Світ повсякденності

1. Світ повсякденності: поняття, суть

Повсякденність, буденність - побут, побу­тове життя. Повсякденність - здійснюва­ний день у день, завжди постійний, безпе­рервний процес буття, життєдіяльності людини. Світ же повсяк­денності - світ, де щодня і щогодини живе і діє, творить людина. В повсякденному світі народжуються люди, і в світі повсякденнос­ті, в побуті люди помирають. Тут же, в повсякденному світі, кожна людина радується, а буває і плаче, тужить і сумує, журиться, пере­живає. Тут же, в повсякденному світі, люди конфліктують один з одним, сваряться і вирішують конфлікти, суперечки, миряться, творять та ін. Тут же, в повсякденності, кожний любить іншого і кожний іноді ненавидить іншого. І в плині подій і явищ: політич­них, соціальних, духовних, люди і не помічають повсякденності.

Якщо людина задається питанням: в якому ж світі живуть лю­ди - в світі проблем або їх розв'язання, суєти та надій, то палітра відповідей - строката. Так уже трапляється, що люди до всього підходять неоднозначне і в усьому навколишньому встигають по­мітити те, на що люди, які поруч, навіть уваги не звернуть. Задо­вольнити жадобу, прагнення людини - рівносильно позбавити її бажань. У відомій українській казці розповідається, як один бід­няк все мріяв поїсти княжого блюда - вареників з сиром, хоча б трохи; нарешті, князь дав йому повну відерну макітру вареників з сиром і напрочуд - бідняку відразу ж розхотілось їсти вареники, що їх так нестерпно бажав. Ах, що за безрадісна річ - задоволене бажання! Отримаєш бажане - і випробуєш одне лише розчаруван­ня. Якщо коли-небудь захочете впоратись з будь-якою людиною (непокірною, примхливою або нехай капризною і безглуздою) -позбавте її бажань. Побачите - як стане така людина ручною. Пе­ремога над нею набагато сильніша, ніж якщо б навіть впливати на неї фізично. О, це велика властивість людей. Така властивість ви­ручає і рятує людей. Ах, якби їй бути завжди! Та природа, неви­черпна в проявах, своєю витіюватістю, торкнулася людей ще й тим, що наділила людські єства невсипучою гостротою сприйняття зов­нішнього предметного світу, природа тоді ж завуалювала їх чутли­вість один до одного, через що всі перемоги цивілізації над таєм­ницями універсуму незрівнянні з поразками кожного, якщо не сказати усіх, і в міжособовому спілкуванні, і на полях побутових битв, і в індивідуальних війнах один з одним. Ось чому, мабуть, філосо­фія століттями ігнорувала звичне побутове життя, віддаючи пере­вагу речам складнішим і проблематичним: Істині, Добру, Красоті, суттєвим визначенням буття. А між тим, тільки в межах звичного, досвідченого світу виникають і розквітають усі інші світи: світ мис­тецтва і науки, світ фантазії і мрії, загадкові хащі математики і сплячі хмари релігії. І тільки за всіх ілюзій безпосередньою вірогідністю володіє життєвий світ буття.

Світ повсякденності досліджується і опису­ється не тільки філософією, історією, але й етнографією, соціологією, культурою. Буден­не життя відбивається в образотворчому мистецтві і в історії. Від­новлюючи хронологію подій і явищ в попередні періоди життя суспільства, історія описує і повсякденність: побут, традиції, пра­во, звичаї, конкретний досвід, ту «плоть і кров», з якої формують­ся будь-які події: значущі і доленосні. Щоправда, та змістоутво-рююча активність мас, яка творить культуру в її історії, далеко не завжди потрапляла в сферу уваги істориків. У кінці 20-х - 30-х років створюється історична школа, її організаторами стали істо­рики і психологи Марк Блок і Люс'єн Февро. Особливість історич­ної школи полягала в тому, що її представники вивчали свідомість не тільки видатних особистостей, які залишили слід в історії, але й масове, притаманне так званій «безмовній більшості», суспільства. Такі дослідження не самомета, а повне підпорядкування дослід­ження з'ясуванню важливої ролі масової свідомості в функціону­ванні суспільної системи. Активна роль людини в створенні по­всякденності і історії стала основним в дослідженнях прихильників історичної школи.

Багато хто з істориків, етнографів, соціологів, досліджуючи по­всякденне життя людини, насамперед, зосереджували увагу на про­цесах формування культури повсякденності, побуту і творчості лю­дей, звичаях, переконаннях, сподіваннях і звичках, страхах і ідеях людини. Так, в 40-х роках XX ст. та й пізніше, аналіз предметного світу повсякденності відображається в творах Френсіса Броделя, Аркадія Гуревича, Маргарет Мід. і інше, які досліджували структу­ру повсякденності, побут, нрави, звичаї та ін., стосувались різнома­нітних етапів і періодів історії людства. Історики, етнографи, куль­турологи, досліджуючи повсякденний світ людини, прагнуть охопи­ти в аналізі повсякденне життя у всьому обсязі і всебічності, зі всіма складнощами і хитросплетіннями, прагнуть вникати в усі деталі повсякденності, настанови і негласні латентні домовленості, існуючі між членами суспільства, і сприймаються ними як щось саме собою розуміюче.

Буденний світ - світ звичок, звичаїв, стереотипів мислення, жи­тейських аксіом, в ньому велика сфера недомовленого, що не по­требує пояснення і доводу та ін. Відомий етнограф і етнолог Мар-гарет Мід відзначає, що в світі повсякденності важливо виявити приховані мотиви переваг і переживань, не зрозумілі людині іншої культури. І історик, що не володіє можливістю прямого контакту і з людьми досліджуваної епохи, прагне описати повсякденний світ такої або іншої культури, звичок, звичаїв, обрядів максимально [ об'єктивно, хоча його свідомість неминуче втручається в реконс­трукцію процесу, накладає своєрідний відбиток. Проблемами спів-1 відношення свідомості дослідника і свідомості звичайних людей, | що генерує щохвилини змістовні структури повсякденності, пише і проф. Олена Золотухіна-Аболіна, зайнята феноменологічна соціо­логія, її цікавить, чи співпадає понятійний апарат звичайної соціо­логії, що вивчає реалії повсякденності, з тими уявленнями, що ха­рактерні для масової свідомості. Зрозуміло, що історика і соціолога цікавлять різноманітні сторони того або іншого процесу, явища, подій та ін. Адже буденна свідомість і соціологія вкладають в одне і те ж поняття різноманітний сенс, розкриваючи різноманітні його сторони, і завдяки доповненню один одного, в підсумку одержують визначення суттєвості. Історія і культурологія разом з соціологією прагнуть дати максимально об'єктивну картину повсякденності, уя­вити життя в чітких визначеннях, придатних для використання практично. Феноменологічна соціологія, навпаки, прагне розвінча­ти уявлення про повсякденність як сферу чітких визначень, пока­зує, що всі реалії буденного життя невпинно створюються і пере­творюються. Очевидно і те, що можна простежити як саме відбувається повсякденне творіння тих або інших явищ, подій, по­нять, як формується саме буденна індивідуальна і масова свідо­мість, те або інше уявлення, що складає одне з реалій повсякден­ності. Складність становища соціолога полягає в тому, що немов-би намагається вийти за межі процесу творіння змістовних, розумо­вих утворень, знайти позицію поза їх, зіграти роль стороннього спостерігача.

У вивченні повсякденної реальності особливе місце займає фі­лософія. Але філософія не претендує на максимальну об'єктив­ність, не прагне повністю вирватися за межі рекомендацій повсяк­денної свідомості, а формулює свою версію, або, вірніше, різноманітні версії того людського світу, в якому існуємо. Різно­манітні моделі повсякденного життя людини існують один з од­ним, доповнюють один одного, вступають в суперечність, утворю­ють синтез. Звертаючись до проблем сенсу і мети життя, значення смерті, важливості дружби, самих ритмів життя кожного індивіда та ін., сучасні філософи, ведучи вільно полеміку, знаходять взаємо­розуміння в судженнях і визначеннях не тільки зі своїми сучасниками, але й відшукують джерела визначення тих або інших явищ світу повсякденності у філософів античності, Західної Європи, Ки­таю та ін. Філософ, як правило, не приховує своє особисте кредо, висловлюючи міркування про повсякденність і зв'язаних з ним явищ, подій та ін., не обмежується якимось окремим конкретним періо­дом історії, локальною культурою або вузьким пластом значень. Поле творчого пошуку філософа - вся історія культури цивіліза­ції. І отут-то можливі найрізноманітніші порівняння, аналогії та ін. Міркування філософа про проблеми повсякденності мають уза­гальнюючий характер. Сфера інтересів філософів широка і багато­манітна. Філософи іноді далекі від звичайної дійсності, вивчаючи ті пласти реальності, що, так би мовити, піднесені над повсякден­ним життям. Так, онтологія - теорія буття, взятого в широкому розумінні. Гносеологія - теорія пізнання - зосереджує увагу на тонких механізмах осягнення світу і конструювання його образів. Методологія покликана обслуговувати теоретичне пізнання і зай­нята емпіричними процедурами та ін. Логіка - частина філософсь­кого знання, з'ясовує специфіку законів мислення.

І філософи, що раніше і не думали досліджувати буденність по­дій і явищ, буття і побутового життя людей, в XX ст. зосереджують зусилля і увагу саме на повсякденності побутового життя. Вперше починає вивчення повсякденного життя людей, їх побуту німецький філософ Едмунд Гуссерль - людина, яка бажала знайти основи раціональної «чистої свідомості», відділеної від буття і свідомості конкретного індивіда (суб'єкта). Але вирішити проблему повсяк­денності світу Едмунду Гуссерлю не вдалося, її вирішення вияви­лося неможливо без звернення до повсякденної свідомості людини і соціальних спільностей. І Едмунд Гуссерль вводить поняття жит­тєвий світ.

Поняття життєвий світ - сукупність усіх можливих або дійсних горизонтів досвіду людського життя. Єдино реальний, даний в відчуттях життєвий світ протистоїть світу природно наукових і математичних абстрак­цій, що генетичне зв'язані з «допредикативним» досвідом життє­вого світу. Буденне життя протистоїть природнонауковим теоріям. Для дослідників сфера понять, категорій різноманітних теоретич­них формулювань іноді виступає істиннішою, аніж суттєво зрозумі­ла дійсність. І сама реальність життя, сповнена випадковостями, іноді недосконалістю явищ і подій, форм і засобів реалізації різноманіт­них життєвих проблем, багатоманітної чуттєвої конкретики висту­пає менш значною, аніж наукова картина реальності. Вивчення жит­тєвого світу є засобом поєднання наукової картини світу з потребами повсякденної людської діяльності. Сама буденність: щоб не замер­знути, люди одягаються; щоб мати притулок, пристанище і їжу, лю­ди організуються, об'єднуються в колективи; щоб задовольнити по­треби, люди організують виробництво, тобто на кожний запит буття, свого єства люди відповідають тим або іншим компенсаційним за­безпеченням. У такому випадку, що ж таке розлад, протистояння людини людині? Хіба завойовувати планету легше, аніж знайти спільну мову, розгадати підступність чужих задумів, вистояти про­ти запущеної кимось інтриги, люті, сповненого в людині зла? Жодні природні катаклізми, будь то ураган або землетрус, повідь або по­жежа, не здатні розладнати плани людей сильніше, аніж недобра або навіть просто неузгоджена воля однієї людини. Взаємодія лю­дей, ззовні шляхетна і прекрасна, піднесена, чуйна, рідна, при збли­женні, або навпаки, припиненні стосунків буває різко міняє стан, навколишнє соціальне середовище, м'якість раптом усвідомлює не як якась притаманна комусь властивість або становище, а як поча­ток відчуження. Чому так трапляється, буває? На питання чому немає видимої відповіді. Пам'ятається відоме висловлювання Де­ниса Івановича Фонвізіна: «Такий сей світ, а чому він такий, того не відає ані розумний, ані дурень». Адже допитливість, жадібність до знань та цікавість - в крові людини. І чого тут судити-рядити. Закон забороненого інтересу непорушний, чого невільно, те й кор­тить: ніхто не виняток, обов'язково крадькома загляне в шпарину, з необхідністю, але кожний хоче знати «таємницю». Таке життя. Така буденність. Життєвий світ - сукупність інтерсубє'ктивно поділеного досвіду, повсякденного життя, що включає сприйняття природних об'єктів і людських есте, матеріальних і символічних про­дуктів людської діяльності. Наукова картина реальності бере поча­ток ще з класичного раціоналізму, який вважав, що за неясністю, невиразністю, таємничістю потрібно побачити твердий каркас за­конів, зародження «станового хребта» досвідного процесу.

Ще в кінці XIX - на початку XX ст. дослідження філософів показали, що в сфері буденних уявлень і переживань, становища та настанов свідомості в повсякденному житті людей складаються піз­навальні інструментарії замість відображення суттєвості світу, фор­мулюються різноманітні теорії, концепції, і часто повсякденність людей стає світом теорій, що виростає з повсякденного життя. Але й світ мрії та сподівань, марення, світ мистецтва і навіть світ по­тойбічний, що залежать від повсякденності, вплетені в досвідне ме­реживо життєвого світу. Людина не знає про методи гіпотетичного, тобто основаного на гіпотезі домислу, здогадки посмертного існу­вання, навіть не може уявити про загробне, замогильне, потойбічне життя, та й взагалі, чи загробне життя є, то яке воно потойбічне життя, чи схоже на земне або нагадує переживання в умовах зміни свідомості та ін. У буденність, у світ твердих поділених предметів і чуттєвих відчуттів людина повертається, поки живе, від всяких сво­єрідних переживань. Повсякденність - джерело і вмістилище будь-яких варіантів реальності.

Повсякденне життя, виступаючи злитим процесом, що охоплює існування всіх інших відомих людині «світів», є єдиний універсум, що володіє своїми власними внутрішніми законами. Німецькі со­ціологи Альфред Шюц і Томас Лукман ґрунтовно розкривають особ­ливості повсякденного світу, його відмінності від світу природи. Однією з важливих особливостей повсякденності є інтерсуб'ективність. У спілкуванні, в постійно відновлюваному контакті, зв'язках людей виникає і формується дійсність, повсякденність, її провідні складові не предмети і процеси самі по собі, а людський зміст. На­дані речам і стосункам значення складають суцільне полотно бу­денної дійсності. Соціальні ж предмети і їх значення залежать від сприйняття і розуміння їх суспільством, окремими соціальними спільностями, верствами, шарами і індивідами. Якщо ж взяти якість таких повсякденних соціальних явищ як порядність, злочинність, любов, політична влада, державна влада, то визначення їх суті зале­жать від того, яке значення і в яких контекстах їм надається. Соці­олог Девід Уолш відмічає, що «природний світ не залежить від визнання або невизнання людиною його існування, навіть якщо людина аналізує його в термінах структури значень, що не прита­манна йому за самою його природою. Навпаки, даний соціальний світ неминуче припиняє своє існування, якщо йому відмовлено в людському визнанні, тому що поза таким визнанням соціальний світ не володіє властивістю існування».

Повсякденність постійно і, мабуть, щодня інтерпретується і пе-реінтерпретується в комунікації. Все в повсякденності витлумаче­но, прочитується і перечитується, створюється безліч варіантів ро­зуміння, приростає і зменшується зміст. Тому головною проблемою міжособистого спілкування, що виникає в процесі повсякденності, стає проблема розуміння. Розкриття сенсу, змісту повсякденності створює її складну внутрішню структуру, породжує безліч різно­манітних реальностей, що переплітаються, борються, взаємодопов­нюючи одна одну. Але повсякденність, буденність не є клубок спу­таних ниток, скоріше, єдиний організм, що функціонує. Цільність буденності внутрішньо упорядкована, існує ряд тривких, звичай­них, провідних тлумачень, що дадуть можливість визначити тип культури, тип ментальності та ін. В основі всіх випадкових відхи­лень лежить деяка кількість інваріантів, визначальні буденні сто­сунки, відносини, ставлення більшості населення суспільства до природи, до потойбічного світу, до можливостей їх власного жит­тя, до праці, до родини, справедливості та ін. Такі варіанти ство­рюють у людей якийсь загальний світогляд і схожу, подібну в основному картину світу.

Буденний світ - світ прагматизму, тобто дії. Люди, які живуть у повсякденності (а не в мареннях, мріях і не на висотах теорій і доктрин) піклуються про власне виживання, про якість життя, про збереження навколишнього соціального середовища. «Але світ повсякденності ще єдиний і тому, що в яку б сферу реальності не «пірнула» людина, будь то релігійно-містичний ек­стаз, теоретичне дослідження, солодке марення, мрійливість або естетична фантазія, людина незмінне повертається сюди ж, в на­повнену клопотом, утіхами, сумом, труднощами звичайне життя. Інші світи виростають з буденності і живуть, лише будучи укоре­неними в її практичному, пухкому, усвідомленому ґрунті і доти, доки люди існують, живуть і з єднані з реальністю органами чут­тя». Повсякденність - світ людський і практичний. Його життєвий простір будується навколо самої людини. Буденна картина світу не охоплює позалюдський космос як простір, в якому об'єктивно розташовується Земля. Космічний простір значимий в повсякден­ному житті людини тільки тоді, коли корисно: якщо від розташу­вання зірок залежать розливи Нілу, то неодмінно виникають ас­трономія і астрологія, призначені для земних практичних орієнтацій. Місяць потрібний, щоб світити закоханим та освітлювати шлях у темряві. Навіть мовні просторові характеристики ландшафту не­суть на собі висловлену антропоцентричність: підніжжя гір, гірсь­кий хребет, гирло річки та ін. «Простір повсякденності відчутний і практично вимірюється людиною, тому що простір освоєний лю­диною: доглянуті поля і протоптані стежини на перевалах, море, що борозниться судами, світ предметів, зроблених людьми і для людей, незасвоєне, незнайоме бачиться людиною як вороже, чуже, потенційно небезпечне, нелюдське» (Олена Золотухіна-Аболіна).

З позицій суттєвого підходу кожна людина складається з декіль­кох аналітичне вичленених шарів. Головний і основний - пласт базового єства. Тут хоть і багато всього, але визначеність теж оче­видна - тут накопичуються не стільки новації, скільки традиції, не стільки різне та тимчасове, скільки незмінне, вічне, не стільки коливальне і експериментальне, скільки перевірене, вивірене, трив­ко-стійке. Звертаючись до устоїв стабільних компонентів особи і ви­діляючи те, що міцніше каменя розпуття (пам'ятаєте: праворуч підеш - коня втратиш, наліво підеш - голови не знесеш, прямо підеш .), отримаємо підтверджуюче задоволення. Люди живуть у сві­ті, де кожний є лише остільки, оскільки е не фізично, а соціальна. Тільки суспільне визнання будь-якої належності або якоїсь потре­би перетворює людину в громадянина і правоносія. Так, люди за­хоплені досягненням мети: втягненням в соціальний статус, друж­бу, любов, визнання. У буденному світі - в світі повсякденності в найрізноманітніших сферах діяльності триває процес самореа-лізації особистості. І людина, живучи повсякденним життям, постійно в різноманітних ситуаціях і обставинах шукає і знахо­дить уже сталі норми, засоби, способи поведінки, найкоротший шлях, що веде до такої мети. Причому мета найрізноманітніша, майже до мети визволитись, позбутись бажань і потреб. Повсяк­денності властиві риси: стандартність, рецептурність, рекоменда-ційність буденної свідомості.

Визначаючи універсальність буденної свідомості кожного інди­віда, проф. Олена Золотухіна-Аболіна підкреслює, що буденна свідомість, до якої причетний кожний: будь то академік або двір­ник, - весь конститутивний момент, що пронизує повсякденність світу (приписування знань і сенсу - власна і пряма функція свідо­мості). Буденна свідомість характеризується специфічними риса­ми, безпосередньо знайомими кожному, що різко відрізняються від тих, що наука подає як раціональні еталони. Насамперед, буденна свідомість включає велику безліч уявлень, що сприймаються лю­диною на віру (якщо намагатися перевіряти кожне, що констатує або рекомендує подання, з яким зустрічаємось в побуті і діяль­ності, то ніколи не зрушимо з місця). Саме найважливіша складо­ва усвідомлення людиною реальності: загальні місця, очевиднос­ті. Так, реальність - це не тільки те, що є. Реальністю буває і те, що хочемо, щоб воно було. Реальністю стає і фантазія людини, сама в силу своїх власних підстав. Нічого не завбачується і не угадується. Люди здатні попереджати. Люди не попереджають, а обісторюють історію, ведучи ЇЇ за собою, а то і викликаючи на себе, коли стають її часткою. Мабуть, всяке всупереч здатне пе-респрямовувати подвійну вісь реальності, даючи вигадці простір факту.

Є закон безглуздості в розумінні: будь-які пропозиції люди розу­міють інакше, аніж той, хто їх вносить. Адже в житті нерідко трап­ляється: бачать і схвалюють краще, а дотримуються гіршого. І якщо існує два або більше засобів зробити будь-що, причому вико­ристання одного з засобів веде до катастрофи, то хтось все ж обере саме такий засіб (Едвард Мерфі). Будь-яка неприємність, халепа, здатні трапитись, трапляються. Це закон Мерфі. Знання про світ, визначає Альфред Шюц, це набір типових конструкцій. Адже пере­думовою нормальної людської поведінки, органічного включення в певний соціум є віра в певний порядок влаштування світу, довіра до соціокультурних настанов, що склалися, рекомендацій, визнання фун­даментальних допущень, що поділяються всіма. Все велике і відоме здатне дивувати і впливати на людей навіть після того, як його не стало. Життя підтверджує, що можуть піддаватися сумніву або за­переченню істинності або справедливості якихось початкове прий­нятих сформульованих поглядів.

За принципом навколо суб'єкта і будується буденна свідомість, і тим-то свідомість докорінно відрізняється від науково-теоретич­ного пізнання, що бажає мати уявлення про об'єкт пізнання і, вза­галі, розглядати будь-яке явище дійсності як об'єкт. Арсеналом обслуговування практики діяльності людини, буденної свідомості є норми і цінності, рекомендації і пропоновані формули, заклики і заборона. Найціннішою якістю людини є уміння викликати у лю­дей ентузіазм і розвивати те, що е кращого, раціонального в людині з допомогою визнання її гідності і заохочення. Ніщо інше так сильно не б'є по честолюбності людини, як критика навколишніх. Маніпу­ляція піднесення передбачає уміння поділитися всім позитивним з іншою людиною, але так, щоб їй здавалось, нібито вона одержує не подільчеське, а її, своє, все що їй недодано. Людська база засобу піднесення - поступове відчуття всіма, без винятку, людьми, їх неповноцінності. І що тут зробиш? Такі є люди. Від народження до смерті. І треба з цим рахуватися. Людина потребує суспільного визнання. Зауважимо, не особистого, а суспільного. Але саме такий елемент особливості людської натури і є якраз головний дефіцит в житті людини. Історія має безліч прикладів того, як навіть відомі люди прагнули до визнання величності власної значимості. Джордж Вашингтон хотів, щоб його називали «Ваша світлість Президент Сполучених Штатів», а Христофор Колумб клопотав про титул «Адмірал океану і віце-король Індії». Катерина II не бажала відкривати листи, на яких відсутнє: «її імператорській Величності», а місіс Лінкольн, як тигриця накинулась у Білому будинку на місіс Грант з криком: «Як ви смієте сідати в моїй присутності, без мого запрошення!». Людина, яка на троні, не відіграє у вирішенні її ділових справ такої ролі, яку відіграють люди, які оточують її. Челядь тронної особи показує, що бачить на троні саме її, а не когось там, що саме вона єдино заслужена людина. Саме неправдиве на Землі, мабуть, правда: всі знають її і всі невпевнені, що нею володіють.

Зрозуміло, не вірно вважати, що повсякденна свідомість людей складається тільки з завмерлих стереотипів, непорушних схем, ре­цептів, обмежуючи поведінку людей жорсткими рамками. І та скла­дова буденної свідомості - здоровий сенс, дає можливість людям правильно оцінювати зміни в суспільстві, ситуацію, що складаєть­ся, пристосовуватися, вести відповідно з обставинами, дотримува­тися свого людського інтересу в усіх перепитіях життя, повсякден­ності. Саме це логіка соціальних норм, логіка досягнення мети.

Буденна свідомість не тільки компонент знання, але й прониза­ний буденними уявленнями повсякденний світ - світ переживань. Для визначення світу переживань філософія і психологія корис­туються поняттями: емоції, почуття, високі почуття, пристрасті, стан, емоційний тон, радощі, захоплення, страх, смуток, печаль, здивування та ін. Ці поняття вживаються і в буденному вжитку, хоча над їх сенсом і змістом буденна свідомість спеціально не мір­кує. Переживання - істотний компонент буденного життя, емоцій­но забарвлений стан внутрішнього світу людини. Люди в пережи­ванні злиті з переживаючим. Переживання виникає без відстороненості, без дистанції. Соціальні політичні, економічні, ду­ховні дії викликають приємний або неприємний стан людини, що охоплюють те або інше почуття. Переживання виникають спонтан­но (хоча викликаються і навмисно) і неможливо водночас пережи­вати і чинити відповідні дії на власні почуття, тому що відповідні дії роблять переживання предметом аналізу, що перебуває в мину­лому, за межами актуального моменту. За змістом переживання найрізноманітніші: позитивні і негативні, короткочасні спалахи емо­цій, настроїв та ін. Форму переживань набувають і всі види цінніс­них відношень, стосунків.

Природно, життєвий світ, буденність, буденна свідомість, світ переживань та ін. не вичерпують уявлення про світ повсякденнос­ті. Для повнішого, всебічного обґрунтування визначення в повсяк­денному світі виділяються і його важливі риси: наявність базового знання, системи релевантностей, тобто зближення і поваги один одного, фонове чекання та ін., без яких неможливі погоджені дії.

В людському житті як цілісності, що об'єднає всі форми буття людини, в світі повсякденності, особа виявляється нібито полюсом пересікання, перехрещення усіх форм життєдіяльності, далеко не повністю (і не рівно) освоюючи і здійснюючи ці форми, що слу­жать основою для формування індивідуальних стилів публічного (державного, політичного та ін.), приватного і особистого життя особи. Приватне життя - це життєвий простір особистості, що вона структуралізує і заповнює відповідними формами життєді­яльності, виходячи з своїх особистих і приватних інтересів. Це її спосіб буття у світі, де відбивається, в специфічній формі, загальна природа людини і її життєдіяльність, що відбувається в конкрет­но-історичних умовах.

2. Єдність природно-екологічних і соціальних основ життя людини

Філософія існування - напрям сучасної фі­лософії, що виник в 20-х роках XX ст. в Німеччині, а потім у Франції, а в 40-х -50-х роках поширився в багатьох країнах Заходу і Сходу. Джерела філософії існування - феноменологія Гуссерля, релігійно-містич­не вчення К'єркегора. В процесі повсякденного життя кожної осо­би, в процесі розгортання індивідуального буття народжуються фі­лософські проблеми існування. Зростаючій людині світ повсякденності пропонує більш-менш збалансований набір стерео­типів поведінки і сприйняття. Але світ повсякденності ніколи не забезпечує повної безконфліктності розвитку свідомості, не ство­рює психологічну обстановку, де можна зберегти, устерегти душу від суперечностей і ударів долі.

Суспільство для людини те природне середовище, поза яким не­можливе її життя. Але ж людина, говорив Федір Достоєвський, є таємниця, її треба розгадати, а якщо ж будеш розгадувати все життя, то не говори, що втратив, згаяв час: я займаюся цією таєм­ницею, бо хочу бути людиною. Істотно те, що загальнолюдська ме­та: збереження життя на Землі створює нову систему координат для розуміння людини, її повсякденні турботи про хліб насущний, про чисте повітря для дихання, про чисту воду, своє здоров'я і здо­ров'я своїх дітей не можуть виключатися з сфери теорії. Загально­людський початок в життєдіяльності людини базується саме на тому простому факті, що всі - живі єства, живі істоти, а життя є вищою цінністю для кожного. Свідомо жертвують життям в гра­ничних ситуаціях, коли проблема вибору стоїть настільки гостро, коли, власне, і немає вибору. Але і природний для моральної лю­дини вчинок вимагає- великої мужності, великої сили духу. В ши-; рокій історичній перспективі суспільного прогресу людина має ко­лись набути таких соціальних умов існування, за яких життя стане абсолютом, безумовною і недоторканною, ні за яких обставин, цінністю. Поступово у буденний лексикон повертаються слова: мило­сердя, шляхетність, великодушність, благодійність та ін. Але це повернення не тільки слів, але й пам'яті про нетлінні цінності в сис­темі людських відносин, стосунків, створених незліченною чередою генерацій людей, незалежно від місця і часу їх буття, від соціаль­но-політичного ладу.

Так, колись Олександр Пушкін сказав: «Хоть каплю добра». Ці сло­ва, як ніколи чітко відбивають «благодійність». І як добре, справді, говорилося в старовину, що це - жертвування «на страждуче і нуж­денне людство». Чорнобиль показав, що запас доброти народної, спів­чуття, причетності до чужого горя справді незнищуваний і невичер­пний. Але доброта, прихильність людини до людини повинна стати повсякденністю, не спалахувати лише в трагічних екстремальних си­туаціях. Ось чому в світі повсякденності сам набір настанов, реко­мендацій, пропозицій буденної свідомості включає безліч супереч­ливих один одному тверджень, ставлячи індивіда перед необхідністю вибору тієї або іншої позиції, ґрунту основи в конкретній ситуації. Розвиваючись і змінюючись, життя породжує нові ситуації, не пе­редбачені життєвою мудрістю. Це характерно для переломних епох, в смугу різноманітних смут, коли старі цінності і культурні настано­ви руйнуються, створюючи нормативно-ціннісний хаос, а нові тіль­ки-тільки визрівають в прихованих глибинах масової свідомості. Адже в сучасних умовах панівним психологічним типом в суспільстві ста­ла людина збайдужіла, а ні в чому і нічим по-справжньому не заці­кавлена, яка легко висловлює будь-які слова, але аж ніяк не пережи­ває надто глибоко, розучилася соромитися і зневажати, ненавидіти, працююча без задоволення і в півсили, а іноді, через відсутність роботи, не трудиться, шукаючи, куди б докласти знання, руки; люди­на, в якій, разом з катастрофічним вивітрюванням громадянських почуттів, навіть і суто особисті якось обезбарвились і засохли. Сус­пільство, як у своєму врятуванні, потребує демократизації, що роз­гортається, триває, але досі ще серйозно не довело своєї здатності, спроможності до демократії. І які б не були морально психологічні «виходи», що пропонуються суспільством індивіда, все ж індивід не може прийняти їх без власного особистого відчуття і осмислення. Запас доброти, схильність до підтримки, допомоги - звідки це у лю­дини? Чи можна рух душі вважати відображенням природи людини, її натури? Адже зла, ворожнечі, ненависті настільки ще достатньо в світі, що той чорний «диявольський» початок може бути сприйня­тий за головне. Ось отут-то і виявляється, що самопочуття людини, як природної суті, таємно або явно завжди в вирішальній проблемі добра і зла. В біблійній легенді про гріхопадіння теж відображено «біологізаторство» - адже скуштувати, вкусити плід дерева пізнан­ня навело насамперед на відкриття плотських утіх, відкриття діто­родіння, як нового засобу існування. Почалося живе життя людства зі всіма його колізіями, породженими розщепленістю людини на ті­ло й дух. Природно, біологічне і соціальне в людині давня, як Все­світ, як цивілізація, проблема.

Повсякденне життя - це не тільки звичне, спокійне, «накатане» існування, за якого день-у-день і рік-у-рік відтворюються одні і ті ж емоційно-ней­тральні ритуали (встав, вичистив зуби, поїв, пішов на роботу, по­ читав пресу, подивився телевізор і т. д.). Це і відкриття, і потрясін­ня, і розчарування, і захоплення. Все це плин повсякденності. Адже ж ще недавно багатоликі проблеми людинознавства препарувались настільки раціоналістично і соціально-політично, що ніяк не вда­валося прописати в них і поняття душа. В повсякденному житті постійно користуємось поняттям душа для самовираження (душа радується, душа вимагає, душа болить}, для оцінки ставлення до інших людей і їх характеристики (душа не приймає, споріднена ду­ ша, піднесена душа, боягузлива душа і т. д.). Мабуть, тут цілісне самопочуття процесу життя, певний стан внутрішнього світу лю­ дини. Серед щоденної суєти приходять вищі життєві одкровення. Спектр філософських проблем існування ширше та багатоманітніше. Найважливіша проблема - це саме життя, її онтологічне, тоб­ то укоріненність, що розвивається в інших вимірах дійсності, що виходять за межі повсякденного світу (Бог, Космос, потойбічне існу­вання та ін.). Реальне життя людини квантоване насамперед біоло­гічно: народження людини та її смерть видирають з загального буття те, що належить окремій людині. В таких межах життя безперервне в тому, що його основу становить безперервний процес взаємопро­никнення біологічного і соціального і навпаки. Коли йдеться про круті повороти в житті, про душевний перелом або про переломний вік, то повсюди беруть співучасть природно-біологічні і суспільно значущі імпульси, прориви, становище. Ці імпульси, навіть немож­ливо чисто виділити, тому що проживаються і переживаються непо­ дільно. Звичайно ж, життя, що складається як якась доля - шлях, що припускає питання про співвідношення у долі моментів неминучості, випадковості і вільного вибору самої людини.

Людське життя має фази розвитку: дитинство, юність, зрілість і старість, і всякий раз життя приносить людині і утіхи, і прикрість, гіркоту, жаль, смуток, горе, біль. І, мабуть, не можна погодитись з думкою, яка існує серед філософів, що знання соціальних проя­вів людини зовсім не обов'язкові, а досить судити вчинки по сус­пільно значущому продукту. Так, справді, життєдіяльність - осо­биста справа кожного, але вимагається пристойна поведінка в суспільстві. А якщо це дитина? Якщо її двійки і невміння, витівки в школі - результат хворобливого стану? В педагогіці, в вихованні дітей важливе знання не тільки здоров'я або нездоров'я, але й гене­тичної неоднорідності дітей, що випливає з відмінності і міри при­родної обдарованості. А до досліджень способу життя людей не доходять руки. Куди вже до вивчення генетичної різноманітності! Адже важливі соціальні джерела поведінки! Але так от і доводять люди один одного до інфаркту: соціальний тиск ситуації, підчас непорівнянної тендітності людського організму. Тому ставлення до людини як до біосоціальної істоти - питання не тільки теорії, а і практики людського спілкування. А важливо знати і сумісність один одного, знати почуття, що дозволяють слухати, чути, відчува­ти, сприймати. Правда, є вчені, що вважають, що людина здатна одержувати інформацію не вдаючись до використання почуття, вва­жають, що розум людини має деякі досі ще не розпізнаними, не­зрозумілими можливостями, що робить можливим сприймання ін­формації окрім почуття, тобто є надпочуттєвим сприйманням.

Існують і біологічні ритми - періодичні зміни характеру і інтенсивності біологічних процесів і явищ в живих організмах що повторюються. І це важливо і при визначенні поведінки людини в побуті, в суспільстві, в осо­бистому житті та іп. Біологічні ритми реалізуються в тісній взаємодії з нав­колишнім середовищем і відбивають особливості пристосування організму до факторів середовища, циклічно змінюються. Обертання Землі навколо Сонця (з періодом один рік), обертання Землі навколо своєї осі (з періодом в 24 години), обертання Місяця навколо Землі (з періодом 28 днів) приво­дять до вагань освітленості, температури, вологості, напруженості електро­магнітного поля тощо, служать своєрідними датчиками часу для біологічно­го годинника в циклічних умовах, що змінюються, змогли вижить тільки ті організми, стан яких змінювався в такт зі змінами середовища. Так, з нас­танням зими в середніх широтах багато тварин впадає в сплячку, і це допо­магає їм пережити несприятливий період. Ведмідь не встиг з якихось при­чин упасти в сплячку, або розбуджений, не доживає, як правило, до весни. Яблуня, що раптом розцвіла пізньої осені, майже завжди гине. Безладні за часом, хаотичні зовнішні впливи згубно впливають на живі організми.

Біоритми впливають і на дієздатність людини. Дієздатність має два пері­оди: з 10 до 12 години і з 16 до 18 години. Вночі дієздатність знижується, особливо в інтервалі з 1 до 3 години ночі. Лікарі прийшли до висновку, що багато ліків ведуть себе подібно отруті. Виявляється, далеко не байдуже, коли, в які години хворий приймає прописані йому ліки. Людям, наприклад, що страждають виразковою хворобою, потрібно переносити час їжі па ніч -саме тоді їх організм краще схильний приймати їжу. Добовий ритм варто враховувати при лікуванні алергії. Дослідження показують: чутливість до такого основного алергену, як побутовий пилок, досягає свого максимуму ввечері. А краща опірність організму припадає на пізній ранок. Людям, які не можуть похвалитися здоровим серцем, варто особливо пам'ятати, що дієз­датність серцевого м'яза протягом доби - двадцяті чотирьох годин -не однакова - двічі на добу, о першій годині дня і дев'яти вечора - дієздат­ність серцевого м'яза падає до мінімуму. Сезонні ритми у багатьох людей висловлені дуже чітко. Весною обмін речовин в організмі активніший, аніж восени і взимку. Людина йде з життя в свої несприятливі дні, існування яких допускав ще 25 століть назад стародавиьогрецький лікар Гіппократ. Саме в дні зниження фізіологічної активності організму, померли російсь­кий цар Микола І і болгарський цар Борис II. В такі дні розбилися Валерій Чкалов, Юрій Гагарін, загинули при наземних випробуваннях три амери­канських астронавти корабля «Аполлоп», французький льотчик і письмен­ник Антуап де Сент-Екзюпері у свій несприятливий день не повернувся з розвідувального польоту . Розгадка вічної таємниці людських відносин, стосунківзиайшла відбиток в «законі поосигіхроипості організмів». Суть закону в тому, що два організми синхронні за біоритмами, тобто сумісні, якщо їх народження сталося в аналогічних факторах космічного впливу, що повторюються. Асинхронні біоритми у Санд і Мюссе, Ахматової і Гумільова. Вони, що називається, створені один для одного, але разом бути не могли і розстались. Несумісність біоритмів Катерини II і Петра III стала причиною не тільки насильницької смерті Петра III, але й появи на світ їх недалекоглядного сина - Павла І. Його п'ятирічне перебування на троні спиралося на фаворитів Аракчеєва і Кутайсова, що викликало незадо­волення серед придворних, в результаті чого Павло І убитий. Підтверджено: ідеально синхронні біоритми організмів французького короля Людовика XV і його фаворитки, яка увійшла в історію, маркізи де Помпадур, російської цариці Анни Іоановни і її фаворита Ернста Бірона. Ідеальна синхронність біоритмів тісно зв'язувала Джорджа Кеннеді і Мерілін Монро, Павла Дибенко і Анну Колонтай, Івана Тургенєва і Паоліну Віардо, Сергія Єсеніна і чарівну танцюристку Айседору Дункан. Фактор сумісності зближує людей і в професійній діяльності. Синхронні біоритми Олександра Невського і Ге­оргія Жукова та ін. Знання про біоритми має велике значення у практично­му житті людей.

Суть не в тому, щоб чітко зафіксувати, що в людині соціальне, а що - біологічне. Якраз такі фіксації відривають одне від іншого. Прагнення звести мету філософії до створення логічно несупереч-ливих визначень обертається підтримкою існуючого розриву між двома культурами - природнонауковим і гуманітарним знанням. Ще одна проблема філософії існування - комунікація, міжособисте спіл­кування, що тісно переплітається з проблемою Добра і Зла, мораль­ності і аморальності. Чи може людина правильно зрозуміти іншу людину і як скористається таким розумінням? Чи може людина співпереживати іншому, а він, в свою чергу, іншій людині? Чи вічна самітність, що надто тяжіє і чи можливо її подолати? Що ж робить можливим якесь «світле братерство» людських душ, які дружно жи­вуть без заздрощів, ненависті і жорстокості? Світосприйняття, осно­ване на причетності до всього живого, тяжко уявити біологічно за­програмованим. Адже світосприйняття створюється в нерозривному зв'язку з розвитком моральної свідомості. Живу природу не можна знищити не просто тому, що завдяки цьому ліквідується джерело живлення, дихання, тобто суто фізіологічне існування людей. Якщо вважати спілкування однією з найважливіших специфічних власти­востей людини, то культура спілкування, його якості формуються від різноманіття зв'язків, в тому числі і зв'язків з природою. Відтор­гнення від себе живих істот, відсутність співчуття до них і зацікавле­ності в збереженні життя не дозволяють розвинутися хисту до спів­чуття, співучасті, співробітництва, взаєморозуміння. Людина не може розкрити, реалізувати свою родову суть, якщо відмовляється, свідо­мо або несвідомо, від єдності з живою природою, від належності до неї не тільки за походженням, але й за самим змістом існування. Тому широкий рух проти загрози ядерної катастрофи, проти небез­пеки повного зникнення життя на Землі є справді загальнолюдсь­ким і складає основу сучасного гуманістичного світогляду.

Філософія існування займається з'ясуванням шляхів і факторів, сприятливих виникнен­ ню і формуванню почуття страху, сорому, любові, свободи та ін. Страх - емоція, що виникає в ситуаціях загрози біологічному або соціальному існуванню індивіда і спрямована на джерело дійсної або уявленної небезпеки. На відзнаку від болю і інших видів страждання, що викликаються реальною дією небезпечних для існування факторів, страх виникає при його упе­редженні. В залежності від характеру загрози інтенсивність і спе­цифіка переживання, страх варіює в достатньо широкому діапазо­ні відтінків (побоювання, боязнь, переляк, жах). У соціальному розвитку людини страх виступає як один з засобів виховання: страх осуду, що сформувався, використовується як фактор регуляції по­ведінки. Зважаючи на те, що в умовах суспільства індивід користу­ється захистом правових і інших соціальних інститутів, підвищена схильність людини до страху лишитися пристосовності. Вихован­ня стійкості до страху звичайно спрямоване не на визволення від страху людини, а на вироблення уміння володіти собою за наяв­ності страху. Сором - емоція, що виникає в результаті усвідомлен­ня людиною реальної або фіктивної невідповідності його вчинків або тих або інших індивідуальних проявів прийнятим в суспільстві і са­мим нормам, що поділяються ним, і вимогам моралі. Сором — пов­ністю соціальне зумовлена емоція, що формується в походженні людини, в ході соціального засвоєння етичних норм і правил пове­дінки конкретного суспільного ладу, конкретної культури. Але в поле зору філософії потрапляють не тільки емоції страху, сорому та ін., але й любов - велика світла творча сила, любов у всіх її проявах та іпостасях - від потягу статей до любові до Бога і Вітчизни. Однією з провідних проблем філософського існування виступає і свобода. Свобода і необхідність, свобода і заборона, свобода і обов'я­зок, свобода і любов - ось лише кілька ракурсів, в яких розгляда­ється свобода людини, особи, що виступає для цивілізованого людс­тва визнаним ідеалом соціального і індивідуального буття.

Проблеми філософії існування постійно виникали в процесі повсяк­денного життя, завжди цікавили філософів. Питання, зв'язані з долею індивідуального Я, його життя і після смерті, його морального шляху і меж свободи органічно включала в стародавності індуїстська ведицька тра­диція. Шлях до доброчесності людини і надію па рятівну роль знання у житті людини вперше в Європі поставив в філософії Сократ, а в філософії існування яскраво і недвозначно розкриває проблему щастя Епікур, що потім детально обговорювалася стоїками: Сенекою, Мар­ком Аврелієм. В Середньовіччя філософія існування розглядала проб­лему людини в межах релігійного християнського світогляду.

Світ буденності, побачений через Бога - специфіка існування пошу­ку в Середньовіччя. Античну тему суттєвості людини, яка захоплюється утіхами і прикростями повсякденного життя відновлює епоха Відрод­ження. Прогресивні уми епохи Відродження описують повсякденність як вулкан пристрастей і емоцій, що вирує. Властолюбство, жадоба, без­глуздість, хтивість, пожадливість, страх, що процвітають в феодальному суспільстві, стають предметом філософського, соціального аналізу. І ра­зом з тим філософи тоді ставили в усій величі гідність людини, що, па жаль, в багато чому забута. З XVIII ст. філософія надовго відвертається від індивідуальних проблем існування людини, зосереджуючи увагу на пошуках ідеального наукового засобу, що дозволяє проникнути далеко за межі повсякденного світу людини, наблизитися до суті речей, до логічних точних законів, що буденний світ чомусь часто ігнорує. Тоді же народжуються міркування Блеза Паскаля про убогість, нікчемність, мізерність і велич, мужність, героїзм людини. Філософ, психолог Давід Юм вивчає пристрасті, афекти, емоції людини, Жан-Жак Руссо розпо­відає про таємниці душі людини, про її моральність і емоції. XIX ст. приносить посилений інтерес філософії до суті і ролі людини, особис­тості в суспільному житті. Людвіг Фейєрбах, з одного боку, і Серано К'єркегор, з іншого, вивчають глибинні внутрішні переживання особис­тості, її емоції, страхи і надії, можливі і діаметрально протилежні шляхи виходу з етапу страхів до любові і гармонії.

В XX ст. проблеми існування людини займають значне місце в філо­софії: виникає напрям екзистенціалізм, що означає спосіб буття людської особи. Вперше поняття екзистенціалізму, тобто існування людини, вживає Сераио К'єркегор. Екзистенціалізм представляє те центральне ядро людсь­кого Я, завдяки якому це Я виступає не просто як окремий емпіричний індивід і не як «мислячий розум», тобто щось загальне (загальнолюдсь­ке), а саме як конкретна неповторна особистість. Екзистенціальний аналіз запропонований Лео Біневаигером. Це засіб аналізу особистості в усій повноті і універсальності її існування (екзистенції). За методом, справжнє буття особистості виявляється завдяки заглибленню її в себе з метою вибрати незалежний ані від чого зовнішнього життєвий світ. Обгово­рення людського буття, що концентрує суть світового буття, але між тим докорінно відрізняється від буття речей, від відносин речових, вели соці­ологи Мартіп Хайдеггер і Хосе Ортега-і-Гассет. У центрі їх уваги стояли проблеми соціального буття людини: пошук свого істинного Я, доля, роз­виток людини в часі - все це екзистенціальні питання, що активно обго­ворюються. Сприйняття себе і сприйняття іншого, діалогічність спілку­вання, можливості і межі розуміння та ін. стали в центрі уваги досліджень і концепцій філософів Михайла Бахтіна, Мартіна Бубера, Жана Поля Сартра, який висунув ідею абсолютної свободи і абсолютної самотності людини серед людей. В сучасній протестантській філософії (Карл Гарт), в християнському персоналі (Едуард Муи'є), в російській філософії (Ми­кола Бердяєв, Сергій Франк та ін.), в українській філософії (Володимир Танчер, Олександр Лобовик) піднімається проблема людини і Бога. Пси­хоаналітичний напрям в філософії існування людини, що утворило зго­дом ряд синтезів з іншими філософськими концепціями, відіграло значну роль у розробці екзистенціальних проблем людини. Філософія тісно пе­репліталася з психологією. Великий вклад у розробку проблем людської свободи, щастя, пошуку вищих орієнтирів та ін. внесли Еріх Фромм і Семен Франк. Та марксизм не звертався до екзистенціальних проблем. Суспільство розглядалося марксизмом як об'єктивний організм, що зако­номірно функціонує.

Для людини, поглибленої у повсякденність, буденна картина дій­сності єдина і окрема. Світ повсякденності єдиний, тому що жодні інші світи, будь-то космічні простори або райські кущі, людину, зайняту буденними справами, просто не цікавлять, їй однаково, є вони або немає. Світ повсякденності реальний, чуттєво даний, що безпосередньо переживається: світ повсякденності вагомо тис­не практичними турботами, пристрасними захопленнями і соціаль­ними нормами, що пропонує одні дії і забороняє інші. В повсякден­ності, від моменту ранкового просипання до моменту виключення світла на ніч, людині нерідко ані на хвилину неможливо відволікатися від клопоту і обов'язків, перенести увагу на високі матерії, поціка­витися, чи існує ще що-небудь, окрім щоденного вставання і титанічної боротьби, що обступають зі всіх сторін турботами. Спосіб повсякден­ного людського буття знаменитий німецький філософ сучасності Мартін Хайдеггер від того і назвав турботою. Буденна картина світу повсяк­денності далека від зображення Всесвітньої місії людства і припису­вання йому якихось особливих обов'язків. Головне - прожити життя.

Повсякденне життя багате дивними явища­ми і подіями. Багатьом пам'ятний трагіч­ний вибух двох пасажирських поїздів поблизу Уфи. Фахівці висловили тоді немало здогадок про причини трагедії, що, певніше всього, відбулася через випадковий (викинутий з вікна недопалок?) спалах газу, що витікав з трубопроводу, який проходив вздовж залізничного полотна. Тоді не до того, щоб звернути увагу на майже неймовірну обставину: підірва­лися два зустрічних поїзди Челябінськ-Новоросійськ і Новоросійськ-Челябінськ, що слідували під одним номером. Імовірність такої події майже нульова .

Непоясненні збіги зустрічаються в житті будь-якої людини і раціональ­ному поясненню не піддаються. Зустрівши людину, яку давно не бачили, дивуєтесь: «Це ж треба! От так зустріч!». Справді, з точки зору імовірності така зустріч малоймовірна. Але, отже, в житті трапляються і куди більш дивні збіги . Ще в дитинстві Людовику XVI астролог пророкував, що йому потрібне берегтися 21 числа кожного місяця. Король прислухався до засте­реження. І все-таки, як говориться, від долі не втечеш. 21 червня 1791 року Людовика XVI і королеву арештували, коли вони намагалися втекти з Франції. 21 вересня 1792р: Франція скасувала королівську владу і проголосила Рес­публіку; 21 січня 1793 р. короля Людовика XVI стратили . Відомий дуелянт Анрі Таєйн, який жив колись в Марселі за 17 років викликався на п'ять дуелей. Чотири його супротивника померли до того, як був зроблений пер­ший постріл, а на п'ятій саме Анрі Таєйн помер від розриву серця (інфаркту).

У 1860 році Лінкольн визнаний президентом США. Рівно через 100 ро­ків президентом США обрали Джона Кеннеді. Обидва президенти стали борцями за цивільні права і дотримувались демократичних переконань. Обох вбили в п'ятницю, в присутності дружин. Причому кожна з дружин втратила по сину тоді, коли вони жили в Білому домі. Обидва президенти вбиті кулею, що ввійшла в голову ззаду. Лінкольна вбили в театрі Форда, а Кеннеді вбитий, коли їхав па автомобілі «Лінкольн», що був виготовле­ний фірмою Форда. Обох змінили на посаді віце-президенти по прізвищу Джонсон Ендрю і Джонсон Ліндон. Обидва - були з півдня і обидва демократи, колишні сенатори. Ендрю Джонсоп народився в 1808 р., а Ліндон Джонсон народився через 100 років згодом, в 1908 р., ім'я особистого секретаря Лінкольна - Джон, так же звали і Кеннеді. А прізвище особисто­го секретаря Кеннеді - Лінкольн. Джон Бут, убивця Лінкольна народився в 1839 р., а убивця Кеннеді - Лі Харві - в 1939 р. Обидва знов-таки з півдня. Обидва дотримувались екстремістських поглядів. Обох убивць вбили ще до початку судового процесу над ними. Бут убив Лінкольна, в театрі, а потім переховувався на складі зерна. А Кеннеді застрелено з складу, щоправда книжкового, а вбивця переховувався потім в кінотеатрі.

Історія повторюється . Мабуть, найінтригуюча з усіх паралелей в житті президентів зв'язана з першим публічним закликом до висунення Лінкольна в президенти. В опублікованому в листі кандидатуру Лінколь­на пропонує давно забутий товариш по виборчій кампанії тодішнього віце-президента, тоді ж секретар військово-морського флоту. Ім'я секретаря – Джон Кеннеді. На початку 50-х років XX ст. два з найшановніших мислителів, лауре­ат Нобелівської премії Вольфган Паулі і відомий психолог Карл Густав Юнг, об'єднали зусилля для створення всеохоплюючої концепції збігу, названої син­хронність. Для них будь-які збіги, що явно виходять за межі звичних кореля­цій періоду, місця та обставин, стали свідченням існування єдиного силового поля, що вічно лежить в основі життя людей, намагаючись накласти свою власну структуру на спільне переплетіння щоденних подій. Така сила, якщо існує, пов­ністю підходить в якомусь розумінні для пояснення дивного зв'язку між вбивс­твами Абрахама Лінкольна і Джона Кеннеді, і можна її розглядати як проклят­тя, що переслідує найвідомішу сім'ю американських політиків. Коли хтось говорить про прокляття Кеннеді, то тут же згадують постріли в Джека і Роберта. Але найдавніший очевидний зв'язок прокляття з подорожами. Старший брат президента Джона Кеннеді і його сестра - обоє загинули в 40-і роки від вибуху в повітрі літака, а сам Джон Кеннеді по дорозі в Даллас. Молодший брат Едвард знову опинився перед смертю, коли автомобіль злетів з мосту в океан, потопивши його супутницю Мері Джо Конечне, що надто підмочило його репутацію. В кінці 60-х років в період передвиборчої кампанії в партії демократів, Роберт Кеннеді міркував про невезіння в сім'ї як безперечну реаль­ність: «Удача - це те, чого ви добиваєтесь самі, а невдача - те, що іноді добиває вас». Через два тижні його вбили. Хоча в такому випадку вбивство аж ніяк не зв'язано з пересуванням, але прокляття сім'ї проявилось і помстилось згодом, коли поїзд, в якому везли гроб з його тілом, збив кількох присутніх на похоро­нах, перерізав одну людину пополам. В 70-х роках наступні покоління Кеннеді вражені пристрастю до наркотиків, скандалами і серйозними недугами, трапи­лось декілька автомобільних аварій. Після однієї Пам Келлі, внучка патріарха сім'ї Джозефа Кешіеді, залишилась паралізованою на все життя. Іншу машину, за рулем якої сидів Боббі КеІІІІеді-молодший, який подорожував в Центральній Америці, занесло на обочину і вбило малюка-мексикаїщя. В середині 70-х років Девіда, другого сина Боббі Кепнеді-старшого, в громадському туалеті вокзалу ударив ножем чорний торговець наркотиками. Він вижив, але через два роки його знайшли мертвим в номері готелю Палм-Біч - він в період канікул подо­рожував у Флориді. Клан Кешіеді, який зазнав назойливого прокляття, не проявляє ознак зупинки, і тому можна лише пошкодувати про долю тих, хто має прізвище Кешіеді.

Одним з найдивніших прикладів фатального збігу служить зустріч іта­лійського короля Умберто І з господарем ресторану в місті Монза, що стала­ся 28 липня 1900 р. Здивований король дізнався, що господар ресторану є його абсолютним двійником і носить ім'я Умберто. Мало того, скромний господар ресторану народився, як і король, в Туріні і в один і той же день, що й монарх. Дружину господаря, як і королеву, звали Маргарита, а вінча­лись, що й двійники - в один день. І ще. Того ж дня, коли одного Умберто коронували на престол, то другий Умберто придбав ресторан. Король Ум­берто І наступного ранку запросив двійника у свій екіпаж, щоб разом поїха­ти на спортивне свято. Та виявилося, що вдосвіта господаря ресторану Ум­берто застрелено невідомим грабіжником. Десь через дві години у людському натовпі і самого короля Італії Умберто І було вбито анархістом.

Якщо вже мова зайшла про Італію, якій так уже везе на нез'ясовані збіги в повсякденному житті, можна згадати видатного філософа епохи Ренесапса Піко Делла Мірандола, який твердив, що світом управляє прин­цип цілісності, а збіги можуть бути з'ясовані як парні події, що знайшли один одного. Ще одна філософська версія висунута Артуром Шопенгауе-ром, який вважав збіги відбиттям «дивної гармонії, закладеної в основі Всесвіту». Філософ відзначав, що «причинне пезв'язані події йдуть заякимись паралельними лініями» і при зіткненні двох подій «герой однієї драми, незалежно від того, фігурує і в іншій». У XX ст. збіги стали предме­том дослідження точних наук. У спеціальний розділ математики сформу­валася теорія ймовірності, що багато з'ясувала в теорії повсякденності. Фізик, лауреат Нобелівської премії Вольфганг Паулі сформував концепцію принципу заборони, а психолог Карл Густав Юнг доповнив концепцію. За їх думкою, збіги є «видимими проявами невідомих принципів природи». Прин­ципи загальні в усьому Всесвіті і сучасною наукою не розгадані. Телепатія, передбачення, збіг - весь прояв загадкових див Всесвіту, що прагне підпо­рядкувати недосяжному порядку хаос людського життя.

Починаючи з кінця 80-х років XX ст. в Україні широку популярність набуває те­ за: «Людина прагне до Бога». І це не дивно. Після тривалого періоду гонінь церква відроджується. І як завжди у смутні періоди в житті народів церква бере в свої руки духовне кермо. Преса, радіо, телебачення, письменники, політичні комента­тори дедалі частіше, вранці і ввечері пристрасно, зворушливо і схви­льовано твердять: «Людина прагне до Бога», поступово створюють ілюзію нібито народ, що тривалий період живе в атмосфері безвірс-тва, а в дійсності палко релігійний. Створюється враження: в кінці XX ст. нібито українці, росіяни, білоруси та інші народи тільки і думають про потойбічний загробний світ, а їх найулюбленіше прове­дення часу - піст і молитва, покора і смирення. Побожна ж духовна прихильність Господу просто вимушено таїлась і переховувалася під покровом наукового атеїзму. Звичайно ж, все бачиться ефектно, тим більш, що руйнує звичну набридлу думку. І все ж, якщо не гнатися за «злобою дня», то варто визнати: масова свідомість справді у більшості безбожна, безрелігіозна, і її «обмиряність» має значно глибші причи­ни, аніж політичне насильство і атеїстичне виховання.

Дослідження повсякденної масової свідомості людей не тільки як історичного, але й як онтологічного соціального явища показує, що в свідомості завжди, в усі історичні періоди існує деяка мирська неосві­ченість, убогість, викривлення. Це думки, почуття і переживання лю­дей, безпосередньо зв'язані з їх повсякденним буттям, з фізичним і со­ціальним виживанням, з буденними турботами і земними утіхами. Мирська неосвіченість включає всіх: від культурних форм забезпе­чення фізіологічних потреб до високих міжособистих і суспільних переживань (любов, дружба, патріотизм, політичні пристрасті і т. д.). Бог входить в повсякденне життя віруючих людей порадником, який допомагає позбавитись від обтяжливого становища, полегшити страж­дання людини. Якщо ж віруючий чесно виконує обряди, залишає за собою повну свободу в мирських справах і в їх оцінці, то звернення до Бога буває буденним. А іноді, якщо людина вважає себе прихильни­цею тієї або іншої віри, то нерідко на практиці вважається як атеїст, чисто по-людськи відокремлюючись від запредільності покаянною мо­литвою і дрібним житейським жертвоприношенням. Таке суто мирсь­ке ставлення до потойбічного світу відбивається у повсякденності, в прислів'ях: «На Бога надійся, а сам не плохуй», «Богу - богово, кеса­рю - кесарево», «Не согрішиш - не покаєшся, не покаєшся -не врятуєшся», «Твої слова та Богу в вуха», «На світу і смерть красна» і т. п. Характерний для XX ст. процес секуляризації (тобто світської, мирської) багато в чому віддав просто широкій гласності у реальній свідомості і поведінці багатьох людей, які щиро назива­ються віруючими. Реальний же вплив, віру в Бога і потойбічний світ має лише надто вузьке коло людей: подвижники, аскети, пустельни­ки, монахи, святі. Від того вони і святі, що до хибкої павутинки стоншили пласт повсякденних мирських турбот та інтересів.

Дуже різні моральні і житейські висновки робилися і робляться з основного постула­ ту об'єктивно існуючої наївноматеріалістич-ної свідомості, хоча постулат і простий, зрозумілий. В сучасній прак­тиці поведінки людина діє, виходячи з єдності світу повсякденності, де для виживання потрібні матеріальні блага, де практично немож­ливо ігнорувати вимоги відчуття, а людина смертна і помирає на­завжди. Та обставина, що суспільство є складна система, що розви­вається на своїй власній основі, не/ відкидалась і не відкидається практично ніким з мислителів. І одним з теоретичних досягнедиг науки XX ст. вважається уявлення про соціальну систему. Соціальна система - сукупність різноманітних соціальних спільностей, шарів і груп, зв'язаних різноманітними відносинами, стосунками. За будь-яких форм соціальності людина залишається часткою природи і Кос­мосу, специфічним проявом життя. І на рубежі XX і XXI ст. всі мислимі проекти устрою і перебудови життя мільйонів людей мають ґрунтуватися, насамперед, на необхідності підтримання життя всієї біосфери і можливостей існування і розвитку кожної людської суті. Це не прекраснодушна мрія про царство загальної любові і гуманіз­му, а сувора дійсність.

Сувора дійсність вимагає, щоб вітальність, як імперативна на­станова на підтримання самого життя, стала стержневою, визна­чальною цінністю суспільного розвитку. В повсякденному житті людина піклується про хліб насущний не намагаючись бути як птах небесний, горює за померлим, забуваючи про вічність душі, захоплено трудиться, не вважаючи свою працю розплатою за гріх Адама і Єви і навіть в молитвах просить житейського - доброго, дорідного урожаю, здоров'я, земної, чуттєвої любові. Жива люди­на, за устроєм свого внутрішнього світу, темпераменту, зрадлива, неабсолютна, навіть якщо в помислах відкрито тяжіє до Боже­ственного, то неминуче поглиблена в життя з ЇЇ гріхами, огріхами, плинністю та ін. У свідомості людини земний, мирський світ пере­важає над світом небесним, владно диктує свої норми, принципи в поведінці і життєдіяльності. Звернуті до земного, матеріального помисли і почуття виступають непереборною умовою і самого ви­живання людини. Настанова на життя для багатьох людей стає свідомою, продуманою, до того ж настанова на життя активно під­кріпляється авторитетом природознавства. Звідси випливає необ­хідність усвідомлення важливості глобальних проблем людства са­ме як проблем життя і смерті.

3. Моральність орієнтації на життя

Життя існує в формі окремих живих орга­нізмів, кожний з яких виникає від по­ дібного до себе, проходить цикл індивіду­ального розвитку, виробляє собі подібних і помирає. Організми, вступаючи у зв'язки, стосунки з неживим середовищем, один з од­ним, утворюють тим самим системи складніші, тобто іншу систему життя на Землі, що проходить шлях розвитку від найпростіших форм до людини. Філософ Олена Золотухіна-Аболіна пише, що теза «життя самоцінне» (природне розгортання думки «світ пов­сякденності єдиний») має «широке» і «вузьке» тлумачення. Широ­ке тлумачення положення життя самоцінне полягає в тому, що за основу у визначенні змісту, суті положення життя самоцінне взята теза Фрідріха Ніцше «воля до влади», що означає «дійсну хвалеб­ну пісню всього сильного, агресивного, живучого, як здоровий ко­лючий бур'ян», так би мовити, гімн чортополоху, де всі культурні паростки причетні до моральності. Адже мораль заснована на при­роді людини і на ЇЇ найважливіших дійсних інтересах, які б не були її переконання або забобони. Основою моралі є природа людей, їх потреби і інтереси. Бути моральним і сумлінним - в інтересах вся­кої людини. Суб'єктом пізнання виступає окремий індивід з прита­манними йому пізнавальним хистом, даним від природи або від Бога - почуттями і розумом. Об'єктом пізнання виступає самосу-ща природа, а мета пізнання - відкриття універсальних і вічних законів буття. Природа людини - деяка специфічна його особли­вість, відмінна від іншого світу, але зумовлена природно. Природ­на ж данність людини настільки ж незмінна і вічна, як і природа взагалі. Суспільне життя складається з взаємодії незалежних і ав­тономних індивідуальностей. І кожний з найвидатнішим жаром шу­кає своєї особистої користі і за справедливіше вважає ті закони, що необхідні для збереження і множення його надбань.

Розуміння людини як суті суспільного є вже у Арістотеля, Віко і Гердера, але тільки Георг Гегель піднісся до усвідомлення суспіль­но-історичної природи людини. Визнана своєрідність людини ви­значається тим, що людина є знаряддя духу і є найбільш доскона­лий організм природи. Сама ж природа взагалі і природа людини, зокрема, це - духовність. Філософ Фрідріх Ніцше ясно усвідомлю­вав неспівпадання або неадекватний збіг мети і результатів людсь­кої діяльності в історичному процесі і робить принципові висновки: звеличення, вихваляння бездуховного, позбавленого моралі, чисто біологічного, природного буття. Але оголошуючи саме таке буття єдино реальним, Фрідріх Ніцше по-різному тлумачить ту або іншу подію, явище, свідомість людини. Якщо їй не подобаються ідеали, моральні норми, релігійні образи, людина попросту відкидає, відсі­ює факти, що не узгоджуються з концепцією, а потім стверджу­вально вказує на енергетично-вольовий залишок, вигукуючи: ось це і є життя! Може, звичайно, і життя, тільки чиє? Та, напевно, не людське, тому що такий безморальний стан у чистому вигляді ніде і ніколи не існував. Завжди у різних народів і культур існували і іс­нують різноманітні емоції: жалість, терпимість, доброта, допомога слабкому, але вони набувають різні форми, виникаючі в різноманіт­них умовах. Звичайно реальне життя людини не можна зводити тільки до проявів криміналу, побутового розкладу, морального падіння, до торжества насильства і терору та ін. І не міць, сила, насильство визначають повсякденність, а самоцінність життя.

«Вузьке» тлумачення поняття життя самоцінне визначає досвід людського існування з пристрастями і духовними злетами, добром і злом, рутиною і святами, вдачами і невдачами. Суть сили люди­ни - воля, мислення, чуттєвість — це її родовий, тобто суспільний, діяльний хист. Нормальна людина в повсякденному житті керуєть­ся «найважливішими настановами»: піклується про хліб насущний, горює по померлому, забуває про вічність душі, захоплено труди­тися. Життя сприймається як неминучі суперечності, де сама супе­речливість не оцінюється негативно. Життя просто є зі всіма його суперечностями і відбиває весь багатоманітний спектр буття люди­ни, всю її різноманітність, невичерпність, таємничість. І не остан­ню роль відіграють в реальному житті людини емоції і почуття, великодушність і шляхетність, ніжність і вірність, самопожертва і терпимість, складаючи мозаїку буття. Якщо в релігії Добро і Зло -абсолютні, розірвані ніби полюси, де на одному зосереджується все мислиме і неможливе, досконалість, вся повнота буття, а на іншому полюсі - пітьма і порок, смерть, то буденне людське життя -рухоме, що пульсує, постійно мінливий початок. І вже якщо любити життя, то любити його разом зі всім його неминучим злом, зі всіма утіхами, удачами і невдачами, шкодувати, вибачати і прагнути збіль­шувати, накопичувати добро і доброту, великодушність і шляхет­ність, ніжність і вірність.

Самоцінність життя людей не передбачає заради добра підви­щення власної особистості, звільнення від ближніх. Відомий фран­цузький філософ-гуманіст, лікар і теолог Альбер Швейцер в осно­ву філософських переконань поклав не знання про світ, а сам факт життя, вважаючи, що «схилення перед життям» має стати принци­пом, розглядає принцип схилення перед життям як своєрідний фільтр проти негативних наслідків цивілізації, бачачи в ньому пер­спективу морального вдосконалення людства. Проте реальний шлях до здійснення гуманістичних ідеалів складався для Альбера Швей-цера не в соціальних перетвореннях, а в особистих зусиллях окре­мих людей, спрямованих на вдосконалення природи людини. Опти­містичний погляд на майбутнє людства у Альбера Швейцера поєднувався з етичним тлумаченням образу Христа, проповідуючи шанобливість перед життям, глибоку повагу до існування будь-якого одухотвореного створіння. Займаючи перехідну позицію між філо­софією життя ніцшеанського толку і сучасним екзистенціалізмом, іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет відзначає, що життя -це космічний альтруїзм. Життя існує лише як постійне переміщення від життєвого Я до іншого. Поняття життя самоцінне орієнтує людину на послідовне, іноді терпляче переживання різних етапів життя і різних його проявів. Якщо ж людина втратила сенс життя, то шукає інше і знаходить, тому що важливий, основний сенс є са­ме життя: можливість бачити сонце, небо і землю, слухати говір лісів, щебет птаства і журчання води, дарувати радощі іншій люди­ні і радуватись самій. Тоді кожний прожитий день сприймається великим даром, щастям, радощами. Гостре переживання самоцін-ності життя яскраво висловив поет Андрій Вознесенський: «Ввече­рі, вночі, удень і з ранку дякую, що не помер вчора!» Це радощі буття, творчості, створювання.Спираючись на ідеї східної патристики, гре-коримської філософії, відомий український просвітитель Іван Вишенський в поясненні світу повсякденності виходив з того, що світ - творіння Бога, що є вічний, невичерпний Розум, абсолютна Істина. Світ і людина, життя і рух - все це творіння Бога. Але Бог не тільки творець світу, людини, всього буття. Бог - ідеал добра, справедливості, мудрості, чесності, доско­налості. Людина має прагнути до Бога, пізнавати, готувати себе до духовного безсмертя. Іван Вишенський, захищаючи ідею звільнен­ня людини від земного зла, стверджував її гідність, зачатки в ній добра, справедливості, утіхи, братерства. Шлях, йдучи яким можна навчити людину праведного життя, підняти її на боротьбу зі злом і неправдою за добро і щастя, справедливість і істину, формувати духовну стійкість і моральну досконалість, відвернути людину від деградації і морального падіння, Іван Вишенський бачив в освіті людини. Проблема людини, піднесення її моральних і духовних основ - центральна у творчості українського філософа Іона Ко-пистенського. Вся природа створена Богом для людини. Проте пізнання природи зовнішнього світу ще не досить, якщо людина не пізнала своєї суті і своїх потреб. Тільки пізнаючи саму себе, люди­на починає розуміти, що є водночас тілесна і духовна суть. Вини­кає дилема: чому віддати перевагу: тілесному світу, з яким зв'язане тіло або душа, розуму, безсмертному духу, що складають внутрі­шньо суть людини. Іон Копистенський рекомендує обрати душу, розум, безсмертя духу, тому що тільки в розумі людина бачить і пізнає саму себе і Бога, єдність з яким досягає вищого блаженства. Український філософ Кирило Ставровецький, дотримуючись неоплатонівської орієнтації, розглядає Бога як творця, премудрого ар­хітектора і митця, іманентного, всюдисущого світового початку, роз­чиняє Бога в природі. На думку українського філософа Григорія Сковороди, Бога, як всемогутньої духовної суттєвості, що стоїть над Всесвітом, природою і людиною, не існує. Бог є істинна приро­да в природі, жива в живому, людина в людині, закон, глас сущого. Дотримуючись взагалі положення про вічність світу як тіні вічної духовної субстанції, що визначається невидимою натурою Бога, ра­зом з тим Григорій Сковорода відстоював ідею вічності, безмеж­ності і несумісності матеріального світу.

Поняття смерть абсолютна ґрунтовно розглядається французь­ким філософом, представником атеїстичного екзистенціалізму Аль-бером Камю. Центральна тема філософії Альбера Камю - питання про сенс людського існування. У праці «Міф про Сізіфа» Альбер Камю заявляє, що «найважливіше філософське питання полягає в то­му, чи варто життя того, щоб жити». Розглядаючи сучасного індиві­да, включеного в бюрократизовану структуру сучасного суспільства, аналізуючи суперечності духовного життя інтелігента, позбавленого всяких ілюзій стосовно сенсу власного існування, Альбер Камю при­ходить до висновку, що існування людини абсурдно і робить катего­рію абсурду вхідним принципом своєї філософії. Створений в грецькій міфології образ Сізіфа, на думку Альбера Камю, уособлює безглуз­дість людського життя: в покарання за свою підступність Сізіф мав вічно котити на гору камінь, що, досягнувши вершини гори, тут же знов скочується вниз. Людина не витримує безглуздя, бунтує, праг­не стихійно знайти вихід з свого сгзіфова становища, безглуздості і безглуздості життя, позбавленого Бога, необмежності, індивідуаль­ного безсмертя. Альбер Камю пристрасно бажає і вищих див, і за­гробного буття, адже ніщо не святе. Адже все єдине, і плин відчуттів, що минають, миттєвостей, і зміна подвигів злочинами, і шляхетність б'ється з підлістю.

Ідея єдності і тісного взаємозв'язку між смертністю і аморальніс­тю, пролунала ще в стародавності, стала підставою для обвинувачен­ня в безпутності абсолютно всіх, хто визнає земне життя єдиним і кін­цевим. Миротворчість, жертовність, любов властиві всім: віруючим і невіруючим в Бога. Неминучість догляду, тобто смерті людини, ро­бить її життя не абсурдним, а наповненим змістом, високовідповідаль-ним. «Що зобов'язує значення смерті - це значення всіх життєвих цінностей, перед якими і за дотриманням яких відповідальні всі лю­ди. Перспектива смерті робить особливо гострим переживання добра і зла, тоді як безсмертя немовби врівноважує їх. Прагнення повно­кровно жити досвідченим людським життям - не омана, а істина».

Що таке загробний світ? Поняття загроб­ ний світ, загробне життя, за релігійно-міс­тичним уявленням, світ, що настає після смерті, де існують душі померлих. Наявність загробного, іншого світу з давніх давен затвер­джували духовні, релігійно-містичні течії. Визначалася вихідність загробного світу, його первинність до буденного буття. Проголо­шувалася необхідність такого способу життя, що весь був би спря­мований до досягнення інобуття. Першопочатково це езотеричні вчення, відомі в Стародавньому Єгипті і Стародавній Греції (та­їнства святилища Ізіди, Єлевенські містерії та ін.), а згодом -світові монотеїстичні релігії, що за сенсом повністю звернуті до потойбічного світу. Саме давній монотеїзм, тобто єдинобожність і езотеризм, тобто внутрішній таємничий світ, породжує уяву про зовсім іншу реальність, нічим не подібною з буденним існуванням людини, з ЇЇ речовністю, з її турботами і пристрастями, з її конеч­ністю, суперечністю. Монотеїзм, езотеризм створює буття та інобуття людини, служить джерелом всіх благ і достоїнств людини. Звичайно ж, сама ідея про вкоріненість людини в щось нескінченно більше, ніж людина сама, не викликає жодних заперечень.

Психолог Юнг (1875-1961 рр.) стверджував, що в кожній людині «сидить ще хтось, з ким говорить увісні, хто може вказати шлях істинний і підказати вихід з тяжкого становища». Деякі вчені пояс­нюють віру в ангелів потребою набути сенсу в потойбічних яви­щах. В міфології Індії ангели небесні — захисники людини, в пер­сидській міфології - феї, які навчали мешканців раю екзотичним насолодам. Давні греки називали їх хорами (богині часів року), давні германці валькіріями, українці - посланцями Всевишнього. Посланці небес відомі в Ассирії і Месопотамії. Існування послан­ців небес визнається християнством, іудейством, ісламом. Христи­яни і мусульмани бачать в ангелах чисто духовний початок. Асоці­ації, зв'язані з ангелами, навіяні, в основному, текстами Євангеліє. Але в Біблії згадувались і інші небожителі - зовсім не з ангель­ським характером. Так, владні посланці Ієгови, небесні месники знищили Содом і Гоморру. Люцифер - один з наймогутніших ан­гелів, якого назвали «прекрасним сином ранкової зорі», певно то­му, що Бог сотворив його зі сходом сонця і тільки потім - на шостий день - Адама і Єву. Коли ж архангел Михаїл рекоменду­вав Адама іншим ангелам, як того велів Господь, Люцифер відмо­вив першій людині в честі і був вигнаний з раю на землю. З метою помститись, Люцифер переконав Єву покуштувати забороненого плоду. В сучасних умовах більшість людей, які вірять в ангелів, вже не вважають їх посланцями Бога.

Смерть хвилює усіх і завжди. Смерть дуже різна. Бог дасть легку смерть праведнику. Відомо, що Вінцет Ван Гог (1853-1890 рр.) страждав приступами безумства, один з яких навіть призвів до того, що він відрі­зав у себе частину вуха. За рік до смерті Ван Гог самохіть вирішив оселитися у притулку для душевнохворих. Тут йому виділили окрему кімнату, де мав можливість писати пейзажі. 29 липня 1890 р. Ван Гог без служителя пішов з притулку і згодом, знаходячись на волі, вистрелив собі в серце. Куля влучила в реберную кістку і пройшла мимо. Затискаю­чи рану рукою, митець повернувся в притулок і зліг в ліжко. Та рана не завдала Вап Гогу великих страждань, він не відчував фізичного болю, коли прийшла поліція і лікарі, спокійно курив трубку. Вночі Ван Гог помер.

Сучасники Миколи Гоголя (1809-1852 рр.) відзначали, що останні рік-півтора життя його мучив страх смерті. За десять днів до фатального дня Микола Гоголь, знаходячись в муках душевної кризи, спалив рукопис другого тому поеми «Мертвьіе души» та ряд інших паперів. «Треба вже помирати, - сказав після спалення, - я вже готовий і помру .». Муки, страждання Гоголя перед смертю - муки людини, якої не розуміли, яку оточували люди, які вважали, що Микола Гоголь втратив розум, що він морить себе голодом. Не змогли повірити в те, що дух настільки керує ним, що його розпорядження достатньо, щоб тіло підкорялося. Лікарі губи­лися в здогадках про діагноз: говорили, що у Гоголя запалення кишечника, інші - що тиф, треті - називали нервову лихоманку, інші не приховували підозри божевілля. Вранці 21 лютого 1852 р. Микола Гоголь помер в ясному розумі і добрій пам'яті. Його поховали в Дапиловому монастирі.

Але потім виявилося: йому довелося померти вдруге, і вдруге справді страшенно - під землею. При перераховані праху Гоголя виявили, що обшивка труни зсередини вся порвана. Його поховали в стані летаргічного сну. Саме летаргічного сну і боявся Микола Гоголь все життя і не раз попереджав про те, щоб його не хоронили поспішно.

Томас Мор (1478-1535 рр.) - великий мислитель Середньовіччя, кан­цлер Англії в 1530-1532 рр. Король Генріх VIII зажадав, щоб Мор склав йому присягу як главі англіканської церкви. Але, будучи католиком, Мор відмовився. Тоді його кинули до в'язниці в Тауер і звинуватили в дер­жавній зраді і засудили до смертної кари. Навіть вороги відзначали силу духу і мужність, з якими Мор готувався до смерті, знайшов сили жарту­вати і перед побаченням з плахою. Підійшовши до ешафоту, Мор попро­сив одного з тюремників: «Будь ласка, допоможи мені зійти, а вже спус­титися я постараюсь як-небудь і сам». Йому заборонили перед смертю звертатися до народу. Мабуть, король боявся, що всі зрозуміють страхіт­ливу кривду - страту Томаса Мора. І в найостанішу хвилину, ставши на коліна і поклавши голову па плаху, Томас Мор сказав: «Почекай трохи, дай мені прибрати бороду, адже вона ніколи не вчиняла жодної зради». Та миттю голова Томаса Мора покотилась по помосту.

Звичайно ж, мета життя людини - обожнення, рух до вічного життя. Сенс смерті і безсмертя, однаково як і шляхи його досяг­нення - це зворотний бік проблеми змісту і суті життя. Без усві­домлення земне життя перетворюється в сон, в порожню і святко­ву мрію. В суттєвості земне життя є тільки приготуванням до життя вічного, що не за горами для кожного. Тому і сказано в Євангеліє: «Будьте готові, бо в яку годину не думаєте, прийде Син Людсь­кий». А щоб життя не перетворилося, висловом Михайла Лєрмон­това «в порожній і дурний жарт», необхідно завжди пам'ятати про смертну годину. Це «не трагедія, а перехід у світ іншій, де вже оселились міріади душ, добрих і злих, і де кожна нова входить на радість і муки. Людина, яка помирає - заходяче світило, зоря яко­го вже блищить над іншим світом». Смерть руйнує не тіло, а тлін­ність його і тому смерть - не кінець, а початок життя вічного. Помічено, що мудрість людини часто висловлюється у спокійному ставленні до життя і смерті. Смерть визначена для народженого, а народження неминуче для померлого. Адже планети, комети та інші космічні тіла у такому розумінні не зникають.

Людина - частина величезного Всесвіту, елемент і дійсність, що живить його своїми джерелами енергії, пронизана невидимими по­лями, багато що є для людини незбагненне. Люди і досі не знають головного: звідки виникла і прийшла в життя людина і куди піде після смерті: стане прахом або буде блукати по адових кань­йонам, блаженствувати в райських садах або розчиниться в понад-свідомості, що породила її. Так, мабуть, лише один з пластів бага­тошарового пирога дійсності і є самий найматеріальніший астрономічний Всесвіт, і над ним виростає складна ієрархія духов­них сил. Але визнавши, що людина частка Всесвіту, чи варто від­мовлятися від тлінного світу повсякденності, від вогнища, що тут і тепер зігріває бідні смертні людські тіла, від недосконалого людського співжиття, що не завжди є братерство? Чи треба любити світ повсякденності, світ життя людини, що вважався тимчасовою осе­лею, перевалочним пунктом на шляху астральних мандрів? Моно­теїстичні релігії — християнство, індуїзм, теософії та езотеричні вчення осуджують світ інший, закликають людину відвернутися від нього. В реальному житті, реальній історії багато зла, жорсто­кості, лукавства і підступності. І в сучасності, і тисячоліття тому, страждають невинні, відсутня справедливість, ллються потоки людської крові. Біблія проголошує: світ повсякденності не може бути іншим: світ повсякденності грішний, забув Бога і лежить у злі. Коран повторює: повсякденний світ не істинний, а морок, ілю­зія, осереддя безплідних бажань, що тягнуть за собою лише страж­дання. Для монотеїстичної свідомості цінності буденного повсяк­денного життя неправдиві, брудні, що захоплюють в обійми диявола, згубний самообман.

Прагнучи облагородити сам повсякденний світ життя людини, великі світові релігії виступають моральною силою, сприяють по­ширенню милосердя, терпимості, любові до ближнього, тобто на­магаються удосконалювати життєву реальність. І все ж релігія -вторинна. Все, що стосується посюстороннього світу, має підпо­рядковуватися досягненню світу іншого. Позбутися вериг майї, що змушує любити смертні і мінливі речі, тобто врятувати безсмертну душу - ось головне. Головне і те, щоб змінитися настільки, щоб перестати бути людиною. Це і є основний пафос усіх провідних релігій і езотерики.

ЛЮДИНА, справді стала на шлях, що веде від людського до божественного, від банальної смертності до гріха - до безсмертя і блаженства, нехтуючи згубні утіхи і спокуси, принадливості зви­чайного життя, її душа, все єство звернуте до лику Господнього, до потойбічного світу. ЛЮДИНА приречена в буденному житті на муки, страждання і покірність. Основними, постійно діючими дже­релами гріховності, повсякденного світу, його скверні релігії і езо-терії вважають, по-перше, земне самозамкнуте людське Я; по-дру­ге, випливаючі з його приватного бажання і волі до їх задоволення. Саме, відзначає Олена Золотухіна-Аболіна, «наявність Я, усвідом­лення людиною своєї особистості, окремості, інаковості у ставлен­ні до інших єств і суттєвості, є коріння його онтологічної вини і супутніх їй нещасть. З позиції індуїзму і буддизму кожний, який бажає порятунку, має зрозуміти, що його Я - лише ілюзія, і тому всі уподобання, прихильності - тлін, прах. Християнство, що ви­знає цілісність душевної монади і її безсмертя, між тим чітко поді­ляє неістинне земне Я людини і те високе Я, що може дати Хрис-тос. Але щоб Христос дав це нове прекрасне Я - свою божественну природу - то віруючий повинен добровільно, самохіть відмовитися від власної земної особистості, що сповнена, роздирається потреба­ми і суперечностями. Треба вбити повсякденне Я, щоб прилучитися, приєднатися до Абсолюту. Стати ніщо, відкритою можливістю, по­рожньою посудою, в яку Христос віллє трансцендентну духовність».

Філософ-проповідник Клайв Люїс підкреслює, що «вірна ознака дійсної присутності Бога в житті людини - це або повне забування себе, або відчуття себе грудкою бруду. Краще забути про себе». Адже всі види зла випливають з богоборчої гордині, що породжу­ється приватним, земним Я і зв'язана з ним спроможність до свобо­ди, свавілля, самоправства. Людське Я викликає до життя бажання, могутні сили, що змушують зберегти, оберігати, продовжувати ша­лене мирське буття. Світ бажань людини - це і світ її страждань. Без бажань не буває і страждань. У християнській традиції суєтні мирські бажання ведуть до страждання і гріха, стають пороками і пристрастями: властолюбства, користолюбства, сластолюбства, лі­нощі, заздрість та ін. Відмова від земних потреб і пристрастей при­носить людині блаженство, вічні абсолютні радощі.

Твердження, що земне життя суцільне страждання — спотворене сприйняття повсякденності. У дійсності, в реальному повсякденно­му житті людини поряд зі стражданнями і труднощами є і безліч утіх: духовних і плотських, миттєвих і тривалих. Світ, де живе людина, не можна не любити. Адже світ повсякденності це батьків­щина людини, її життєве середовище. Спроможність, здатність лю­бити світ і бачити його ясним, яскравим, сяючим поглядом це таке становище, в якому особистість повністю налаштована на реаль­ність поза і всередині себе, становище, що людина повністю збагне і повністю розуміє. Для людини повсякденний світ - єдине, гармо­нійне ціле, де немає жорстокого поділу суб'єкту і об'єкта. Визнання єдності Надсвідомості і матеріальності веде і до ідеї про необхідність збереження людського Я, його індивідуальності. Настанова на єд­ність буття, на світ як на тотальність знімає жорстокість супереч­ностей між Світом повсякденності і Світом іншим.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бутенко Н. А. Социальное сознание й мир повседневіюсти.— М., 1987.

2. Козлова Н. Социология повседневіюсти. Переоценка ценностей.— Обществешнше науки й совремешюсть.— 1992.— №3.

3. Федотова В. Г. Истина й правда повседпевпости.— Філософська і соціологічна думка.— 1990.— №3.

4. Философия. Учебник для вьісших учебинх заведений. // Общ. ред. В.П. Кохаповского.— Ростов-иа-Дону. 1997.