Основні види (форми) інвестицій, їх характеристика і приклади

Суб'єкт підприємницької діяльності може здійснювати фінан­сове інвестування у таких формах:

1) вкладення капіталу до статутних фондів спільних підпри­ємств;

2) вкладення капіталу у прибуткові види грошових інструментів;

3) вкладення капіталу у прибуткові види фондових інструментів.

Інвестиціями у виробничі фонди (реальними інвестиціями) виступають вкладення капіталу у засоби виробництва, а також інвестиції, спрямовані на приріст матеріально-технічних запасів. Існують такі види реальних інвестицій:

• інвестиції оновлення, що здійснюються за рахунок коштів фонду відтворення засобів праці, що були спожиті у виробничо­му циклі;

• інвестиції розширення, або чисті інвестиції, які здійснюють­ся за рахунок частини національного доходу або за рахунок фон­ду чистого нагромадження.

Інвестиції оновлення разом з інвестиціями розширення явля­ють собою валові інвестиції.

Іноземні інвестори мають право здійснювати інвестиції у таких формах:

1. пайова участь іноземних інвесторів у підприємствах України;

2. створення підприємств, які повністю належать іноземним інвесторам;

3. придбання діючих підприємств;

4. придбання рухомого і нерухомого майна (земельні ділянки, будинки, обладнання, транспорт та ін.)

В цілому потрібно відзначити, що в Україні спостерігається поступове становлення ринкових організаційних структур. Сфо­рмовані та діють нові інституції, які регулюють або забезпечують зовнішньоекономічну діяльність, формується мережа фірм та ор­ганізацій, які надають методичну, консультаційну та практичну допомогу веденню міжнародного бізнесу на території України.

Довгострокові фінансові інвестиції - це інвестиції на період більше одного року, а також усі інвестиції, які не можуть бути вільно реалізовані в будь-який момент, фінансові інвестиції, які згідно з відповідними положеннями (стандарта­ми) обліковуються за методом участі в капіталі інших підприємств, інші фінансові інвестиції.

Поточні фінансові інвестиції— фінансові інвестиції на строк, що не перевищує один рік, які можуть бути вільно реалізовані в будь-який момент (крім інвестицій, які є еквівалентом грошових коштів).

Інвестиціями у виробничі фонди (реальними інвестиціями) виступають вкладення капіталу у засоби виробництва, а також інвестиції, спрямовані на приріст матеріально-технічних запасів. Існують такі види реальних інвестицій:

• інвестиції оновлення, що здійснюються за рахунок коштів фонду відтворення засобів праці, що були спожиті у виробничо­му циклі;

• інвестиції розширення, або чисті інвестиції, які здійснюють­ся за рахунок частини національного доходу або за рахунок фон­ду чистого нагромадження.

Інвестиції оновлення разом з інвестиціями розширення явля­ють собою валові інвестиції.

У міжнародній практиці застосовують такі показники, що характеризують інвестиції у виробничі фонди:

1) обсяг інвестицій, тобто вартісний вираз капіталу, що вкла­дається;

2) норма інвестицій — відношення обсягу інвестицій до вало­вого національного продукту (ВНП) чи валового внутрішнього продукту (ВВП). ВНП являє собою сукупну вартість вироблених товарів і наданих послуг як у межах країни, так і за її межами, а ВВП — сукупну вартість вироблених товарів і наданих послуг у межах країни;

3) коефіцієнт приросту капіталоємності характеризує ефек­тивність інвестицій та ефективність нагромадження. Показник визначається як відношення валових інвестицій в основний капі­тал до приросту ВНП за той же період;

4) нагромадження — використання частини національного доходу на розширене відтворення. Являє собою приріст основних фондів, матеріально-технічних запасів, невиробничих фондів, а отже, збільшення обсягів виробництва продукції та послуг.

У країнах з ринковою економікою значення наведених показ­ників відрізняється залежно від рівня розвитку країни, стану її економіки у поточний період.

Згідно із Законом України «Про інвестиційну діяльність» ін­вестиції, спрямовані у відтворення основних фондів і на приріст матеріально-виробничих запасів, здійснюються у формі капіта­ловкладень.

Капіталовкладення — це грошовий вираз сукупно­сті витрат на створення нових, розширення, реконструкцію, тех­нічне переоснащення діючих підприємств та оновлення основних фондів, впровадження нової техніки у виробничих галузях на­родного господарства, будівництво об'єктів усіх галузей соціаль­ної сфери та виконання проектних і геолого-розвідувальних ро­біт. Таким чином, об'єктами капіталовкладень виступають вироб­ничі основні фонди, оборотні фонди (матеріально-виробничі за­паси), основні фонди невиробничого призначення, а також витра­ти на відтворення основних фондів.

Відтворення основних фондів народного господарства здійс­нюється за допомогою трьох основних каналів надходження ін­вестиційних вкладень: державних капіталовкладень; капітало­вкладень за рахунок підприємств і компаній; інвестицій за раху­нок ресурсів інвестиційних фондів і компаній. Із загальної вели­чини інвестиційних вкладень більша частина припадає на капіта­ловкладення у розширене відтворення, основним джерелом яких виступає національний дохід. Про величину таких вкладень мо­жна судити, виходячи з приросту основних фондів, хоча точного співвідношення між ними за кожний проміжок часу може і не бу­ти. Приріст основних фондів за певний період, наприклад рік, обчислюється за вартістю закінчених об'єктів будівництва, при­йнятих на баланс, а капіталовкладення даного року складаються з відпущених банками коштів, що вкладаються у закінчені та здані основні фонди після того, як пройде необхідний для завершення будівництва час. Іншим джерелом капіталовкладень виступає амортизаційний фонд.

Капіталовкладення виконують три основні функції:

1) забезпечують приріст нових основних фондів;

2) покривають витрати на основні фонди, що вибувають з екс­плуатації;

3) створюють необхідний запас для безперервності будівницт­ва об'єктів на майбутній період.

За джерелами фінансування капітальні вкладення поділяють­ся на централізовані і децентралізовані. Джерелами централізо­ваних капіталовкладень виступають кошти держбюджету і дер­жавні кредити. Децентралізовані капіталовкладення — це такі, що здійснюються за рахунок громадських, кооперативних й інших організацій та індивідуальних інвесторів. За формами відтворення можна виокремити такі види капіталовкладень:

· нове будівництво — створення виробничих потужностей за новими проектами на нових площах. Сюди належить будівництво підприємств, окремих виробництв, які після завершення будівництва переводяться на окремий баланс;

· розширення виробництва. При цьому здійснюється будівництво нових підрозділів і розширення діючих виробничих підрозділів основного та допоміжного призначення;

· реконструкція виробництва — переобладнання діючих цехів виробництв здійснюється за єдиним комплексним проектом підприємства в цілому;

· технічне переоснащення — комплекс заходів, спрямованих на підвищення техніко-економічного рівня виробництва окремих ділянок цехів, виробництв за допомогою механізації, автоматиза­ції виробничого процесу, запровадження прогресивної технології та ноу-хау, заміни фізично зношеного та морально застарілого обладнання.

Структура відтворення капіталовкладень визначається на основі процентного співвідношення витрат, спрямованих на нове будівни­цтво, розширення, ремонт і технічне переоснащення. За складом витрат капіталовкладення поділяються на ті, що спрямовані на:

1) будівельно-монтажні роботи;

2) обладнання, інструмент, інвентар, які належать до основ­них фондів;

3) проектно-пошукові та інші види робіт. Зазначені види витрат складають технологічну структуру ка­піталовкладень.

Іноземні інвестиції. Іноземні інвестиції в економіку України послідовно регулю­валися такими законодавчими актами:

1) Законом України “Про захист іноземних інвестицій на території України” від 10.09.91;

2) Законом України «Про інвестиційну діяльність» від 18.09.91

3) Законом України “Про іноземні інвестиції” від 13.03.92

4)Декретом Кабінету Міністрів України “Про режим іноземного інвестування” від 20.05.93

5) Законом України “Про Державну програму заохочення іноземних інвестицій в Україну” від 17. 12.93;

6) постановою Кабінету Міністрів України “Про концепцію створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні” від 14.03.94.

Після прийняття Закону України “Про режим іноземного інвестування” (1996 р.) більшість згаданих законодавчих актів втратили силу. В той час кожний з перелічених законодавчих актів був свого часу необхідним і створював сприятливе законодавче середовище для іноземних інвесторів.

Так, згідно із Законом України “Про захист іноземних інвестицій на території України” (1991 р.) передбачалося, що інвестиції, прибутки, законні права та інтереси іноземних інвесторів захищаються законами України. Держава не може реквізувати іноземні інвестиції, за винятків стихійного лиха. Іноземним інвесторам гарантуєтья можливість переказу за кордон їх прибутків та інших сум, отриманих на законних підчставах. Такі норми діють і сьогодні.

Цим законом також встановлюються види іноземних інвестицій, форми їх здійснення; державні гарантії захисту. В окремому розділі викладено засади функціонування йноземних інвесторів на основі концепсійних угод про виборчу кооперацію, спільне виробництво та інші види спільної інвестиційної діяльності. Нині практично всі спільні підприємства мають національний режим оподаткування.

До того ж у Законі визначається поняття іноземних інвестицій як цінностей, що вкладаються іноземними інвесторами в об’єкти підприємницької діяльності або інших видів діяльності для отримання прибутку чи досягнення соціального ефекту. Досягненням чинного Закону є те, що іноземного інвестора поставлено у рівні умови з вітчизняним.

Законом України “Про іноземні інвестиції” (1992 р.) встановлювався національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності щодо іноземних інвестицій. До того ж іноземні інвестори отримували гарантії на десять років на випадок змін відповідного законодавства України; за Законом їх інвестиції у нашій країні не підлягають націоналізації. Цим самим Законом передбачалося низка пільг для підприємств з іноземними інвестиціями. Проте дію двох норм Закону щодо гарантій на випадок змін у законодавстві стосовно оподаткування було “призупинено” вже на початку 1993 р. Внаслідок цього більшість підприємств з іноземними інвестиціями зазнала збитків. Наприклад, через впровадження нових видів податків (20 % мита, 35 % акцизного збору та 28 % податку на додану вартість) ціни на автомобілі “Мазда”, які реалізуються фірмою “Мазда моторс Україна” зросли на 107 %. Причому на авторинках близько та далекого зарубіжжя ціни не змінилися.

Декретом Кабінету Міністрів “Про режим іноземного інвестування ” (1993 р.) для іноземних суб’єктів господарської діяльності встановлено національний режим інвестиційної діяльності, тобто вони наділені правами та обов’язками в обсязі, не меншому, ніж аналогічні суб’єкти України. Згідно з цим законодавчим актом іноземним інвесторам після сплати податків, зборів та інших обов’язкових платежів гарантувався безперешкодний переказ за корджон їх доходів, прибутків та інших коштів в іноземній валюті, одержаних на законних підставах. Щодо оподаткуванння, то уразі встановлення законодавчими актами України нових видів подаоків існуючи підприємства з іноземними інвестиціями звільнялися від них на 5 років. Цим самим Декретом запроваджувалася кваліфікація капіталу підприємства, а також встановлювалися обмеження стосовно мінімальної суми цієї інвестиції.

Законом України “Про Державну програму заохочення іноземних інвестицій в Україні”(1994р.) встановлювалися прііоритетні сфери для іноземнрго інвестування, висувалися вимоги до янвесторів, які претендують на одержання додаткових пільг, і зміст пільг, що надаються стосовно інвестиційних проектів і пріорітетних сфер.

Інвестування може проводитися іноземними інвесторами у вигляді : іноземної валюти; будь-якого рухомого чи нерухомого майна; акцій, облігацій та інших цінних паперів, а також векселів та інших грошових вимог; будь-яких прав інтелектуальної влассності, що мають вартість (включаючи авторські права, винаходи, торгові знаки); прав на господарську діяльність (таких, як розвідування, розробка,добування,експлуатація природних ресурсів, отриманих за законом чи угодою); платних послуг; в іншому вигляді, щоне суперечить чинному законодавству України.

Іноземні інвестори мають право здіййснювати інвестиції у таких формах:

1) пайова участь іноземних унвесторів у підприємствах України;

2) створення підприємств, які повністю належать іноземним інвесторам;

3) придбання діючих підприємств;

4) придбання рухомого і нерухомого майна (земельні ділянки, будинки, обладнання, транспорт та ін.)

В цілому потрібно відзначити, що в Україні спостерігається гоступове становлення ринкових організаційних структур. Сфо­рмовані та діють нові інституції, які регулюють або забезпечують зовнішньоекономічну діяльність, формується мережа фірм та ор­ганізацій, які надають методичну, консультаційну та практичну допомогу веденню міжнародного бізнесу на території України.

Значну роботу з акумуляції та ефективного використання ве­ликих іноземних інвестицій виконує Українська державна креди­тно-інвестиційна компанія. З метою запобігання суперечок між і-юземними інвесторами та органами виконавчої влади і місцево­го самоврядування Указом Президента України у 1997 p. утворе­но палату незалежних експертів з питань іноземних інвестицій як постійно діючий консультативно-дорадчий орган.

Причинами, які заважають залученню іноземних інвестицій в Україну, можна визначити такі:

1) іноземним інвесторам практично не надається жодних га­рантій щодо забезпечення їх прав власності;

2) іноземні інвестори розраховують на повернення своїх вкла­день через 6 років при середньорічній прибутковості 38 % (для України це нереально);

3) у багатьох країнах потенційні інвестори недостатньо поін­формовані про стан та перспективи розвитку економіки України;

4) основним недоліком чинних нормативних документів, що регулюють інвестиційну діяльність в Україні, є їх неузгодженість між собою.

Для України як держави з перехідною економікою важливо розглядати залучення іноземних інвестицій у контексті структур­них змін та економічного зростання.

Пріоритетними завданнями, що мають розв'язати іноземні ін­вестиції, є:

1) структурна реформа економіки;

2) технологічне оновлення виробництва;

3) виробництво товарів широкого вжитку;

4) подолання залежності країни від імпорту.

Інтелектуальні інвестиції. Однією зі складових інвестиційного ринку є ринок інтелекту­альних товарів і послуг. Об'єктом цього ринку виступає особли­вий товар — інтелектуальна власність індивідуума чи колективу. Звідси — дві форми інтелектуальної власності: індивідуальна і колективна. Крім того, інтелектуальна власність може бути роз­поділена на кілька видів:

І) виключна власність — запатентована чи захищена авторсь­ким правом;

2) інформаційна власність — у вигляді надбаних знань, ідей, досвіду, навичок, кваліфікації. Вона не має правового захисту та реалізується у вигляді інформаційних послуг на контрактній ос­нові через вивчення, освіту чи публікацію;

3) ліцензійна власність — у вигляді придбаних інвестором прав власності чи користування, які фіксуються ліцензіями.

Можна виокремити ще один вид інтелектуальної власності, який не може бути запатентований, оскільки його авторами мо­жуть виступати кілька індивідуумів чи колективів. Така власність має властивість швидко перетворюватися з виключної на суспі­льне надбання. Прикладом її слугують окремі ідеї та пропозиції, які реалізуються у законодавчих та нормативних актах, втрачаю­чи при цьому авторство. З метою захисту прав на таку власність автори користуються послугами спеціальних реєстраційних фірм, що фіксують пріоритет. Інший спосіб захисту такої власності — спосіб першої публікації.

Об'єкти інтелектуальних інвестицій класифікуються за видами Інтелектуальної власності. В першу чергу це винахід, корисна модель, промисловий зразок, знак для товарів та послуг.

Винахід (корисна модель) — це результат творчої діяльності людини в будь-якій галузі технології. Право власності на винахід засвідчується патентом терміном дії 20 років, корисна модель пате­нтується на 5 років з можливим подовженням терміну ще на 3 роки.

Промисловий зразок — це результат творчої діяльності людини у сфері художнього конструювання. Таким результатом може бути форма, малюнок, ін. Патенти на промислові зразки видають термі­ном на 10 років з можливим подовженням терміну ще до 5 років.

Знак для товарів і послуг — це позначення, за яким товари та послуги одних виробників відрізняються від товарів та послуг інших. Право власності на знаки засвідчується свідоцтвом на те­рмін 10 років з можливим наступним періодичним подовженням щоразу на 10 років.

В Україні об'єкти інтелектуальної власності реєструються у Державному комітеті України з питань інтелектуальної власності (Держпатент України).

Об'єктами інтелектуальної власності можуть бути також нау­кові теорії, математичні методи, плани, правила, програми для обчислювальної техніки, художні твори тощо.

Залежно від виду інтелектуальна власність по-різному реалізується на ринку інтелектуальних товарів і послуг. У більшості випадків інтелектуальні товари та послуги стають об'єктом інве­стицій, однак вони можуть бути реалізовані й на споживчому ри-нсу. Інвестор придбаває інтелектуальні товари та послуги для ви­користання в інвестиційній (підприємницькій) діяльності з метою подальшого отримання доходу. Тому вкладення в інтелектуальну, власність можуть носити назви інтелектуальних інвестицій. '

Інтелектуальні інвестиції здійснюються у вигляді:

1) придбання виключних прав користування — купівля патен­тів, ліцензій на винахід, промислові зразки, товарні знаки;

2) придбання інформаційних послуг через наймання різного роду спеціалістів — вчених і практиків за контрактом чи у вигля­ді разового придбання інформаційних послуг (консультування. експертиза, рекомендації та ін.);

3) придбання науково-технічної продукції, тобто інтелектуаль­них товарів у матеріальній формі (проектно-кошторисної доку­ментації, програм, методик, ноу-хау);

4) вкладень у людський капітал, тобто витрат на освіту, підго­товку та перепідготовку кадрів, навчання тощо.

Фінансування інтелектуальних інвестицій може здійснюва­тися за рахунок трьох джерел: бюджетних асигнувань і коштів державних підприємств; приватно-підприємницького капіталу; спон­сорських коштів, субсидій окремих фірм чи приватних осіб. Що­до першого з перелічених джерел, то воно здійснюється держа­вою з метою підвищення інтелектуального потенціалу суспільст­ва. Споживачами інтелектуальних товарів і послуг, які фінансу­ються з держбюджету, виступають широкі верстви населення, які навчаються у середніх школах, ПТУ, ліцеях, коледжах, техніку­мах, вузах, працюють у державних НДІ, купують навчальну літе­ратуру за державними пільговими цінами. Інтелектуальні інвес­тиції до науково-дослідницької діяльності реалізуються у вигляді венчурних проектів, через створення різного роду науково-дос­лідницьких, інжинірингових та консалтингових фірм. Таку фор­му інтелектуальних інвестицій відносять до інновацій.

Посередницькі функції на ринку інтелектуальних товарів і по­слуг здійснюють брокерські фірми та науково-консультаційні центри, що розпоряджаються банками даних про найновіші ви­находи, промислові зразки, науково-технічні розробки, які захи­щені патентами та ліцензіями, інші інтелектуальні товари і по­слуги. Такі фірми мають також банки даних про дипломованих спеціалістів, які можуть залучатися до здійснення того чи іншого інвестиційного проекту на контрактній основі.

Більшість країн з ринковою економікою мають у своєму роз­порядженні в інтелектуальній сфері цілийряд установ, які функ­ціонують за рахунок субсидій з боку фірм та окремих приватних осіб. Такі недержавні фонди, асоціації, центри, університети та коледжі називають неприбутковими закладами, а фірми та приватних осіб, які виступають у ролі інвесторів, — донорами. Подібний альтернативний бюджетному та підприємницькому сектор який здійснюються інтелектуальні інвестиції, як і о іійні цілі. Результатом діяльності таких закла-ій сфері є покращення життєвого рівня окре-і отже, виграш

суспільства в цілому.

Інноваційна форма інвестицій. Інноваційна діяльність виступає однією з форм інвестування , яке у даному разі здійснюється з метою впровадження досягнень науки і техніки у виробництво та соціальну сферу.

Інноваційна діяльність включає:

1) випуск та розподіл принципово нових видів техніки і тех-юлогій;

2) прогресивні міжгалузеві структурні зрушення;

3) реалізацію довгострокових науково-технічних програм з тривалими термінами окупності витрат;

4) фінансування фундаментальних досліджень з метою здійс­нення якісних змін у системі продуктивних сил країни;

5) розробка та впровадження нових ресурсозберігаючих тех­нологій, які спрямовані на покращення економічного та екологіч­ного стану.

Під інноваціями розуміють вкладення інвестиційного капіта­лу у нововведення, які призводять до кількісних та якісних по­кращень підприємницької (виробничої") діяльності.

Підготовка, обгрунтування, освоєння та контроль за впрова­дженням інвестицій у нововведення і є інноваційний процес. Го­ловними особливостями його є циклічність, поетапна реалізація но­вовведень та виключно високий ступінь ризику, пов'язаний з низь­кою вірогідністю успішного втілення нової ідеї у новому виді про­дукції (ця вірогідність становить, як правило, близько 9—10 %).

Інноваційний цикл охоплює весь комплекс відносин вироб­ництва та споживання і являє собою період від народження ідеї До її комерційної реалізації. Він включає такі основні етапи:

• дослідження;

• розробку;

• підготовку до виробництва;

· виробництво;

· реалізацію;

У сучасному світі існує безліч форм державного регулювання інноваційних процесів. Окремі компанії та корпорації також про­водять власну інвестиційну політику у прийнятній для них формі. Однак у всіх випадках основними цілями інноваційної політики виступають стимулювання інноваційної активності та розвиток науково-технічного потенціалу.

Державна інноваційна політика повинна бути спрямована на створення сприятливого економічного клімату для здійснення ін­новаційних процесів та має пов'язувати між собою сферу «чис­тої» (академічної") науки та завдання виробництва.

Роль держави у сфері підтримки інновацій, як правило, зво­диться до виконання таких функцій:

1) сприяння розвитку науки та її практичного застосування;

2) підготовка наукових та інженерних кадрів;

3) здійснення різного роду програм, спрямованих на підви­щення активності інноваційного бізнесу, в межах єдиної держав­ної програми;

4) державні замовлення — головним чином у формі контрак­тів на проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторсь­ких робіт (НДДКР), які забезпечують початковий попит;

5) стимулювання зростання ефективності та необхідності прийняття інноваційних рішень окремими фірмами з боку держа­вних фінансових установ та інших органів виконавчої влади;

6) посередництво у справі ефективної взаємодії академічної та прикладної науки, а також стимулювання кооперації промисло­вих корпорацій та університетів у сфері НДДКР.

Форми впливу держави в інноваційній сфері поділяються на прямі та непрямі. Їх співвідношення визначається економічною ситуацією в країні та вибором у зв'язку з цим концепції держав-і ного регулювання. Остання може бути орієнтована на ринкові] відносини або спрямована на централізований вплив.

Прямі методи державного регулювання інноваційної діяльно­сті здійснюються в адміністративній та цільовій формах. Адміні­стративна форма регулювання являє собою пряме дотаційне фі­нансування через державні цільові програми підтримки нововве­день, у тому числі і на малих наукомістких фірмах, створення си­стеми державних контрактів на придбання тих чи інших товарів і послуг, надання кредитних пільг фірмам для реалізації нових ідей. ] Цільове фінансування — це один з елементів системи контракт­них відносин, за яких укладаються угоди між замовниками та підрядниками.

Непрямі методи націлені на стимулювання інноваційних про­грам і створення сприятливих умов для новаторської діяльності. ,[о них належать:

1) лібералізація податкової та амортизаційної політики (так, у LUA податкові та амортизаційні пільги покривають до 20 % за-лльних витрат на НДДКР);

2) створення соціальної інфраструктури, що включає форму-лння єдиної інформаційної системи країни.

Основні етапи розвитку інноваційної діяльності:

• розробка комплексного соціально-економічного та науково-тех­нічного прогнозу розвитку країни на довгострокову перспективу;

• довготермінове прогнозування;

• формування переліку стратегічних напрямів і державних програм, що пов'язані з нововведеннями у найважливіших секто­рах економіки та соціального розвитку, таких як харчова та оздо­ровча сфери, фармакологія, будівельні матеріали та технології, товари народного споживання, екологія та ін.;

• створення системи органів регулювання інноваційної діяль­ності, починаючи зі структур загальнонаціонального рівня та створення органів, які забезпечують контроль і реалізацію пев­них рішень на всіх рівнях управління;

• формування мережі наукових закладів;

• створення ефективного механізму концентрації науково-тех­нічних ресурсів на пріоритетних напрямах і масштабне фінансу­вання інноваційних проектів, включаючи залучення зарубіжних фондів, та міжнародних проектів з найкапіталомісткіших напря­мів науково-технічного прогресу, включаючи космічні досліджен­ня, розвиток енергетики та медичної сфери.

Державні комплексні науково-технічні програми та міжгалу­зеві інноваційні проекти фінансуються за рахунок бюджету дер­жави, а галузеві інноваційні програми — за рахунок коштів під­приємств та організацій.

В Україні створено Державний інноваційний фонд (Д1Ф), до складу якого входить 27 регіональних відділень (у кожній облас-'гі, АР Крим та містах Києві і Севастополі), які проводять конкур­си проектів, що мають державне значення, та залучають для їх фінансування кошти банків, компаній, відомств, що зацікавлені в реалізації цих проектів. Кошти Д1Ф формуються за рахунок від­рахувань підприємств та організацій у розмірі 1 % від обсягу ре­алізованої продукції з відношення витрат на собівартість про­дукції, з яких 0,3 % перераховується до центрального органу Д1Ф, 0,7 % — в його регіональні відділення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Закон України “Про інвестиційну діяльність”. – Закони та постанови. – К., 1992.

2. Коломойцев В.Е. Інвестиційна сфера економіки України: стан, проблеми та перспективи. – Луганськ, 1997.

3. Пересада А.А. Інвестиційний процес в Україні. – К.: Видавництво “Лібра”, 1998.

4. Шевчук В.Я., Рогожин П.С. Основи інвестиційної діяльності. – К.: Генеза, 1997.