Державний кредит та державний борг: економічний зміст, аналіз формування та покриття, напрями розв’язання боргової проблеми в Україні

_

ЗМІСТ

Вступ .2

1. Економічний зміст державного кредиту та державного боргу .4

1.1. Державний кредит у системі кредитних відносин 4

1.2. Державний борг. Його суть та види 13

2. Аналіз формування та покриття Державного боргу України 15

2.1. Аналіз динаміки державного боргу України 15

2.2. Державний борг України 17

3. Напрями розв’язання боргової проблеми в Україні 21

3.1. Міжнародний досвід врегулювання боргових проблем 21

3.2. Боргові парадокси і орієнтири державних запозичень .22

Висновки 28

Список використаної літератури 30

Вступ

Держава як суб'єкт економічних відносин для покриття своїх витрат залучає не тільки доходи бюджету, але і додаткові, сформовані на позиковій основі, фінансові ресурси. Унікальним спосіб їхнього одержання виступає державний кредит, що виражає відносини між державною і численними фізичними і юридичними особами з приводу формування додаткового грошового фонду (поряд з бюджетом) у руках держави. У даному випадку держава виступає позичальником засобів, а населення, підприємства й організації - кредиторами.

З історії відомо, що уряд Росії ще на початку вісімнадцятого століття прибігав до послуг державного кредиту для покриття своїх витрат. Саме тоді з'явилися перші державні позики, хоча істотними і відносно регулярним джерелом надходжень у скарбницю почали виступати лише із середини вісімнадцятого століття. В умовах феодальної Росії основними внутрішніми кредиторами були монастирі і церква. Однак поступово соціальна база державного кредиту розширилася: позикодавцями ставали купці, промисловці, іноді землевласники. Уряд брав гроші на добровільній основі під забезпечення державним майном. Однак нерідко позики надавалися й у примусовому порядку.

У цей час сформувалися наступні форми і види державного кредиту:

· державні позики - внутрішні і зовнішні;

· випуск казначейських зобов'язань;

· вилучення засобів у казенних банків.

Поступово найбільшим боржником банківської системи стає царський уряд. ДО 1861 р. державний борг складав значну суму - 1264 млн. карбованців. Виплата погашень і відсотків по позиках досягла 50 млн. карбованців. Чи майже 15% бюджетних витрат. (2(

Історія державного кредиту показує, що причиною оформлення позикових операцій виступає наявність бюджетного дефіциту. Випробуючи потребу в додаткових фінансових ресурсах, уряд не відмовляється від можливості мобілізації додаткового фінансового фонду й в умовах збалансованого бюджету. Це є цілком виправданим кроком, оскільки за рахунок засобів фонду державного кредиту можуть фінансуватися додаткові програми господарського і соціально-культурного будівництва негайно, без чекання надходження звичайних бюджетних доходів.

Борг є важливим елементом кругообігу “доходи-витрати”. Коли в економіці зростають доходи, зростають і заощадження, які повинні бути використані домашніми господарствами, фірмами та урядом. Створення боргу – це механізм, за допомогою якого заощадження передаються економічним агентам, що здійснюють витрати. Якщо домогосподарства не схильні до запозичень, то приватна заборгованість зростає недостатньо швидко, аби поглинути зростаючий обсяг заощаджень. Отже, щоб економіка не відійшла від стану повної зайнятості ресурсів, ці заощадження мають бути використані державою шляхом приросту державного боргу.

Державний борг – це загальний розмір, накопиченої заборгованості уряду власникам державних цінних паперів, який дорівнює сумі минулих бюджетних дефіцитів за вилученням бюджетних надлишків. Державний борг складається з внутрішнього та зовнішнього боргу держави.

1. Економічний зміст державного кредиту та державного боргу.

1.1.В умовах розвитих товарно-грошових відносин держава може залучати до покриття своїх витрат вільні фінансові ресурси господарських структур і засобу населення.

Головним способом їхнього одержання є державний кредит. Він виражає відносини між державою і численними фізичними і юридичними особами з приводу формування додаткового грошового фонду, поряд з бюджетом, у руках держави. При здійсненні кредитних операцій усередині країни держава звичайна є позичальником засобів, а населення, підприємства й організації - кредиторами. Проте держава може виявитися й у ролі кредитора. Таке явище зустрічається не тільки в сфері міждержавних відносин, але і у внутрішнім фінансовому житті по лінії використання казначейських позичок.

Особливість державного кредиту складається в зворотності, терміновості і платності наданих у борг засобів.

Узяті в борг кошти надходять у розпорядження органів державної влади, перетворюючи в їх додаткові фінансові ресурси. Вони направляються, як правило, на покриття бюджетного дефіциту. Джерелом погашення державних позик і виплати відсотків по них виступають засобу бюджету. Однак, налагодивши відносини по лінії державного кредиту, уряд не відмовляється від можливості мобілізації додаткового фінансового фонду й в умовах збалансованого бюджету. Це цілком виправданий крок, оскільки за рахунок засобів фонду державного кредиту можуть фінансуватися додаткові програми господарського і соціально-культурного негайно без чекання надходження звичайних доходів.

Проте в будь-якому випадку - і при бюджетному дефіциті, і при збалансованому бюджеті - позикові засоби не можуть вважатися доходами держави і відбиватися в дохідній частині бюджету. Засобу фонду державного кредиту повинні направлятися на покриття чи дефіциту додаткове фінансування урядових витрат, не впливаючи на розмір звичайних доходів державного бюджету. Недотримання цього може привести до серйозних негативних наслідків. Справа в тім, що усунення границі між поточними бюджетними доходами і позиковими засобами зменшує пильність уряду, спотворює представлення про його реальні фінансові можливості. При цьому може відбуватися фінансування суспільних потреб при впевненості в повному фінансовому благополуччі, хоча фактично розвиток йде на дефіцитній основі і за рахунок майбутніх поколінь. Неминучим результатом такої практики буде розлад фінансової і грошово-кредитної системи.

Державний кредит представляє відносини вторинного розподілу вартості валового суспільного продукту і частини національного багатства. У сферу держкредитних відносин попадає тільки частина доходів і грошових фондів, сформованих на стадії первинного розподілу. Звичайно ними є тимчасово вільні кошти населення, підприємств і організацій.

Формування додаткових фінансових ресурсів держави за рахунок вільних коштів - це одна сторона держкредитних відносин. Другою стороною виступають фінансові зв'язки, обумовлені зворотністю і платністю засобів, додатково мобілізованих державою. Виплата доходів кредиторам забезпечується за рахунок бюджетних надходжень. При цьому коло платника податків не збігається з навкруги власників державних цінних паперів.

Доцільність використання державного кредиту для формування додаткових фінансових ресурсів держави і покриття бюджетного дефіциту визначається значно меншими негативними наслідками для державних фінансів і грошового обігу країни в порівнянні з монетарними прийомами (наприклад, емісією грошей) балансування доходів і витрат уряду. Це досягається на основі переміщення попиту від фізичних і юридичних осіб до урядових структур без збільшення сукупного попиту і кількості грошей у звертанні.

Можливість існування державного кредиту випливає з особливостей формування і часу використання доходів одержуваних фізичними і юридичними особами. У населення постійно утворяться тимчасово вільні кошти: насамперед у зв'язку з нерівномірним одержанням доходів, виплатою гонорарів, премій, відпускних, одержання спадщини і т.п.

Аналогічні тенденції мають місце й у русі засобів підприємств і організацій. Великі тимчасові коливання в одержанні виторгу від реалізації продукції і послуг можуть мати місце в зв'язку з тривалістю виробничого чи циклу сезонністю виробництва. Тимчасово вільні фінансові ресурси в юридичних осіб можуть утворюватися у виді нерівномірності здійснення великих капітальних вкладень у виробництво і соціальну сферу. Тимчасово вільними можуть бути резервні фонди підприємств. З ростом ефективності суспільного виробництва збільшуються і можливості залучення засобів підприємств і організацій у сферу державного кредиту.

Відносини по лінії державного кредиту не можна змішувати з банківським кредитом. Позичковий фонд, що виступає матеріальною основою банківського кредитування, використовується для надання позикових засобів підприємствам і установам з метою забезпечення безперебійності і підвищення ефективності процесу розширеного відтворення. Кредити можуть одержувати і приватні особи. При державному кредиті відбувається формування додаткових фінансових ресурсів у руках політичної надбудови. Тому державний кредит виражає частина фінансових відносин суспільства. Це обставина не допускає вільного звертання з позичковим фондом країни і безперешкодного залучення частини банківських ресурсів до фінансування урядових витрат.

Державний кредит може бути зовнішнім і внутрішным. Основна частка державних витрат здійснюється в національній валюті, тому переважний розвиток одержує внутрішній державний кредит. Але широкий міжнародний поділ праці, обмін технологіями і науково-технічними ідеями, надання фінансової допомоги іноземним державам - усе це обумовлює інтенсивний розвиток міжнародного державного кредиту. У систему держкредитних відносин включається так само умовний державний кредит, коли держава виступає в ролі гаранта по кредитах, наданим іноземним позичальникам, місцевим органам влади, державним об'єднанням і т.п.

Функціонування державного кредиту веде до утворення державного боргу. Капітальний державний борг представляє всю суму випущених і непогашених боргових зобов'язань держави, включаючи нараховані відсотки, що повинні бути виплачені по цих зобов'язаннях. Поточний державний борг складають витрати по виплаті доходів кредиторам по всіх боргових зобов'язаннях держави і по погашенню зобов'язань, термін оплати яких уже наступив.

Держава, широко використовуючи свої можливості для залучення додаткових фінансових ресурсів з метою своєчасного фінансування бюджетних витрат, поступово накопичує заборгованість як внутрішню, так і іноземним кредиторам. Це веде до росту державного боргу - внутрішнього і зовнішнього.

Державний борг є характеристикою результативності всіх зроблених держкредитних операцій. Його абсолютна величина, динаміка і темпи зміни відбивають стан економіки і фінансів країни, ефективність функціонування державних структур. На стан державного боргу істотно впливають щорічні операції в сфері державного кредиту: одержання нових позик і умови їхнього надання, з одного боку, і розміри погашень і виплачуваних відсотків, з іншої.

Призначення державного кредиту виявляється в першу чергу в тім, що він є засобом мобілізації в руках держави додаткових фінансових ресурсів. У випадку дефіцитності державного бюджету додатково мобілізовані фінансові ресурси направляються на покриття різниці між бюджетними витратами і доходами. При позитивному бюджетному сальдо мобілізовані за допомогою державного кредиту засоби прямо використовуються для фінансування економічних і соціальних програм. Це означає, що державний кредит, будучи засобом збільшення фінансових можливостей держави, може виступати важливим фактором прискорення соціально-економічного розвитку країни.

Державний кредит є джерелом збільшення грошових доходів у власників цінних паперів і вкладників ощадбанків. Це досягається за допомогою виплати відсотків і виграшів по державних позиках і внескам в ощадних установах. Це повною мірою відноситься і до трудових колективів. Вкладаючи засобу в цінні папери держави, трудові колективи не тільки організують нагромадження засобів для проведення великих вкладень у виробництво і соціальну сферу, але і можуть розраховувати на значне збільшення до вкладеного в позики засобам чи щорічно під час погашень облігацій позик.

Але оцінюючи фінансове значення державного кредиту, не слід забувати, що мобілізовані з його допомогою державою засоби є антиціпірованними, тобто узятими вперед податками. Необхідність погашення державного боргу вимагає вишукування додаткових ресурсних надходжень у бюджет, а вони можуть бути отримані (якщо не вважати нових позик) тільки за допомогою податків. До того ж погашення боргових зобов'язань і сплата відсотків по них відволікають частину бюджетних доходів від продуктивного використання, скорочує можливості нарощування виробничого й інтелектуального потенціалу суспільства.

Варто мати на увазі, що положення про антиципацію бюджетних доходів має обмежена дія. При благополучному фінансовому положенні держава за допомогою кредитних відносин мобілізує засобу для продуктивного їхнього чи використання рішення визначених соціальних задач. У випадку вкладення засобів у конкретні виробничі об'єкти кожен позиковий карбованець буде існувати у виді реальних виробничих фондів і сприяти створенню засобів для погашення державного боргу, що утворився, не відволікаючи для цієї податкові платежі населення і підприємств.

У системі кредитних відносин державний кредит виступає в наступних формах :

1. державні позики;

2. звертання частини внесків населення в державні позики;

3. запозичення засобів загальнодержавного позичкового фонду;

4. казначейські позички;

5. гарантовані позики.

Державні позики характеризуються тим, що тимчасово вільні кошти фізичних і юридичних осіб залучаються на фінансування суспільних потреб шляхом випуску державних цінних паперів : облігацій, казначейських зобов'язань і ін. Облігація являє собою цінний папір, що символізує державне боргове зобов'язання і дає право її власнику по витіканню визначеного терміну одержати назад суму боргу і відсотки. Продаючи облігацію, державу зобов'язується повернути суму боргу у визначений термін з чи відсотками виплачувати кредиторам доход протягом усього терміну користування позиковими засобами, а після закінчення терміну повернути і суму боргу.

Держава встановлює номінальну вартість (номінальну ціну) облігацій. Вона позначається на облігації і виражає грошову суму, надану власником облігації державі в тимчасове користування. Саме ця сума виплачується власнику облігації в момент її погашення і на неї нараховуються відсотки. Однак реальна прибутковість облігацій для їхніх власників може бути чи вище нижче встановленого номінального відсотка. Це обумовленно тим, що облігації продаються за курсовою ціною, що відхиляється від номінальної вартості. Дане відхилення називається курсовою різницею і залежить від ряду факторів. До їхнього числа, зокрема, відносяться величина доходу, виплачуваного по позиці, рівень позичкового відсотка, час покупки облігації, ступінь насиченості фондового ринку державними цінного папера, привабливість умов випуску приватних цінних паперів, стан господарської коньюнктури, ступінь довіри населення уряду.

Вільне котирування облігацій державних позик на фондовій біржі є механізмом обліку усіх факторів, що відбиваються на курсовій ціні процентних паперів. Функціонування повноцінного фондового ринку, що неможливий без високого ступеня ліквідності дохідних паперів, сприяє подоланню негативного психологічного фактора. Останній складається в настороженому відношенні позичкодавців до державних кредитних операцій; він породжений відходом від вимог законів розвитку фондового ринку і порушення державою своїх зобов'язань; примусовим розподілом позик, різким обмеженням ліквідності цінних паперів держави, заморожуванням державного боргу і т.п.

Усуненню відомої недовіри позичкодавців до кредитних операцій держави сприяє розмаїтість умов випуску позик по термінах. Якщо держава орієнтується тільки на тривалі кредитні операції, то це утрудняє залучення в покупку облігацій вільних коштів короткострокового і середньострокового характеру, а також змушує подумати потенційного кредитора про доцільність вкладення і довгострокових заощаджень.

Іншим видом державних позик є казначейські зобов'язання, що відрізняються від облігацій цілями випуску, формою виплати доходу і волею звертання. Засобу від продажу облігацій направляються в бюджет, позабюджетні чи фонди на спеціальні цілі. Засобу від реалізації казначейських зобов'язань направляються тільки на поповнення бюджету. Доход від облігацій може бути виплачений у вигляді відсотків, чи виграшів не виплачуватися взагалі. По казначейських зобов'язаннях доход виплачується у вигляді відсотків. Облігації можуть бути або вільного обігу або з обмеженим колом обігу. Казначейські зобов'язання мають тільки обмежене коло обігу і реалізації тільки серед населення.

Державні внутрішні позики класифікують по декількох ознаках. По праву емісії вони поділяються на що випускаються:

а) центральним урядом;

б) республіканськими урядами;

в) місцевими органами влади.

Широке розповсюдження одержала практика випуску державних позик центральним урядом. Заборгованість республіканських і місцевих органів влади є як правило, незначною.

По ознаці власників цінних паперів позики можуть підрозділятися на реалізовані тільки серед населення (наприклад, Державна внутрішня виграшна позика 1982 року), серед юридичних осіб (державна внутрішня 5%-ва позика 1990 року) і універсальні, тобто призначені для розміщення серед фізичних і юридичних осіб.

У залежності від форми виплати доходів виділяють:

а) процентні позики;

б) виграшні позики;

в) процентно-виграшні позики;

г) безпрограшні позики;

д) безпроцентні (цільові ) позики.

Власники боргових зобов'язань процентної позики одержують твердий доход щорічно шляхом оплати чи купонів один раз при погашенні позики шляхом нарахування відсотків до номіналу цінних паперів (без щорічних виплат). Прикладом процентних боргових зобов'язань є казначейські зобов'язання держави й облігації 5%-ї позики 1990 року. По виграшних позиках весь доход власники облігацій одержують у формі виграшів у момент погашення облігацій. Доход виплачується не по всіх облігаціях, а тільки по тим, що потрапили в тиражі виграшів. Прикладом виграшної позики є Державна позика 1982 року. Умовами випуску процентно-виграшних позик передбачається виплата частини доходу по купонах, а іншої частини - у формі виграшів. Безпрограшні випуски позик гарантують, що протягом терміну дії позики виграш упаде на кожну облігацію. В даний час процентно-виграшні і безпрограшні позики в нашій країні не випускаються. Безпроцентні (цільові) позики не передбачають виплату доходів власникам облігацій, але гарантують одержання відповідного товару, попит на який поки цілком не задовольняється. Прикладом безпроцентної державної кредитної операції є державна цільова позика 1990 року. Місцеві органи влади можуть проводити цільові позики на будівництво доріг, здійснення робіт з охорони навколишнього середовища, фінансування інших заходів, у яких зацікавлене населення адміністративно-територіальної одиниці.

По термінах погашення позики поділяються на:

а) короткострокові позики - термін погашення до 1 року;

б) середньострокові позики - термін погашення до 5 років;

в) довгострокові позики - термін погашення більш 5 років.

По методу розміщення позики підрозділяють на:

а) добровільні позики;

б) позики розміщені по підписці;

в) примусові позики.

Кожному методу розміщення позик відповідає свій спосіб реалізації. Облігації добровільних позик вільно продаються і купуються банківськими установами. Примусові позики поширюються серед кредиторів у силу постанови уряду, що передбачає строгу відповідальність за відхилення від покупки облігацій. Позики, розташовувані серед населення по підписці з розстрочкою платежу, формально є добровільними. Однак їхня реалізація супроводжується такою масово-політичною компанією, що робить їх власне кажучи обов'язковими. Це можливо в умовах тоталітарного режиму. В даний час у нашій країні діють тільки добровільні позики.

Державні позики можуть бути облігаційними і безоблігаційними. Облігаційні позики супроводжуються емісією цінних паперів держави. Безоблігаційні позики оформляються підписанням угод, договорів, а також шляхом записів у боргових книгах і видачею особливих свідчень. В даний час безоблігаційні позики використовуються на міжурядовому рівні.

У тісному зв'язку з державними позиками знаходиться друга форма державного кредиту, функціонування якої опосередкується системою ощадних установ (банків, кас і т.п.) і є важливим каналом формування фінансових ресурсів держави - звертання частини внесків населення в державні позики. На відміну від першої форми державного кредиту, коли фізичні і юридичні особи купують цінні папери за рахунок власних тимчасово вільних коштів, ощадні установи дають кредит державі за рахунок позикових коштів. Наявність посередника між державою і населенням в особі ощадних установ і надання позики останніми державі за рахунок позикових засобів без ведена їхнього реального власника (населення) дозволяє виділити ці відносини як особливу форму державного кредиту. Ця форма кредитування здійснюється через покупку особливих цінних паперів (наприклад, казначейських ощадних сертифікатів) чи ринкових цінних паперів (облігацій, казначейських зобов'язань), а також оформлення безоблігаційних позик. Безоблігаційні позики є, власне кажучи, безстроковими. Вони оформляються державою не випуском цінних паперів, а шляхом безпосереднього обліку сум на рахунках відповідних установ і в книзі державного боргу. Терміни погашення таких позик заздалегідь не обмовляються, але держава залишає за собою право викупу позики і зобов'язується виплачувати відсотки за весь період його дії. Очевидно, що відсоток по вкладах, що зберігається в ощадних установах, не може бути нижче офіційного рівня інфляції. Для більшої активізації ощадної справи відсоток, що нараховується, повинний перевищувати цей рівень з метою забезпечення одержання вкладником хоча б мінімального доходу. У нашій країні зараз це досягається на основі покупки Ощадбанком боргових зобов'язань держави.

Запозичення засобів загальнодержавного позичкового фонду, як форма державного кредиту характеризується тим, що державні кредитні установи безпосередньо (не опосередковуючи ці операції покупкою державних цінних паперів) передають частину кредитних ресурсів на покриття витрат уряду. Ця форма державного кредиту функціонує в тоталітарному суспільстві. Вона сприяє розвитку інфляційних процесів, що особливо небезпечно в умовах твердого контролю за емісією грошових знаків з боку демократично обраних органів. Тому повна нормалізація відносин між державою і кредитною системою лежить на шляху визнання неможливості прямої позики позичкових засобів для покриття бюджетного дефіциту.

Казначейські позички виражають відносини надання фінансової допомоги підприємствам і організаціям органами державної влади і керування за рахунок бюджетних засобів на умовах зворотності, терміновості і платності. В даний час у нашій країні ця форма активно не використовується. Однак при корінній реформі відносин власності супроводжуваної роздержавленням і приватизацією господарських структур, держава не може нести відповідальність за фінансові результати діяльності підприємств і організацій замість їхніх правомочних власників. Але при необхідності державні органи можуть надавати фінансову допомогу господарським суб'єктам, у стабільній роботі яких вони зацікавлені, але на умовах зворотності, терміновості, платності.

Відносини по лінії казначейських позичок не є аналогом банківського кредитування, оскільки на відміну від госпрозрахункових банківських структур органи державної влади і керування надають фінансову допомогу на інших умовах, з інших причин і в інших цілях. Казначейські позички видаються на пільгових умовах по термінах і нормі відсотка, вони можливі у випадку фінансових утруднень підприємств і господарських організацій у виді їхнього особливого положення на ринку, не мають комерційної мети, а є засобом підтримки життєво важливих для народного господарства економічних структур.

Використання казначейських позичок не означає, що безоплатне бюджетне фінансування у відношенні державних госпрозрахункових підприємств цілком себе зжило. Воно зберігає право на існування, але як виняткова міра в порядку надання фінансової допомоги госпорганам, опинившимся в скрутному положенні через особливості реалізації виробленої в інтересах суспільства продукції, несприятливої господарської кон'юнктури, кризових явищ в економіці і т.п.

По гарантованих позиках уряд реальний несе фінансову відповідальність тільки у випадку неплатоспроможності платника. У нашій країні створені умови для відродження гарантованих позик у зв'язку з наданням місцевим органам влади, а так само окремим господарським структурам права проводити операції по висновку позик.

Україна як суверенна держава також використовує позики як короткострокові, так і середньострокові (облігаційні позики).

Випуск облігацій державної внутрішньої позики (ОВДП) здійснюється з метою залучення тимчасово вільних засобів юридичних і фізичних осіб, у тому числі іноземних, для відшкодування дефіциту республіканського бюджету.

Крім фінансування бюджетних потреб, іншою важливою метою випуску державні облігації є збільшення припливу іноземної валюти. Це сприяє зміцненню національної грошової одиниці, коли незабаром мобілізовану в такий спосіб іноземну валюту можна використовувати в експортно-імпортних розрахунках. Необхідно відзначити, що держава не завжди повинна випускати в цих цілях облігації зовнішньої чи позики облігації в іноземній валюті. У розвитих країнах воно впливає на приплив валюти шляхом установлення визначеного відсотка на свої облігації, деноміновані в національній валюті. Якщо процентна ставка державних облігацій вище ставки по аналогічних цінних паперах інших країн, то іноземні інвестори можуть віддати перевагу першим, оскільки доход від них вище. Для придбання таких облігацій іноземні інвестори змушені здобувати національну валюту країни, у якій випускаються привабливі облігації, і розплачуватися нею за ці облігації. Збільшення продажу національної валюти означає, що попит на цю валюту зріс і, отже, підвищується ціна на неї. У цьому випадку говорять, що курс даної національної валюти підвищується.

Нарешті, третьою важливою метою випуску державних облігацій є надання стримуючого впливу на інфляцію. У цьому випадку кошти, отримані від випуску державних облігацій тимчасово вилучаються "з обороту", тобто, "дотримують". Якщо в обороті знаходиться занадто велика кількість коштів, то воно підвищує можливості покупців по витраті грошей на придбання товарів і послуг, тобто відбувається збільшення попиту. Останнє викликає підвищення цін на товари і послуги, тобто збільшується інфляція. Для того щоб, не давати купівельному попиту рости швидкими темпами, необхідно зменшити кількість грошей, що можуть бути витрачені на придбання товарів і послуг. Зробити це можна шляхом створення стимулів до того, щоб збереження грошей і одержання доходів від нього було більш вигідним, чим витрату їх на придбання товарів. Саме це і досягається у визначеній мері за допомогою випусків державних облігацій.

Зазначені вище мети можуть бути досягнуті за умови, що державні облігації здатні задовольняти ряду вимог, зокрема, вимогам надійності, визначеності і ліквідності. Державні облігації, як правило, задовольняють зазначеним вище вимогам. Вони вважаються самим надійним видом паперів, оскільки передбачається, що держава гарантує виконання своїх обов'язків по випущеним їм облігаціям "усією своєю міццю" (7). У розвитих країнах вкладення засобів у державні облігації розглядається як відносно безризикове вкладення. Зазначеним облігаціям також притаманний високий ступінь визначеності. Тобто інвестори знають, що вони мають справу з державою, що державне керування є в більшій мері стабільним і послідовної і що виникнення несподіванок, які б істотно погіршили положення інвесторів, виключаються.

Через надійність і визначеність, державні облігації володіють також ліквідністю. Їх легко можна продати і купити в разі потреби, вони без яких-небудь обмежень приймаються як засіб чи розрахунку забезпечення зобов'язань.

Володіючи такими характеристиками, державні облігації, природно, становлять найбільший інтерес для великих інституційних інвесторів - комерційних і ощадних банків, фінансових компаній, страхових компаній, пенсійних фондів, інвестиційних фондів і компаній. Зазначені інвестори розпоряджаються великими коштами і тому зацікавлені вкладати їх у надійні, визначені і ліквідні цінні папери.

Разом з тим, через наявність таки згаданих вище характеристик, державні облігації є найменш дохідними. Процентні ставки по державних облігаціях є найбільш низькими серед усіх боргових цінних паперів. Однак у визначеному змісті і ця обставина має своя перевага, коли незабаром всі інші боргові цінні папери мають більший ступінь ризикованості, меншою мірою визначеності і можуть бути більш-менш ліквідними, то установлення відсотків по них здійснюється на основі порівняння розходжень за зазначеними вище критеріями між інституційними борговими цінними паперами і державними облігаціями, що випускаються на цей же термін. Таким чином, процентна ставка по державних облігаціях виконує крім іншого, також функцію загальринкового показника, на основі якого визначаються процентні ставки інших боргових цінних паперів, ким би вони не випускалися в даній країні.

Процентні ставки по облігаціях інших емітентів знаходяться в прямої залежності від процентних ставок по державних облігаціях.

Облігації випускаються за рішенням Кабінету Міністрів України Міністерством фінансів, є державними цінними паперами і розміщаються серед інвесторів на добровільній основі. Емісія облігацій здійснюється у виді записів по рахунках регулярно з термінами їхнього звертання від 1 до 12 місяців.

Первинне розміщення облігацій виробляється шляхом їхнього продажу на аукціоні інвесторам - учасникам аукціону. При первинному розміщенні облігації продаються на дисконтній основі (по вартості нижче номінальної) по пропонованим на аукціоні цінам (ціна відсікання), але не нижче цін, установлюваних Міністерством фінансів у день проведення аукціону. Випуск облігацій вважається таким що відбулвся, якщо при первинному розміщенні продана визначена частка від їхньої загальної кількості (наприклад, не менш 10 відсотків і т.д.). Первинні інвестори мають право у встановленому законодавством порядку продавати облігації на вторинному ринку цінних паперів через біржі.

Національний банк, як центральний депозитарій, за узгодженням з Міністерством фінансів може продавати на вторинному ринку цінних паперів облігації, не реалізовані при первинному розміщенні, протягом терміну їхнього звертання за цінами не нижче цін у день проведення аукціону. Уряд зобов'язується погасити облігації після закінчення ока їхнього звертання.

Інвестори одержують доход у виді різниці між цінами реалізації (погашення) і цінами придбання облігацій.

У звертанні облігації можуть використовуватися первинними власниками при розрахунках за товари (роботи, послуги), а також виступати предметом заставних зобов'язань. Вичерпавши свої розрахункові функції після проходження встановленого числа передатних підписів, облігації надійдуть у вільне звертання на ринок цінних паперів і можуть здобуватися юридичними особами України й інших держав. Фінансовий ринок дозволяє здійснювати трансформацію державних облігацій у кошти й інші фінансові активи.

Погашення облігацій виробляється Національним банком по номінальній вартості облігацій, збільшеної на суму процентної ставки, установленої при випуску облігацій. Міністерство фінансів після закінчення терміну звертання облігацій виділяє необхідні кошти Національному банку.

Розвиток ринку державних цінних паперів має на меті - закріпити позитивні тенденції по стабілізації грошово-кредитних відносин; розширити безінфляційне покриття дефіциту державного бюджету за рахунок емісії високоліквідних цінних паперів; подальший розвиток вторинного ринку цінних паперів.

Операції на відкритому ринку з державними цінними паперами виробляються також і для керування ліквідністю банківської системи.

Державний кредит формує частина державного внутрішнього боргу. Значна частка державного боргу складається з зовнішніх позик, що зв'язані з розвитком міжнародного кредиту.

1.2. Внутрішній державний борг – заборгованість держави домогоспо­дарствам і фірмам даної країни, які володіють цінними паперами, випущеними її урядом.

Зовнішній державний борг – це заборгованість держави перед іноземними громадянами, фірмами, урядами та міжнародними фінансовими організаціями.

Основними причинами створення і збільшення державного боргу є:

§ збільшення державних видатків без відповідного зростання державних доходів;

§ циклічні спади й автоматичні стабілізатори економіки;

§ скорочення податків з метою стимулювання економіки без відповідного коригування (зменшення) державних витрат;

§ вплив політичних бізнес-циклів – надмірне збільшення видатків напередодні виборів з метою завоювання популярності виборців та збереження влади.

Абсолютний розмір державного боргу є не дуже показовим макроекономічним індикатором, оскільки борг зростає у міру збільшення ВВП, і на його величину впливає інфляція. Більш змістовними є відносні показники заборгованості, а саме:

§ відношення боргу до ВВП;

§ відношення суми обслуговування боргу до ВВП.

Відносна величина державного боргу (“борг / ВВП”) залежить від таких факторів, як рівень реальної процентної ставки, якою визначається розмір виплат по боргу, темп зростання реального ВВП та обсяг первинного бюджетного дефіциту. Зменшення відносної заборгованості в економіці можливе за умови, якщо темпи зростання реального ВВП зменшуватиметься, а частка первинного бюджетного надлишку відносно ВВП збільшуватиметься.

Залежно від характеру наслідків впливу боргу на економіку, їх поділяють на короткострокові та довгострокові.

Державний борг формується під впливом як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів. До перших з них можна віднести несприятливий інвестиційний клімат, трансформаційний склад виробництва і звуження на цій основі податкової бази, від’ємне сальдо торговельного балансу, переважання застарілої технологічної бази із значною мірою морального старіння і фізичного спрацювання основного капіталу, уповільнені темпи виробничого відтворення. Суб’єктивні фактори пов’язані з ситуативними прорахунками у тактиці впровадження реформ і фактичною відсутністю стратегії щодо розвитку фінансового ринку. До того ж мають місце спроби вирішення поточних проблем “у пожежному порядку”.

Логіка конкретних макроекономічних і фінансових рішень може бути продиктована як політичним міркуваннями, так і вибором на користь суспільного добробуту. В будь-якому випадку борговими перспективами визначається фінансове здоров’я країни.

2. Аналіз формування та покриття Державного боргу України.

2.1.

Станом на 1 січня 1999 р. зовнішній борг складався з таких заборгованостей: за позиками, наданими міжнародними фінансовими організаціями (4,817 млрд дол., або 41,9% від його загальної суми); за позиками, наданими іноземними державами, і в тому числі – за позиками наданими під гарантії Кабінету Міністрів України (3,744 млрд дол., або 32,6%); за позиками, наданими іноземними комерційними банками (1,767 млрд дол., або 15,4%); перед РАТ “Газпром” (1,155 млрд дол., або 10,1%).

У 2000 р. Україна повинна заплатити зовнішнім кредиторам близько 3,3 млрд дол., а у 2001 р. – 2,4 млрд дол.; при цьому в 2000 р. виплати по зовнішньому боргу плануються на рівні 7% ВВП (для порівняння: у І півр. 199 р. – 3,8% ВВП).

Внутрішній борг складається переважно із заборгованості по облігаціях внутрішньої державної позики, яка нагромаджується з травня 1995 р., - 10,78 млрд. грн. (заборгованість по облігаціях внутрішньої державної ощадної позики є досить незначною). Станом на 1 січня 2001 р., граничний розмір державного внутрішнього боргу законодавчо визначається сумою в 25,71 млрд. грн.

Особливістю сьогоднішньої ситуації в Україні є фактичне існування двох типів державного внутрішнього боргу: номінального і реального. Перший з них трактується як сукупність державних запозичень на кредитних і фондових ринках і передбачає погашення основної суми боргу з виплатою процентів у визначені терміни. А другий – це номінальний борг плюс непогашена заборгованість по соціальних виплатах населенню, пролонгованих у часі.

Особливості функціонування державних фінансів, пов’язані з сучним станом боргового сектора національної економіки.

По-перше, протягом останніх років бюджетний дефіцит кореспондував з прискореним зростанням державного боргу в Україні.

Більше того: кількісні показники динаміки бюджетного дефіциту і державного боргу свідчать, що зменшення по роках величини бюджетного дефіциту не супроводжується скороченням державного боргу, а навпаки – цей борг зростав. Фактом існування таких “ножиць” підтверджується зростання і основної частини боргу, і витрат на його обслуговування. У цьому випадку можна говорити про негативне явище само відтворення боргу.

Нарощування державного боргу розглядається кредиторами як підвищення ризику щодо кредитування держави. Це призводить до подорожчання нових запозичень, з характерними бюджетними (і не тільки) перевантаженнями. Надмірний податковий тягар і неподаткові збори залишаються високими. Усе це стримує внутрішній попит і економічну базу зростання.

По-друге, спекулятивно-ажіотажний бум розвитку боргового ринку загальмував інвестиційні процеси. Так, надвисока доходність ОВДП призвела до того, що кредитна система відокремилася від виробництва, і вільні ресурси направлялися на купівлю ОВДП, обминаючи реальний сектор економіки та провокуючи диспропорції на макро- і мікрорівнях. Внаслідок піраміди ОВДП відбулося трансформування інвестиційних ресурсів у фонди споживання – витрати в соціальній сфері фінансувалися за рахунок позикових, а не продуктивних схем.

Явище уповільнення інвестиційної активності, похідне від надмірного державного запозичення, має назву “ефект витіснення”. Внаслідок високої вартості позичкового капіталу підприємства не можуть реалізовувати інвестиційні програми з належним рівнем рентабельності чи внутрішньою нормою доходності. Витіснення державними позиками приватних інвестицій справедливо трактується як справжній тягар державного боргу.

Українські облігаційні запозичення як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках є одними з найдорожчих і водночас одними з найкоротших на боргових ринках. У різні періоди доходність ОВДП коливалася від 40% до 100% річних на первинному ринку, при незначних термінах погашення. Валютна доходність зовнішніх функціональних позик сягає 21% річних.

По-третє, нерезиденти є основними поставниками позичкового капіталу. Якщо при характеристиці учасників зовнішнього ринку це природно, то для ринку ОВДП переважна присутність нерезидентів загрожує фінансовій стабільності та економічній безпеці держави.

Вітчизняна практика формування боргу передбачає масштабну участь Національного банку України на первинному ринку ОВДП. Через прямий викуп державних облігацій НБУ фактично здійснював приховану грошову емісію. Інакше кажучи, має місце поєднання андерайтерських і кредитних функцій, яке дається взнаки виключно з негативного боку.

У цілому на початок 1999 р. борг Уряду перед НБУ становив 7,5 млрд. грн., з яких 4 млрд. припадало на заборгованість по неповернутих валютних кредитах, наданих для фінансування бюджетного дефіциту.

По-четверте, за весь час функціонування ринку державних запозичень не з’явилося повною мірою альтернативного джерела для фінансування бюджетного дефіциту.

Неефективна податкова політика не змогла на противагу борговим негараздам вирівняти дисбаланс надходжень і потреб у фінансових засобах. За умов відсутності фіскальних реформ країна дістала фіскальну кризу.

По-п’яте, з проблемою наявності державного боргу пов’язане недофінансування держвидатків у багатьох сферах.

По-шосте, ринок державного боргу не мав і не має чітких публічних правових рамок функціонування. За обсягом запозичень і капіталізацією цей ринок вийшов за межі національної економіки, став міжнародним, але разом з тим зберіг “придворний” характер управління, притаманний йому з самого початку. Фактично правовий режим цього ринку є “ручним” і визначається періодичними публікаціями постанов Кабінету Міністрів України, НБУ, наказів Мінфіну України про випуск і обслуговування чергових зобов’язань держави в рамках визначених бюджетним законодавством граничних розмірів боргу на поточний рік.

2.2.Незбалансованість державного бюджету України, дефіцитність торговельного балансу, прийняття державою боргів підприємств і невиважена політика державного запозичення вкрай загострили проблему державного боргу. Станом на 1 квітня 2000 р., державний борг України, що відображається у звітності Міністерства фінансів України, становив 74,48 млрд. грн., у тому числі внутрішній – 15,06 млрд. і зовнішній – 59,42 млрд.

У нинішньому році значні розміри державного боргу України і висока вартість його обслуговування наблизили нашу державу до межі боргової кризи: річні платежі в рахунок погашення і обслуговування державного боргу мали становити 23 млрд. грн. (у тому числі з державного бюджету – 18,1 млрд. грн., що дорівнювало 76,8% його планових доходів). Реструктуризація зовнішньої заборгованості держави комерційним кредиторам, проведена у березні-квітні 2000 р., дозволила зменшити її боргові зобов’язання з 18,1 млрд. до 13,5 млрд. грн , проте не забезпечила розв’язання проблеми обслуговування державного боргу України в середньостроковій перспективі. У 2001-2006 рр. наша країна лише за зовнішнім боргом повинна щороку сплачувати 1,7-2,1 млрд. дол.

За умов кризи рефінансування заборгованості держави виконання нею своїх зобов’язань у рамках нинішнього курсу економічної політики вимагатиме направлення податкових надходжень до бюджету на боргові виплати, що означатиме кардинальне скорочення бюджетних видатків на соціально-економічний розвиток. Розв’язання боргової проблеми лише за рахунок видатків бюджету призведе до остаточного руйнування сфер науки, освіти та охорони здоров’я, а також розширить масштаби зубожіння населення.

Крім істотного обмеження бюджетних видатків, Уряд намагається покрити нестачу фінансування перенесенням строків сплати за існуючими борговими зобов’язаннями держави. У квітні 2000 р. завершено переговори з комерційними кредиторами щодо конверсії зовнішніх облігаційних позик України у нові боргові цінні папери з строком погашення до 2007 р., а також щоквартальною сплатою доходу в розмірі 10 і 11% річних. Однак реструктуризація боргу держави на умовах перенесення строків сплати за її борговими зобов’язаннями не знімає гостроти проблеми обслуговування державного боргу. Адже в такий спосіб досягається лише тимчасове полегшення, оскільки при цьому його загальна сума не зменшується, а борговий тягар навіть посилюється – за рахунок процентних виплат, нараховуваних на відстрочену суму.

Отже, окреслені заходи не забезпечать розв’язання проблеми державного боргу України: вони тільки сприятимуть поглибленню депресивних тенденцій у вітчизняній економіці – внаслідок послаблення стимулюючого впливу державних видатків на економічний розвиток держави і збільшення боргового навантаження на її платіжний баланс.

Для підтвердження даного висновку було проведено сценарні розрахунки основних макроекономічних показників розвитку України, розміру її державного боргу та видатків бюджету на його обслуговування за умови продовження нинішнього курсу економічної політики:

З таблиці видно, що темпи інфляції знижуватимуться повільно й поступово: з 23% у 2000 р. до 16% у 2005 р. При цьому в 2000-2001 рр. темпи девальвації гривні дещо випереджатимуть зростання споживчих цін – у зв’язку з переоцінкою реального обмінного курсу в минулому, а, починаючи з 2002 р., темпи її девальвації відносно долара визначатимуться різницею між зростанням цін в Україні та в США.

Надалі доходи бюджету знижуватимуться, у 2001 р. вони встановляться на рівні 24,5% ВВП і відтоді не зазнають істотних змін. Намагання Уряду сконцентрувати основну частину бюджетних коштів у руках центру виллються у збереження його частки в ресурсах Зведеного бюджету на рівні 60% (або 15% ВВП у 2000 р.). Проте згодом посилення інституту місцевого самоврядування викличе необхідність знизити частку центральної влади до 13,5% ВВП. У таблиці також припускали, що бюджетні видатки дорівнюватимуть бюджетним доходам, тобто бюджет буде збалансованим.

Внутрішні позики розміщуватимуться за ставками, які дещо перевищуватимуть темпи інфляції. Як і в 1999 р., ОВДП купуватиме лише НБУ, причому на весь період прогнозування суми залучення коштів з внутрішніх джерел будуть еквівалентними сумам погашення боргів внутрішнім кредиторам. З огляду на це, заборгованість за внутрішніми позиками перебуватиме майже на однаковому рівні.

За припущенням, процентні ставки за зовнішніми позиками повільно зростатимуть внаслідок звуження можливостей щодо одержання ресурсів міжнародних фінансових організацій і проведення реструктуризацій, умови яких погіршуватимуться.

Імпорт товарів і послуг не підлягатиме державному регулюванню, внаслідок чого у 2005 р. він повернеться до рівня 1999 р., попередньо дещо знизившись внаслідок девальвації реального обмінного курсу.

При перебігу подій за наведеним сценарієм видатки бюджету по виплаті процентів за державним боргом збільшаться з 2,4% ВВП до 4,1% ВВП у 2005 р., а надалі постійно зростатимуть до 4,8% ВВП у 2005 р. Частка процентних виплат у доходах Державного бюджету підвищиться з 15,5% у 1999 р. до 27,4% у 2000 р. На кінець періоду прогнозування 35,6% доходів Державного бюджету йтимуть на процентні виплати.

Отже, заходи, які вживаються нині Урядом для розв’язання проблеми державного боргу України, вже найближчим часом призведуть до її поглиблення, що унеможливить подолання кризових явищ в економіці.

3. Напрями розв’язання боргової проблеми в Україні.

3.1. Вивчення міжнародного досвіду врегулювання боргових проблем і аналіз ситуації з державною заборгованістю в Україні засвідчили, що єдино можливими шляхами виходу України з боргової кризи є:

§ припинення обслуговування державних облігацій, які перебувають у власності НБУ, та ліквідація ринку ОВДП;

§ застосування помірної грошової емісії для часткового погашення боргових зобов’язань (на рівні 1,7% ВВП);

§ досягнення первинного профіциту бюджету на рівні 3,6% ВВП;

§ скорочення імпорту споживчих товарів шляхом удосконалення тарифного регулювання;

§ посилення валютного регулювання та застосування інших механізмів припинення втечі капіталів за кордон;

§ укладання з кредиторами угод про реструктуризацію заборгованості на умовах зниження боргового навантаження, а також конверсії боргових зобов’язань у корпоративні цінні папери і товарні поставки.

Ліквідація ринку ОВДП, припинення обслуговування державних облігацій, придбаних НБУ, та застосування помірної грошової емісії для часткового погашення боргових зобов’язань значно допоможуть зняти гостроту боргової проблеми в наступні роки. Також варто перейти від практики розміщення ОВДП до здійснення грошової емісії для підтримки бюджету.

На користь даної пропозиції свідчать і такі факти:

§ вже на сьогодні зовнішній борг держави є надмірним, а мізерні обсяги позичкового капіталу не дозволяють залучати кошти на внутрішньому фінансовому ринку за розумними ставками; держава змушена звернутися до емісійного доходу: на даний момент інші джерела є або недостатніми, або ж повністю вичерпаними;

§ в Україні переважає інфляція витрат, а не попиту; за таких умов випуск в обіг нових грошей у розмірі збільшення попиту на них, породжуваного зростанням номінальних обсягів товарообігу, як правило, не має інфляційних наслідків; крім того, при активізації структурних реформ та нормалізації платіжно-розрахункових відносин попит на гроші має зрости під впливом витіснення грошових сурогатів і бартеру;

§ у нас, на відміну від країн з розвинутою ринковою економікою, первинна емісія здійснюється у великих обсягах (за 9 місяців 1999 р. нетто-емісія становила 3,89 млрд. грн.), але емісійного доходу держава при цьому не одержує.

Очевидно, що держава повинна скористатися своїм законним правом на емісійний доход. З огляду на це, нагальних змін потребує механізм направлення емітованих коштів: вони мають надходити переважно до бюджету у формі безпроцентних кредитів. Застосування прямих кредитів Національного банку значно розвантажить видаткову частину державного бюджету. Крім того, варто зазначити, що емісія для підтримки бюджету має переваги над іншими видами емісій, оскільки в даному випадку кошти надходять до реального сектора економіки і малозабезпечених верств населення, а не потрапляють на спекулятивні ринки.

Доцільність пропозиції щодо застосування грошової емісії для розв’язання нагальних проблем суспільства підтверджується міжнародним досвідом.

Для уникнення інфляційних наслідків при здійсненні грошової емісії необхідно створити чіткий механізм її каналізування. Через систему інвестиційних рахунків емітовані кошти мають направлятися виключно на фінансування інвестиційних та інноваційних проектів, передбачених у бюджеті. Якщо ці кошти не потраплять на валютний або споживчий ринки, то такі заходи сприятимуть повнішому завантаженню підприємств – виробників інвестиційних проектів, а зростання цін не відбудеться. І навіть якщо емісія пройде інфляційно найнебезпечнішим каналом – виплати заробітної плати працівникам бюджетних установ і соціальної допомоги, то все одно виробники товарів повсякденного попиту, виробничі фактори яких зайнято не повністю, відреагують, у першу чергу, розширенням виробництва, а не підняттям цін.

3.2.Розв’язання боргової проблеми сприятиме також припинення обслуговування ОВДП, придбаних Національним банком.

Зменшення державного боргу та вирішення проблеми його обслуговування вимагають також досягнення первинного профіциту бюджету на рівні 3,6% ВВП у нинішньому році, з можливістю його поступового зниження до 2,6% ВВП у 2005 році.

Первинний профіцит бюджету на рівні 3,6% ВВП, досягнення якого пропонується для послаблення гостроти боргових проблем, є на 0,4% ВВП нижчим від показника первинного профіциту, закладеного в бюджеті на 2000 р., тобто передбачає проведення м’якшої бюджетної політики. Проте, якщо в бюджеті передбачається використати перевищення доходів над безпроцентними видатками на обслуговування внутрішнього і зовнішнього державних боргів, то за пропонованим варіантом ці кошти повинні направлятися на обслуговування зовнішнього боргу, обслуговування внутрішнього боргу виключно комерційними кредиторами, а також погашення зовнішнього боргу.

З метою зменшення обсягів імпорту необхідно посилити тарифне регулювання некритичного імпорту і терміново розпочати реалізацію програми енергозбереження. На сьогодні середня ставка імпортного мита на товари, що ввозяться до України, становить 6%. У міжнародних масштабах це надзвичайно низький показник. Для економії валютних коштів і стимулювання розвитку вітчизняного виробництва доцільно переглянути ставки ввізного мита на товари, вироблювані в Україні.

Поряд з створенням загальноекономічного середовища, сприятливого для інвестування, з метою припинення втечі капіталів за кордон необхідно виробити механізми, які б дозволяли перекрити відплив капіталів з країни такими каналами: переведення валюти за кордон у рахунок оплати фіктивних імпортних контрактів; неповернення до країни експортної валютної виручки; заниження контрактних цін при експорті та їх завищення при імпорті тощо. За експертними оцінками, в Україні надто ліберальний режим зовнішньоекономічної діяльності та повна конвертованість гривні за поточними операціями дозволяють нелегальними шляхами щороку вивозити за кордон 3-5 млрд. дол.

Крім проблем мобілізації ресурсів для обслуговування державного боргу, сьогодні в Україні гостро постає проблема відвернення зростання бюджетних видатків на обслуговування зовнішнього боргу внаслідок знецінення національної валюти. Девальвація збільшує частку доходів держави, виплачувану іноземцям у вигляді основної суми і процентів за державним боргом. Одним з механізмів стримування наростання боргових виплат є посилення валютного регулювання. При такому регулюванні треба виходити з того, що в Україні попит на іноземну валюту великою мірою визначається намаганням населення зберегти вартість своїх заощаджень, заможних фізичних осіб – перевести капітали за кордон, а комерційних банків – заробити на падінні курсу гривні. З огляду на це, необхідно обмежити можливості банків щодо здійснення операцій за власний рахунок (тобто заборонити їм підтримувати відкриту валютну позицію). Підстави для купівлі іноземної валюти доцільно обмежити виключно потребами проведення поточних операцій із зарубіжними партнерами. Слід також створити перешкоди для нелегального вивезення з України іноземної валюти.

Щоб послабити борговий тиск на бюджет і платіжний баланс, а також створити умови для економічного зростання, Україна повинна добиватися укладання з кредиторами угод про реструктуризацію боргу на умовах зменшення боргових виплат і обміну боргових зобов’язань держави на майнові активи. При цьому доцільно враховувати багатий світовий досвід щодо врегулювання зовнішньої заборгованості.

Сьогодні Україна має законні підстави добиватися залучення схем реструктуризації, в рамках яких відбувається часткове зменшення розміру державного боргу та процентних виплат. Досягнення поступок з боку кредиторів вимагає вироблення чіткої переговорної позиції. Необхідно акцентувати увагу на тому, що Україна не зможе виконувати свої платіжні зобов’язання, якщо її економіка продовжуватиме занепадати під тиском значних боргових виплат. Не варто також виключати і можливість дефолту, оголошення якого суперечить інтересам кредиторів, отже – вони самі намагатимуться не допустити його.

Спираючись на міжнародний договір і відстоюючи власні національні інтереси, Україна повинна також залучити механізми активного управління зовнішнім боргом, започаткувавши обмін боргових зобов’язань держави на акції підприємств, які перебувають у державній власності, погашення боргів товарними поставками, викуп державних облігацій на вторинному ринку за гроші.

Для врегулювання боргових проблем країн, переобтяжених зовнішнім боргом, світовою практикою напрацьовано багато схем, які передбачають зменшення боргового тягаря: до вартості боргових зобов’язань застосовуються спеціальні знижки, що враховують котирування цінних паперів на вторинному ринку. Такий підхід дає переваги для обох сторін: держава-боржниця викуповує свій борг із знижкою, а кредитор одержує матеріальні або фінансові активи, вартість яких перевищує ринкову вартість боргових зобов’язань.

Одним з методів зниження боргового навантаження є викуп боргових зобов’язань держави на вторинному ринку, з дисконтом за іноземну валюту. Для цього можуть використовуватися як офіційні валютні резерви країни, так і кредити міжнародних фінансових організацій.

Сценарій ІІ розвитку подій, який передбачає застосування обґрунтованих методів розв’язання боргової проблеми в Україні, наведено у таблиці:

Можна припустити, що темпи девальвації гривні у 2000-2001 рр. дещо випереджатимуть зростання споживчих цін у зв’язку з переоцінкою реального обмінного курсу в минулому. Починаючи з 2002 р. темпи її девальвації уповільняться, і під впливом нормалізації загальноекономічної ситуації в країні, а також скорочення її зовнішнього боргу відбудеться незначна реальна ревальвація. При цьому темпи девальвації будуть нижчими ніж у попередньому сценарії, - з огляду на скорочення зовнішнього боргу і зменшення витрат на його обслуговування. Тим часом темпи інфляції поступово знижуватимуться.

При розробці прогнозного сценарію враховували можливість реструктуризації заборгованості на умовах зниження боргового навантаження.

Як свідчать результати проведених розрахунків (сценарій ІІ), реалізація пропонованих заходів дасть можливість:

істотно скоротити обсяг державного боргу України;

зменшити бюджетні видатки на його обслуговування;

нормалізувати ситуацію з фінансуванням соціально-економічних програм.

У цілому застосування пропонованих методів зниження боргового навантаження сприятеми обмеженню боргової залежності української економіки, що, у свою чергу зумовить оздоровлення соціально-економічної ситуації в державі.

Боргова складова у системі державних фінансів має функціональне походження від державного кредиту і в умовах економічного сьогодення України набуває особливого значення. Державні запозичення проводяться з метою покриття бюджетного дефіциту на державному і регіональному рівнях, цільового фінансування різноманітних програм, поповнення необхідних резервних активів.

Економічна суть державного боргу проявляється в переломленні через такі дві властиві йому функції: а) фіскальна – залучення державою необхідних коштів для фінансування бюджетних видатків; б) регулятивна – коригування обсягу грошової маси через купівлю-продаж цінних паперів національним (центральним) банком країни.

Структурно державний борг України складається з внутрішнього і зовнішнього. Ретроспективний аналіз засад формування і обслуговування державного боргу України, а також управління ним дозволяє виділити кілька етапів цього процесу.

Перший з них (1991 р.- І половина 1994 р.) характеризується безсистемним утворенням і нагромадженням боргу: залучалися прямі кредити НБУ, надавались урядові гарантії щодо іноземних кредитів українським підприємствам, урегульовувалися боргові взаємовідносини з Російською Федерацією. На початок 1994 р. державний борг України становив 4,8 млрд. дол. ( у тому числі зовнішній – ¾).

На другому етапі (ІІ половина 1994 р. – І половина 1997 р.), поряд з продовженням боргової політики попередніх років, активізувалися зв’язки з міжнародними фінансовими організаціями. За цей період зовнішній борг зріс на 56%. Починаючи з 1995 р. внутрішній борг формується переважно шляхом розміщення облігацій внутрішньої державної позики.

Найгостріше проблеми управління державним боргом далися взнаки на третьому етапі, що розпочався з ІІ половини 1997 р. Необхідність виконання Україною своїх боргових зобов’язаннь, у поєднанні зі світовою фінансовою кризою, дуже загострили ситуацію. Дорогі та короткострокові внутрішні запозичення спричинили появу зловісної піраміди ОВДП, коли значна частина нових надходжень направляється на погашення попередніх випусків облігацій. Станом на 1 січня 2000 р., загальна сума державного боргу становить 15,2 млрд. дол., у тому числі зовнішній – 12,4 млрд. дол. і внутрішній – 2,8 млрд. дол.

Динаміку державного боргу України (у вартісному обчисленні) показано в таблиці. Як бачимо, зовнішній борг значно перевищує внутрішній. Спостерігається тенденція до збільшення питомої ваги зовнішнього боргу в загальній сумі державного боргу України.

Висновок.

Зазначені особливості становлення ринку державного боргу України є парадоксальними і неприйнятними у розвинутому економічному середовищі, оскільки за таких умов неможливими є процеси не тільки розширеного, але й простого відтворення.

Кардинальним шляхом розв’язання проблеми боргів є “сценарій” розрахунків по них, тобто управління боргом, з орієнтацією на поступове абсолютне скорочення заборгованості та згладжування коливань в обслуговуванні боргу.

Боргові проблеми України не є унікальними і мають зарубіжні аналоги. Але використання досвіду розвинутих країн щодо управління боргом є проблематичним, оскільки західна практика базується на засадах досконалої конкуренції, відповідності ціни грошей на боргових та інвестиційних ринках, передбачуваності темпу кругообороту капіталу тощо. Потрібна індикативна корекція такого досвіду відповідно до специфіки економічного розвитку різних країн з урахуванням поточної ситуації.

Сьогодні зрозуміло, що оздоровлення фінансової системи України не можливе без розробки науково обґрунтованої стратегії формування і обслуговування ринку державних запозичень. Проблеми державного боргу повинні стати окремим напрямом дослідження у сферах економічного аналізу, прогнозування, фінансового менеджменту, господарського права. Немає сумнівів, що державні запозичення не повинні використовуватися для вирішення поточних проблем.

Подальший розвиток ринку державних запозичень в Україні повинен характеризуватися новими рисами.

Необхідно добитися зменшення вартості позичкових коштів і, відповідно, вартості обслуговування державного боргу. Доходність державних цінних паперів має бути найнижчою порівняно з доходністю інших фінансових інструментів і депозитних ставок банків.

Нагальним є припинення обслуговування державних облігацій, що перебувають у власності НБУ.

Досягнення бездефіцитного бюджету необхідно забезпечувати через реформи у видатковій та доходній частинах бюджету, а тому неемісійні варіанти надходження коштів потребують особливої уваги. Для наповнення бюджету слід зробити альтернативний акцент на податковій політиці, значно розширивши податкову базу.

Необхідно започаткувати розробку державних інвестиційних програм, направивши на їх фінансування частину коштів, одержаних на ринку запозичень.

Потребує розвитку повноцінний сектор муніципальних цінних паперів (місцевих облігацій) з метою диверсифікації напрямів прикладання капіталу на боргових ринках. Перерозподіл боргових зобов’язань між різними рівнями управління дозволить реалізувати регіональні програми, розширить можливості місцевого самоврядування і послабить тиск на загальнодержавний бюджет.

Список використаної літератури:

1. В.І.Тарасов “Гроші, кредит, банки”, (курс лекцій), ТОВ “Місанта”, м. Мінськ, 1997 р.

2. Державні фінанси України/Під ред. О. Д. Василика- К.:Вища школа,1997.

3. //Питання економіки №2, 1996.

4. "Економіка України", журнал 1999-2001 р.

5. "Фінанси України" , №9, 10 за 1996р. №8-11 за 1998р.

6. Василик.О.Д. шляхи зміцнення фінансового становища держави. Науково-технічний та інформаційно-практичний журнал Міністерства фінансів України, “Фінанси України”//№7, 1998 р.

7.