, а отже, й соціум - це людське буття, обумовлене діяльністю та спілкуванням. Особливістю такого є те, що буття, як людська культура, створене людьми, постійно створює, формує людину, її духовність як найглибшу суть соціального.

В чому ж відмінність філософського та со­ціологічного підходів визначення суспіль­ства? Соціологія вивчає соціальну структуру суспільства, соціальні інститути, процеси та соціальні спільності лю­дей, їх властивості, спосіб їх організації та зв'язки. Соціальна ж філосо­фія вивчає суспільство як цілісну систему через призму людини і самоцінність гуманістичних пріоритетів, її цікавлять рушійні сили і спрямування суспільного розвитку, взаємодія індивіда та суспільства, специфіка зв'язків і стосунків між індивідами у єдине ціле суспільство, типи зв'язків в історії людства (духовні, конвенційні, матеріальні).

Соціальна філософія як теоретичний світогляд розглядає суспільство у взаємозв'язку з людиною та природою; тут суспільство виступає як система зв'язків та відносин, в якій і за допомогою якої люди здійсню­ють життєдіяльність. Поняття суспільство і означає ті зв'язки та відно­сини, в яких люди перебувають між собою. Інакше кажучи, акцент переноситься на людину: суспільство виступає як сама людина в її сус­пільних відносинах, як безпосередній світ буття людини. Тому філосо­фія й підкреслює, що суспільство - це система зв'язків та відносин, в якій людина реалізує свою суть. Отже, щоб зрозуміти суспільство, необ­хідно з'ясувати головний діючий початок - особистість людини.

Суспільство - цілісна система, що охоплює компоненти: спільності людей, виробництво, техніку, історичний процес, діяльність со­ціальних спільностей і особи, економічні, соціально-політичні, ду­ховні відносини та їх взаємозв'язки, сім'ю, мову, взаємодії соціаль­них інститутів тощо. Одні філософи віддають пріоритет економічним відносинам, інші - духовним, треті - вважають їх рівноправними. Одні вважають, що суспільство як система найточніше виражається поняттям суспільно-економічна формація, інші - поняттям цивілі­зація, треті - поняттям культура, четверті - що суспільство виража­ється синтезом усіх понять. Але всій багатоманітності визначень суспільства властиве: суспільство - цілісна система, що перебуває в постійному русі і саморозвитку. Підтвердженням є історичний досвід і система гуманітарного знання: історія, соціологія, юриспруденція, економічна наука, філологія, філософія тощо. Можна погодитись, що поняття суспільство вживається у філософії для визначення ба­гатогранного соціального світу буття людини, людської дійсності. Жодна з гуманітарних наук неспроможна дати повного і адекватно­го знання про суспільство. Узагальнюючи знання спеціальних наук, соціальна філософія вивчає закони функціонування і розвитку сус­пільства. Адекватне знання про суспільство як цілісну систему соці­альна філософія спроможна дати тому, хто вивчає суспільство з по­зицій людини та її взаємозв'язку і взаємодії з іншими людьми.

Людина, сенс її суспільного життя, найважливіші життєві цін­ності - центральна проблема соціальної філософії. Інакше кажучи, суспільство вивчається, вимірюється лише у ставленні суспільства до людини. Відношення: людина - суспільство є основним у соці­альній філософи, оскільки, за визначенням Карла Маркса, суспіль­ство в тій же мірі створює людину, як людина суспільство. Всяке зневажання людиною на догоду суспільству приводить до хибного розуміння суспільства - теологічного, натуралістичного тощо.

Отже, сучасна філософія вважає суспільство соціальною системою, що складається із множинності компонентів, утворених діяльністю та спілкуванням окремих людей. Системна методологія передбачає відокремлення з суспільства основних його частин - компонентів і ана­ліз їх функцій та взаємодій. Основними компонентами є виробнича, економічна, соціально-політична, духовна сфера взаємодії людей.

Сучасне філософсько-теоретичие пізнання сус­пільства здійснюється за допомогою системи фі­лософських категорій: людина, суспільство, сус­ пільне буття, суспільна свідомість, виробництво, праця, діяльність, інтерес, культура цивілізації, прогрес, відносини тощо, що складають теоретичну модель суспільства. Основа сучасної теорії сус­пільного процесу - система філософських категорій - допомагає науково­му пізнанню минулого та сучасного розвитку.

Питання про адекватне відображення в теорії реальної історії склад­не. Мова йде про істинність теоретичного знання, про суспільство, що безпосередньо повністю не співпадає з конкретно-історичним суспіль­ством. Важливо знайти спосіб застосування теорії до конкретної багатоманітної дійсності. Соціальна філософія на місце конкретно-історичного суспільства ставить і вивчає її ідеалізований об'єкт, ідеалізовану модель суспільства. Ясно, що ідеалізована модель відрізняється від живого сус­пільства. Але в ідеалізованій моделі відбиваються основні властивості конкретного суспільства, необхідні зв'язки і відносини, очищені від ви­падкових та неістотних властивостей, зв'язків та відносин. Теоретичний аналіз дозволяє в ідеальній моделі розкрити суть конкретно-історично­го суспільства. В тенденції розвитку та функціонування суспільства як цілісної системи. Пізнання суті та тенденції розвитку конкретно-істо-ричпого суспільства, по-перше, допомагає правильно поставити конкрет­ну суспільну проблему, і, по-друге, дає орієнтир в науковому пошуку її розв'язання.

У соціальній філософії виділяються основні те­оретичні моделі суспільства. Ідеалістична модель суспільства, заснована па визнанні вирішальної ролі ідей, міфів, духовності у згуртуванні людей в єдине ціле - суспільство. Видів ідеалістичної моделі багато: буддизм у Стародавній Індії та інших східних країнах, що вважав кінцевою метою людського життя - вічне бла­женство; конфуціанство у Стародавньому Китаї, що ставило основою існу­вання суспільного життя моральність з її золотим правилом: «Не роби лю­дині того, чого не бажаєш собі, і тоді зникне ненависть у державі, зникне ненависть у сім'ї». Вчення Конфуція про людинолюбство як основу сус­пільства дозволяє вважати його родоначальником філософії соціальної зла­годи; платонізм Стародавньої Греції, чітко виражений концепцією ідеальної держави (суспільства) Платона, побудованої на моральному принципі спра­ведливості. Ідеї освіченого розуму лежать в основі концепції суспільства німецької класичної філософії. Іммануїл Кант у трактаті «Ідея загальної історії» обґрунтовує думку про те, що знаходження людиною засобів до життя і навіть її здатність розуміння, швидкий розум і добра воля мають бути власною справою людини, а історична закономірність - лише анало­гічна закономірності природи. За Іммануїлом Кантом, суспільство є умо­вою самореалізації людини.

Засіб, що природа користується для розвитку людських нахилів, - це ан­тагонізм (недоброзичливість у спілкуванні людей), оскільки зрештою є при­чиною їх законного порядку. Опір іншим у суспільстві спонукає всі сили людини до перших істинних кроків від грубості до культури, що є суспіль­ною цінністю людини. У суспільстві, завдяки незлагодженості та просвіт­ництву, утверджується образ думок, здатний перетворити грубі природні задатки в моральні. Іммануїл Кант осмислює ідеї розвитку суспільства, правової держави, структури влади, вважає, що найбільша біда, яку люди спричиняють одне одному невгамовною свободою, - незлагодженість між людьми - вимушує їх вступати до громадянського суспільства. Вся культу­ра й мистецтво, що прикрашають людство, найкращий суспільний устрій - плід нетовариськості. Нетовариськість веде до суспільного прогресу й віч­ного миру на шляху об'єднання людей у конфедерацію.

Оригінальні ідеї про суспільство розвинув Георг Гегель. Його ідеалістич­на концепція суспільства має наукове пояснення багатьох явищ і процесів, закономірностей об'єктивного Духу, по суті, розкривалися закономірності суспільного розвитку, що проявляються за допомогою діяльності окремих людей, їх взаємозв'язків, стосунків та взаємовідносин; у розвитку особи та суспільства доводилася їх єдність; у пізнанні Абсолютної Ідеї і суспіль­ного процесу розкривалася ідея свободи людини. Історія суспільства - результат діяльності окремих людей; кожна окрема людина прагне реалізувати свої інтереси і мету, створює щось нове, над яким і не замис­лювалась. Людина активна, і ніщо велике не здійснюється без пристрас­ті. Історія суспільства - не що інше, як історія народів. Георг Гегель розкриває суть і роль праці у формуванні економічних відносин. Еконо­мічні відносини вважаються основою соціального розшарування людей і виникнення соціальних відносин. Методологічними принципами пізнан­ня суспільства Гегель обрав історизм, об'єктивність і монізм.

Теологічна модель суспільства - різновид ідеалістичної моделі. Найпов­ніше сформована у середні віки Августіном Блаженним у творі «Про град Божий», Ансельмом Кентерберійським у трактаті «Чому Бог людина?» та Фомою Аквінським у книзі «Про могутність Бога». Багато віків релігійна концепція домінувала у духовному житті суспільства. На основі релігійної ідеї існували теократичні держави, де єдність суспільства забезпечувалась однією вірою, що стала державною релігією.

Натуралістична модель суспільства, за якою людське суспільство - при­родне продовження розвитку Космосу, її джерела - у соціальній філософії Арістотеля, який висунув ідею про природне походження соціального роз­шарування людей. Панування і підлеглість - не тільки речі необхідні, але й ко­рисні. Уже безпосередньо з моменту народження деякі істоти відрізняються тим, що одні з них нібито призначені до підлеглості, інші - до владарювання. Елемент владарювання і елемент підлеглості - загальний закон природи. Цей же принцип неминуче повинний панувати і в усьому людстві.

Ідеї Арістотеля про суспільство увійшли в соціальну концепцію Томаса Гоббса про природне право кожного на всіх. Погодження інтересів людей засноване на суспільному договорі, зреченні кожного права володіти самим собою і пере­дачі такого права такому-то мужу і такому-то зібранню мужів. Коли ж таке станеться, множинність називають об'єднанням, спільністю - державою. Томас Гоббс підкреслює: громадянські права - це ті ж природні права, перенесені на державу. Держава створена людьми і залежить від людей, а не від волі Бога. Ідеї Томаса Гоббса розвивають у «Суспільному договорі» Жан-Жак Руссо, Йоганн Гердер у творі «Ідеї до філософії історії людства» та ін. Йоганн Гердер стверджує, що держава пішла від природи, в якій закладена гуманність (мета суспільства), і підтримує ідею вирішальної ролі географічного середовища у розвитку суспільства, введену в соціологію Шарлем Монтеск'є. Традиції витлу­мачуються ним як передумови суспільного, колективістського прагнення людей займатися освітою, бути духовно зрілими. Високо цінується роль винаходів у способах добування засобів до життя, особливо в суворих кліматичних умовах. У соціальній концепції Йоганна Гердера, як і багатьох інших філософів, є чима­ло ідей наукового пояснення суспільства.

Своєрідну, матеріалістичну концепцію суспільства запропонував Карл Маркс. Застосований принцип визначальної ролі суспільного буття стосовно суспільної свідомості та інших форм людської життєдіяльності дозволив Кар-лу Марксу показати суспільство, основу якого складає матеріальне виробниц­тво засобів до життя, у розвитку і в історичній спадковості. Спосіб виробниц­тва матеріального життя зумовлює соціальний, політичний та духовний процеси життя взагалі. У вченні Карла Маркса суспільство розглядається як цілісний організм. В центрі знаходиться людина - суб'єкт діяльності. Якщо людина одночасно і творець, і продукт суспільства, то її суть - сукупність всіх суспіль­них відносин. Висновки Карла Маркса про природу соціального знаходили підтвердження у практиці розвитку капіталізму. Тоді ж однодумці Маркса, його послідовники звертали увагу на ряд серйозних недоліків його вчення. До них відносили перебільшення ролі класової боротьби у суспільному розвитку, постулат про диктатуру пролетаріату, абсолютизацію економічного фактора ролі суспільства стосовно окремої людини (це згодом ви­лилося в установлення у ряді країн тоталітарних режимів) тощо. Не викли­кає поваги авторитарний дух вчення, нігілістичне ставлення до інших кон­цепцій, що мали багатий історичний досвід вивчення суспільства.

Сучасні теорії суспільства враховують досягнення усіх напрямків світової соціальної думки: екзистенціалізму, герменевтики, культуро­логії тощо. У сучасній соціальній філософії України робляться спро­би створити адекватну модель соціуму, засновану не на первинності суспільного буття чи суспільної свідомості, а на визнанні їх рівноз­начними (тотожними) факторами суспільної життєдіяльності. Для неї характерні гуманістичне спрямування і визнання того, що про­відним началом суспільства є індивід і загальнолюдські цінності, а залежними є класові, національні інтереси та інтереси інших спіль­ностей. Це плюралістично-толерантна система, що враховує світо­вий досвід методолого-філософського розуміння дійсності.

Щоб сформувати об'єктивну наукову кон­цепцію суспільства як системи, а не еклек­тичну суміш поглядів, необхідно визначити основні принципи, що цементують теоретич­ну модель у певну цілісність.

У концепції суспільства, як цілісної соціальної системи, важливу роль відіграє принцип об'єктивності. Принцип об'єктивності перед­бачає уявляти суспільні явища такими, якими є в дійсності, в реаль­ному житті в усіх їх взаємозв'язках, суперечностях і тенденціях роз­витку. Це не означає, що філософ зобов'язаний бути безпристрасним побутописцем. Проте його інтереси не повинні приводити до пере­кручення об'єктивних суперечностей, провідних тенденцій розвитку і соціальних відносин. Принцип об'єктивності вимагає всебічного врахування властивостей і відносин. А це свідчить про його єдність з принципом системності. Неможливо адекватно відтворити суспіль­ство як систему без врахування цілісності суспільства, без виявлен­ня зв'язків і відносин, без відображення у розвитку і взаємозв'язку системотворчих елементів - виробництва, соціально-класових від­носин, держави, особистості, сім'ї, суспільного буття, суспільної сві­домості, культури, формації, цивілізації. Всебічний аналіз кожного з них - неодмінна умова розуміння самої системи, взаємозв'язку і взаємовідносин її компонентів, дозволяє побачити суспільство як цілісну систему зв'язків та стосунків. Але суспільство - система, що розвивається самостійно. Об'єктивно можна її відтворити лише ті­єю теорією, що включає принцип розвитку.

Принцип розвитку в аналізі компонентів уможливлює розкриття внутрішнього джерела розвитку суспільства, показ того, що перехід суспільства з одного стану в інший визначений не тільки ним самим, але й умовами його буття; лише ті зміни суспільства, що розкрива­ють його власні можливості, що є у згорнутому стані, і є самопородженням і саморозвитком. Саме в цьому полягає зміст поняття суспільства як системи, що саморозвивається. А ті зміни, що зумов­лені зовнішніми факторами, не входять до поняття саморозвитку суспільної системи. Суспільство, як систему саморозвитку, можна ві­добразити в дії і лише за допомогою системи знання. Кожному стану суспільства відповідає певна система понять, а моменту перетворен­ня старого стану у новий - відповідають поняття складніші за зміс­том. Тим самим у теорії точно відображаються історичний процес і джерела розвитку, конкретні форми та тенденції.

Отже, суспільство - суперечлива система. Одна з умов об'єктив­ного знання про суспільство - пізнання об'єктивних суперечностей і відображення їх у теорії. Істотно зауважував Георг Гегель: «Супе­речність є критерій істини, відсутність суперечностей - критерій помилковості». Принцип суперечності - органічно входить до мето­дології соціальної філософії і взаємодіє з іншими принципами. Роз­вивати ж поняття суспільства означає розвивати розуміння відобра­жених суспільних суперечностей. Пізнання суперечностей необхідне для пояснення розвитку суспільства через його джерело, а також для управління суперечностями в інтересах людини. Такі функції виконують принципи гуманізму та загальнолюдських пріоритетів.

У сучасній філософії немає єдності у визначенні кількості мето­дологічних принципів для досягнення істини. Можна погодитись з тими філософами, які вважають, що принципів повинно бути не багато, але досить для забезпечення розвитку думки. Сучасна соці­альна філософія, спираючись на методологічні принципи, показує суспільство як особливий спосіб життя людей, головні компоненти якого - людина, свідомість, діяльність і спілкування, суспільні від­носини. Генетично-функціональний зв'язок між компонентами при­водить до утворення предметно-духовного світу культури. Постійні пошуки відповідей на питання: що таке суспільство, що таке люди­на, яка становить основу життєдіяльності суспільства, привели до певних визначень і концепцій суспільства і людини в філософії. Не­зважаючи на розбіжність визначень суспільства, природи соціально­го процесу, принципи вивчення явищ, суті дають можливість з'ясу­вати найзагальніші тенденції розвитку суспільства.

в сивій давнині зверталась увага па діяль­ність людини та її роль у житті суспільства. У стародавньому Китаї золоте правило Конфуція: роби­ти добро і користь, а роль праці у житті людей визначав: особистим прикла­дом - спонукай людей працювати. В античній Греції філософ Арістотель гово­рив, що, спостерігаючи за гідною людиною, судять про неї за її ділами, оскільки інакше неможливо віднайти, якого вибору дотримувалась. Тут Арістотель вба­чав у розумній діяльності призначення людини, вважав, що відмінність людини від усякої іншої живої істоти. Але поняття діяльності як принципу філософсь­кого пояснення людського способу буття найґрунтовшше з'ясовано в німецькій класичній філософії. Іммануїл Кант, потім Йоганн Фіхте роз'ясняють зміст людської діяльності як спосіб соціального буття і як основу культу­ри. Глибоко і грунтовно концепцію діяльності людини як основи предметного світу культури розробив Георг Гегель. Пізніше її прагнули усвідомити чимало філософів. Саме в діяльності людини джерела вчення Карла Маркса про практику, Сьорена К'єркегора про філософське явище волі, Ернста Кассірера про символічно-знакові структури, Едмунда Гуссерля про життєвий світ, Макса Вебера і Толкотта Парсонса про соціальну дію тощо. І хоч кожен з філософів досліджує різні сторони людської діяльності, всі сходяться на тому, що діяль­ність - засіб, умова, рушійна сила і джерело формування соціальності.

Людська діяльність спрямована на створення нових умов існу­вання людини та суспільства, перетворення навколишнього природ­ного та соціального середовища (включаючи її саму) відповідно з сво­їми потребами. На відміну від природної дійсності, специфіка соціальної дійсності полягає в тому, що є суб'єкт, об'єктною реаль­ністю, способом буття якої є людська діяльність. Поняття діяльнос­ті поширене в соціальній філософії, використовується як загальнонаукова категорія. Часто говорять: діяльність рік, вулканічна діяльність, вища і нервова діяльність тощо. Якщо стосовно неживої природи поняття діяльності має образне значення, то в науці про живу природу міцно ввійшло як категорія, поняття про дію, творен­ня. Власне, слово діяльність - не загальнонаукова, а соціально-філо­софська категорія. В такому значенні діяльність є поняття, що виз­начає будь-яке виявлення соціальної активності. На відміну від пристосовування біологічної системи діяльність соціальної системи стає пристосовницько-пристосовуючою активністю, виражає універ­сальність людини як соціальної істоти і становить єдність матеріаль­ного і ідеального, об'єктивного і суб'єктивного. Людська діяльність відтворює матеріальні умови суспільного життя, перетворює зовніш­ню природу у другу природу - неорганічне тіло суспільної людини. Друга природа - особливо техніка, мова (членороздільне мовлення) -не що інше, як культура, що виступає засобом спілкування, соціального наслідування, передавання від покоління до покоління усвідомленого, узагальненого досвіду - атрибуту соціальної системи.

Історія людського суспільства, його матері­альної та духовної культури становить про­цес реалізації діяльніснотворчого ставлення людини до світу. В ма­теріальному виробництві люди за допомогою діяльності перейшли від полювання та рибальства до виробничого господарства - земле­робства та тваринництва, потім від ремесла і мануфактури - до ве­ликого машинного виробництва і від машинного виробництва - до сучасної науково-технічної революції. В історії суспільства діяль­ність привела до корінних змін в економічній, соціальній і політич­ній сферах. У духовній культурі творча діяльність ламала старі прог­рами науки, картини світу, ідеали і норми наукового пізнання; у мистецтві замість старих створювалися нові види і стилі мистецт­ва; в педагогічній діяльності створюються все нові системи вихован­ня, що забезпечують потреби суспільства.

Діяльність - багатопланова система. Основними видами діяль­ності, що забезпечують існування суспільства як системи, виступа­ють матеріально-практична і духовно-практична діяльність. В історичному процесі матеріальна і духовна діяльність завжди доповню­ють одна одну, як засіб духовно-практичного освоєння світу. Форми духовно-практичного освоєння світу є художня, моральна, релігійна діяльність. Існують і інші класифікації діяльності. В залежності від її об'єктів, виділяють економічну, політичну, педагогічну, охороноздоровчу та інші види діяльності. В залежності від суб'єктів діяльності називають національний рух, класову боротьбу, молодіжний рух то­що. Можна співвідносити діяльність з об'єктивним ходом історії, і то­ді характеризувати її як прогресивну, реакційну, консервативну, рево­люційну, контрреволюційну. На основі системи цінностей розрізняють позитивну діяльність і негативну (антисуспільну), законну і незакон­ну, моральну і аморальну. Співвідносячи діяльність з процесом роз­витку, виділяють творчу діяльність (створення того, чого не було) і нетворчу. Із всіх форм діяльності основні - матеріально-виробнича, соціально-політична по перетворенню суспільних відносин та інсти­тутів і діяльність по відтворенню і розвитку людини. Саме в матері­ально-виробничій, політичній, духовній сферах діяльності здійсню­ється практичне перетворення всієї суспільної системи. Сукупність об'єктивних зв'язків між ними становить суть суспільної системи і визначає закони її існування і розвитку. Суспільні відносини висту­пають як форми суспільної діяльності, визначають характер, мету, напрямок і соціальний зміст суспільної діяльності.

Духовна діяльність суспільства як процес цілеспрямованого відоб­раження дійсності виконує функції: пізнання предмета та умов ді­яльності; інформування і організація суб'єктів діяльності; формуван­ня спонукань, мотивів, волі, вироблення цінностей, мети, проектів, програм. Найзагальніші види духовної діяльності: наукове пізнання, ціннісна свідомість, визначення мети, прогнозування і програмуван­ня, інформаційна діяльність. В історії філософії діяльнісна суть лю­дини знайшла відображення у поняттях діяльність, праця, вироб­ництво. Найширше за обсягом є поняття діяльність, що вироблене для визначення взаємодії суспільної людини з навколишнім світом. Згодом відбувається розподіл діяльності на два відносно самостійні види: матеріальну та духовну. Виникає художня діяльність, найпов­ніше втілювана в мистецтві, збагачує людську життєдіяльність емо­ційно-естетичним ставленням до світу; моральна діяльність формує в людині норми поведінки; філософія і релігія забезпечують світо­глядні та інші смисложиттєві потреби людини. Поняттям діяльність визначається будь-яка доцільна активність людини, що відображає спосіб соціального буття. Для конкретизації діяльнісної суті людини, зв'язаної з перетворенням природи для задоволення життєвих пот­реб людини, вживається поняття праця.

Праця, трудова діяльність є такою взаємо­ дією між людиною та природою, в результаті якої за допомогою доцільного впливу людини на природу відбуваються зміни у предметі праці. Працею добуваються засоби до життя. Якщо людина-істота не тільки суспільна, а й природна, то праця визначаєть­ся як речовинний процес обміну між людиною та природою. Це процес їх безпосередньої взаємодії. У соціально-філософському значенні праця є творення, що охоплює і матеріальну, і духовну творчість. Праця -споконвічний процес спільної діяльності людей і, отже, основа їх суспіль­ної організації. У праці формуються зв'язки і взаємозалежності між людьми в суспільстві. І тому трудова діяльність формує соціальну со­лідарність людей, їх ціннісні орієнтири, їх волю, світогляд та інші соці­альні якості. Більше того, праця створює саму людину як особистість.

У визначенні суспільства як системи важ­ливу роль відіграє аналіз людської діяль­ності як суспільного виробництва. Понят­тя суспільного виробництва створене для визначення самої суті соці­ального. Як спосіб суспільної життєдіяльності, суспільне виробниц­тво має складну структуру. В широкому розумінні, суспільне виробництво охоплює усі сфери суспільної праці і суспільної трудо­вої діяльності: матеріальне виробництво, що забезпечує людей мате­ріальними засобами життя, сферу послуг, у тому числі охорона здо­ров'я і соціальне забезпечення, виробництво духовних цінностей (духовне виробництво), діяльність соціальних інститутів, що забез­печують виховання та освіту, підготовку до самостійної життєдіяль­ності, коротше, весь процес соціалізації людини.

Суспільне виробництво з самого початку має соціальний характер, формується зусиллями всіх людей у конкретно-історичних умовах і здій­снюється за законами людського єднання, тобто за законами соціуму.

Дальше осмислення суспільства як системи зв'язане з аналізом її цементуючого ядра - способу виробництва. Спосіб суспільного ви­робництва - це спосіб створення і відтво­рення суспільної людини (індивіда) і людського суспільства, соціуму. За структурою - це система взаємодіючих елементів матеріального (тех­нологічного та економічного) і духовного суспільного способу вироб­ництва, їх єдність. Не зводячи всіх основних причин існування сус­пільства до матеріального виробництва, соціальна філософія вважає безсумнівним: матеріальне виробництво - системотворчий компонент соціуму, що інтегрує всі його компоненти в цілісність. Суспільство не може існувати без виробництва матеріальних благ, засобів існування людей, що здійснюється певним способом. На відміну від політичної економії, що вивчає економіку, до того ж у всіх її властивостях та відносинах, соціальна філософія використовує поняття спосіб ви­робництва і його складові - продуктивні сили та виробничі відно­сини - для дослідження суспільства і підходить до способу вироб­ництва як до загальносоціально-філософського поняття, що виражає взаємозв'язок внутрішніх елементів. Інакше кажучи, соціальна філосо­фія виражає світоглядну природу поняття способу виробництва, його складових та його методологічну роль у пізнанні суспільства як систе­ми. У такому аспекті спосіб матеріального виробництва виражає суть суспільного виробництва і його роль у розвитку суспільства.

Здійснюючи процес виробництва, люди змінюють навколишню при­роду і разом з тим змінюють свою власну природу, формуються як соціальні істоти. Виробляючи певним способом матеріальні блага, люди виробляють відповідний уклад свого життя, оскільки спосіб вироб­ництва є певний вид життєдіяльності індивідів, їх певний спосіб жит­тя. Вироблений у соціумі спосіб виробництва (поряд з природними умовами) забезпечує не лише соціальні умови життєдіяльності сус­пільства, але й соціальний спосіб життя й діяльності конкретного індивіда. Кожний індивід засвоює соціальний досвід, мову, культуру і відповідно з ними здійснює працю. Ось чому, навіть працюючи на­одинці, індивід діє як істота суспільна. Ніхто не вільний від тієї систе­ми суспільного виробництва, що індивід застає при народженні, оскільки у суспільному виробництві формується суспільство, тобто сама люди­на в її суспільних відносинах. Відомий соціолог Еміль Дюркгейм під­креслює, що суспільна праця забезпечує єдність суспільства, є джере­лом соціального зв'язку людей, джерелом життя і багатства людини.

Отже, спосіб виробництва - це матеріальна система, що, зреш­тою, функціонує як системотворчий елемент суспільства. Історія сус­пільства в певному розумінні є історією зміни способів виробниц­тва. Це добре видно на прикладі історії технологічного способу виробництва, як єдності матеріально-технічного способу виробниц­тва, як єдності матеріально-технічної основи та технологічних від­носин: в історії людського суспільства один іншого змінили чотири технологічні способи виробництва: привласнюючий, аграрно-реміс­ничий, індустріальний, інформаційно-комп'ютерний. І кожен з них характеризується специфічними знаряддями праці, характером пра­ці і системою організації праці. За привласнюючого способу вироб­ництва знаряддя праці були ручними; за аграрно-ремісничого - за­лізний плуг, худоба, вітряний та водяний млини, гончарний круг; за індустріально-комп'ютерного - автоматизована техніка.

Механізм людської діяльності у способі вибництва виражається через категорії про-дктивних сил та виробничих відносин сус­пільства. Продуктивні сили суспільства - це поняття, що вироблене для позначення змісту суспільного виробництва. Складовою части­ною продуктивних сил є люди, які здійснюють виробництво і засоби виробництва, за допомогою яких люди виробляють матеріальні засо­би до життя. Роль елементів продуктивних сил у процесі виробниц­тва не однакова. Головна продуктивна сила - люди. Без людей ніякі засоби праці не можуть функціонувати: машини ржавіють і руйну­ються, виробничі будівлі розвалюються. Щоб люди - учасники сус­пільного виробництва, могли успішно виробляти засоби до життя, мусять мати певний рівень знань виробництва, тобто знань конкрет­них засобів праці, технології виробництва, спілкування у виробничо­му колективі тощо. Для рішення виробничих завдань повинні володі­ти певними умінням та навичками використання засобів виробництва та організації виробництва на основі розподілу та кооперації праці. Все накопичується у процесі суспільного виробництва і у вигляді конкретно-історичного виробничого досвіду передається від поко­ління до покоління. Людина у виробничому процесі освоює необхідну їй міру досвіду. Отож, до складу продуктивних сил включаєть­ся і виробничий досвід. Тільки володіючи знаннями, уміннями, на­вичками та виробничим досвідом, людина може характеризуватися як продуктивна сила, як суспільна (соціальна) сила.

Засоби виробництва також складні за структурою. Це засоби пра­ці, що включають: знаряддя праці, якими людина безпосередньо впли­ває на природу, та умови праці - виробничі приміщення, склади, транспорт тощо. До складу продуктивних сил входить предмет пра­ці - природний матеріал, що підлягає обробці, земля, корисні копа­лини, метал тощо. Сукупність засобів та предметів праці утворює засоби виробництва. У структурі продуктивних сил є і жива праця (праця трудівників), і уречевлена праця (система засобів виробниц­тва). Ці компоненти взаємозв'язані. Недооцінка чи перебільшення ролі будь-якого з них приводить до тяжких наслідків. Особливо трагічними наслідками закінчується абсолютизація техніки і недо­оцінка людини, її виховання, освіти, духовної культури, соціальної сфери. Продуктивні сили, як змістовна сторона способу виробниц­тва, є інструментом впливу суспільства на природу, показником сту­пеня оволодіння людиною силами природи.

Другу сторону способу виробництва становлять виробничі відносини. Це особливий тип відносин, що виникає в процесі матеріаль­ного виробництва. Саме виробничі відносини визначають систему суспільної організації діяльності. Під виробничими відносинами розу­міють: по-перше, соціальну форму суспільного виробництва і, по-дру­ге, засіб впливу людей один на одного. Інакше кажучи, це відносини, стосунки між людьми, їх специфіка полягає в тому, що виробничі відносини, є відносинами між людьми з приводу засобів виробниц­тва (предмети праці, знаряддя праці, засоби праці) і продуктів пра­ці, їх третя особливість: виробничі відносини матеріальні, оскільки складаються у сфері матеріального виробництва об'єктивно, поза і незалежно від волі і свідомості людей. Це не означає, що люди всту­пають у суспільні виробничі відносини несвідомо. Вступати у вироб­ничі відносини людей спонукають об'єктивні умови, незалежні від свідомості, волі людей обставини, що склалися у суспільстві. Серед таких умов вирішальними є рівень і характер розвитку продуктив­них сил, що люди, народжуючись, отримують у готовому вигляді. Продуктивні сили вимагають саме такої, а не іншої форми виробни­чих відносин. Існують чотири види виробничих відносин: відносини з приводу безпосереднього виробництва; відносини з приводу розпо­ділу; відносини з приводу обміну; відносини з приводу споживання.

У чому виявляється специфіка виробничих відносин як відносин з приводу речей? У то­му, що виробничі відносини виникають лише тоді, коли виробник об'єднується зі знаряддями праці, взагалі із засобами виробництва. Без такого об'єднання не може початися виробничий процес. Ви­робник швидше за все може безпосередньо об'єднатися з засобами виробництва в тому випадку, коли виробничі засоби є його власністю. Коли ж виробничі засоби належать іншим людям, тоді це поєд­нання залежить від волі їх власника. Отже, люди вступають у ви­робничі відносини в залежності від форми власності. Відносини з при­воду власності на засоби виробництва визначають характер усіх видів виробничих відносин. В історії суспільства відомі форми власності: особиста, групова, приватна, державна, суспільна. І кожна впливає на організацію виробництва і на весь спектр суспільних відносин.

Аналіз сучасних соціальних структур пока­зує, що продуктивні сили успішно розвива­ються лише тоді, коли їх рівню розвитку і ха­рактеру відповідають адекватні виробничі відносини. Така законо­мірність діє постійно. Але виробничі відносини не завжди відпові­дають продуктивним силам, їх вимогам. Чому? Тому, що продуктивні сили, як зміст суспільного виробництва, розвиваються безперервно: справа в тому, що найважливіший елемент продуктивних сил - лю­дина постійно прагне задовольняти дві потреби - полегшувати працю і підвищувати її продуктивність. Людина безперервно удосконалює і створює нові знаряддя праці, технологію виробництва. Від примі­тивного кам'яного рубила людина прийшла до сучасних автоматич­них знарядь праці - роботів і робототехніки. Для роботи з новими знаряддями праці необхідні знання, уміння і навички їх застосування. Ось чому йде процес постійного удосконалення всіх елементів про­дуктивних сил, аж до того, що знання стають науковими, а наука перетворюється на безпосередню продуктивну силу.

У середині XX ст. відбувається науково-технічна революція, що перетворила увесь виробничий процес і саму людину. Нові продук­тивні сили вимагають нових виробничих відносин. Але продуктивні сили залежать від відносин власності. А відносини власності, як свід­чить історія, не змінюються швидко. Тому виникає невідповідність, між продуктивними силами, що пішли вперед, і відсталими у розвит­ку виробничими відносинами. Застарілі виробничі відносини стримують розвиток нових продуктивних сил. Виникають суперечності між продуктивними силами та виробничими відносинами, а потім конфліку між ними, що розв'язується шляхом заміни застарілих виробничих відносин новими. А оскільки носіями виробничих відносин є люди з їх інтересами власності, а власники чинять опір зміні форм власності, заміні застарілих виробничих відносин новими, то виника­ють соціальні конфлікти. Соціальні конфлікти ведуть до перевороту спочатку на виробництві, а потім у всьому суспільстві, що називаєть­ся соціальною революцією. Соціальні революції розв'язують соціаль­ні конфлікти. Нові виробничі відносини відкривають простір для роз­витку продуктивних сил, прогресивного функціонування суспільного виробництва. Відбувається зміна рабовласництва феодалізмом, фео­далізму капіталізмом, капіталізму більш прогресивним устроєм тощо. Порівняно з феодальними капіталістичні приватновласницькі вироб­ничі відносини є прогресивнішими. У ХІХ-ХХ стст. капіталістичні відносини стали панівними. Існує і друга закономірність взаємозв'яз­ку продуктивних сил і виробничих відносин: активний зворотний вплив виробничих відносин на продуктивні сили суспільства. Цей вплив подвійний: по-перше, коли виробничі відносини відповідають характе­ру та рівню розвитку продуктивних сил, їх потребам, тоді виробничі відносини справляють позитивний вплив на розвиток продуктивних сил, є їх рушієм і суспільства; по-друге, коли ж виробничі відносини старіють, перестають відповідати продуктивним силам, відстають від них, тоді виробничі відносини стають гальмом розвитку продуктив­них сил і суспільства. У закономірностях способу виробництва вирі­шальна роль належить соціальній діяльності людини, що створює і продуктивні сили, і виробничі відносини, і саму людину, весь світ соціального буття. Це дуже важливо враховувати, аналізуючи суспіль­ство за умов сучасної науково-технічної революції.

Науково-технічна революція - результат тривалої еволюції науки і техніки, суспіль­ного виробництва. Ще у XVIII ст. науково- технічний прогрес, об'єднавши наукову й тех­нічну думки, забезпечив розвиток механічного, машинного виробниц­тва, що відкривало практично необмежені можливості для технологіч­ного застосування науки. На рубежі ХІХ-ХХ стст. необмежені можливості науки привели до створення передумов науково-технічної революції: по-перше, природничо-наукові передумови почали складати­ся з відкриття електрона, радію, перетворення хімічних елементів, ство­рення теорії відносності, квантової теорії, що означало проникнення у мікросвіт та у світ велетенських швидкостей. Стався переворот і в фі­лософських поглядах на матерію та наукову картину світу; по-друге, під впливом використання електрики, радіо, атомного ядра об'єдну­ються зусилля науки, промислового виробництва у масштабах держа­ви, що стало матеріально-технічною передумовою науково-технічної революції; по-третє, створюються і соціальні передумови: утверджен­ня соціального, економічного, воєнно-політичного лідерства найбіль­ших держав світу. За таких умов з середини XX ст. науково-технічний прогрес перейшов до якісно нового етапу, що називається науково-технічною революцією. Науково-технічна революція - докорінний пе­реворот у продуктивних силах суспільства: науці, техніці, людині. Рево­люція в науці (в тому числі в природознавстві, технічних та суспільно-гуманітарних) полягає в тому, що наука стала безпосере­дньою продуктивною силою. Революція у техніці полягає у переході від механізації виробництва до автоматизації, комп'ютеризації та інфор­матизації. Техніка та наука сплелися у таку нову єдність, цілісність, в якій техніка дедалі більше опосередковується логічно, а логіка - тех­нологічно. Техніка набуває наукового характеру і стає базою розвитку науки. У такому сплетінні докорінно змінюється людина як головна продуктивна сила, стає науково-мислячим організатором і керуючим виробничими процесами. Внаслідок науково-технічної революції в про­дуктивних силах сталася революція у всьому суспільному виробниц­тві: з простого процесу праці виробництво стає технологією застосу­вання науки. Почалась технологічна епоха, що справляє вирішальний вплив на розвиток всього суспільного життя (Вальтер Ціммерлі).

Особливість сучасної ситуації не в наявності змін техніки, а в їх якості, у тому способі зміни техніки, що відбувається: по-перше, постійне прискорен­ня змін, скорочення часу практичної реалізації ідей та відкрить: якщо ідея фотознімку реалізувалася лише через 100 років (1839), телефону - через 56, радіо - 35, то у 40-х роках XX ст. ідея атомної бомби - через 6 років, лазера -5, транзистора - на протязі року. Які тут швидкі та значні зміни, видно з того, що сучасники протягом одного покоління пережили такі нововведення, як радіо, автомобіль, літак, телевізор, атомна техніка, космонавтика; по-друге, роз­повсюдження сучасної техніки в усьому світі нівелює особливості культур та способів життя; по-третє, сучасна наука, техніка, людина, суспільство, природа, культура опинилися в такому тісному сплетінні, що визначити кожне з них можливо лише у їх взаємовідносинах. Із такого сплетіння сформувалися гіб­ридні утворення інформаційно-теоретичного типу - біотехнологія, молекулярна біологія, виникла віртуальна реальність. Інформаційно-комп'ютерна революція характеризується такою технологією, що дозволяє створити комп'ютери, що вміщуватимуть у кожному мікропроцесорі до 100 мільйонів транзисторів і виконуватимуть до 2 мільярдів команд за секунду; по-четверте, техніка - особ­ливо знаряддя праці - перетворила докорінно всі сфери життя. Техніка, зазна­чав Ернст Кант, антропологічна, складова частина людини, продовження її біологічних органів, примножує її здібності накопичувати досвід і втручатися в дійсність; вся історія людства, зрештою, є історією винаходів прогресивні­ших, раціональних знарядь праці. Знаряддя ж праці складають м'язову систему виробництва і є важливішим показником ставлення людини до природи. Сус­пільні епохи розрізнюються не тим, що виробляють, а тим, як виробляють, якими знаряддями праці. Але знаряддя виробництва - лише частина всієї техні­ки, підрозділами якої є побудова, транспортна, інформаційна.

За умов науково-технічної революції наука стає матір'ю провід­них галузей виробництва, що складають основні напрямки розвит­ку: енергетика, біонізація технічних процесів (електроніки, хімії), радіотехніка, ракетобудування, космізація різних видів виробниц­тва, комп'ютеризація, генна інженерія, нові технології, пов'язані зі створенням автоматичних систем управління тощо. Генеральний нап­рямок науково-технічної революції - комп'ютеризація та інформати­зація всього життя суспільства як системи. Розвиток основних нап­рямків науково-технічної революції впливає на всі сфери суспільного життя - економічну, соціальну, політичну, побутову, духовно-прак­тичну, викликаючи соціальні наслідки.

Отже, революція в науці та техніці і в технології суспільного виробництва - особливо їх комп'ютеризація і інформатизація, як ядро автоматизації, що уможливлює управління виробничими про­цесами закритого типу, а також обробка величезного масиву інфор­мації для прийняття оптимальних рішень, - складають технологіч­ну суть науково-технічної революції.

За умов науково-технічної революції творча діяльність людини докорінно змінює не лише суспільне виробництво, але й саму люди­ну: має можливості стати багатшою інтелектуально, естетично, духовно-практично, світоглядне. Соціальна суть науково-технічної ре­волюції зв'язана з істотними змінами учасника суспільного виробництва - робітника, техніка, інженера, організатора виробниц­тва, управляючого, - його виробничої діяльності. Під впливом науково-технічних змін визначились нові особливості суспільного вироб­ництва, що істотно вплинули на виробника: насиченість процесом і результатом науково-технічних досліджень - кібернетичними устат­куваннями, біотехнологією, інформатикою, що змінюють місце і роль людини у виробництві; новий характер і зміст праці - що є дедалі більш творчим, спирається на сучасну науку; якісно нова - наукова організація праці, автоматизована система управління. Сучасне вироб­ництво - це новий, науково-технологічний процес, де діють науково-технічні знання, психологічні, моральні та світоглядні якості вироб­ників. Усе це докорінно змінило відносини між людиною та природою, сформувало нову систему: суспільство - Людина - техніка - навко­лишнє середовище, яка вимагає глибокого філософського осмислен­ня. Отже, соціальна суть науково-технічної революції - це карди­нальні зміни місця і ролі людини в системі суспільного виробництва, характеру і змісту його праці. Людина - головний вимір науково-технічної революції, її інтересами і життєдіяльністю вимірюються со­ціальні зміни, що вимагають свого філософського осмислення.

Соціальні наслідки науково-технічної рево­люції багатоманітні і суперечливі у всіх сфе­рах суспільного життя: комп'ютерно-інформаційна технологія одночасно викликає творчі і руйнівні соціальні процеси. Філософське осягнення й по­кликане завчасно розкрити обидві тенденції з метою сприяння твор­чості і обмеження руйнування.

По-перше, перетворення науки на безпосередню продуктивну силу означає, що наука дозволяє добувати предмети праці з такими властивостями, яких у природі ще не було (синтетичні волокна, надтверді сплави тощо).

Наука змінює знаряддя праці і технологію виробництва, виникають елек­троніка, інформатика, космічне виробництво, мікропроцесори, біотехнологія, роботи. Сучасний виробник мусить володіти мінімумом науко­вих знань. Формується потреба в гуманістичних орієнтирах і цінностях. По-друге, революція в техніці веде до нового суспільного поділу праці, до зміни місця і ролі людини у виробництві: фізичні і багато розумових рутинних функцій виробника передаються техніці; внаслідок такого стано­вища внутрішнього суб'єкта виробництва виробник стає над виробництвом як регулятор, наладчик, програміст, управляючий виробництвом. Тим самим кваліфікований виробник витісняє некваліфікованого, що стає безробітним і мусить вирішити дві проблеми: працевлаштування та перекваліфікацію.

По-третє, зміна характеру та змісту праці виражається у посиленні твор­чих, пошукових функцій, у збільшенні частки висококваліфікованих робітників (наладчиків, програмістів, електриків) та спеціалістів (інженерів, техніків, лабо­рантів, наукових працівників), зайнятих обслуговуванням автоматичної техніки і технології. Виникають проблеми підготовки таких виробників та проблема засмічення навколишнього середовища, виснаження ресурсів життєдіяльності; нарешті, комп'ютеризація виробництва викликає багато професійних захворю­вань: органів зору, дихання, нервової системи, гіпотонії тощо. Вихід - у гумані­зації виробництва, підвищенні відповідальності за впровадження техніки, крите­рієм чого мусить бути ефективність, надійність, здоров'я, безпека, якість суспільства та навколишнього середовища, розвиток особистості.

По-четверте, насиченість виробництва науковими ідеями, висококва­ліфікованими спеціалістами, науково-дослідними лабораторіями посилює небезпеку ризику, наприклад, генної інженерії: наскільки безпечним є вихід нових живих істот па свободу? Чи можливо безпечно розв'язувати соціальні проблеми технократичним способом? І знову виникає потреба гуманізації виробництва: наслідки виробництва мають відповідати пос­тійності історично-людського буття па Землі (Хане Йонас).

По-п'яте, у комп'ютерно-інформаційній революції людина, змінюючи при­роду за законами природи, перетворює її на своє робоче місце. Виникає нова саморозвиваюча система: людина - техніка - навколишнє середовище. Впли­ваючи на навколишнє середовище, людина прагне пристосуватись до неї до плодів своєї ж діяльності. Відбувається безперервна самоадаптація люди­ни, яка й становить її справжнє буття. Тобто, формується культура життя у створеному людиною середовищі. І для її блага необхідно, щоб це середовище стало життєздатним. У культурі, що саморозвивається, - важливіше джерело розвитку людини. Разом з соціальними інститутами, технікою, соціальними технологіями і культурою людина утворює нову цілісність, яка потребує філо­софського осмислення з точки зору цілісності та історизму.

По-шосте, соціальні наслідки науково-технічної революції у сфері освіти та виховання. Комп'ютеризація та інформатизація суспільного життя викли­кає проблему: кого і як готувати для сучасного виробництва. Інженер майбу­тнього має такі ж суспільні завдання та відповідальність за свою діяльність, як і лікарі, педагоги, поліцейські, філософи: його робота мусить бути гуман­ною щодо людини, суспільства, екології, менш за все мусить бути «накача­ним» технічними знаннями, що, до того ж застаріють ще до закінчення вищого навчального закладу. Інженер повинен бути соціально-відповідальним фахівцем, а це формується не освітою і вихованням, а критичним самоусвідомленням техніки, технології, виявленням її суспільної суті. Стає невідкладною потребою формування етики науки і техніки, етики вченого, що сприятиме розв'язанню питань співвідноснії істини і добра, істини і краси, свободи наукового пошуку вченого і соціальної відповідальності нау­ки і влади. Стає необхідним діалог мікропроцесора і людини.

Науково-технічна революція прискорює структурні зрушення у співвідносинах сфер людської діяльності: перекачування трудових ресурсів з сіль­ського господарства в промисловість, а з промисловості - у сферу науки, освіти, обслуговування. Цим зумовлений процес урбанізації, концентрації та міграції населення, зміна способу життя. Отже, змінюється соціальна структура суспільства. Скорочується питома вага сфери виробництва, зростає сфера послуг. Виник новий вид виробництва -. індустрія дозвілля.

Скорочується робочий час і збільшується вільний час, що веде до змін всієї життєдіяльності індивіда. Змінюється духовно-культурна сфера суспіль­ства, чому немало сприяє забезпечення персональними комп'ютерами. Під впливом масифікації культури та її демасифікації формується якісно інша культура. В галузі політики комп'ютеризація та інформатизація ведуть до роз­ширення можливості безпосередньої участі кожного громадянина у демокра­тизації суспільства, у розширенні індивідуальної свободи. Разом з тим поси­люється небезпека всеохоплюючого контролю за діяльністю особистості з боку правлячої верхівки суспільства, а іноді і маніпулювання людьми. Науково-технічна революція змінює спосіб життя кожної людини: формуються банки знань доступні для всіх, інформаційна епістемологія впливає па інтелектуаль­ну діяльність особистостей, дедалі глибше у товщі верств проникає інтернет; все багатоманітнішою стає віртуальна реальність, що несе непередбачений вплив па людську психіку і непередбачені наслідки негативного плану.

Нарешті, під впливом науково-технічної революції всі народи втягуються до міжнародного поділу праці, взаємодії у вирішенні глобальних проблем, зокрема екологічної, освіти, тілесності, духовності тощо. Отже, соціальні на­слідки сучасного етапу науково-технічної революції можливо лише гуманізу­вати всією світовою спільністю, зробити гуманними відносини між людьми.

Глибшому аналізу суті суспільства, струк­тури і законів розвитку сприяє поняття сус­ пільні відносини. Проблема суспільних від­носин — основна. Багатоманітність відносин досліджували Платон і Арістотель, середньовічна патристика і мислителі ХУІІ-ХУІП стст., кла­сична німецька філософія і марксизм, сучасні філософи. В філософії розкривається суть діяльності людей, показується, що суспільні відно­сини - складна і багатопланова система. Спираючись на історико-філософський досвід, сучасна соціальна філософія вважає джерелом сус­пільних відносин людську життєдіяльність. Праця, втілена в її продуктах, з'єднує людей у єдине ціле, перетворює життєдіяльність у життєдіяль­ність суспільних істот. Суспільно-історичний процес - це сплав діяль­ності і суспільних відносин, де перетворюються, по-перше, навколишнє середовище (природа), по-друге, соціальні структури, по-третє, сама людина. Тобто діяльність і суспільні відносини пронизують усі сфери суспільства - економічну, політичну, соціальну, духовну, культурно-побутову. Люди вступають у стосунки під впливом своїх потреб і інте­ресів. Тому правомірно вважати, що відносини є індивідуальними, осо­бистими. А оскільки особа завжди включена в соціальну групу і певною мірою виражає інтереси групи, то відносини між індивідами водночас є і соціальними (суспільними) відносинами. Суспільні відносини - по­няття для визначення необхідної суспільної форми людської діяльності, перетворюють практичну діяльність людей у суспільно-історичну прак­тику. Практика об'єднує діяльність і суспільні відносини в єдине ціле, конкретно-історичний процес. Не протиставлення чи безоглядне ото­тожнення діяльності та суспільних відносин, а принцип єдності - непо­рушна методологічна настанова пізнання суспільства як системи.

На відміну від інших соціальних зв'язків, суспільні відносини завжди виступають як зв'язки між суб'єктами з приводу тих чи ін­ших предметів: матеріальних речей, ідей цінностей, моральних і пра­вових норм тощо. Формуються відповідні предметні суспільні відно­сини: матеріальні, духовні, ціннісні, морально-правові, естетичні, релігійні. Суб'єктами діяльності в історії суспільства є й окремі особи, і історичні спільності (сім'я, рід, класи, нації та ін.), стійкі об'єднання та інститути людей (держава, партії) і суспільство. Суспільними фор­мами їх діяльності є багатоманітні суспільні відносини. За ознакою суб'єкта діяльності суспільні відносини поділяються на сімейні (ро­динно-побутові), родові, класові, національні, міждержавні.

У питанні про характер та взаємозв'язок сус­пільних відносин можливі різні підходи. Можна поділити всі відносини на матеріаль­ні, як первинні, і похідні від них соціально-політичні та духовні. Але таке рішення не завжди переконливе. Справа в тому, що духов­ні форми (наука, мистецтво, релігія тощо) у конкретно-історичному процесі часто визначають життєдіяльність людини і напрямок роз­витку суспільства. Справді, чи можливо ігнорувати духовні відносини у виробництві? Виробництво, як трудова діяльність, в системі суспіль­них відносин має не лише базові економічні відносини. До системи виробництва входять і відносини правові, моральні, організаційні, соці­ально-психологічні тощо, хоча в процесі аналізу структури виробниц­тва виділяється насамперед матеріальне виробництво, а разом з ним продуктивні сили і виробничі відносини. Плюралізм у розумінні сус­пільних відносин та їх взаємозв'язку забезпечує умови глибшого про­никнення в їх суть та в суть суспільства як системи.

Осмислюючи питання про предметність сус­пільних відносин, варто звернути увагу на інституціональну людську діяльність, яка за­безпечує відносну стабільність зв'язків і стосунків між людьми в рам­ках суспільства і зв'язана з багатьма соціальними інститутами, таки­ми як сукупність соціальних установ соціальної структури суспільства, соціальні умови і культурні норми, що визначають стійкі форми соці­альної поведінки і діяльності. В економіці - це поділ праці, власність та інші інститути, у політичній - держава, армія, політичні партії, існують і такі інститути, як сім'я, виховання, культура. Ці інститути ініціюють діяльність осіб, які до них входять і приймають як свої їх домінантні норми, придушують протилежні їм норми поведінки і ді­яльність. Аналіз інституціональної діяльності відкриває ще одну сто­рону суспільства як системи, що саморозвивається, - різні сфери людсь­кої діяльності, де функціонують інституціональні суспільні відносини.

Дальший аналіз суспільних відносин, що визначають суспільство як систему, зв'яза­ний з поняттям сфера суспільного життя. Поняття сфера суспільного життя означає основні елементи сус­пільної системи. Взаємодія між ними забезпечує розвиток суспіль­ства у напрямку до гармонійної цілісності, порушення ж цієї взає­модії веде до конфліктів та деформацій суспільства. У соціальній філософії досліджується діалектика сфер суспільного життя: мате­ріальна, що охоплює процеси матеріального виробництва, включаю­чи науково-технічний прогрес і технологічну революцію; соціально-політична, що включає взаємовідносини, інститути і процеси соціальних груп, класів, націй, держав тощо. У цій сфері відбува­ються різні явища і процеси: еволюція, революція, реформи, класова боротьба, війна. Функціонують у суспільній сфері інститути: полі­тичні партії, класи, суспільні організації, держава. Духовна сфера - духовний світ людини і суспільства - ідеї, погляди, уявлення та інші духовні явища. Культурно-побутова, де здійснюється виробництво і фун­кціонування культурно-побутових цінностей, виховання, освіта, орга­нізація дозвілля та вільного часу. Усі сфери суспільного життя, буду­чи діалектичне взаємопов'язаними, розвиваються і за своїми внутрішніми законами. У центрі кожної з них свій суб'єкт - реальна суспільна людина, життєдіяльність якої об'єднує ці сфери в єдину суспільну систему і яка є метою суспільно-історичного розвитку.

У реально функціонуючій суспільній системі «знімається» питан­ня про вирішальну роль матеріально-виробничої сфери життя: кож­на сфера необхідна і в потрібний момент виконує провідну роль у життєдіяльності суспільної системи як соціального організму, соці­альної цілісності. Але абсолютизація будь-якої з них в управлінні суспільством чревата згубними наслідками - утвердженням тоталі­таризму, бездушного технократизму, екологічних катаклізмів тощо. Соціально-філософська теоретична модель суспільства орієнтується не на ту чи іншу сферу суспільства, а на поняття спосіб життя, що синтезує всі сфери життєдіяльності суспільства і соціального індиві­да, включаючи стиль життя людей, якість життя, рівень життя тощо.

Спосіб життя - це система всієї сукупної життєдіяльності людей у певних суспільних умовах. Характер способу життя визначається всією системою ді­яльності та спілкування людей, усіма соціальними умовами: про­дуктивними силами, суспільними відносинами, знаннями, системою норм і цінностей, традиціями. У ньому найповніше виражається якість життя суспільного індивіда, спосіб активного привласнення ним суспільних умов життя і створення свого світу. Це спосіб виявлення соціального в індивідуальному - єдиній і незаперечній основі всіх соціальних процесів, форм буття. Спосіб виявлення його суті. На це орієнтується принцип індивідуальності - важливіший методологіч­ний принцип аналізу суспільства як системи.

Отже, суспільство - це не якась існуюча поза людиною система, а повнокровний спосіб життя, в якому особистість реалізує свої мож­ливості. Спосіб життя - це категорія соціальної філософії, що виражає спосіб існування людини. У способі життя, як у індивідуальному, вияв­ляються не лише загальні і особливі умови суспільства, але й історич­но визначена суть людини. Підводячи підсумок аналізу суспільства як системи, підкреслимо: суспільство, по-перше, - система всіх суспільних зв'язків і відносин. По-друге, суспільство — така система зв'язків і відно­син, за допомогою якої люди здійснюють свою життєдіяльність і своє відтворення. Немає інших умов і засобів забезпечення людського життя, крім суспільства. По-третє, суспільство становить відносно незалежно від людей цілісне утворення, як суб'єкт соціальної діяльності.

3. Джерела та рушійні сили суспільного розвитку

Саморозвиток суспільства означає лише ті зміни, що є результа­том розгортання власних можливостей, власних інтересів. А це оз­начає, що джерело розвитку суспільства є в самій системі суспіль­ства. Розвиток самої ж системи суспільства - це самопородження суспільства. Всі дії людей в суспільстві відбуваються на основі спіль­ності інтересу. Інтереси ж людей надзвичайно суперечливі, органіч­но вплетені в соціально-політичні, моральні, духовні, і навпаки, ду­ховні охоплюють і матеріальні інтереси, вимоги тощо.

В суспільному виробництві важливішими відносинами є відноси­ни з приводу власності - інтересів власності. Суперечності власності визначають всі інші суспільні суперечності, а їх розв'язання - основ­не джерело розвитку суспільства в усіх сферах: економічній, соціаль­ній, політичній і духовній. Такий соціальний процес триває від пер­вісного до сучасного цивілізованого суспільства. Таке становище і в сучасному суспільстві. До такого висновку привів історичний пошук джерел розвитку суспільства. Джерело розвитку розглядали Геракліт і Зенон, Платон і Арістотель, пізніше - Бенедикт Спіноза та інші, стверджуючи, що природа є причиною самої себе. Представники німецької класичної філософії Іммануїл Кант, Георг Гегель, Людвіг Фейєрбах, підсумовуючи пошуки джерел розвитку з давніх-давен до XIX ст. побачили їх в суперечностях.

Всебічно аналізуючи джерела розвитку суспільства, соціальна фі­лософія вбачає їх у суперечливій єдності внутрішнього та зовні­шнього: предмет розвивається завдяки внутрішнім суперечностям за рахунок перероблення умов його буття. Принцип суперечності ви­ражає суть джерел розвитку суспільства. В капіталістичному сус­пільстві це видно на прикладі взаємозв'язку вартості та споживчої вартості. Мета сучасного капіталіста - одержання додаткової вар­тості. Але товар не існує без споживчої вартості. Тому капіталіст зацікавлений в виробництві товарів заради самозростання вартості. Дбаючи про зростання вартості, капіталіст зацікавлений і одночасно не зацікавлений у виробництві споживчої вартості. Отже, ці дві сто­рони товару взаємно доповнюють і, водночас, виключають одна од­ну. Капіталіст використовує не лише виробництво, а й інші шляхи одержання додаткової вартості (лихварство, спекуляція), а іноді за­стосовує навіть скорочення виробництва товарів. У результаті нау­ково-технічної революції, автоматизації та комп'ютеризації вироб­ництва капіталіст переходить до одержання додаткової вартості не за рахунок інтенсифікації праці, а за рахунок зростання продуктив­ності праці. Тому капіталіст збільшує капіталовкладення у робітни­ка як головну продуктивну силу: праця істотно інтелектуалізується, звільнюється від механічних нетворчих елементів. Економіка дедалі більше орієнтується на людину та її потреби. І все це відбувається на основі економічних законів, а не через зовнішнє втручання, тобто економічна система капіталізму перетворюється на органічну ціліс­ність, що саморозвивається, сама продукує умови свого буття і зако­номірно переростає у вищу соціально-економічну форму суспільного життя. Словом, внутрішні суперечності капіталістичного суспільства - джерело саморозвитку і перетворення в інші форми суспільного бут­тя. Класичний приклад розвитку капіталізму шляхом розв'язання су­перечностей - виникнення акціонерної власності, розвиток якої веде до ліквідації приватної власності. Капіталізм, створивши акціонерну та інші форми асоційованої власності, виходить за межі класичного капіталістичного суспільства, залишаючись капіталізмом. Капіталізм пристосовує ці форми власності для себе і тим зміцнює себе, розв'язу­ючи гострі суперечності, тим самим перестає бути класичним капіталізмом, хоч і не соціалізмом. Перетворюється в такий капіталізм, все­редині якого виникають передумови соціалізму. Неокапіталізм пород­жує такі структури, що служать капіталізму. За своєю природою здатні реалізувати функції соціалістичного суспільства.

Розв'язання суперечностей - основного джерела розвитку суспіль­ства - не обов'язково відбувається у вигляді конфронтації або кро­вопролитної революції, а може здійснюватися шляхом реформ. Це стало поштовхом для формування концепції гармонійних суперечнос­тей, що є в колективі, сім'ї, у життєвому процесі, де існує гармонійна єдність суперечностей. Для нормального функціонування суспіль­ства як системи, що саморозвивається необхідна відповідна єдність приватної, суспільної та інших форм власності. Суперечності влас­ності - важливіше джерело розвитку суспільства.

Важливою проблемою соціальної філософії є проблема рушійних сил соціального про­цесу. Багато філософів сходяться на думці, що ідеї правлять світом. Основою ідеалістичного розуміння розвит­ку філософії вважають свідомість і волю людини. Таких позицій дотримувалися філософи античності. Представники релігійної фі­лософії з часів Середньовіччя до сучасності головною рушійною си­лою суспільства вважають Божественний Розум. Представники геог­рафічного визначення - Шарль Монтеск'є, Генрі Бокль, Лев Мечніков вважали, що головна рушійна сила соціального прогресу - географіч­не середовище. Істотний поворот у тлумаченні проблеми здійснило вчення Карла Маркса, який вказав на матеріальні фактори суспільно­го розвитку, що безпосередньо зв'язані з суперечностями, які сприя­ють саморозвиткові суспільства. Це необхідні тривало діючі причини. Поняття рушійних сил розвитку протилежне поняттю гальмуючих сил. До рушійних сил відносять досить різноманітні суспільні явища: продуктивні сили; спосіб виробництва та обміну, тривалість дії вели­ких мас людей, класів, народів, класову боротьбу, революції, потреби, ідеальні мотиви. У сучасній соціальній філософії немає єдності думок про поняття і суть рушійних сил та їх компонентів. Одні вважають рушійними суперечності, другі - сукупність інтересів, треті - діяль­ність усіх учасників історичного процесу: соціальні спільності, їх ор­ганізації, індивідів, видатних людей тощо. Під рушійними силами, на­самперед, розуміється діяльність людей з їх спонукальними мотивами. Спонукальними мотивами е потреби та інтереси. Потреба - внутріш­ні між необхідністю існування системи і обмеженістю внутрішніх мож­ливостей її забезпечення. Для задоволення потреби людина змушена вступати у певні зв'язки з навколишнім світом і своєю діяльністю задовольняти існуючі потреби: у засобах до життя, знаряддях праці, в системі суспільних відносин та інших потребах.

Плідною є доктрина методологічного індивідуалізму, що визнає вирішальну роль кожного індивіда суспільства, протистоїть концеп­ції провідної ролі видатної особи і концепції, за якою вирішальна роль належить «долі народу», «духові епохи», «духові нації» тощо. Карл Поппер визначає, що методологічний індивідуалізм — незаперечна доктрина, з якою всяке колективне явище належить розуміти як результат дій, взаємодій, сподівань і думок окремих людей і як результат створених ними традицій. Лев Толстой у «Війні і мирі» показав мізерність усіх дій і рішень Наполеона, Олександра Кутузова та інших великих лідерів 1812 року перед логікою подій. Лев Толстой справедливо вказує на велике значення рішень і дій числен­них невідомих індивідів, які брали участь у борні, спалили Москву і придумали партизанський спосіб боротьби. Але письменник переко­наний, що за численними діями окремих людей криється наперед визначеність історичних подій, що можна назвати долею народу, іс­торичними законами. Лев Толстой майстерно поєднав методологіч­ний індивідуалізм з колективізмом.

Різні суспільні явища: об'єктивні суспільні суперечності, продук­тивні сили, спосіб виробництва та обміну, поділ праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеаль­ні мотиви тощо - все це соціальна філософія вважає рушійними силами розвитку суспільства. Рушійні сили розвитку суспільства тісно переплітаються з об'єктивними та суб'єктивними факторами історії, з діяльністю людей, з суперечностями суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціальним визначенням з комплексом всіх фак­торів, що визначають розвиток: функціонування суспільства. Діяль­ність людей виступає рушійною силою розвитку суспільства, адже історія більшості людей, тобто діяльність індивідів, соціальних спіль­ностей, народів тощо є історією життя і функціонування суспіль­ства. Адже в людській діяльності - усі закони суспільного розвитку, вся логіка процесу суспільного розвитку. Суспільство - це діяль­ність, творчість людей.

Що ж є рушійною силою дій кожної людини? Рушійною силою дій кожної людини, будь-якої соціальної спільності (соціальної верстви, професійної групи, покоління тощо), суспільства як соціальної систе­ми, кожного соціального інституту, що функціонує в тому чи іншому суспільстві (держава та її владні структури, різні системи та соці­альні інститути), соціальні спільності людей (сім'я, рід, плем'я тощо) виступає інтерес. Інтерес є реальним фактором соціальних дій, по­дій, звершень, що стоять за безпосередніми спонуканнями, мотивами, помислами, ідеями індивідів, соціальних спільностей. Умовами жит­тя людей, їх спільностей, місцем і роллю в системі суспільних відно­син визначається і сам зміст інтересу. Адже інтерес, за висловом Клода Гельвеція, є всесильним чарівником, який змінює вигляд будь-якого предмета, бо якщо світ фізичний підпорядкований закону руху, то світ духовний не менше підпорядкований закону інтересу. Єдиним мотивом людської діяльності, підкреслював Поль Гольбах, є інтерес. Філософи Іммануїл Кант і Георг Гегель інтерес зв'язували з різно­манітними формами діяльності людей відзначали конструктивно-твор­чу роль інтересу в суспільному розвитку, бо інтерес - стимул - реакція на стимул - мотив дії - сама дія.

Залежність безпосередньої життєдіяльності людини від соціаль­них умов життя виражається в інтересі. Зміст інтересу також визначається тим, в якій мірі соціальні умови життя забезпечують потреби людини. Якщо суспільний лад задовольняє потреби, людина зацікавле­на в його зміцненні, якщо ж ні - у руйнуванні. Інтерес існує об'єктивно, незалежно від того, усвідомлений чи ні. Усвідомлення інтересу перетво­рює його на спонукальну силу діяльності. На основі інтересу людина, група, клас вступають у суспільні відносини з іншими людьми. Нареш­ті, усвідомлюючи інтереси, людина (спільність) перетворюється на суб'­єкт діяльності і як суб'єкт належить до об'єкта своєї діяльності: оцінює соціальні можливості задоволення потреб. Інтерес формує суб'єктивні ставлення людини до світу, його світобачення, що виражається в меті. Мета - результат усвідомлення інтересу та об'єктивної дійсності - стає спонукальним імпульсом діяльності людини як рушійної сили.

Поняття суб'єкта суспільного розвитку фор­мувалося протягом тисячоліть. Давні мис­лителі вважали суб'єктом видатних держав­них діячів. Релігійна філософія під суб'єктом розуміє Бога. Георг Гегель - Світовий Розум. Марксистська філософія - живих людей, що створюють матеріальні та духовні блага, продовжують рід, ство­рюють суспільні інститути тощо. Сучасна соціальна філософія вва­жає важливішим суб'єктом суспільства - окремого індивіда. Саме з кон­кретних потреб, інтересів і мети соціальних індивідів сплавляються потреби, інтереси і мета суспільства. Об'єднуючись за інтересами, ок­ремі індивіди вступають в інтеракції, формують свою особистість, со­ціальну активність. Такі спільності індивідів як сім'я, рід, плем'я, на­родність, нація також є суб'єктами історичного процесу. Індивід, як складова соціальних спільностей, має свою якість і не розчиняєть­ся у спільностях. Усі ці суб'єкти є водночас рушійними силами істо­рії. Роль же видатних осіб оцінюється неоднозначне: Бертран Рассел вбачає в їх діяльності вирішальний фактор історичного процесу. Габріель Моно віддає перевагу еволюції економічних умов та соціальних установ. Істина ж — на їх межі в єдності природно-соціальних умов, суспільних потреб і якостей конкретної особистості. Саме їх сплетін­ня і породжує видатних історичних осіб як суб'єктів історії.

Значна роль у визначенні суб'єктів розвитку суспільства нале­жить поняттю соціальна група, що відображає сукупність людей, об'єд­наних спільними інтересами, спільною справою, діяльністю тощо. До малих соціальних груп належить сім'я, первісні виробничі об'єд­нання, учнівські групи, військові підрозділи тощо, що формують особистість. Середні групи - колективи заводів, фабрик, установ, закладів, мешканці села. Великі соціальні спільності - рід, плем'я, народність, нація, верстви, страти, класи, об'єднані корінними інте­ресами і є вагомими суб'єктами історії. Історичний досвід міжкласових стосунків потребує глибокого осмислення. Особливої уваги зас­луговує поняття інтелігенція, зміст якого істотно змінився - від прошарку між класами в радянський період до істотної рушійної си­ли, суб'єкта суспільного розвитку. Важливу роль суб'єкта суспільства відіграє рід, який регулює шлюбні стосунки, забезпечує рівність чле­нів роду та інші корінні питання людей. Ці функції створили умови для об'єднання кількох родів у плем'я. Функціонування спільної еко­номіки, єдиної мови, культури, традицій роблять плем'я відчутним суб'єктом і рушійною силою історичного процесу. На руїнах родо­племінних стосунків виникають народності та класи. Уже те, що народність виникає з потреби збереження спільності людей та їх тра­дицій у єдиному соціокультурному середовищі, у спілкуванні єдиною мовою, збереження єдиної ментальності людей - свідчить про фун­даментальну роль народності як суб'єкта суспільного розвитку. На­родність несе в згорнутому способі всі ознаки нації: проживання на спільній території, єдину мову, спільний психічний склад, провідну ментальність, економічні зв'язки, які, взаємодіючи між собою, спри­яють формуванню нації. Існують різні концепції нації як суб'єкта історії. Найпоширенішою є марксистська концепція, що вважає на­цію соціальну спільність людей зі спільною територією, економі­кою, мовою, культурою, особливостями характеру. Поширюється ет­нічна концепція нації, де акцентується її природне походження: нація - етнос є біофізичною реальністю, втіленою у соціальну форму, її суть є енергія живої речовини, що сформувалася під впливом енергії Сон­ця, радіоактивної енергії Землі і енергії Космосу. Сукупність енер­гетичних потоків зумовлює однакову вібрацію біотоків у певній ці­лісності людей. Так виникають своєрідні соціальні групи, з яких формуються етноси, а з етносів - суперетноснація. Ця позиція Льва Гумільова приваблива і має підстави, але принижує роль діяльності людей, соціально-політичні та культурні основи нації, які лежать в соціологічній концепції нації. Обидві концепції слушні. Адже на­ція - це спільність людей, що формується на органічній єдності те­риторії, етнічного складу, (самосвідомості, мови, історії, традицій), економіки, культури, психології. В Україні популярна концепція по­літичної нації, що формується переважно на основі спільності полі­тичних інтересів.

Поняття спільностей як суб'єктів історії інтегруються поняттям народ. Народ - центральне поняття соціальної філософії, що визна­чає об'єднану в державу широку спільність людей - нації, класи, ет­нічні групи, соціальні верстви тощо. Поняття народу ширше за по­няття нації, бо включає й інші поняття, а реальний, наприклад, український народ складається з ряду націй. Народ - головний суб'єкт суспільно-історичного розвитку. З ним спілкується творча еліта, ке­рівна еліта, які не мають права проводити ідеї, що суперечать інте­ресам народу. Не всі філософи поділяють таке розуміння народу. Так, ряд філософів вбачає у народі руйнівну силу (Ортега-і-Гассет), конгломерат зневірених індивідуалістів (Еріх Форм), пасивну масу невігласів (Джон Макдональд). Але ніхто не спроможний заперечи­ти історичний досвід творчої діяльності народу. Звертаються філо­софи до поняття покоління як суб'єкта історії.

Отже, проблема суб'єктів історичного процесу багатогранна. У су­часних умовах підвищується роль людства як суб'єкта історичної дії. Досвід свідчить: пріоритетними є загальнолюдські цінності. А ос­нову всіх спільностей, як суб'єктів історії, складають індивіди.

З поняттям рушійних сил у сучасній філо­софії тісно зв'язано поняття фактор соці­ального розвитку. Фактор - одна з обста­вин, що бере участь у визначенні соціального процесу. Евристичне значення фактора полягає в тому, що фактор допомагає визначити всю сукупність визначальних обставин розвитку. Між поняттями рушійної сили та історичного фактора багато спільного: обидва від­бивають явища визначення суспільства. Тому інколи ці поняття вжи­ваються як тотожні. Серед основних факторів суспільного розвит­ку - людський розум, географічне середовище, народонаселення, дух епохи, техніка, спосіб виробництва матеріального життя, творча свобода особистості. Усі ці фактори заслуговують уваги при аналізі суспільства як системи, що саморозвивається.

4. Філософія історії та її еволюція

Термін філософія історії вперше застосував французький філософ XVIII ст. Франсуа Вольтер. Але спроби визначити суть та нап­рямок розвитку суспільства виникали ще в стародавній період. Усі ви­датні філософи - водночас видатні історики, а видатні історики -водночас видатні філософи. І все ж між історією та філософією істо­рії - є суттєві відмінності. Історія, як наука, вивчає минуле суспіль­ства у всій його повноті, конкретності та багатоманітності. Філософія ж історії, охоплюючи суспільний розвиток у цілому, відокремлює основ­ні тенденції та особливості його, характерні для всієї історичної ціліс­ності і для важливіших її етапів, ставить питання про сенс історії, її єдність та багатоманітність. Перше історичне знання синкретичне, історико-філософське, а першими історіософами є Геродот і Платон, Фукідід і Арістотель, Плутарх і Таціт, Ціцерон і Августін Блаженний. Основними проблемами філософії історії виступають проблеми життя та ролі дійових осіб в історії. Досліджувалось історичне буття людей в соціумі, його істинна суть. Визначались основні сюжетні пошукові лінії: вивчення класової будови соціального, конфліктної природи суспільних відносин, економічного та соціально-політич­ного розмежування (Огюстен Т'єррі, Франсуа Гізо, Огюст Мін'є); визначення закономірного і прогресивного характеру історичного процесу (Франсуа Гізо, Фрідріх Шлоссер); дослідження ролі еконо­мічних та соціально-політичних факторів історії (Франсуа Гізо, Георг Маурер, Сен-Вікторський Гуго); розробка методів аналізу іс­торичних досліджень (Леопольд Ранке, Микола Грот); створення ці­лісних моделей всесвітньої історії, визначення закономірностей її роз­витку, особливостей прояву в певних культурах, регіонах та державах (Іммануїл Кант, Георг Гегель, Карл Маркс, Макс Вебер, Вільгельм Дільтей, Арнольд Тойнбі, Освальд Шпенглер).

XX ст. збагатило історіософію творами визначних мислителів - Карл Ясперс, Питирим Сорокін, Михайло Грушевський, Бенедетто Кроче, Бертран Рассел, Карл Поппер, Моріс Корнфорт. Історичне мислен­ня - важливіша складова соціально-філософського освоєння суспіль­ства, розкриває джерела етно-національних конфліктів, прогнозує но­вовведення, економічні та соціально-політичні реформи, є теоретичною основою організації і ефективності державної системи управління.

Поняття історизму у філософії і історії є центральним, оскільки є важливішим ме­тодологічним принципом, що створює можливості виявлення джерел історичних явищ, закономірності суспільного розвитку. Спираючись на поняття історизму, філософія історії вивчає історію суспільства як свій предмет. Оскільки ж реальна історія безкінечно багатоманітна складовими та їх еволюцією, предметом філософії історії є не безпосе­редня життєдіяльність індивідів, а певна ідеальна модель, в якій від­бивається ця життєдіяльність. І розуміється ідеальна модель по-різ­ному. Спочатку під соціальною історією розуміли історію політики -взаємовідносин соціальних класів, держав. Пізніше її ототожнювали з історією повсякденності - виробництва, побуту, звичаїв, способу жит­тя, традицій. Згодом предметом філософії історії стали розглядати глибинні процеси суспільного життя, в тому числі еволюцію духов­ності людини, що не менш, ніж об'єктивні фактори, зумовлюють жит­тєдіяльність людей в соціумі та їх історію. І справді, у будь-яку історичну епоху поведінка людей у суспільстві зумовлена, зрештою, тією картиною світу, системою цінностей, культури, що утвердила­ся в їх свідомості. Починаючи з Макса Вебера, соціальну історію розуміють як історію культури, релігії, традицій, звичаїв. Невипад­ково більшість істориків перекваліфікувалися на культурологів.

Отже, предметом філософії історії е історія єдності відносно са­мостійних явищ: історія подій, повсякденності та людського духу. Проте не всі вчені поділяють ідеї історичного мислення, його евристичні можливості. Теоретики позитивізму - Рудольф Карнап (1891-1970 рр.), Отто Нейрат (1882-1945рр.), Бертран Рассел (1872-1970 рр.), Карл Поппер (1902-1993 рр.) заперечують принцип історизму. Так, Карл Поппер обмежує історизм дослідженням конкретних історичних фак­тів і відкидає історизм як визнання універсальних законів історії. А то­му наукова теорія історії, на думку Карла Поппера, неможлива.

Історичні знання давно зафіксували ритм та «повторення» історичних подій через 4, 12, 36, 100, 144 роки. Так сформувалася ідея циклів - маятникоподібних, колових, спіралеподібних, хвильових, а ра­зом з тим і загальна траєкторія суспільного розвитку. Що є фунда­ментом історичного розвитку? Одні вважають — культура (Питирим Сорокін), інші - цивілізація (Жан-Жак Руссо), треті - суспільна фор­мація (Карл Маркс). Карл Маркс розглядав історію людства як закономірний природничо-історичний процес прогресивної зміни сус­пільних формацій - первіснообщинної, азіатської, рабовласницької, феодальної, капіталістичної, комуністичної, основу яких становить спосіб виробництва засобів життя. Зміна формацій - лінійний, спря­мований революційний процес. Це - об'єктивний підхід до історії, що не повно враховує суб'єктивність. Марксистський погляд на май­бутнє заслуговує на критичний перегляд. Але концепція історизму міцно ввійшла в соціальну філософію - від Августіна Блаженного до сучасності. Августін Блаженний зв'язував історичний характер соціу­му з Богом, Георг Гегель - з абсолютною ідеєю, Карл Маркс - з внут­рішніми факторами історичного процесу суспільства. Простежуючи історію розвитку суспільства, Карл Маркс вводить поняття суспіль­на формація, що стає одним з наріжних в контексті концепції. По­няття суспільно-економічна формація досить вдале, охоплює відра­зу два зрізи людського суспільства - суспільство як процес і як стан, структуру системи відносин, стосунків між людьми. Коли ж розглядати формації Землі, то визначається певний її стан, пласт, процес формування. І якщо суспільство - найвища, найрозвинутіша соціальна форма руху матерії, то соціальна форма руху суспільства є найвищим ступенем розвитку природи, а сама історія є частиною історії природи, становлення природи людиною. Отже, суспільство - найзагальніше поняття для характеристики світу людини і відмежу­вання його від світу природи.

Суспільно-економічна формація характеризує уже не світ люди­ни в усьому його структурному розгалуженні й на всьому протязі, а лише те чи інше формоутворення всередині певного світу людини. Карл Маркс відзначаючи, що суспільні відносини, при яких вироб­ляють індивіди продукти, змінюються, перетворюючись із зміною і розвитком матеріальних засобів виробництва, продуктивних сил, доходить висновку, що виробничі відносини у своїй сукупності утво­рюють те, що називають суспільними відносинами, суспільством, і при тому утворюють суспільство, що перебуває на певному ступені історичного розвитку. Античне суспільство, феодальне суспільство, буржуазне суспільство - такі сукупності виробничих відносин, кож­на з яких разом з тим знаменує особливий ступінь історичного роз­витку людства. Термін суспільно-економічна формація, точніше еко­номічна суспільна формація, використовується Карлом Марксом для визначення первісного суспільства. Для визначення первісного сус­пільства Карл Маркс користувався терміном суспільна формація. Рабовласницьке, феодальне і комуністичне суспільства Карл Маркс називає суспільно-економічною формацією, порівнюючи з буржуаз­ним суспільством. Суспільно-економічна формація частіше трактува­лася як сукупність виробничих відносин, суспільна формація - як су­купність суспільних відносин. Використовуються і терміни історична формація, економічна формація, формації суспільного виробництва. Отже, основними значеннями формації у Карла Маркса є: по-перше, історично визначена сукупність суспільних відносин; по-друге, еконо­мічна структура суспільства взагалі; по-третє, ступінь історичного розвитку суспільства: первинний - докласове суспільство; вторин­ний - класове; третинний - безкласове суспільство, історичний тип суспільства і його різновиди (формації). Основні ж значення формації дещо інакше подаються Володимиром Леніним, який вказував, що суспільно-економічна формація є сукупність виробничих відносин, що суспільна формація історично визначена сукупність суспільних відно­син і що суспільно-економічна формація жива, стержнем її є система виробництва. Пізніше формаційний підхід до історії вульгаризується, поступово трансформується у формаційний редукціонизм. В сучасних умовах відбувається наукове переосмислення марксистської концепції суспільства, визначається її обмеженість та надбання.

Заслуговує уваги теорія соціальної еволюції, що запропонована Юргеном Хабермасом, який вважає головними людськими форма­ми життєдіяльності не працю, а спілкування і мову. Мова, мовна комунікація і мовне розуміння є тим надприродним явищем, що за­безпечує рівень соціокультурного розвитку, формування людини як носія загальних комунікативних ролей. Все залежить від характеру комунікації. Ось чому історію форм праці Юрген Хабермас намага­ється замінити історією комунікативних процесів у трьох основних сферах людської діяльності: праці, мові та владі. І тут визначальну роль відіграє розуміння людиною суті соціального, тобто знання. Тому історичний процес є соціокультурним процесом навчання, ос­вітою, а фундаментальна основа соціальності - навчання кожного індивіда. Рівнем навчання визначається еволюція суспільства, що пройшла чотири суспільні формації - передвисококультурну, тради­ційну, капіталістичну і посткапіталістичну (державно-соціалістич­ну). Перехід від однієї до наступної формації відбувається шляхом політичної дискусії, свідомої заміни принципів суспільної організа­ції, а не шляхом революції.

Теорія соціальної еволюції укорінена в історицизм Вільгельма Дільтея. Відомий німецький мислитель Вільгельм Дільтей в основу концепції історії поклав людську свідомість та її структуру. Вважа­ючи основним у свідомості емоції, Вільгельм Дільтей вважає, що емоційність виходить за межі раціональності, втілюється у волі і фор­мує історичну реальність як переживання. Ось чому вивчення істо­рії людства є співпереживанням з дієвими особами історії і не може стати наукою. Мета історичного пізнання - розкрити внутрішню активність людського духу. А так як історик мусить витлумачити історію з позицій сучасності, то у кожного історика свій присуд; ось чому історія полімірна, а не одномірна, а її методом є співпережи­вання. Італійський неогегельянець Бенедетто Кроче вважає, що лю­ди у творенні історії керуються об'єктивним духом, який і належить вивчати історикам. Історія людей є історією ідей. Головними силами історії є п'ять світоглядів: католицизм, авторитаризм, демократизм, комунізм і лібералізм. Близько до неогегельянства є неотомізм, що в основу історії суспільства покладено ідею Бога. Так, французький філософ Жак Марітен вбачав у історичному процесі підпорядкуван­ня Божому провидінню і його гуманістичний зміст. Така єдність Божого та земного - умова забезпечення інтегрального гуманізму суспільства. Його пріоритетами є: солідарність підприємців і трудя­щих в межах корпорацій, «персоналістська демократія», християні­зація духовної культури; екуменічне зближення релігій. Причиню людських страждань є втрата сенсу життя через відхід від Бога. А тому прилучення до слова Божого є єдиною стежиною людей до гуманіз­му та сенсу історії.

Особливе місце в еволюції філософії історії посідає Франкфуртська школа - Макс Хоркхаймер, Теодор Адорно, Герберт Маркузе. Про­голосивши аутентичними спадкоємцями марксизму, франкфуртці фактично відкидають матеріалістичну теорію історичного процесу, заперечують її евристичні можливості, зв'язують з нею історичні помилки (соціалістична революція, диктатура пролетаріату), нищення гуманних ідей людства - істини, свободи, справедливості. Цікаву концепцію сформулював французький філософ Раймон Арон на ос­нові поняття розуміння. Розуміння «вмонтовує» в теорію історії поняття про причинність, випадковість, свободу тощо. Історичне пі­знання - це пошук в минулому себе та інших. Варіантів пошуку безліч. Тому історія не може стати об'єктивною, а є інтерпретацією істориків, а тому завжди релятивістська. Історія людства - це ірра­ціональний перебіг подій, де немає фундаментальних законів, єд­ності світової історії, суспільного прогресу. Модель майбутнього сус­пільства, за Раймоном Ароном, індустріальне суспільство без соціалізму, міжнародних робітничих рухів, марксизму-ленінізму. Ні­мецький філософ-екзистенціаліст Мартін Хайдеггер створив кон­цепцію всесвітньої історії не на суб'єкт-об'єктному її розумінні, а на понятті існування людини в пануванні свободи, як істинному бутті. Світова історія - це буття народу в світі: у своєрідній системі сим­волів, цінностей, принципів, міфів. Зміст зафіксовано в мові і пере­дається від покоління до покоління у традиційних звичаях. Завдан­ня традиції - залучити молодь до розуміння міфу. Так формується цілісність народу, зберігається історичність як буття у світі. Суть історизму - ідейно-моральна та духовно-світоглядна єдність поко­лінь, що через віки несуть і втілюють у предметно-практичні форми культури свою однаковість - ментальність, що відрізняє їх від ін­ших народів світу, забезпечує їм рівноправне співбуття в лоні все­світньої історії. Сенс світової історії народу - зберегти задану мі­фом єдність землі, неба, смертних і богів.

Історіософія Мартіна Хайдеггера співзвучна з українською мен­тальністю і сучасними реаліями України. Близько до хайдеггерівської є концепція історичного процесу німецького філософа Карла Ясперса. Суспільна історія розпочинається з людини, її духовності, заснованої на вірі. Дух забезпечує цілісність цивілізації, єднає наро­ди у прагненні до свободи, застерігає від раціональних утопій. Ця кон­цепція протистоїть і теорії циклів Освальда Шпенглера і матеріа­лістичній теорії Карла Маркса: теорія циклів, за Ясперсом, роз'єднує народи, а матеріалістична теорія недооцінює духовність. Дещо в ін­шому цивілізаційному ракурсі розглядає історичний процес англійсь­кий соціолог Арнольд Тойнбі: циклічність - це послідовна генеза локальних цивілізацій, з однаковими циклами народження, зростан­ня, катастрофи, розлад, загибель. Врятувати західні цивілізації мож­на лише шляхом посилення релігійно-духовних засад та моральних факторів суспільного життя.

Історія суспільства - це відповідь на виклик Логоса Божественно­го закону. Осягнення історії і є розуміння суті божественного виклику, а розуміння у кожної людини своє. Історію рухає творча еліта. Циві­лізація прийде до загибелі, бо її руйнують економічні та політичні суперечності наддержав. Люди повинні милосердно об'єднатися на засадах вселюдських пріоритетів та моральних цінностей. Таку ж орі­єнтацію пропонує американський філософ Френсіс Фукуяма на ос­нові лібералізму. В сучасних умовах лібералізму загрожують релігія і націоналізм. Майбутнє історії сумне: наступає кінець історії.

Розпад СРСР та соціалістичної співдруж­ності держав Східної Європи виявив істо­ричну обмеженість марксистської формацій­ної концепції розвитку людства. Цивілізаційна теорія в основному розроблялася немарксистськими мислителями. Формаційне члену­вання історії людства, попри свої недоліки - однолінійної спрямо­ваності, абсолютизації матеріальних факторів, соціалізації особис­тості тощо, сприяло глибокому аналізу важливіших факторів суспільного розвитку: суть соціального, праця, мова, суспільне бут­тя, суспільна свідомість, основні сфери суспільного життя, суспільні відносини тощо. Проте за межами формаційності залишилися яви­ща духовного порядку, властивості особистості, індивідність життя, що знекровлювало цю концепцію. Обмеженості формаційності пере­борює цивілізаційний підхід до історії.

Історія людської цивілізації демонструє єдність долі народів та світових культур. Повернення України та інших країн соціалістич­ної співдружності в загальноцивілізаційне русло - безальтернативне. Теоретична і практична проблема - в іншому: на яких засадах соціального життя здійснювати поворот.

Світова історіософія від Конфуція до су­часності цивілізаційним вважає те життя народу, нації, країни, яке грунтується на загальноісторичному досвіді, вираженому фун­даментальними поняттями: праця і власність, соціальна справедливість і влада, громадянська культура і особиста свобода. Ці поняття є головними цивілізаційними засадами теорії і цивілізаційного суспільства.

Однією з головних засад є праця. Цивілізованим вважається суспільство, де власний добробут і соціальний статус людина набуває зав­дяки своїй праці; друга засада - власність як основа людського Я. Ци­вілізаційним є суспільство, що забезпечує плюралізм форм власності за , домінуючої ролі приватної власності. Третє соціальне явище цивілі­зації - влада: лише правова державна влада сприяє налагодженню соці­ального управління, дозволяє взаємоузгодити волю та дії людей і спрямувати їх на вирішення суспільних завдань; четверта - соціальна справедливість як визначальний принцип і норма суспільного життя,, міра соціального добра для кожної людини - за її заслугами; п'ята - , загальнолюдські пріоритети в організації життя суспільства; забезпечення культурного прогресу людства і пріоритету особистості та її духов­них свобод - шоста важливіша цивілізаційна основа суспільства.

Повернення до магістральних шляхів розвитку цивілізації є пово­ротом до світової культури як людського способу самозабезпечення особистості та народу. Мова йде про спрямованість суспільно-істо­ричного процесу на зламі другого - третього тисячоліття нашої ери: прямує вперед до вищих щаблів життя, по шляху прогресу, чи назад до первісних його форм. В сучасних умовах це питання таке ж актуальне, як і двадцять п'ять століть раніше.

Прогрес від латинського - є та­кий напрямок у розвитку, що характеризу­ється переходом від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш досконалого, це самопородження і самовідновлення суспіль­ства. Саме поняття прогресу нерозривно зв'язане з тим чи іншим уявленням про характер розвитку і його спрямованість і є опозицією поняттю регрес. Поняття регрес означає перехід від вищого до нижчо­го, від більш досконалого до менш досконалого. Джерелом суспільного регресу можуть бути різні ілюзорні ідеали, яким не судилося здійсни­тися, відсутність теоретичного обґрунтування варіантів досягнення майбутнього, нехтування історичним досвідом, брак компетентності в організаторів процесу, брак культурної підготовки учасників проце­су. Регрес можуть спричинити зовнішні сили - природні і суспільні. В період занепаду суспільства у дію вступають нові сили. Після розв'язання конфлікту суспільство починає нове сходження щаблями прогресу. Отже, історичний процес - надто суперечливий.

Ідея соціального прогресу виникає в історіософії античності, зв'язувала­ся з розвитком освіти, знань, техніки та виробництва. Чіткіш орієнтири суспільного прогресу виявлені в епоху становлення буржуазного способу виробництва. Англійський філософ Френсіс Бекон зосередив увагу на про­гресі науки і техніки. Багато цікавих ідей висунули соціалісти-утопісти - Томас Мор, Томмазо Кампанелла. Але вперше теоретично обґрунтував концепцію прогресу французький філософ і економіст Анн Тюрго. Вчений визначив прогрес як загальний закон історії, що функціонує на основі людського розуму. Звідси - заклик до боротьби з невіглаством, за розши­рення кругозору і зростання знань. Клод Гельвецій закликає знищити не­вігластво і створити умови для здійснення великих реформ. Жан Кондор-се визначає теоретичні та методологічні засади розуміння суспільного прогресу. Рух історії є результатом безкінечної здатності людства до розу­му, що розшифровується як прогрес конкретного людського знання. Науко­вий прогрес забезпечує прогрес промисловості, а прогрес промисловості прискорює наукові успіхи, і такий взаємовплив повинен бути зарахованим до наймогутніших причин удосконалення людського роду. Всю історію Жан Кондорсе поділяє па ряд етапів розвитку людського розвитку: об'єд­нання племен у боротьбі з природою; відокремлення землеробства від ско­тарства, поява писемності; людський розум Греції; розвиток наук до Сере­дньовіччя, культурне піднесення епохи хрестових походів; відродження наук на Заході до винаходу книгодрукування; від книгодрукування до се­куляризації наук; від Декарта до Французької республіки; відкрита епоха сучасності на шляху до цивілізації. Головна проблема - знищення нерів­ності між націями; друга - встановлення соціальної рівності; третя - вдос­коналення людини. Жан Кондорсе вперше розробив теорію прогресу люд­ства, головним джерелом якого є розум, а не матеріальне виробництво.

Ідею прогресу, його суперечності з позицій матеріалізму розглянули Карл Маркс та його послідовники. Головне - доведення того, що прогресивна хода людства є природно-історичним процесом зміни суспільних формацій. Проте не всі історіософи вірили в суспільний прогрес. У філо­софській думці окреслено три відносно самостійних лінії заперечен­ня прогресу: перша - заснована на думці про неповторюваність, унікальність культури народу (Вільгельм Дільтей, Броніслав Малиновський, Клод Леві-Стросс); друга - на суперечності прогресу, на­явності регресу (Жан-Жак Руссо та Іммануїл Кант, Бертран Рассел та Арнольд Тойнбі, Питирим Сорокін та Раймон Арон); третя до­пускає прогрес тільки в окремих галузях життєдіяльності людей (Освальд Шпенглер - у циклах цивілізацій, Карл Ясперс - у галузі науки і техніки). Сучасна філософія ставить питання про виважене переосмислення проблеми суперечливого характеру прогресу в аспек­ті свободи людини.

Сучасні концепції прогресу органічно пов'язані з традицією. Одні зв'язують про­ грес з легітимним насильством з метою впро­вадження радикальних реформ, революцій для зміни суспільного ладу (Карл Маркс, Володимир Енгельгардт, марксисти). Прогрес здій­снюється, як правило, за рахунок інтересів тих чи інших соціальних верств. Другі відстоюють ненасильницький характер змін життя шля­хом морального самовдосконалення особистості (Махандас Ганді) та благоговіння перед життям (Альберт Швейцер). Треті вбачають суть прогресу в природнича-історичному, закономірному процесі розвитку суті суспільного індивіда та суспільства, як процес сходження до більш високих і досконалих форм суспільної організації. Тут суть процесу постає як взаємозв'язок потреби та діяльності, або точніше - як діа­лектика закону підвищення потреб і закону підвищення діяльності, що певно ґрунтується на діалектиці суспільного виробництва.

Концепції прогресу не позбавлені позитивів. Але життєві реалії складніші ніж уявлення про них. Насильство і ненасильство, жор­стокість і гуманізм, руйнування творення так тісно переплетені, що марно сподіватись на якийсь «чистий» суспільний прогрес. Тому здійснення прогресу потребує постійних теоретичних пошуків, які б узагальнювали соціальний досвід і нові теоретичні реалії для уник­нення соціальних катастроф.

Визначити суть та механізм суспільного прогресу допомагає поняття його критерію. Просвітники XVII ст. критерієм прогресу вважали людський розум. Пізніше Георг Гегель - рівень свободи сві­тового духу. Марксисти - рівень розвитку продуктивних сил і вироб­ничих відносин, компонентом яких є людина - головна продуктивна сила. Таке розуміння критерію Суспільного прогресу надто загальне, не враховує реальних фактів - ефективності виробництва, рівня спо­живання матеріальних і духовних благ, розвитку науки та культури тощо. Крім того, цивілізоване суспільство вважає людину мірою всіх речей, а об'єктивний критерій - її компонентом (а не навпаки).

Людський вимір історичних подій містить в собі ментальність наро­ду, що і є своєрідним ситом, що відсіює усі покидьки історії.

Сучасна філософія історії вважає інтегративним критерієм сус­пільного прогресу рівень гуманізації суспільства, становище в ньому особи - рівень її економічної, політичної, соціальної та духовної сво­боди; рівень задоволення її матеріальних та духовних потреб; стан її психофізичного та соціального здоров'я. Синтезуючим покажчиком усіх таких якостей є тривалість життя людини. Цей критерій пока­зує, в якій мірі людина може самореалізуватися і забезпечити жит­тєдіяльність суспільства як системи, що саморозвивається. З точки зору інтегративного критерію, кожна суспільна формація чи цивілі­зація настільки прогресивніша, наскільки розширює коло прав і сво­бод особистості, створює умови для її самореалізації, розвитку її потреб і удосконалення її здібностей. Тобто, змістом суспільного про­цесу є олюднення людини.

З аналізу критерію суспільного прогресу можна зробити виснов­ки: абсолютного критерію суспільного прогресу немає; кожна істо­рична епоха вимагає своїх відносних критеріїв; в сучасну епоху лю­дині необхідно переключатися на розвиток духовності; економічна криза, особливості комп'ютерно-інформаційного прогресу вимага­ють утвердження самоцінності життя як вирішального критерію суспільного прогресу.

Світ вступає у нову історичну епоху розвитку, де співвідносини історичної необхідності та свободи інші, ніж у попередній історії. І знову актуалізується питання: куди йти? Пошуки відповіді на таке питання привертають увагу історіософії до проблеми членування історичного процесу. Суспільство кінця XX ст. філософи розцінюють по-різному: науково-технічною революцією, соціотехнічною революцією, техно­логічною революцією, інформаційно-комп'ютерною революцією, ін­формаційно-екологічною революцією тощо. За всіх відмінностей спіль­ним є: визнання революційного характеру суспільства, а стрижнем революції є електронно-комп'ютерна та біотехнологічна технології, інформатизації усіх сфер суспільного життя. Не випадково, все більш філософів визначають суспільство як інформаційне суспільство, що за­початковує нову цивілізацію, її називають по-різному - постіндустріальною, інформаційною, інформаційно-екологічною. Філософію історії не­покоїть те, що всі ці зміни не зробили життя людства щасливішим, безпечнішим. Наростають почуття невпевненості, розгубленості, стра­ху перед можливим поневоленням роботами. А це - поживний ґрунт для відродження ідей фундаменталізму, що фанатично прагне карди­нальних змін особистості та суспільства. Знову експлуатується ідея примусового шляху в демократію, в капіталізм, комунізм. До того ж пробують це здійснити за допомогою комп'ютерної техніки і техноло­гії. Насильницький характер фундаменталізму робить його найбіль­шою загрозою в суспільстві. Отже, суперечливий хід історії зумовлює філософію історії шукати шляхи запобігання руйнівних процесів.

Роздуми про майбутнє спричинили в західній соціальній філосо­фії формування відносно самостійного напряму - футурології з трьома розгалуженнями: апологетична футурологія, що виправдовує іс­нуюче західне суспільство на інформаційній основі (Збігнєв Бжезинський) і ліворадикальна футурологія - прогнозує крах західної цивілізації через нарощення науково-технічної революції (Анрі Ускоу); реформістська футурологія - обґрунтовує необхідність конвер­генції капіталізму з соціалізмом (Деніел Белл). Який з напрямів під­твердиться історичним розвитком - покаже майбутнє, в яке пильно вдивляється філософія історії. Безсумнівним є те, що суспільство - найскладніша система, що входить до суперсистеми Землі та Космо­су. Джерелом суспільства є вектор різних сил: природних, соціаль­них та духовних, співвідносний яких змінюються з ходом історії. В такій ході реалізуються далеко не всі потенційні можливості, а за­гальною закономірністю є непередбаченість багатьох подій. Людс­тво спроможне вижити і розвиватися, якщо виключить насильство у вирішенні всіх проблем суспільства і забезпечить права кожної людини і біосфери на існування відповідно з їх суттю.

ЛІТЕРАТУРА

1. Андрущенко В. Я., Михальченко М. І. Сучасна соціальна філософія. Курс лекцій.— К., 1996.

2. Бхаскар П. Общество // Социо-Логос.— М., 1991.

3. Вебер М. Избранные произведения.— М., 1992.

4. Волков Г. Н. Истоки и горизонты прогресса.— М., 1976.

5. Деятельность: теория, методология, проблемы.— М., 1990.

6. Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Метод социоло-гии.- М., 1991.

7. Келле В. Ж., Ковальзон М. Я. Теория и история.— М., 1981.

8. Маркс К. Економічні рукописи 1857-1859 рр. // Маркс К., Енгельс

9. Твори. - т. 46.

10. Поппер К. Нищета историцизма.— Вопросы философии.— 1992,— №10.

11. Сорокин П. Человек, цивилизация, общество.— М., 1992.

12. Тойнби А. Дж. Постижение истории.— М., 1991.

13. Ясперс К. Смысл и назначение истории.— М., 1991.