Фінансова діяльність, її зміст

План

1. Фінансова діяльність, її зміст

2. Розподіл і використання прибутку

3. Економіко-правові аспекти банкрутства підприємства

Список використаної літератури

1. Фінансова діяльність, її зміст

В організаційній та управлінській роботі підприємств фінансова діяльність займає особливе місце. Від неї багато в чому залежить своєчасність та повнота фінансового забезпечення виробничо-гос­подарської діяльності та розвитку підприємства, виконання фінан­сових зобов'язань перед державою та іншими суб'єктами господа­рювання.

Фінансова діяльність — це система форм і методів, які викори­стовуються для фінансового забезпечення функціонування підпри­ємств та досягнення ними поставлених цілей, тобто це та практич­на фінансова робота, що забезпечує життєдіяльність підприємства, поліпшення її результатів.

Фінансову діяльність підприємства спрямовано на вирішення та­ких основних завдань:

— фінансове забезпечення поточної виробничо-господарської ді­яльності;

— пошук резервів збільшення доходів, прибутку, підвищення рентабельності та платоспроможності;

— виконання фінансових зобов'язань перед суб'єктами господа­рювання, бюджетом, банками;

— мобілізація фінансових ресурсів в обсязі, необхідному для фі­нансування виробничого й соціального розвитку, збільшення влас­ного капіталу;

— контроль за ефективним, цільовим розподілом та використан­ням фінансових ресурсів.

Фінансова робота підприємства здійснюється за такими основ­ними напрямками:

— фінансове прогнозування та планування;

— аналіз та контроль виробничо-господарської діяльності;

— оперативна, поточна фінансово-економічна робота. Фінансове прогнозування та планування є однією з найважливі­ших ділянок фінансової роботи підприємства. На цій стадії фінансо­вої роботи визначається загальна потреба у грошових коштах для забезпечення нормальної виробничо-господарської діяльності та можливість одержання таких коштів.

За ринкових умов підприємство самостійно визначає напрямки та розмір використання прибутку, який залишається в його розпоря­дженні після сплати податків. Метою складання фінансового плану є визначення фінансових ресурсів, капіталу та резервів на підставі прогнозування величини фінансових показників: власних оборотних коштів, амортизаційних відрахувань, прибутку, суми податків.

Планування виручки є необхідним для розробки плану прибутку від реалізації продукції, визначення суми планових платежів у бю­джет. Від обґрунтованості та правильності розрахунку виручки ве­ликою мірою залежить також реальність основного джерела надхо­дження коштів та розмір запланованого прибутку.

Мета планування витрат — визначення можливості найекономнішого витрачання матеріальних, трудових та грошових ресурсів на одиницю продукції. Зменшення витрат виробництва та обігу є важли­вим фактором збільшення ефективності виробництва. Зниження собі­вартості за рахунок економії сировини, матеріалів, палива, енергії та живої праці дає змогу виробити значну кількість додаткової продук­ції, збільшити прибуток та рентабельність підприємств, створює ре­альні можливості для самофінансування. Скорочення витрат на виро­бництво одиниці продукції є матеріальною підставою для зниження цін на неї, а відтак — прискорення обертання оборотних коштів.

Плануючи витрати на виробництво та реалізацію продукції, необ­хідно враховувати резерви зниження її собівартості, до яких належать:

— поліпшення використання основних виробничих фондів та збільшення у зв'язку з цим випуску продукції на кожну гривню ос­новних фондів;

— раціональне використання сировини, матеріалів, палива, енергії та скорочення витрат на одиницю продукції без зниження її якості;

— зменшення затрат живої праці на одиницю продукції на осно­ві науково-технічного прогресу;

— скорочення витрат на реалізацію продукції за рахунок удо­сконалення форм її збуту;

— зменшення втрат від браку та безгосподарності, ліквідація не­продуктивних витрат;

—економія в адміністративно-управлінській сфері на основі ра­ціональної організації апарату управління підприємством.

Спираючись на опрацьовані фінансові показники, складають перспективні, поточні та оперативні фінансові плани. Поточний фі­нансовий план складається у формі балансу доходів та витрат, опе­ративний — у формі платіжного календаря.

Аналіз та контроль фінансової діяльності підприємства — це діаг­ноз його фінансового стану, що уможливлює визначення недоліків та прорахунків, виявлення та мобілізацію внутрішньогосподарських ре­зервів, збільшення доходів та прибутків, зменшення витрат виробниц­тва, підвищення рентабельності, поліпшення фінансово-господарської діяльності підприємства в цілому. Матеріали аналізу використовую­ться в процесі фінансового планування та прогнозування.

Підприємство має опрацювати таку систему показників, з допо­могою якої воно змогло б із достатньою точністю оцінити поточні та стратегічні можливості підприємства. Аналітичну роботу підпри­ємства можна поділити на два блоки:

1) аналіз фінансових результатів та рентабельності;

2) аналіз фінансового стану підприємства. Аналіз фінансових результатів підприємства здійснюється за та­кими основними напрямками:

—аналіз та оцінка рівня і динаміки показників прибутковості, факторний аналіз прибутку від реалізації продукції, робіт, послуг;

— аналіз фінансових результатів від іншої реалізації, позареалі­заційної та фінансової інвестиційної діяльності;

— аналіз та оцінка використання чистого прибутку;

— аналіз взаємозв'язку витрат, обсягів виробництва продукції та прибутку;

— аналіз взаємозв'язку прибутку, руху оборотного капіталу та грошових потоків;

— аналіз та оцінка впливу інфляції на фінансові результати;

— факторний аналіз показників рентабельності. Аналіз фінансового стану підприємства проводиться за такими напрямками:

— аналіз та оцінка складу та динаміки майна;

—аналіз фінансової стійкості підприємства;

— аналіз ліквідності балансу;

— комплексний аналіз і рейтингова оцінка підприємства. Поточна та оперативна фінансова робота на підприємстві спря­мовується на практичне втілення фінансового забезпечення підпри­ємницької діяльності, постійне підтримування платоспроможності на належному рівні.

Зміст поточної оперативної фінансової роботи на підприємстві полягає в такому:

— постійна робота зі споживачами стосовно розрахунків за ре­алізовану продукцію, роботи, послуги;

— своєчасні розрахунки за поставлені товарно-матеріальні цін­ності та послуги з постачальниками;

— забезпечення своєчасної сплати податків, інших обов'язкових платежів у бюджет та цільові фонди;

— своєчасне проведення розрахунків по заробітній платі;

— своєчасне погашення банківських кредитів та сплата від­сотків.

2. Розподіл і використання прибутку

Прибуток є критерієм ефективності виробничо-господарської ді­яльності, а також джерелом формування централізованих і децент­ралізованих фінансових ресурсів.

Отриманий підприємством прибуток може бути використаний для задоволення різноманітних потреб. По-перше, він спрямовуєть­ся на формування фінансових ресурсів держави, фінансування бю­джетних видатків. Це досягається вилученням у підприємств части­ни прибутку в державний бюджет. По-друге, прибуток є джерелом формування фінансових ресурсів самих підприємств і використову­ється ними для забезпечення господарської діяльності.

Отже, отриманий підприємством прибуток є об'єктом розподілу. У розподілі прибутку можна виділити два етапи.

Перший етап — це розподіл балансового прибутку. На цьому етапі учасниками розподілу є держава й підприємство. У результаті розподілу кожний з учасників одержує свою частку прибутку. Пропорція розподілу прибутку між державою і підприємствами має важливе значення для забезпечення державних потреб і потреб підприємств. Це одне з принципових пи­тань реалізації фінансової політики держави, від правильного вирі­шення якого залежить розвиток економіки в цілому.

Пропорції розподілу прибутку між державою (бюджетом) і під­приємством складаються під впливом кількох чинників. Істотне зна­чення при цьому має податкова політика держави щодо суб'єктів гос­подарювання. Ця політика реалізується в сумі податків, що сплачую­ться за рахунок прибутку, у визначенні об'єктів оподаткування, став­ках оподаткування, у порядку надання податкових пільг.

Другий етап — це розподіл і використання прибутку, що зали­шився в розпорядженні підприємств після здійснення платежів у бюджет. На цьому етапі можуть створюватися за рахунок прибутку цільові фонди: резервний, розвитку й удосконалення виробницт­ва, соціальних потреб, заохочення. Кошти цих фондів використову­ються для фінансування відповідних витрат.

На рис.1. зображено схему розподілу балансового прибутку підприємства. З неї можна зробити висновок, що на обсяг прибутку, який залишається в розпорядженні підприємств, впливають: абсо­лютна сума отриманого балансового прибутку; платежі в бюджет, здійснювані за рахунок прибутку (рентні платежі, плата за землю, податок із власників транспортних засобів, податок на прибуток, податок на нерухомість — після його запровадження).

Рис.1. Структурно-логічна схема розподілу балансового прибутку і формування чистого прибутку підприємства.

Прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства, не слід ототожнювати з чистим прибутком. Чинні нормативні акти ви­значають, що за рахунок прибутку підприємства повинні сплачувати ще і штрафи в таких випадках:

за порушення господарських договорів із суб'єктами господарювання;

за несвоєчасне подання в податкову адміністрацію необхідних розрахунків;

за затримку перерахування коштів у бюджет і державні цільові фонди;

за приховування прибутку від оподаткування, заниження інших податків;

за недотримання встановлених лімітів забору води або викорис­тання води без укладання відповідної угоди (це стосується викорис­тання води з державних водогосподарських систем);

за прострочені банківські позички:

за невиконання квоти зі створення робочих місць для інвалідів;

за інші порушення.

З урахуванням особливостей фінансово-господарської діяльності підприємств, що функціонують у різних сферах економіки, можуть стя­гуватися за рахунок прибутку й інші штрафи. Особливо це стосується комерційних банків, страхових компаній. Отже, чистий прибуток — це частина прибутку, що залишається в підприємства після сплати подат­ків та можливих штрафів (унаслідок застосування фінансових санкцій).

Використання чистого прибутку підприємство може здійсню­вати через попереднє формування цільових грошових фондів або спрямовуючи кошти безпосередньо на фінансування витрат. Мож­ливий також розподіл чистого прибутку частково для формування цільових фондів, а частково на безпосереднє фінансування витрат.

Як уже було сказано, за рахунок прибутку підприємство формує ряд цільових фондів, кошти з яких спрямовуються на фінансування певних витрат, задоволення відповідних потреб. Використання чис­того прибутку на виплату дивідендів здійснюється безпосередньо.

На рис. 2 зображено структурно-логічну схему використання чистого прибутку підприємства.

Принципове значення в розподілі чистого прибутку має досягнен­ня оптимального співвідношення між фондом нагромадження і фон­дом споживання. Ці фонди умовні, безпосередньо на підприємстві вони не утворюються, а їхню величину можна встановити на підставі розрахунків використання прибутку на фінансування певних витрат чи заходів. За адміністративної системи управління економікою здій­снювалось державне регулювання співвідношення фондів нагрома­дження і споживання.

Нині використання чистого прибутку (напрямок і пропорції) визначаються самостійно кожним суб'єктом господарювання. Від­повідно до Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28 грудня 1994 року в державне регулювання використання чистого прибутку здійснювалося до­сить активно і в основному суто економічними інструментами, зо­крема:

• зменшенням суми податку на прибуток (до 20%) у разі викорис­тання прибутку на фінансування реконструкції та модернізації актив­ної частини основних фондів;

• зменшенням оподатковуваного прибутку (до 10% від суми ба­лансового прибутку) за умови використання прибутку на збільшення власних оборотних коштів (поширювалось тільки на державні під­приємства);

• зменшенням оподаткованого прибутку на суму прибутку, спрямованого на покриття витрат для утримання об'єктів соціально-культурного призначення, а також витрат на благодійну діяльність.

Згідно із Законом України «Про оподаткування прибутку підпри­ємств» державне регулювання використання чистого прибутку підприємств здійснюється також зменшенням оподаткованого прибутку на суму витрат із чистого прибутку для утримання й експлуатації об'єктів соціальної інфраструктури тоді, коли відповідні об'єкти соціальної інфраструктури були на балансі підприємства і утримувались ним на час уведення в дію Закону про оподаткування прибутку, а також витрат на благодійну діяльність (не більше 4% від суми оподаткованого прибутку).

3. Економіко-правові аспекти банкрутства підприємства

З моменту виникнення приватної власності закони ніколи не були милосердні до неспроможних боржників. У середньовіччі, наприклад, гарантом забезпечення повернення боргу було не май­но, а сама особа боржника: його життя, особиста свобода та недо­торканність. Розвиток капіталістичних відносин потребував інших засобів боротьби з цим явищем. Поступово в цивільному та торго­вому законодавстві більшості країн було запроваджено норми, спрямовані не на тілесне покарання банкрута, а на стягнення його майна з метою задоволення позовів та претензій кредиторів. Ці питання регулюються, як правило, спеціальним законом про банк­рутство.

Закон «Про банкрутство» повинен виконувати три основні функції:

1. Служити механізмом запобігання непродуктивному викорис­танню активів підприємств.

2. Бути інструментом реабілітації підприємств, які опинилися на межі банкрутства, однак мають значні резерви для успішної фінан­сово-господарської діяльності в майбутньому. Як правило, така реа­білітація передбачає фінансову реорганізацію.

3. Сприяти якнайповнішому задоволенню претензій кредиторів.

За своєю суттю інституція банкрутств є одним із способів відбору (селекції) суб'єктів господарювання. У ринковій економіці банкрут­ство підприємств — нормальне явище. Із кожних 100 новостворених підприємств на ринку залишається від 20 до 30. У США, наприклад, загальна кількість підприємств, оголошених банкрутами в 1997 році, становила близько ЗО 000, в Росії — 2040. В Україні спостерігається стійка тенденція до збільшення кількості порушених справ про банк­рутство (рис. 3). Щоправда, лише 35-45% підприємств, на які по­дано позови, оголошуються банкрутами. Близько 10-15% всіх пода­них позовів стосуються підприємств з державною формою власності.

Проте поширеною є думка, що в перехідний до ринкової еконо­міки період положення закону «Про банкрутство» щодо державних підприємств мають бути поблажливішими, щоб запобігти лавині банкрутств таких підприємств. Поширення лояльного підходу на приватний сектор (у тім числі на приватизовані підприємства) не вважається доцільним, оскільки тут криється певна небезпека. Якщо приватні підприємці не будуть повною мірою обмежені дією закону про банкрутство, то може суттєво постраждати фінансова дисциплі­на. Це, в свою чергу, зменшить довіру до приватного підприємницт­ва та знизить темпи його розвитку.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про банкрутство» під банк­рутством розуміють пов'язану з недостатністю активів у ліквід­ній формі неспроможність юридичної особи задовольнити в установлений для цього строк пред'явлені до нього кредиторами вимоги і виконати зобов'язання перед бюджетом.

.

Рис. 3. Кількість порушених справ про банкрутство в Україні

протягом 1992-2003 років

На рис. 4 зображено хід арбітражного процесу за порушення справи про банкрутство підприємства-боржника в Україні. Підста­вою для порушення справи про банкрутство підприємства є письмо­ва заява будь-кого з кредиторів боржника, органів державної подат­кової служби або контрольно-ревізійної служби до арбітражного суду. Кредитор може звернутися із такою заявою, коли дебітор не­спроможний задовольнити протягом одного місяця визнані ним претензійні вимоги. Крім того, боржник може звернутися до арбіт­ражного суду з власної ініціативи за його фінансової неспроможно­сті або загрози такої неспроможності. До заяви боржника додаються список його кредиторів і боржників, бухгалтерський баланс та інша інформація про його фінансове та майнове становище.

Рис. 4. Проходження справи про банкрутство підприємства

До боржника арбітражний суд може застосовувати такі типи процедур:

а) реорганізаційні (санаційні);

б) ліквідаційні;

в) мирову угоду.

До реорганізаційних процедур належить зовнішнє управління майном, санація та реорганізація (реструктуризація) підприємства. До ліквідаційних процедур відносять примусову ліквідацію під­приємства-боржника на ухвалу арбітражного суду та добровільну ліквідацію підприємства під контролем кредиторів. Мирова угода укладається між боржником та кредиторами.

Арбітражний суд визнає боржника банкрутом за відсутності про­позицій щодо проведення санації або незгоди кредиторів з її умовами. У постанові про визнання боржника банкрутом арбітражний суд при­значає також ліквідаторів (ліквідаційну комісію) — представників зборів кредиторів, банків, фінансових органів, а також Фонду держа­вного майна, якщо банкрутом є державне підприємство.

З моменту визнання боржника банкрутом:

• припиняється підприємницька діяльність боржника;

• до ліквідаційної комісії переходить право розпорядження майном банкрута й усі його майнові права та обов'язки;

• вважаються такими, що минули, строки всіх боргових зо­бов'язань банкрута;

• припиняється нарахування пені та відсотків на всі види забор­гованості банкрута.

Суттєвим є те, що арбітражний суд на подання боржника, розпо­рядника майна або кредиторів може визнати недійсною будь-яку операцію з продажу майна боржника, здійснену протягом трьох мі­сяців до початку провадження справи про банкрутство, якщо її здій­снено в інтересах зв'язаної з боржником особи. Крім того, може бу­ти анульовано будь-яку угоду боржника щодо продажу майна чи прийняття боргових зобов'язань протягом одного року до початку провадження справи про банкрутство, якщо продаж майна здійсне­но з метою приховування цього майна або несплати боргів, коли бо­ржник в результаті угоди отримав набагато менше, ніж становить реальна ціна майна, а також тоді, коли боржник на момент укладан­ня угоди вже був фактично неплатоспроможним чи став таким уна­слідок виконання цієї угоди.

Ліквідаційна комісія (орган, що проводить ліквідацію) оцінює на­явне майно ліквідовуваного підприємства, проводить роботу зі стяг­нення дебіторської заборгованості й розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну комісію. Достовірність та повнота ліквідацій­ного балансу мають бути підтверджені аудитором (аудиторською фір­мою), за винятком тих організацій, що повністю утримуються за ра­хунок бюджету і не займаються підприємницькою діяльністю.

На жаль, для України характерною є ситуація, коли ліквідаційна комісія складається з представників банків-кредиторів, енергетич­них компаній та податкових адміністрацій. Вони, як правило, абсолютно не заінтересовані у «збереженні» боржника, і вся їхня діяль­ність спрямована на продаж найліквіднішої частини майна — того, на чому базується вся діяльність підприємства. Кошти, виручені від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення претензій кредиторів. При цьому, у першу чергу, покриваються витрати, пов'язані з провадженням справи про банкрутство в арбітражному суді та з роботою ліквідаційної комісії, а також задовольняються вимоги кредиторів, забезпечені заставою.

У другу чергу, виконуються зобов'язання перед працівниками підприємства-банкрута (за винятком повернення внесків членів тру­дового колективу до статутного фонду підприємства або виплат на акції трудового колективу).

У третю чергу, задовольняються вимоги щодо державних і міс­цевих податків та неподаткових платежів до бюджету, вимоги орга­нів державного страхування та соціального забезпечення.

У четверту чергу, задовольняються вимоги кредиторів, не за­безпечені заставою.

Насамкінець задовольняються вимоги членів трудового колек­тиву щодо повернення їхніх внесків до статутного фонду підприєм­ства та інші вимоги.

Слід зазначити, що вимоги кожної наступної черги задовольня­ються після повного задоволення вимог попередньої. Коли майна бракує для повного задоволення всіх вимог однієї черги, претензії задовольняються пропорційно належній кожному кредиторові сумі.

Претензії, виявлені й заявлені після закінчення встановленого строку, задовольняються з майна підприємства, що залишилось піс­ля задоволення першочергових претензій, а також претензій, заяв­лених у встановлений строк.

Претензії, не задоволені за браком майна, вважаються погаше­ними. Погашеними вважаються також претензії, не визнані ліквіда­ційною комісією (органом, що проводить ліквідацію), а також ті, щодо яких кредитори протягом місячного строку від дня одержання повідомлення про повне або часткове невизнання претензії не пода­дуть відповідних позовів до суду (арбітражного суду). Безнадійна заборгованість, яка залишилася непогашеною після розподілу акти­вів дебітора, оголошеного банкрутом на ухвалу арбітражного суду, покривається за рахунок страхового резерву та включається до складу валових витрат кредитора.

Майно, що залишилось після задоволення претензій кредиторів і членів трудового колективу, використовується відповідно до рішення власника. У разі реорганізації підприємства його права та обов'язки переходять до правонаступників. Якщо внаслідок повної ліквідації підприємства власники корпоративних прав, емітованих таким під­приємством, одержують засоби або майно, вартість яких перевищує балансову (номінальну) вартість таких корпоративних прав, сума пе­ревищення включається в оподатковуваний дохід таких осіб. Коли сума засобів або вартість одержаного майна є меншою за номінальну вартість корпоративних прав, сума збитків відноситься на валові ви­трати власника, але не раніше повної ліквідації підприємства-емітента. Підприємство вважається реорганізованим або ліквідованим з моменту виключення його з державного реєстру України.

На підставі результатів своєї діяльності ліквідаційна комісія складає ліквідаційний баланс і подає його на затвердження до арбі­тражного суду. Якщо за результатами ліквідаційного балансу після задоволення вимог кредиторів не залишилося майна, арбітражний суд виносить ухвалу про ліквідацію юридичної особи — банкрута. Якщо майна банкрута вистачило, щоб задовольнити всі вимоги кре­диторів, надалі він вважається вільним від боргів і може продовжи­ти свою підприємницьку діяльність.

Список використаної літератури

1. Закон України «Про підприємництво» від 7 лютого 1992 p.

2. Бородина О. И. Финансы предприятий. — М.: ЮНИТИ, 1995.

3. Белолипецкий В. Г. Финансы фирмы. — М., 1998.

4. Бланк И. А. Стратегия и тактика управления финансами. — К., 1996.

5. Бланк И. А. Управление прибылью. — К.: Ника-Центр, Эльга, 1999.

6. Беркар Коласс. Управление финансовой деятельностью предприя тия. — М.: Финансы, 1997.

7. Финансы / Под ред. В. М. Родионовой. — М.: Финансы и статистика, 1995.

8. Финансы предприятий: Тексты лекций / Под ред. А. Н. Поддерегина.

9. — К., 2002.

10. Фінанси підприємств. Підручник / За ред. А.М. Поддєрьогіна. — К.:

11. КНЕУ, 1998.

12. Фисенко М. А. Финансы предприятий. — Минск, 1995.

13. Шеремет А. Д. Финансы предприятий. — М.: Финансы и статисти­ка, 1997.