Територіальна громада – первинний суб’єкт місцевого самоврядування

Організаційно-правова основа місцевого самоврядування полягає, перш за все, у тому, що його органи є юридичними особами. Згідно з Конституцією і законами України вони на­діляються власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність від­повідно до закону.

Крім того, органам місцевого самоврядування законом можуть надаватися окремі повноваження органів виконавчої влади, у разі здійснення яких вони підконтрольні відповід­ним органам виконавчої влади (ст. 16 Закону).

За статтями 142 і 143 Конституції України та ст. 16 За­кону України "Про місцеве самоврядування в Україні" мате­ріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територі­альних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управ­лінні районних і обласних рад.

Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об'єдну­вати на договірних засадах об'єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або спільного фінансування (утримання) комунальних підпри­ємств, організацій і установ, створювати для цього відповідні органи і служби.

Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів міс­цевого самоврядування, фінансове підтримує місцеве само­врядування. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компен­суються державою.

Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що перебуває в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культур­ного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних оди­ниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві по­датки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворю­ють, реорганізовують і ліквідовують комунальні підприєм­ства, організації та установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значен­ня, віднесені законом до їхньої компетенції.

Обласні та районні ради затверджують програми соціаль­но-економічного та культурного розвитку відповідних облас­тей і районів та контролюють їх виконання; затверджують районні і обласні бюджети, які формуються з коштів держав­ного бюджету для їх відповідного розподілу між територіаль­ними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюдже­тів для реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм, та контролюють їх виконання; вирішують інші питання, віднесені законом до їхньої компетенції.

Органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, пе­редає органам місцевого самоврядування відповідні об'єкти державної власності.

Органи місцевого самоврядування з питань здійснення ними повноважень органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам виконавчої влади.

Органи місцевого самоврядування у межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язкови­ми до виконання на відповідній території.

Рішення органів місцевого самоврядування з мотивів не­відповідності Конституції чи законам України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду.

2. Міжбюджетні відносини та їх вплив на місце фінанси

Функціонування місцевих фінансів пов’язано із забезпеченням необхідними фінансовими ресурсами місцевих Рад народних депутатів та органів місцевого самоврядування. Відповідно до Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 року місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Місцеві представницькі та виконавчі органи влади для виконання покладених на них обов’язків формують, розподіляють і використовують централізовані фонди коштів. Оскільки сутнісними проявами фінансів як економічної категорії є економічні та суспільні (соціальні) відносини, то місцеві фінанси взаємопов’язані із соціально-економічним розвитком регіону. Через місцеві фінанси держава активно проводить соціальну політику, фінансуючи з місцевих бюджетів заклади освіти, медицини, комунального обслуговування населення тощо. Крім того, з державного бюджету до республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів передаються кошти у вигляді дотацій для їх відповідного розподілу між територіальними громадами та для виконання спільних проектів. До складу місцевих фінансів включаються також кошти організацій, підприємств усіх форм власності, які спрямовуються на розвиток соціальної інфраструктури регіону та на задоволення соціальних інтересів і потреб.

У чому ж суть місцевих фінансів?

По-перше, це економічні відносини, які відображають рух коштів, наприклад:

– формування дохідної та видаткової частини місцевих бюджетів;

– міжбюджетні відносини;

– формування і використання регіональних позабюджетних фондів;

– місцеві позики, лотереї тощо;

– перерахування до місцевих бюджетів податків та інших обов'язкових платежів підприємствами різних форм власності;

– діяльність підприємств по створенню фондів коштів найрізноманітнішого призначення;

– створення та функціонування доброчинних фондів тощо.

Усі зазначені вище економічні відносини мають розподільний і перерозподільний характер, оскільки з рухом коштів змінюється і їхній власник. Наприклад, частина прибутку підприємств у вигляді податків стягується до бюджету, перерозподіляється на розсуд органів місцевої влади. Про місцеві фінанси як перерозподільну категорію можна говорити з точки зору збалансування доходів і видатків місцевих бюджетів.

Метою фінансової діяльності місцевих органів влади є задоволення суспільних інтересів і потреб та сприяння соціально-економічному розвитку регіону.

Природно, що інший прояв суті місцевих фінансів – соціальний. Виявляються найрізноманітніші відносини між учасниками виробничої і невиробничої сфери, з одного боку, та підприємствами і державою, з другого, наприклад:

– фінансування установ та організацій освіти, культури, науки, охорони здоров'я, фізичної культури, молодіжної політики, соціального забезпечення і соціального захисту населення;

– використання місцевих фінансових ресурсів на заходи щодо охорони навколишнього природного середовища, відновлення пам'яток природи і культури, що перебувають у віданні відповідних органів влади; на упорядкування міст, сіл, селищ, утримання і капітальний ремонт житлового фонду та об'єктів комунального призначення, мережі шляхів відповідного підпорядкування; на утримання органів самоврядування; на захист прав споживачів тощо.

Навіть такий неповний перелік шляхів перерозподілу централізованих фондів коштів (у вигляді бюджету і позабюджетних фондів) указує на вирішальну роль місцевих фінансів у забезпеченні конституційних прав громадян.

З огляду на демократичні процеси, які відбуваються в Україні, дедалі більшу роль у задоволенні соціальних інтересів і потреб відіграють децентралізовані фінанси.

Децентралізовані фінанси – це грошові відносини, що опосередковують кругообіг грошових фондів підприємств різних форм власності, громадських організацій.

Так, частина прибутку підприємств різних форм власності може бути використана на створення заохочувальних фондів, призначених для стимулювання найкращих результатів роботи трудових колективів: на задоволення соціально-культурних потреб: будівництво і капітальний ремонт житлових будинків, дитячих дошкільних закладів, дотацій робітничим їдальням тощо. Частина прибутку може бути використана на доброчинність, підтримку творчих колективів.

Задоволенню соціальних інтересів і потреб сприяють також фінансові ресурси громадських організацій і установ: спортивних товариств, партій, профспілок, доброчинних фондів тощо. Наприклад, останнім часом в Україні починають діяти не лише всеукраїнські, а й регіональні доброчинні фонди. До речі, у США існує понад 50 тисяч різних доброчинних фондів. Фонди створюються строком на 50 років, і протягом цього часу їхні кошти мають бути використані на відповідні цілі.

Підсумовуючи сказане вище, можна дати визначення місцевим фінансам.

Місцеві фінанси — це економічні відносини, пов’язані із формуванням централізованих і децентралізованих фондів коштів, і використання їх на забезпечення соціальних потреб та соціально-економічного розвитку територій.

Матеріальною основою місцевих фінансів є централізовані та децентралізовані фонди коштів.

Місцеві фінансові ресурси – це фонди коштів, що створюються і використовуються на соціальний і економічний розвиток регіонів. Важливою з точки зору методології є структуризація місцевих фінансових ресурсів.

Структурний метод дає змогу не лише показати сукупність фінансових відносин, а й виявити характер взаємозв’язків між елементами системи. Це в свою чергу дає можливість зробити і кількісний, і якісний аналіз місцевих, фінансових ресурсів. Структуру місцевих фінансових ресурсів подано на схемі

Центральною ланкою місцевих фінансових ресурсів є доходи місцевого бюджету. Порядок формування дохідної частини місцевих бюджетів визначений Законами України "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про бюджетну систему України", чинним податковим законодавством. Одним із основних принципів формування місцевих бюджетів є їхня самостійність.

Другою ланкою місцевих фінансових ресурсів є кошти суб’єктів господарювання, тобто фінансові ресурси підприємств комунальної власності, комунальних банків та інших фінансово-кредитних установ, фінансові ресурси підприємств різних форм власності, що використовуються ними на фінансування соціально-культурних і житлово-комунальних об’єктів.

Третьою ланкою місцевих фінансів є регіональні позабюджетні фонди. Джерелом їх формування можуть бути запозичені ресурси, добровільні внески юридичних і фізичних осіб.

3. Конституція України

про місцеве самоврядування і місцеві фінанси

Україна, як і інші країни СНД, пройшла складний шлях переходу від "радянської" моделі місцевого самоврядування до створення власної законодавчої бази з цього питання.

Це положення підтверджують навіть назви тих профіль­них законів з цього питання, які були прийняті в Україні з 1990 до 1994р.

До них належать:

1. Закон України "Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР і місцеве самоврядування" від 7 грудня 1990 р.

2. Закон України "Про місцеві Ради народних депутатів, місцеве і регіональне самоврядування" від 26 березня 1992 р.

3. Закон України "Про формування місцевих органів вла­ди і самоврядування" від 3 лютого 1994 р.

4. Закон України "Про внесення змін і доповнень до За­кону України "Про формування місцевих органів влади і са­моврядування" від 28 червня 1994 р.

По-перше, навіть перелік цих законів свідчить про те, що законодавець не відмовився від "радянської" моделі самовря­дування, а прагнув поєднати Ради з місцевим самоврядуван­ням; по-друге, внаслідок цього не було визначено й загальне поняття місцевого самоврядування та його складові; по-тре­тє, не було встановлено правове становище територіальних громад. Тобто практично правовий статус місцевого само­врядування в Україні не був визначений.

Визначення статусу місцевого самоврядування у ст. 47 Конституційного договору між Верховною Радою і Президен­том України "Про основні засади організації та функціону­вання державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період прийняття Конституції України" від 18 червня 1995 р., на жаль, не було здійснено.

Заходи ж, які проводила центральна виконавча влада з делегування повноважень на місцевий рівень, фактично ніве­лювали основні принципи місцевого самоврядування, зводя­чи її органи на місцях до низової ланки органів виконавчої влади, підзвітних та підконтрольних вищестоящим виконав­чим органам та центру. Тобто так звана вертикаль виконав­чої влади фактично завершувалася на рівні низової ланки рад.

Конституція України 1996 р. не усунула зазначені недо­ліки, а це призвело до того, що питання про сутність місце­вого самоврядування в Україні не вирішено до кінця.

Стаття 5 Конституції України стверджує, що влада в Ук­раїні здійснюється через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, тобто вони визнаються рівно­правними.

Але у ст. 6 Конституції йдеться про дійсне здійснення державної влади органами України, а ст. 7 Основного Зако­ну лише визнає і гарантує існування місцевого самовряду­вання, що ставить владу і самоврядування у явно нерівне становище.

Конституція України присвячує місцевому самоврядуван­ню розділ XI (ст. 140-146).

Згідно зі ст. 140 Конституції основним елементом місце­вого самоврядування в Україні є територіальна громада.

"Місцеве самоврядування, як зазначено у ч. 1 цієї статті, є правом територіальної громади — жителів села чи добро­вільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцево­го значення в межах Конституції і законів України".

У ч. З ст. 140 Основного Закону вже стверджується, що питання місцевого значення вирішуються як безпосередньо громадою, так і через органи самоврядування, тобто не само­стійно колективом громади.

Органи місцевого самоврядування є самостійними в ме­жах повноважень, визначених Конституцією (ст. 140) і зако­нами України. Водночас органи державної влади мають пра­во забезпечувати державний контроль за реалізацією закріплених у законодавстві прав і свобод людини і громадя­нина, а також їх захисту.

Місцеве самоврядування інтегровано в загальну систему управління справами держави і суспільства. Воно є формою самоорганізації населення у вигляді територіальної громади для вирішення своїх завдань, тобто формою здійснення пуб­лічної влади, влади народу, що має бути в майбутньому.

А поки що основний тягар зі здійснення повноважень місцевого самоврядування несуть їх органи, наділені багать­ма правами та обов'язками державних органів, зокрема владними повноваженнями, правом приймати відповідні рі­шення, обов'язкові для всіх, і вимагати їх виконання.

Таким чином, в Україні запроваджено державницьку концепцію місцевого самоврядування із залишками "радянської" моделі, що на практиці означає безпосереднє втручання в діяльність органів і посадових осіб місцевого са­моврядування виконавчої влади в особі місцевих державних адміністрацій.

Закономірно, що на сучасному етапі розвитку місцевого самоврядування в Україні виникла нагальна необхідність проведення муніципальної реформи, основними напрямами якої є:

- передача значної частини повноважень органів дер­жавної виконавчої влади місцевому самоврядуванню;

- вирішення основних повноважень місцевого самовря­дування територіальною громадою, з нормативним закріп­ленням їх у статуті громадян;

- прийняття низки законодавчих актів, які б зміцню­вали матеріально-фінансову самостійність місцевого самов­рядування, зокрема, "Про комунальну власність місцевого самоврядування", "Про земельну комунальну власність місцевого самоврядування", "Про місцеві податки і збори" тощо;

- передбачення у відповідних нормативно-правових актах суворої відповідальності голів місцевих державних адміністрацій за втручання в діяльність органів і посадових осіб місцевого самоврядування.

Розв'язання зазначених проблем дозволить розробити і прийняти Верховною Радою України новий Закон "Про місцеве самоврядування в Україні", на підставі положень якого можна буде говорити про перехід від державницької концепції самоврядування в Україні до громадівської.

Основоположні гарантії місцевого самоврядування ви­кладено у Конституції України, інші — у Законі України "Про місцеве самоврядування в Україні".

Згідно зі ст. 145 Конституції України права місцевого са­моврядування захищаються в судовому порядку. Захист прав місцевого самоврядування в ряді випадків передбача­ється і галузевим законодавством. Зокрема, в суді розгляда­ються справи про адміністративні правопорушення, відпові­дальність за які настає в разі невиконання рішень органів самоврядування.

Органи місцевого самоврядування можуть також зверта­тися до суду з вимогами про визнання незаконними актів місцевих органів виконавчої влади, інших органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, які об­межують права територіальних громад, повноваження орга­нів та посадових осіб місцевого самоврядування (ст. 71 За­кону).

В судовому порядку вирішуються майнові спори між ор­ганами місцевого самоврядування (це прерогатива арбітраж­них судів).

Органи місцевого самоврядування мають право оскаржи­ти до суду відмову органу державної влади (в даному разі Міністерства юстиції або виконавчого комітету вищестоящої ради) зареєструвати положення (устав) про місцеве само­врядування.

Рішення органів місцевого самоврядування відповідно до ст. 144 Конституції України з мотивів їх невідповідності Кон­ституції чи законам України зупиняються у встановленому порядку, з одночасним зверненням до суду.

Гарантіям місцевого самоврядування в Україні присвяче­но і розділ 6 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" (статті 71-80). Так, у ст. 71 Закону визначається, що тери­торіальні громади, органи та посадові особи місцевого само­врядування самостійно реалізують надані їм повноваження.

Разом з тим органи виконавчої влади та їх посадові особи не мають права втручатися в законну діяльність місцевого самоврядування, а також вирішувати питання, які віднесені законом до повноважень органів та посадових осіб місцевого самоврядування.

У разі розгляду місцевою державною адміністрацією пи­тань, що зачіпають інтереси місцевого самоврядування, вона повинна повідомити про це відповідні органи та посадових осіб місцевого самоврядування.

Важливою гарантією місцевого самоврядування в Україні є підзвітність і підконтрольність місцевих адміністрацій ра­йонним і обласним радам у виконанні програми соціально-економічного і культурного розвитку, районних, обласних бюджетів, а також у частині повноважень, делегованих їм відповідними районними, обласними радами, та у виконанні рішень рад з цих питань (ст. 118 Конституції, ч. 1 ст. 72 За­кону).

Гарантією місцевого самоврядування є й право районних та обласних рад виявляти недовіру голові відповідної місце­вої адміністрації (ст. 118 Конституції, частин 2 і 3 ст. 72 За­кону).

Нарешті, гарантією місцевого самоврядування в Україні є обов'язковість актів і законних вимог органів та посадових осіб місцевого самоврядування.

Зокрема, акти ради, сільського, селищного, міського го­лови, голови районної в місті ради, виконавчих комітетів зга­даних рад, прийняті в межах наданих їм повноважень, є обов'язковими для виконання всіма розташованими на відпо­відній території органами виконавчої влади, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями, по­садовими особами, а також громадянами, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території.

У свою чергу місцеві органи виконавчої влади, підприєм­ства, установи та організації, а також громадяни несуть встановлену Законом відповідальність перед органами місце­вого самоврядування за заподіяну самоврядуванню шкоду їх діями або бездіяльністю, а також у результаті невиконання рішень органів та посадових осіб місцевого самоврядування, прийнятих у межах, наданих їм повноважень.

На вимогу відповідних органів та осіб місцевого самовря­дування керівники розташованих або зареєстрованих на від­повідній території підприємств, установ та організацій неза­лежно від форм власності зобов'язані прибути на засідання цих органів для подання інформації з питань, віднесених до відання ради та її органів, відповіді на запити депутатів.

Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачає, що органи та посадові особи місцевого самовря­дування несуть відповідальність за свою діяльність перед:

- територіальною громадою;

- державою;

- юридичними і фізичними особами (ст. 74 Закону).

Підстави, види і порядок відповідальності органів та по­садових осіб місцевого самоврядування визначаються Кон­ституцією та законами України.

Органи та посадові особи місцевого самоврядування під­звітні, підконтрольні перед відповідними територіальними громадами.

Територіальна громада у будь-який час може достроково припинити повноваження органів та посадових осіб місцево­го самоврядування, якщо вони: порушують Конституцію або закони України; обмежують права і свободи громадян; не за­безпечують наданих їм законом повноважень.

Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначає порядок і підстави дострокового припинення повно­важень:

- рад (ст. 78);

- сільського, селищного, міського голови, голови район­ної у місті, районної, обласної ради (ст. 79).

Закон передбачає і підстави дострокового припинення повноважень органів самоорганізації населення.

Згідно зі ст. 80 Закону повноваження цих органів припи­няються у разі:

1) невиконання рішень сільської, селищної, міської, ра­йонної у місті ради, її виконавчого комітету, загальних збо­рів громадян або невиконання своїх повноважень; 2) їх саморозпуску.

Рішення про дострокове припинення повноважень орга­ну самоорганізації населення приймається загальними збо­рами громадян, що утворили даний орган, або відповідною радою.

Використана література:

1. Конституція України. – К., 1996.

2. Базидевич В.Д., Баластрик Л.О. Державні фінанси. – К., 2002.

3. Фінанси: Навчальний посібник / За ред. Родіонової В.М. – М., 2000.

4. Фінанси України. Науково-теоретичний журнал Міністерства фінансів України. – 2002-2004 рр.

5. Юрій С.І., Бескид Й.М. Державний бюджет України. Навчальний посібник. – Тернопіль, 1998.